міфологізується через мотив вічного повернення, постаючи як нова версія набігів на Руську землю варварських племен. У тексті сонета наявна навіть пряма ремінісценція на оповідь про напади аварів-обрів із «Повісті минулих літ»: «Усюди лемент - крик дулібських жен / Під батогом зневажливого обра» [7, с. 62]. Подібний мотив виразно звучить і в I поезії циклу «Барышевка» : «Не те же ль здесь налеты гетские, / Не тот же ли звериный зык.» [7, с. 121]. Епіграф до твору «Обри» - «Секвестратор їде в село за податками.» [7, с. 62], узятий із козацької хроніки [7], - дозволяє провести паралель і з іншою епохою - часами наїздів на українські села польських реквізиторів. Отже, хоча й змінюється соціальна чи національна приналежність загарбників, однак історична схема в баченні М. Зерова лишається сталою й повторюється також у сучасності, що засвідчує нереалізованість гасел про постання нового, гармонійного суспільства.
Своєї кульмінації криза месіанського міфу сягає в IV поезії циклу - «Чистий четвер», у якій мотив лементу/ трену реалізується через «спів туги і безнадії» [7, с. 64], що лунає тепер уже в сакральному центрі - церкві. Під час церковної літургії в ліричного героя поета так само, як і в попередніх творах, виникає відчуття своєрідного дежавю: для нього «темний ряд євангельських історій / Звучить як низка тонких алегорій / Про наші підлі і скупі часи» [7, с.
. У сучасності М. Зеров знову бачить реалізацію певної - цього разу євангельської - культурної моделі з притаманним її набором ролей: «Навколо нас - кати і кустодії, / Синедріон, і кесар, і претор» [7, с. 64]. Однак при цьому у творі нехай і через побіжну згадку відсутній образ Месії як носія надії на відродження. I навіть у церкві не відбувається духовне очищення людей, вказівка на яке закладена в назві поезії. Натомість М. Зеров акцентує на євангельському епізоді зречення найвірнішого учня куса Христа Петра (Мт. 26: 69-75). Апелювання до нього здійснюється вже через епіграф твору - рядок із Євангелія: «I абіє пітел возгласи.» [7, с. 64]. У сонеті поет розвиває біблійну ремінісценцію: «Це долі нашої смутний узор, / Це нам пересторогу півень піє, / Для нас на дворищі багаття тліє / I слуг гуде архієрейський хор» [7, с. 64]. Отже, виразно звучить мотив перестороги від зради. Вірогідно, що таке попередження стосується створених у попередніх поезіях циклу картин «nature-morte» - духовного занепаду нації, терору, анабіозу. Адже зрада ідеалам краси, добра, справедливості (провідним у ліриці М. Зерова) унеможливлює воскресіння особистості й нації. Водночас в останньому терцеті сонета поет різко змінює тональність: «А за дверми, на цвинтарі, в притворі / Весна і дзвін, дитячі голоси / І в вогкому повітрі вогкі зорі» [7, с. 64]. Мотиви весни й дитячих голосів, які вже були присутні у творах «Оі Тгіакойа» й «Обри», символізують надію на відродження, потенціал до воскресіння, очищення [4]. Зорі в цій строфі є містким втіленням потягу до морального вдосконалення (достатньо пригадати, що М. Зеров любив повторювати фразу І. Канта «Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені» [5]). У цьому контексті дзвін прочитується як символ гармонії людини з небом, Богом, духовного зцілення й захисту від зла [4]. Отже, устремління до відродження й шанс на нього для української нації у сприйнятті ліричного героя поета ще існує, однак поки що постає примарним, залишаючись «за дверима».
Розв'язка циклу реалізується в сонеті «Страсна п'ятниця», також сповненому перегуків із євангельським текстом. «Невловимі сни» провадять ліричного героя М. Зерова «під чорне сонце Іудеї» [7, с. 64], де розгортається «смутний ексод святої епопеї» [7, с. 65]: Йосиф Аримафейський ховає померлого на хресті Ісуса у своїй гробниці. Ключовим для цього твору є мотив всеохопного сну: «Спустилась ніч на Гефсіманський сад, / Горби, і діл, і військовий наряд - / Все спить, все снить під синьою імлою.» [7, с. 65]. Саме через цей мотив цикл замикається у смислове кільце: як і в першій поезії, світ постає в анабіозі, очікуючи на воскресіння й прихід Месії, який має змінити статус буття. Доповнюють цю картину мотиви «чорного сонця» й ночі, які також апелюють до євангельського тексту (Лк. 23: 44-45), вказуючи на перемогу темряви, хаосу [4]. Разом із тим важливо, що М. Зеров не ставить у цій розв'язці остаточної крапки: він не виводить образу воскреслого Христа як символу відродження, але й не стверджує неможливості воскресіння для суспільства, нації, як це, скажімо, робить П. Тичина у «Скорбній матері», визнаючи: «Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю» [10, с. 31]. Надію на відродження символізують виведені в останній строфі поезії образи жінок-мироносиць, які, за євангельським текстом (Лк. 24: 1-9), перші дізналися й сповістили людей про Христове воскресіння: «І в синій темряві, мов ряд примар, / Несуть жінки свій вікопомний дар: / Ливан, і нард, і мірру, і алое» [7, с. 65]. Мотив примарності вказує на хисткість відродженських сподівань. Адже жінки тільки йдуть до гробу Ісуса й постають «під синьою імлою» так само ілюзорними,