Якщо малі прозові форми є досить поширеними у сучасній літературі (особливо у літературі США), то повість, як жанр свого твору, обирає значно менше авторів.

Очікування і надії, катастрофи і кризи ХХ століття, здійснені мрії і невдалі соціальні експерименти призвели до того, що багато письменників, незалежно від власного світовідчуття і естетичного способу його реалізації, прагнуть відновити глибинні корені, культурологічні традиції, які були б здатні втримати людство „на межі”. При цьому вони звертаються до притчевого і неоміфологічного принципу (особливо у латиноамериканській літературі на базі „магічного реалізму”) художнього відображення дійсності. Притча – повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована певній дидактичній ідеї, стає модною у сучасній літературі. Ця форма широко застосовується у Біблії, а оскільки сучасне мистецтво часто звертається до цієї книги як джерела алюзій, літературних ремінісценцій та інтертекстуальних елементів, то притча стає сьогодні актуальним жанром. В новітній європейській літературі притча стала одним із засобів вираження морально-філософських роздумів письменника, нерідко протилежних до загальноприйнятих, панівних у суспільстві уявлень. Тут притча не зображує, а повідомляє про певну ідею, покладаючи у свою основу принцип параболи: оповідь немовби віддаляється від даного часопростору і, рухаючись по кривій, повертається назад, висвітлюючи явище художнього осмислення у філософсько-естетичному аспекті (Б. Брехт, Ж.-П. Сартр, А. Кам’ю та ін.), як наприклад на початку ХХ століття вчинив Кафка у своїх „Оповіданнях для хрестоматії”. У такій новій якості спостерігається притча і у творчості сучасних зарубіжних письменників Жозе Сарамагу та Гунтера Грасса. Першому присудили Нобелівську премію у 1998 році „за те, що він своїми притчами, сповненими фантазії, співчуття та іронії, знову й знову надає нам можливість відчути присутність колишньої реальності”, а другому – у 1999 році за „за те, що його грайливі й похмурі притчі висвітлюють забутий образ історії”.

Найуживанішим жанром у сучасній літературі є все-таки роман різних модифікацій. А у масовій літературі – детективні, фантастичні, науково-фантастичні, любовні, пригодницькі романи, триллери.

Роман – жанр, який завжди був відкритим і не однозначно піддавався ідентифікації. Традиційно давали таке визначення роману: Головними структурними елементами роману є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними в . Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), роману властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Роман у сучасній зарубіжній літературі зазнає значних трансформацій, зокрема актуальним є жанровий синтез та побудова „гіпертексту”. Жанровий синтез – поняття, що відбиває загальну тенденцію жанрів до взаємо тяжіння, яка реалізується в художньому творі як структурна єдність ознак різних жанрів, як поліжанризм. Згадаймо хоча б творчість Милорада Павича і його експериментування з романним жанром: роман-лексикон – „Хозарський словник” (1984), роман-посібник для гадання на картах таро – „Остання любов у Цареграді”(1994), роман-клепсидра „Внутрішня сторона вітру” (1991), роман-кросворд „Пейзаж, намальований чаєм”(1988), роман-астрологічний довідник „Зоряна мантія” (2000).

Блискуче продемонстрував техніку постмодерного пись-ма у романі „Острів Напередодні”(1994) Умберто Еко. Як і попередні твори Еко, цей твір на-скрізь інтертекстуальний, немовби змонтований і уривків різних наукових і художніх творів: Д. Донна, Г. Галілея, П. Кальдерона, Р. Декарта, Ф. Ларошфуко, Б. Спінози, Ж. Берна, Д. Дефо, А. Дюма, Д. Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських художників. У 2002 р. вийшов друком четвертий роман Еко „Баудоліно”, у якому автор знову звернувся до Середньовіччя, повною мірою використовуючи стилістику постмодернізму, і навіть самого себе переносить у ті далекі часи (Еко: „Баудоліно – це я”).

Цікаві зразки романного жанру подають американські сучасні прозаїки Алан Лайтман, Дуглас Коупленд, Ден Браун, англійський постмодерніст Пітер Акройд.

Наприклад, книга „Сни Ейнштейна” (1993) Алана Лайтмана не сприймається як роман, оскільки об’єм твору не надто великий, відсутні й інші традиційні ознаки класичного роману. Специфічним є те, що починати читати можна з будь-якої частини. Але „Сни Ейнштейна” можна трактувати як філософський роман чи роман ідей, адже в цій книзі основними є проблеми часу, його сучасного розуміння і нерозуміння людиною; проблеми темпорального різно-існування людей, змін цивілізації, коли інтелектуальна революція, непомітна, але наявна, змінює життя.

„Сни Ейнштейна” – новий варіант прози, яка передає рваний, нерівний і нервовий пульс сучасного життя, а також іронічно повторює звичні прийоми масового мистецтва: швидку зміну кадру, рапід (швидкісне кінознімання, що дозволяє відтворювати на екрані швидкий процес у повільному темпі), збільшення окремого епізоду, спеціальне виокремлення деталі із цілого.

„Сни Ейнштейна” – роман, який є своєрідною „інструкцією” до гри, гри, яка змінює наше світосприйняття. До гри, правила якої визначаються не Природою, а Культурою, в яку Алан Лайтман не просто грає, а заставляє й читача грати з реальністю, змінюючи один із метафізичних параметрів – час. Демонструючи можливість світів з іншими часовими координатами, автор заставляє читачів відчути загадкову владу нашого часу.

Іншим прикладом є романи Д. Коупленда. Як сучасний письменник, який з першим же романом одержав репутацію “носія духу часу”, Д. Коупленд відображає у своїй творчості основні зрушення у соціальному й інтелектуальному житті своїх сучасників. Постмодерністська чуттєвість знаходить своє втілення