УДК 821.111.-71.09

Шаповал О.Г.

РОМАН В. ҐОЛДІНҐА "ПІРАМІДА": ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ СТРУКТУРИ

У статті досліджується своєрідність художньої структури роману В. Ґолдінґа "Піраміда". Особлива увага приділяється проблемам композиції, системи персонажів та мотивного комплексу. Вивчається використання музичної форми сонати як основи композиції роману

Ключові слова: композиція, образ, мотив, інтермедіальність.

У творчому доробку В. Ґолдінґа роман "Піраміда" (1967) займає дещо осібне місце, вирізняючись комедійним стилем, підкреслено реалістичною, і, часом, навіть натуралістичною манерою оповіді, відсутністю видимих умовно-символічних прийомів, розгорнутої метафоричності, притаманних іншим його творам. Подібний відхід від притчової, чітко структурованої прози був критично сприйнятий деякими дослідниками і роман здебільшого розглядався як "часткова невдача" [15, 262], у порівнянні з досягнутим у "Шпилі" вагомим та глибоким баченням, або як "мертвий центр" [12, 116] між раннім та пізнім етапами творчості. Саме тому "Піраміда" й досі залишається маловивченою частиною літературної спадщини письменника і, зазвичай, розглядається лише в контексті загального аналізу творчості, зокрема такими дослідниками, як С. Бойд, Я. Грегор, Дж. Бейкер, Д. Кромптон, В. Івашова, Г. Анікін, А. Єлистратова, В. Тімофєєв та ін.

В українському ґолдінґознавстві, яке включає в себе, перш за все, дослідження та переклади С.Д. Павличко, розвідки О.К. Мельниченко, О.О. Товстенко, Л.Я. Мірошниченко, Г.С. Стовби та інших літературознавців, вивчення роману носить фрагментарний характер, що спонукає поставити питання про необхідність його спеціального дослідження.

Гостра критика соціального розшарування англійського суспільства, червоною стрічкою пронизуючи всю творчість письменника, знаходить тут своє найповніше відображення. Тема дорослішання молодої людини, яка, зростаючи у цинічному та святенницькому суспільстві, хоч і намагається протистояти його забобонам, та все ж підсвідомо їх поділяє, дає, відповідно до традиції, місце сатирі та соціальній критиці. Погоджуючись з тим, що "Піраміда" містить більше гумору, ніж всі попередні твори Ґолдінґа, літературознавці розходяться щодо співвідношення комічного та трагічного начал у романі. З одного боку, твір постає як "комедія, бурхлива комедія" [11, 372], що продовжує традицію комічного соціального роману, з іншого - наявність незаперечного трагічного елементу, що просвічує крізь блиск комедійних ситуацій, дозволяє розглядати роман як трагікомедію, в якому "буффонада межує з трагедією" [5, 266].

Сюжет "Піраміди", що втілює історію дорослішання юного Олівера, насамперед викликає жанрову аналогію з романом виховання, специфікою якого є зображення шляху духовного становлення героя, його сходження до певного ідеалу [3, 4]. Образом Олівера, створеним у традиціях образів юних Будденброків Т. Манна та Стівена Дедалуса Дж. Джойса, Ґолдінґ робить спробу віднайти міру впливу суспільства на особистість: чутливий протагоніст, обдарований парубок повинен обирати між раціональним диктатом суспільства та потягом власної творчої натури.

Цікаво прослідкувати еволюцію поглядів письменника на проблему взаємовпливу людини та суспільства від "Володаря мух" до "Піраміди". Існування хлопчиків на острові стало переконливою ілюстрацією ідеї про те, що суспільство є лише віддзеркаленням зла, притаманного природі людини, і доки вона не зрозуміє цієї частини свого внутрішнього "Я", в суспільстві буде продовжувати панувати "кров та жах" [13, 86]. У "Піраміді" письменник пропонує не лише погляд на класове суспільство як на результат діяльності людини, а й на "людину, яка в свою чергу, певною мірою, є результатом діяльності суспільства" [10, 155].

Проте, на нашу думку, жанрове наповнення сюжету постає вторинним по відношенню до структури твору, який, за словами автора, створений за принципами музичної організації й відповідає формі сонати [10, 153].

Використання музичних форм як основи структури художнього твору актуалізується в літературі ХХ століття. Духовна нестабільність доби породжує відчуття вичерпаності старих засобів формування художнього наративу й спонукає письменників до динамічного пошуку нових прийомів за межами тексту та літератури, тому "модерністський дискурс ХХ століття характеризується інтертекстуальністю у різноманітних її формах, а також інтермедіальністю літературної мови, тобто змістовою й образною взаємодією різних видів мистецтва у тексті художнього твору" [7, 3].

Вивчення взаємодії літератури та музики має досить глибоку історичну ґенезу в рамках загальної історії мистецтва, проте наукові дослідження спеціально присвячені комплексу проблем "музика в літературі" з'явились лише у ХХ столітті (К.С. Браун, Т.В. Адорно, О. Ханзен-Леве та ін.), що сприяло виокремленню інтермедіальності в самостійну сферу досліджень.

Першу класифікацію музично-літературних кореляцій запропонував С.П. Шер, визначивши три види репрезентації музичного в літературі: 1) словесна музика (word music, Wortmusik) - література намагається перейняти виражальні засоби музики, прагне до музикальності складу, вірша; 2) уподібнення словесного тексту тій чи інакшій музичній формі та структурі; 3) вербальна музика (verbal music) - література прагне відтворити музичний художній світ, передати специфіку музичного переживання [2].

До кінця ХХ століття, коли теорія інтермедіальності стала частиною науки про мови мистецтва, німецький дослідник А. Гір розглянув дану класифікацію під кутом семіотичної проекції й співвідніс 1) словесну музику з функцією сігніфіканта, означаючого; 2) структурні паралелі з функцією сігніфіката, означеного; 3) вербальну музику з функцією денотату, референту [4, 89]. Варто вказати, що в сучасному літературознавстві ведуться активні дослідження в усіх трьох напрямах музично- літературних кореляцій, проте найбільш продуктивним видається пошук структурних й композиційних паралелей між музичними формами й конкретними літературними текстами. Так, сонатна форма розглядається як сігніфікат у новелі "Тоніо Крьогер" Г. Манна (О. Азначеєва) [1, 3139], книзі "Сестра моя - життя" Б. Пастернака (І. Фоменко) [8, 52], "Чорний