Окреслені мотиви стають визначальними і в циклі «Ьисгоєа». Зокрема, мотив сну-анабіозу доповнюється в ньому мотивами безмовності, нерухомості, відсутності розвитку, і, зрештою, переростає в мотив смерті. Водночас дійсності в сприйнятті ліричного героя М. Зерова притаманний особливий ритм - вічне повернення до тих схем історичного розвитку, які вже існували, що вказує на нереалізованість месіанського переходу України в новий буттєвий статус. Зі ствердження цієї тези й починається перша поезія циклу «Ьисігеа» - «Оі Тгіакопіа» («Тридцять тиранів»): «Ви пам'ятаєте: в дні тридцяти тиранів / Була та сама навісна пора» [7, с. 62]. Сучасність уявляється поету у своєрідній буттєвій перспективі - як нова видимість суспільно-політичної ситуації, що вже існувала в період Правління Тридцяти у Стародавній Греції (404-403 рр. до н. е.) [13]. У сьогочасній Україні М. Зеров так само констатує безпорадність народу, занепад демократії, символами яких виступають образи «безмовного Пніксу» та «безлюдної Агори» [7, с. 62] - античних місць народних зборів. У ситуації «безголосся суду і пританів» [7, с. 62] владу захоплюють тирани, у чому відчитуємо прозору алегорію на «білий» та «червоний» терор, який розгортався в країні протягом 1918-1922 рр. Водночас сьогодення в очах ліричного героя поета постає занепадом навіть порівняно з добою Тридцяти тиранів. Адже тоді «часом, мов якась мара, / Ще озивався сміх Арістофанів, / Сократ, як перше, виявляв профанів, / І весело роїлась дітвора» [7, с. 62]. Образ дітей стає у творі промовистим символом розвитку, перспективи. Натомість картина України початку 1920-х рр. поглиблюється мотивом запустіння, який звучить уже в епіграфі до поезії, взятому, як свідчать дослідники [7], з розмови М. Зерова з О. Бургардтом: «А кругом пустка, як гудина, як гич.» [7, с. 62]. Цікаво, що майже дослівно подібний рядок зустрічаємо в главі «Іспит» зі збірки П. Тичини «Замість сонетів і октав»: «А навколо злидні - як гудина, як гич! А навколо / земля, столочена, руда...» [11, с. 125]. У цьому творі так само йдеться про руйнацію України за часів громадянської війни - як соціально-економічну, так і політичну, духовну. В антистрофі до глави П. Тичина зауважує, що сучасність так і не спромоглася створити нового гімну «Христос воскрес», тобто революція не принесла відродження й не виправдала свого месіанського пафосу. Не виключено, що М. Зеров у своєму творі «веде розмову» саме з цим текстом, розвиваючи закладені в ньому думки. Його ліричний герой, як і герой П. Тичини, розпачливо шукає виходу зі становища: «А ми? Де ж заступ нам на нашу гич, / І сапка на бур'ян, і лік на рани? / Дитяча сліпота? Сократів бич? / Чи невтишимий сміх Арістофанів?» [7, с. 62]. Так поет знову повертається до осмислення месіанської ролі інтелігенції: вона постає у творі розгубленою, не має зброї проти духовного занепаду нації - ані дошкульного сміху Аристофана, ані проникливого розуму Сократа, ані «дитячої сліпоти» (читай: неупередженого, чистого погляду на світ [4]). Образ