УДК 891.79+82.0

О. О.Оренчак

Активність авторської позиції у романі П.Загребельного «Диво»

У статті розглядаються основні способи виявлення авторської активності у романі П.Загребельного «Диво». Через суб'єктні та позасуб'єктні форми відстежується авторська позиціяу творі.

Ключові слова: авторська позиція, історичний роман, архітектоніка, хронотоп, авторські відступи, образна система.

Проблема авторської позиції надзвичайно важлива у структурі художнього твору Вона включає питання естетичної активності, міри творчої ініціативи митця, його ставлення до реального, питання співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у творі. Без урахування цієї проблеми неможливо визначити основні риси поетики твору. Історичні романи П.Загребельного є плідним матеріалом для розв'язання цих питань. Історичну прозу митця досліджували Л.Новиченко, С.Шаховський, В.Дончик, М.Слабошпицький, В.Фащенко та ін. Однак, зазначена проблема в історичних романах П.Загребельного не знайшла достатнього висвітлення в літературознавстві і потребує докладного вивчення. Спроби сучасних дослідників обмежуються загальними аспектами ідейнотематичного аналізу історичної романістики митця (Т.Чумак, Ю.Бондаренко, О.Красненко та ін.).

Аналізуючи співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в мистецтві, звертаємо увагу на художньоестетичний досвід П.Загребельногороманіста насамперед тому, що авторська позиція надзвичайно важлива в ідейнотематичному і формотворчому комплексі його історичної романістики. І роман «Диво» (1968 р.), що розпочинає цикл історичних романів про Київську Русь, є найцікавішим, на наш погляд, в даному аспекті. Більше того, відчуття присутності автора у структурі цього роману є домінуючою рисою серед інших аспектів поетики твору.

Дослідник М.Гуменний у структурі романного жанру О.Гончара визначає авторську позицію як «художнє вираження ставлення автора як особистості до дійсності» [2, с.13]. Міру активності чи пасивності авторської позиції гончарознавець вбачає у залежності від ідейнохудожніх завдань автора, що зумовлює вибір засобів художньої виразності. Цілком слушними ці зауваження є і щодо історичних романів П.Загребельного. Як і в романах О.Гончара, тут можна виділити два аспекти авторської позиції у творі: 1) позиція письменника в реальній дійсності, яка відображена в романі (задум, проблематика, аналіз життєвих явищ, типи характерів); 2) авторська позиція у самому романі (ставлення до героїв і подій, принципи твістування і структура образності). На думку М.Гуменнош, ці аспекти тісно взаємопов'язані: «Один спрямований до навколишнього світу, зв'язує твір із суспільним оточенням, другий у середину, до самої структури повістування» [2, с.13].

Для визначення активності митця у романі «Диво» важливу роль відіграють вибір життєвого матеріалу, принципи повістування, способи йога художнього освоєння і відтворення. При цьому визначальним стає вибір письменником саме історичного жанру, що відображає ставлення йога до об'єкта й орієнтацію на певну літературну традицію. Водночас виявляє оригінальність письменникової концепції зображеної доби.

Безперечно, у творчості Загребельнош знаходимо риси впливу творів майстрів, як вітчизняної, так і світової літератур. У романі «Диво» віднаходимо очевидний вплив драми І.Кочерги «Ярослав Мудрий», зримі сліди традицій Т.Шевченка і Лесі Українки, мотиви творчості яких наче пронизують тему боротьби двох культур язичницької та християнської. Втім, як зазначає В.Фащенко, «задум «Дива» виник не за літературними асоціаціями, а під час праці над романом «День для прийдешньою» [8, с.98], тобто був спрямований у сучасність. Отже, замислюючи свій роман про творця Софії Київської, П.Загребельний мав на меті осягнути питання духовних витоків мистецтва, народної етики й культури, осмислити, що ж залишає нащадкам історія, проходячи крізь віки, і що формує духовну сутність сучасника. Тим самим митець зробив спробу сказати своє вагоме слово, самобутнє і неповторне, цікаве для всієї нашої літератури. Однак, це завдання виявилося непростим. Потрібно було авторові вивчити у деталях історію й побут не лише Київської Русі, а й Суздалі, Болгарії, Візантії, варягів поч. XI ст. І не лише констатувати чи белетризувати історію, а ніби «вжитися» у відтворювану епоху в характерах головних персонажів. Із творчої лабораторії письменника ми дізнаємося, який складний шлях пройде митець від задуму до художнього втілення. Одразу постає проблема співвідношення у творі художньої уяви і фактичної достовірності.

Спираючись на праці науковців, істориків (не випадково династію істориків родину Отави, автор зробив у романі центральними образами у розділах про сучасність), студіюючи не одне історичне джерело, автор написав роман за законами художності. Слідуючи за літописами, фольклором, художньою літературою, письменник вигадав образ безіменного творця Софії Київської, «вгадував психологію представника народних низів перехідної доби» [8, с. 106]. З цього приводу Загребельний зазначав: «Романіст має право піти шляхом припущення. Література тим і приваблива, що в ній все можна вигадати. Окрім психології» [5, с.445]. Майстерність письменникапсихолога дала можливість провести діалог між століттями, своєрідну дискусію з історією. При цьому голос автора став спрямовуючим у цій дискусії.

Оперуючи конкретними історичними відомостями та фактами, документами епохи, автор залишив за собою право певного відбору, хуцожньої типізації, подекуди незгоди та гострої полеміки. Авторська позиція чітко відстежується у ставленні до такого джерела, як літописи. Автор обрав важкий шлях засвоєння цих історичних документів, «полеміку з літописом, шлях переосмислення фактів і подій, часом канонізованих у працях істориків і письменників» [4, с.220]. У полемічній формі створено і повість про побудову «дива», представлено долю держави та її культури. Автор відверто полемізує проти перебільшення значення культури Візантії і християнства як єдиного джерела мистецтва Київської Русі. І наголошує на тому, що такі витвори під силу лише народним митцям, і лише рідна земля спроможна народити такий потужний талант, яким