Олівер, беручи участь у постановці за наказом своєї матері, постійно потрапляє у комічно- безглузді ситуації, які погіршуються необхідністю грати в одних сценах із самозакоханим, бездарним містером Клеймором та його дружиною Імоджен, яку Олівер таємно обожнює. У кращих традиціях англійського ексцентричного гротескного гумору з мешканців Стілбоурна поступово спадають маски, викриваючи їх справжні обличчя.

Запрошений для постановки режисер де Трейсі стає для Олівера справжнім провідником у соціальній піраміді. На наш погляд, те, що жіноче начало у другому розділі втілюється в образі гомосексуаліста де Трейсі, повністю відповідає фарсовому характеру усього розділу.

Івліну де Трейсі притаманна риса, якої позбавлені всі інші герої роману, - знання власної природи і розуміння справжньої ціни законів суспільства, до якого він мусить пристосовуватись. Ця риса, а особливо роль ментора у пошуках істинної природи людини і суспільства для Олівера, зближують його з образами героїв-пророків попередніх романів Ґолдінґа: Саймона у "Володарі мух" та Натаніеля у "Злодюжці Мартині". Однак своє знання де Трейсі використовує лише для власної користі, хоча його порада прослухати "Великий дует" у виконанні Імоджен та Клеймора розкриває Оліверу очі і звільнює від вигаданого кохання: "Ці двоє, бездарні, суєтні, були створені один для одного, і більше нікому в світі не потрібні. ... Я їх дослухав. Я звільнився" [14, 128].

Івлін не намагається вибратись із соціальної піраміди, він пристосовується до неї, і головна його зброя - лестощі, якими він щедро поливає марнославні душі. Двоїстість особи режисера відбивається і на його зовнішньому вигляді - улеслива застигла маска на обличчі не відповідає рухомій нижній частині тіла, що постійно смикається: "Він зовсім не змінив виразу свого довгого обличчя з туманною посмішкою, незмінною посмішкою, що ледь розмикає губи, але довге тіло затрусилось - смикнулось три-чотири рази - й затихло" [14, 137].

Варто вказати, що подібна нерухомість верхньої частини тіла притаманна зовнішності й інших утілень жіночого начала в романі, зокрема, Еві Бабакумб: "Вона йшла - стегна нерухомі, лише ніжки переступали нижче колін ..." [14, 13], а прізвисько міс Доліш - Пружинка - прямо пов'язано з характерною особливістю її ходи. Образи де Трейсі та Еві поєднуються також мотивом проституції, адже Еві пропонує своє тіло задля сходження соціальною драбиною, а де Трейсі продає свій талант, свою проникливість, - обидва дозволяють суспільству керувати їх життям та почуттями. У третьому

розділі Олівер також усвідомить себе одним з тих, ким керує суспільство, хто, подібно Еві та Івліну, підпорядковує свою душу та здібності суспільному диктату.

Формально останній розділ показує наступний хронологічний період життя протагоніста- оповідача. Дорослий Олівер приїжджає у рідне місто на автомобілі "виняткової якості" [14, 183], що свідчить про його успішну кар'єру та достаток, проте для Стілбоурна він той самий хлопчик, який, навчаючись музиці, просто не міг не обожнювати свою вчительку. "Доросла влада" [14, 185] законів суспільства змушує його відвідати її могилу й поринути у спогади дитинства, коли він відвідував уроки музики, і поступово оповідь повністю переміщується на історію життя Сесілії Доліш.

Якщо в природі Івліна де Трейсі було "багато від жінки" [14, 168], то у зовнішності Пружинки єдиною "незаперечно жіночною була спідниця" [14, 192]. Вона палила трубку та цигарки, носила "чоловічий піджак" [14, 194] і важкі черевики, сама заробляла на життя, а, отже, повністю відповідала образу "нової жінки", яким так захоплювався її батько.

До зустрічі з Генрі Вільямсом міс Доліш впевнено йшла шляхом, окресленим для неї батьком і суспільством: самотньої місцевої оригіналки, фанатично відданої музиці. Почуття до Генрі пробудили марні надії на те, що все може бути по-іншому, і з того часу Пружинка постійно намагається вирватись за окреслені рамки. Проте все: купівля машини, переїзд Генрі та його родини до неї в будинок, спроба стати більш жіночною, - стає рухом у замкнутому колі, "серією трагічних варіацій у стилі Бетховена" [10, 153], які лише підкреслювали і поглиблювали її нещастя та самотність.

Генрі Вільямс, як і Еві Бабакумб, для свого успішного підйому використав людину, вищу за соціальним статусом. Проте, якщо Еві пропонувала своє тіло, то Генрі використовував почуття інших, і поступово раціональність механіка підкорила все місто: "Права сторона майже від самого Старого мосту до Площі була охоплена бетоном, дзеркалами та хромом. Все це, звичайно, Генрі. Величезні букви кричали: "Гараж Вільямса", "Виставочний зал Вільямса", "Сільськогосподарський інструментарій Вільямса". ... Гігантські бетонні труби лежали вздовж ріки, готуючись її заковтнути, щоб Генрі вийшов прямо на автостраду" [14, 182]. Мармуровий надгробок над могилою міс Доліш став тією ціною, яку Генрі заплатив, використавши її життя та почуття. Спогади про стосунки Генрі та Пружинки змушують Олівера переоцінити власний досвід, усвідомити свою залежність від суспільства: "... я зрозумів, що, як Генрі, завжди за все плачу лише за приступною ціною" [14, 253].

Важливим постає той факт, що наприкінці роману Генрі Вільямс перетворюється на двійника Олівера: "Я подивився йому в очі, побачив в них своє власне обличчя" [14, 253], що дозволяє, в свою чергу, поєднати його і з Еві