НІМЕЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ:
НІМЕЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ:
ГЕНЕЗА, КОМПАРТИВНІ ВИМІРИ
Так як і всі інші епохи в історії європейської літератури, Романтизм — явище неізольоване. Великий німецький вчений Герман Аугуст Корфф (Нermann August Korff, 1882-1963) твердить, приміром, що періоди «Буря і Натиск» (Sturm und Drang), Класицизм і Романтизм, тобто епоха 1760-1830-х рр., творять одну велику цілість – Добу великого Ґете, – етосом і духом якої був т. зв. «Geist der Goethezeit», що одночасно є назвою монументальної праці Корффа. Таке твердження правильне і правдиве, але не слід зводити цю епоху до імені однієї особи – Ґете. Це доба німецького ідеалізму, початки якої сягають своїм корінням у ранні Середні віки, а її наслідки – дуже далекосяжні.
Саме тому, для кращого зрозуміння цієї доби, потрібний бодай короткий історичний вступ до Романтизму, поданий як аналіз його імпульсів, які, на мою думку, діють ще й досі. При цьому не слід забувати, що в інтелектуальній історії Європи література та філософія, чи може краще сказати філософське мислення, настільки тісно пов'язані між собою, що інколи їх навіть годі відрізнити. Обидві ділянки є виявами культури даного народу у від-повідної епосхи його історії. Підтвердження знаходимо у німецькій романтич-ній школі, найкращі представники якої були не тільки поетами та письменниками, але й мислителями. Ця закономірність, до речі, стосується деякою мірою й інших періодів німецької історії. Недарма ще до Другої світової війни Німеччина була знана як країна поетів і мислителів (das Land der Dichter und Denker), причому межа між одними і другими не була чітко визначеною.
Кінець Середньовіччя був одночасно кінцем тієї важливої культурної епохи, яку ми досі, як на мене, істотно недооцінюємо. Дуже часто вживається означення «темні віки» у контрасті до доби Просвітництва, яка вважалася нібито добою прояснення людського розуму й апогеєм осягів людського мислення до цієї перцепції. Чи воно справді так було, важко сказати з повною певністю, та важливо знати ті причини, які призвели до кінця доби Середніх віків, спричинившись тим самим до розквіту доби Просвітництва.
У Середніх віках домінувала віра в Бога, а відтак переважало верховенство «Однієї Святої Католицької Апостольської Церкви», яка ще тоді була єдиною Християнською Церквою у Західній Европі. Іншим же «китом» цієї епохи була феодальна система, в якій лицарство було провідною верствою суспільства. Воно плекало цю дворянську культуру зі всіма її звичаями, що пізніше стали найважливішими джерелами Романтизму. Проте згодом, як і усе на світі, ця середньовічна культура почала завмирати, а рівночасно з нею відмирала цивілізація Середньовіччя, готуючи місце для поступового зародження доби т. зв. Просвіт-ництва. Причин цього процесу слід шукати в наступних історичних подіях:
Чума, або т. зв. «чорна смерть», яка спустошила в 1347-1352 рр. цілу Европу. Її епідемії повторювались упродовж 15-18 ст.
Невдачі хрестових походів, які посіяли релігійні сумніви і похитнули довіру до Церкви і християнської спільноти в цілому.
Винаходи і відкриття доби Гуманізму та Ренесансу. Тут можна навести чимало прикла-дів, та ми обмежимося лише кількома головними, а саме: геоцентричне розуміння світу Птолемея було замінене геліоцентричною теорією Коперника, яку до певної міри підтвер-дило відкриття нових континентів; винайдення книгодрукування Йоганном Ґуттенбергом (Johannes Guttenberg, бл. 1394-1468), що було чи не найважливішою подією в історії людської культури (недарма Ґуттенберга недавно обрано людиною тисячоліття) і спричинилося до революційних масштабів поширення інформації, фактів та ідей. Зауважмо, що тодішній ефект цього винаходу можна прирівняти до сучасних комунікаційних можливостей засобами мережі Інтернет.
Виникнення міст та формування нової верстви – міщан, які прийшли на зміну лицарському класу. Центр культури перемістився із замків у міста, що призвело до завмирання лицарської культури та пришвидшило кінець доби Середніх віків.
5. Реформація Мартіна Лютера і незворотний поділ християнської Церкви на багато церков, виникнення протестантизму, початок Просвітництва.
Крім зазначених подій, також занепад Константинополя та втеча грецьких вчених до Риму стали факторами, що спричинили перехід до доби Відродження.
Поезія Середніх віків, яка зазнала свого розквіту в Німеччині у творах т. зв. Міннезангу, поволі відступила під тиском Нового духу часу доби Відродження, Гуманізму і Реформації. Світосприйняття Середніх віків знайшло своє вираження також у філософській системі Томи Аквіната (бл. 1225-1274), яка домінувала протягом цієї доби і була наснагою для інших мислителів та поетів, головно для Данте Аліґєрі (1265-1321) у його «Божественній комедії».
Під кінець Середніх віків, як часто буває у часи занепаду епохи, зародилося певне невдоволення з status quo і поширилось бажання духовного оновлення. Це проявлялося у нахилі до містики в розумінні Франциска з Ассізі (1187-1226) і Данте, особливо у прагненні останнього до голістичного бачення світу, в якому панував би мир і Божий порядок. Саме тут уже слід шукати паростків початку цієї нової доби.
Нове захоплення класичною давниною та її гуманістичними ідеалами витворювало в Італії національну свідомість, яка прямувала до визволення країни від чужинців, тобто від французів та німців, сприяючи витворенню своєрідної італійської політичної культури.
На тогочасних німецьких землях подібного роду цілісне політичне мислення ще не панувало. Так зване «лицарське повстання» (1522-23) і «селянські війни» (1524-25), а особливо Лютерська реформація мали роз'єднуючий вплив на суспільство. Дух гуманізму, який також панував у Німеччині, не йшов горизонтально у маси народу, а