відіграв визначний мислитель цієї доби та ранній учитель Ґете – Йоганн Ґоттфрід Гердер (Неrder, 1744-1803), який у 1779 році першим видав міжнародну збірку народних пісень. Іншими, не менш важливими, джерелами стали природа рідної країни та її історія, особливо героїчні дії германських вождів раннього Середньовіччя.
Епоха «Бурі і натиску» була культурною революцією супроти французьких зразків, найвидатнішими виявами якої були твори Ґете «Страждання молодого Вертера» і «Фауст». Але як кожна революція не може бути постійною, так і «Буря і натиск» не могла довго втриматись на тих емоційних вершинах, з яких вона розпочала своє існування. На місце того шаленого гону та динаміки прийшли захоплення неосяжними ідеалами краси природи («синя квітка» Новаліса), меланхолія і т. зв. Weltschmerz – тобто туга за тим, чого не можна осягнути, свого роду романтичний песимізм, і релігійно-містичне сприймання життя та смерти. Саме так і зародився німецький Романтизм.
Історичними подіями, які стали центральним пережиттям культурних діячів цієї доби, були Французька революція і наполеонівські війни. У філософському плані думки Йоганна Ґоттліба Фіхте (Johann Gottlieb Fichte, 1762-1814), мабуть, найбільше мали вплив на фор-мування романтичного світосприйняття. Та не слід забувати, що Романтизм не прийшов на зміну Класицизмові; обидва ці напрями протягом довшого часу ідуть в історії паралельно. Правда, є певна різниця між класицизмом Ґоттшеда, який просто наслідував французів (ті ж наслідували греків і римлян), і класицизмом Ґете та Шіллера, які хоч і опрацьовували античні теми, проте робили це творчо.
У контексті німецького Класицизму не можна не відмітити впливу Йоганна Йоахіма Вінкельманна (Winckelmann, 1717-1768), який у своїй історії грецького мистецтва (1755) осягнув сутність творчості грецької душі словами «шляхетна простота й тиха велич», що мало велике значення для Лессінґа, Ґете й ін. німецьких поетів. Надзвичайно важливими для класичної літератури Німеччини були думки Іммануїла Канта (1724-1804), а основне – його критика існуючого способу філософування, усталений ним «категоричний імператив», поняття краси і т. зв. «гарної душі» (Schцne Seele), які мали особливий вплив на творчість Шіллера та Кляйста.
Німецькі вчені тонко відрізняли один етап від другого вже самими назвами: період Ґоттшеда називається Klassizismus, а Ґете – Ноchklassik. Незаперечним є той факт, що Класицизм і Романтизм у Німеччині не тільки існували довший час паралельно, але й що обидві течії мали певне ідеалістичне підґрунтя.
Сьогодні дуже часто пишуть про класично-романтичну літературу, але це не цілком пра-вильне окреслення. Цілу цю часову епоху німецького ідеалізму можна назвати класично-романтичною, але література, що її тоді творила, була і є або класичною, або романтичною. Класицизм і Романтизм у Німеччині були дві антагоністичні сили, які між собою полемізували і які – на відміну від літературного життя в Україні – ніколи не створили синтези.
«Класика – це здоров'я, романтика – це хвороба», – сказав Ґете, і це твердження дуже чітко висловлює цю непримиренну ворожнечу між цими двома таборами носіїв німецької культури. Щоб краще зрозуміти ці засадничі різниці між ними, пропонуємо таку схему, де подамо характерні риси обох:
Класицизм | Романтизм
інтернаціональний у своїй суті і сягає до грецько-римської давнини; | ¦ | національний у своїй суті сягає до середніх віків історії даного народу;
релігійно-поганського напряму – політеїзм; | ¦ | релігійно-християнського напрямку – католицизм;
домінуючі релігійні постаті – Юпітер, Афродіта, Венера; | ¦ | домінуючі релігійні постаті – Христос і Мати Божа;
день, сонячне сяйво; | ¦ | ніч, світанок і сутінки, місячне сяйво;
життя, посейбічність і тимчасовість; | ¦ | смерть, трансцендентність і вічність;
строга естетична форма; | ¦ | вільна форма, аморфність, навіть фрагментарність; розум;
емоції; статика; | ¦ | динаміка; цивілізація;
природа; вдоволення, похвала життю. | ¦ | туга і Weltschmerz.
Вже з цього короткого зіставлення стає зрозуміло, що ці дві школи мають відношення тези й антитези. Вони діаметрально протилежні. У своїй генезі Класицизм, який своїм корінням сягає до грецько-римської античності, ідеологічно відрізняється від Романтизму, який є за своєю суттю містично-християнським. Один французький критик зауважив свого часу, що німецькі романтики або ставали католиками, або вчиняли самогубство. Втім у цьому іронічно-жартівливому вислові криється важлива істина. Класика через свій по-ганський світогляд не була у стані розв'язати проблеми смерті. Для Романтики натомість смерть — це unio mystica, тобто містичне поєднання з Богом, початок правдивого життя. Такі думки знаходимо у творах найкращих романтиків усіх країн: Новаліс, Айхендорфф, Вордсворт і Шевченко можуть послужити тут прикладами.
Ці ідеологічні аспекти тісно пов'язані із формально-естетичними, які їх віддзеркалюють. Ясність та прозорість класичних творів, як і їхню строгу форму, бачимо і милуємось нею у призмі сонячного сяйва (або місячного, якщо немає хмар) і захоплюємося красою хвилини та урочистою статикою посейбічної досконалости.
Натомість динамізм (а дуже часто навіть – демонізм) романтичних творів, їхні непевність, завуальованість, аморфність найкраще навіюють непевне сяйво місяця, напівприкритого хмарами, який так, як у баладі Шевченка «Причинна», — то виринає, то потопає.
Приклади строгої класичної форми – це сонет і драма, яка згідно з класичною поетикою поділена на відповідне число дій (як правило, п'ять), має всі три т. зв. арістотелівські єдності (часу, місця і дії) тощо. Прикладами романтичної форми є народна пісня, балада або драма у стилі Шекспіра, що його перебрав молодий Ґете у драмі «Ґец фон Берліхінґен». Тут бачимо засадничі формальні протилежності, які обумовлені з