Власне, функцію сігніфіката виконує соната й у романі "Піраміда", підпорядковуючи композицію твору законам музичної форми. За свідченнями сучасників, Ґолдінґ по-справжньому знав і розумів музику. Незмінною складовою його робочого кабінету був рояль, і письменник зізнавався, що часто шукає натхнення у музичних творах: "Пишу, потім встаю й довго граю. Потім знову пишу ..." [6, 373]. Вплив музики на стиль письменника, що вміщує поліфонію звуків, варіації тем, сплетіння мотивів, відчувається у багатьох його творах, але лише у "Піраміді" вона застигає у вигляді літературної форми.

Звідси, три розділи роману постають аналогами класичної сонатної форми, а саме: 1) експозиція, в якій заявляється основний конфлікт між суспільним та індивідуальним, раціональним та ірраціональним; 2) розробка, яка розвиває конфлікт у комічній гротескній тональності; і, нарешті, 3) реприза, в якій основна тема повторюється серіями епізодів у різних модуляціях, надаючи трагічного забарвлення цьому позірно "комічному" роману.

Система персонажів роману побудована, в першу чергу, за принципом протиставлення жіночого та чоловічого начал, що є характерним для музичної сонатної форми. Чоловіче начало передовсім втілюється в образі Олівера. Його взаємини з суспільством є основною темою, що розгортається у даній сонаті. Втілення жіночого начала варіюється у кожному з розділів, але роль його залишається незмінною: протистояння раціональному суспільству, безуспішні спроби вирватися за межі суспільної піраміди, і, звичайно, засіб пізнання Олівером власної сутності.

У першому розділі жіноче начало втілюється в образі Еві Бабакумб, "місцевого феномену" [14, 7], дівчини з нетрів, що намагається піднятися соціальними сходами єдиним засобом, який в неї є, - пропонуючи себе чоловікам, що належать до вищого класу. Саме у ставленні до Еві вперше розкривається сформована під впливом законів суспільства класова свідомість Олівера. Він чітко розуміє неписану ієрархію Стілбоурна, і повністю підкорюється їй. Дочка глашатая існує на нижчому рівні місцевої піраміди, а отже, їх шляхи, можливо, ніколи й не перетнулись би: "Я доволі часто бачив Еві, до того ж роками. Але ніколи з нею не розмовляв. ... Зрозуміло" [14, 5]. Її зв'язок із сином місцевого лікаря, Боббі Юеном, який займає вищу за Оліверову сходинку на соціальній драбині, стає приводом для знайомства і робить Еві бажаною "річчю". В романі підкреслено наголошується ставлення Олівера до Еві як до "доступної речі" [14, 99], особливо у порівнянні з піднесеним почуттям до Імоджен, його таємного платонічного кохання: "І раптом я гостро відчув: там і тут, два розділених світи. Там - вони [батьки. - О.Ш.] з Імоджен, чисті на різнокольоровому малюнку. Тут - вона, ця, предмет, річ, на землі, що смердить пріллю, обгризеними кістками, жорстокістю, - відхоже місце природи" [14, 102].

Переслідування Еві стає для Олівера не лише засобом задовольнити своє сексуальне бажання, а й своєрідним змаганням з Боббі, а, отже, можливістю отримати те, що доступно вищим за нього [16, 25]. Він не бачить в Еві людину, особистість, не зважає на її почуття не через власну "темну" натуру, вроджене зло, незрозуміле йому самому, а через закони класового суспільства, які він всмоктав із молоком матері, які стали основою його моралі та світобачення. Стосунки з Еві розгойдують стабільний світ вісімнадцятирічного Олівера, показують хисткість його власного соціального становища й переконують у необхідності притримуватись спокійного раціонального шляху майбутнього студента Оксфорда і назавжди покинути мрію стати музикантом.

Еві виявляється сильнішою за Олівера, здатною не лише на боротьбу за вищу сходинку у піраміді, а й на відстоювання права на власні почуття та бажання. У суворому раціональному світі вона шукає кохання: "... мене ніхто ніколи не кохав. Я кохання хотіла, хотіла, щоб хтось пожалів." [14, 99]. Дівчина розуміє ставлення Олівера до себе та, усвідомлюючи причини цього, знаходить спосіб помститися йому, а в його особі всьому місту, заохотивши Олівера до статевого акту на схилі, де їх зміг бачити у бінокль його батько.

Зустрівшись з Олівером через два роки, вона не втримується від спокуси подражнити стілбоурновське суспільство ще раз і голосно звинувачує його у зґвалтуванні. Проте Олівер змінився, і витівка Еві, хоча й завдала йому удару, все ж змусила по-інакшому подивитись на цю дівчину, побачити в ній нарешті не "річ", а "нерозгадану особистість" [14, 126]. Цікаво відмітити, що зустріч з Еві відбувається у тому самому барі "Корона", де за два роки до того Оліверу розкривається справжнє обличчя місцевого товариства у розмові з іншим втіленням жіночого начала в романі - режисером де Трейсі.

Використавши трійчасту сонатну форму як структурну модель роману, у другому розділі Ґолдінґ фокусує увагу не на розвитку тем і конфліктів, означених першим розділом, а радше на їх повторі, деталізації, поглибленні, що досягається варіацією тональності. На зміну спокійному, розміреному ритму роману виховання, наповненому легким гумором і певною натуралістичністю, приходить відкритий бурлеск, буфонада.

Далекі від розуміння музики мешканці Стілбоурна створюють оперний союз (скорочено SOS), який виникає з "... духу, що таємно кружляв у суспільстві. Самі собі трагедія, ми й не здогадувались, що потребуємо катарсису" [14, 129]. Приховані бажання, заздрість, інтриги, образи, ненависть,