Доба Просвітництва внесла у філософію і літературу не тільки певну дозу раціоналізму, але і також ідеї толерантності, свободи слова і почуття понаднаціональної приналежності (Weltbьrgertum) і, очевидно, нові естетичні ідеї. Всі вони формувались головним чином у Франції, але і німецькі мислителі, такі як згаданий Ляйбніц, склали свою данину цій новій школі мислення. У центрі розвитку доби стояло намагання знайти синтезу між науковим раціональним осмисленням світу і духом та вірою у надприродне згідно з християнством. У результаті цих намагань створилась філософська релігія, відома як пантеїзм. Була це свого роду природна релігія, яка твердила, що Бог сотворив світ, але від того часу вже не втручається у його існування, що протікає механічно, згідно з його власними законами, а не згідно з Провидінням Божим.

У царині літератури доба Просвітництва дала нам прекрасні класичні драми французів Корнеля (Ріеrrе Соrnеіllе, 1606-1684), Расіна (Racinе, 1639-1699) і комедії Мольєра (Моlіеrе, 1622-1673) які, як відомо, ставляться й сьогодні.

Йоганн Крістоф Ґоттшед (Johann Christoph Gottsched, 1700-1766) пересадив французькі теоретичні принципи драми на німецький ґрунт і реформував німецький театр, очищуючи його від залишків барокових крайнощів, але й одночасно наближаючи його до французького такою мірою, що під його впливом німецький театр і література втратили свою свіжість та оригінальність. Проти Ґоттшеда виступив талановитий німецький літературознавець, критик, полеміст і драматург Ґоттгольд Ефраїм Лессінґ (Gotthold Ephraim Lessing, 1729-1781), який протестував проти «французування» німецької літератури і бажав створити національний німецький театр і національну літературу.

Інтегральною частиною доби Просвітництва у Німеччині став сентименталізм, який ще явно не протистояв раціоналізмові, а намагався доповнювати його. Головним представ-ником цієї течії, творчі імпульси якої прийшли у Німеччину з Англії (тут слід згадати такі твори, як «Трістан Шенді» (1767) Лоренса Штерна, «Нічні думки про життя, смерть і безсмертя» (1745) Едварда Янґа та ін.) був Фрідріх Ґоттфрід Кльопшток (Klopstock, 1724-1803), оди та вірші якого, а передусім його поеми «Месія» (1773) і «Свято весни» (1771) творили апотеоз у цій літературній течії. Кльопшток, мабуть, був першим німецьким професійним поетом; він ставився серйозно і з великою пошаною до свого ремесла, яке він вважав покликанням. З цієї точки зору його поезія з її рапсодичними вільними ритмами і фантазією знаходиться у великому контрасті з творами його сучасників-анакреонтиків та поетів галантного стилю, які писали у стилі рококо, наслідуючи майже рабським способом французькі моделі. Не дивно, що творчість Кльопштока відіграла важливу роль у літературі доби «Бурі і натиску» і згодом Романтизму.

Сентименталізм вніс також певну дозу релігійності, особливо протестантського плану, у літературу і філософську думку того часу, але він не надав нового філософського напряму інтелектуальному життю, хоч до деякої міри проклав шлях наступаючій революції, ім'я якій «Буря і натиск».

Хоча літературна течія «Буря і натиск» — це суто німецький феномен і прелюдія до доби Романтизму, усе ж вона зродилась на підвалинах філософії швайцарського мислителя Жана-Жака Руссо (Jean-Jacques Rosseau, 1712-1778). Теза Руссо, що все одержуємо від Творця і все, що є природним, є добрим і що цивілізація спотворює людину та дегенерує її, дуже припала до вподоби в першу чергу молодим німецьким новаторам. Заклик Руссо «Назад до природи» став їхнім кредо. Німецький класицизм як продукт французького раціоналізму був цілком позбавлений динамізму. Література, побудована на раціоналістичних доктринах, без ніякої фантазії, без відчуття дивовижного у природі й у людському житті та зосереджена цілком на сухій дійсності і доброму тоні (bon ton), стала нудною і нецікавою. Відтак на місце французьких моделей прийшла ціла молода генерація літераторів, на чолі якої став Ґете і яка почала шукати нові духові джерела. Шукали вони їх у германському світі, у своїй історії та у природі. Вони бажали нового мистецтва, яке включало б фантазію, чуда, незрозумілі й незбагненні елементи життя, щось понадприродне, божественне, що сягає у позаземну суть подій. Так у контрасті до культури Середніх віків, яка, як ми вже зазначали, занепала через історичні феномени чи явища, культура доби Просвітництва, найбільш маркантним виявом якої була література (тобто поезія, проза і драма), наближалася до спаду головним чином через естетичні і духовні причини.

Джерела і творці літератури цієї нової доби «Бурі і натиску» були різноманітні – крім філософії Руссо, тут перш за все слід згадати англійську літературу, передусім творчість Шекспіра, 22 драми якого німецькою мовою переклав Крістоф Мартін Вілянд (Wieland, 1733—1813), а ще – Джеймса Макферсона (James Macpherson, 1736-1796), чий підроблений твір «Оссіан» став джерелом натхнення молодого Ґете такою мірою, що він включив цілі уривки з цього твору у свій світової слави епістолярний роман «Страждання молодого Вертера» (1774), а також – збірку балад Томаса Персі (Тhomas Percy, 1729-1811) «Рештки старовинної англійської поезії» (1765). Замість французів тепер Шекспір став зразком для драматургії нової доби. Вони відчували у його творчості старовинний германський дух, до них промовляли його екстремна емоційність і антикласична, вільна побудова його драм.

Другим джерелом цієї генерації новаторів була народна поезія, передусім через її зв'язки з природою. Тут велику роль