Центральною подією 17 ст., тобто доби Бароко, була Тридцятилітня війна (1618-1648), яка принесла смерть і руїну великій частині європейського континенту, спричинила безмежне замішання в житті людей, породивши дух песимізму та відчаю. З огляду на релігійні причини війни дещо послабли почуття національної свідомості та політичної спільноти. Ще сильніше, ніж перед тим, запанував принцип сuius region eius religio, який цілком ясно визначає зв'язок релігії з політикою. Все це відбилося на духові німецького народу і проявилось, насамперед, в його літературі. У цьому контексті слід згадати Мартіна Опіца (1597-1639), який своєю поетикою, викладеною у творі «Книга німецької поетики» (1624) вніс певні поетичні норми і структури в німецьку літературу та вперше визначив її завдання і роль поета у суспільстві.

Характерно, що у літературі доби Бароко домінували два протилежні один одному принципи: «саrpe diem» (користай днем) і «тетеntо тоri» (пам'ятай про смерть). Якщо взяти до уваги страхіття згаданої війни та епідемію чуми, яка тоді вибухнула, ці два принципи з'явилися доволі закономірно і логічно. З одного боку, вони були виявом світогляду людей, яких віра у Бога і релігія направляє на шлях трансцендентного мислення і сувороаскетичного способу життя у світлі іманентності неминучої смерти, щоб заслужити собі на царство небесне, а з другого боку, світського світогляду, який також цілком логічно диктує людині якнайповніше використати цьогоземну екзистенцію, бо вона одноразова, неповторна, обмежена, коротка і може кожної хвилини скінчитися смертю. Отже, пам'ять про смерть не тільки веде до чесноти, до життя згідно з заповідями Божими, але й також до анакреонтського чи навіть гедоністичного бажання скористатись кожною хвилиною земного життя.

Хоч вже згаданий Тома Аквінат будував свою філософську систему на раціоналістичних принципах, синтезуючи мислення Арістотеля з християнським світосприйняттям, першим мислителем Модерної доби, який явно і недвозначно проголосив примат мислення, був Рене Декарт (Rene Descartes, 1596-1650). Своїм знаменним висловом «соgito, еrgo sum» Декарт запровадив добу Просвітництва в інтелектуальний процес Европи. На місце сredo (я вірю), яке панувало у добі Середніх віків, постало тепер соgito (я мислю) і тим самим було розпочато процес раціонального мислення незалежно від релігійних принципів і церковних доктрин, який діє й сьогодні. Декарт вважав, що найважливішим завданням мислителя є намагання збагнути сутність людського розуміння світу та визначити його межі. Це, до речі, згодом також проповідував англійський поет-мислитель Александер Поуп (Аlexander Роре, 1688-1744). Розум, інтелект став найвищим чинником у житті людини, хоча, як слід зазначити, сам Декарт не відкидав віри у Бога, бувши вихованцем єзуїтів.

Згодом цей дух раціоналізму знайшов своїх представників у Англії в особах таких мислителів, як Джон Локк (John Locke, 1632-1704), який своїм твердженням, що «нічого не існує в інте-лекті, що не є спочатку у змислах» заклав основи емпіричного мислення, і Дейвід Г'юм (David Ните, 1711-1776), який цей раціоналістичний підхід переніс у царину моралі й етики.

У Франції – під впливом Декарта П'єр Бейль (Ріеrrе Вауlе, 1647-1705) пішов на крок далі, ніж його великий попередник, доводячи суперечливість між вченням Церкви і розумом; Шарль Монтеск'є (Charles Montesguieu) 1689-1755) застосував принципи раціоналізму до законодавства, а Вольтер (Voltaire, 1694-1778), вдаючись до іронії у своєму романі «Кандид» (1759) і у теоретичних творах, – до справедливости взагалі.

Ці раціоналістичні філософські міркування мали величезний вплив на літературу Франції і Німеччини. Під їхнім впливом творилися поетики, які у контрасті до Арістотелівської поетики, що була суто описова, тобто дескриптивна, були дидактичними, тобто прескриптивними. Найважливішим теоретиком цієї ділянки був Н. Буало-Депро (Nicolas BoileauDespreaux, 1636-1711), поетичний кодекс якого під назвою «Мистецтво поезії» (1674) мав великий вплив на розвиток Класицизму в Німеччині та інших країнах Европи, включаючи Україну.

Передвісником доби Просвітництва у Німеччині був Ґоттфрід Вільгельм Ляйбніц (Gottfried Wilhelm Leibniz, 1646-1716), відомий своєю філософською системою монад. Ляйбніц був оригінальним мислителем, який першим розрізнив перцептивну та аперцептивну сфери психічного життя людини. У своїй філософії він поділяє всесвіт на т. зв. монади, кожна з яких є автономною і становить живе віддзеркалення всесвіту. Система Ляйбніца подібна до піраміди, у якій Бог є найвищою монадою. Таке бачення світоустрою було певною спробою поєднати раціоналістично-механічне бачення світу з богословським, у якому тіло і душа існують у певній гармонії. Та найважливіше – це його оптимізм, побудований на вірі у людський розум та переконанні, що за допомогою цього ж розуму людина створить, чи радше відтворить, рай на землі, створивши могутню цивілізацію. Саме тому він пропо-відував, що це «найкращий світ» з усіх можливих світів, який Бог міг сотворити. Цю ідею Ляйбніца із в'їдливою іронією критикував Вольтер у згаданому романі «Кандид», який є виявом його філософського песимізму. У певному сенсі Вольтер і Ляйбніц репрезентують два крила Просвітництва: ліве крило – Вольтер через його песимізм, а