Глибоко філософська думка висловлена у поезії "Пеларгонія на вікнах зеленіє". А полягає вона в тому, що щастя лежить прямо перед людиною, воно в кожній миті життя, але треба вміти побачити його. Люди самі позбавили себе можливості пізнати щастя, тому що створили власне його мірило, взявши за основу непринадні аспекти життя на землі. Поет каже: "Але й я між вами цвіт гублю" [12, с.84], оскільки сила умовностей, вигаданих людьми, перш за все примушує людину страждати.

Міркування про щастя висловлені у вірші "Гуляє, зростає на стінах...": часом незначна деталь, явище природи здатне повернути людині нестримну любов до життя. Поет підходить до висновку, що для щастя треба зовсім небагато, треба навчитися цінувати те, що є. М.Рильський близький до міркувань древніх, які щастя людини визначали не тим, що вона має, а тим, як вона до цього ставиться.

Почуття людини у М.Рильського перегукуються з настроями природи: печальні і радісні почуття відповідно відтворюють сумні і веселі картини природи. Ліричному героєві у час душевного неспокою, коли втрачено орієнтири, хочеться опинитися у колі друзів ("Під сірий шум дощу пронизливо-смутного..."), забути про негоду на дворі і в серці і повірити в те, що після непогоди обов'язково світитиме сонце. Тема постійної зміни подій і почуттів своєрідно продовжена у поезії "Ми розійшлись давно - і цим себе зріднили." В першому рядку поет поєднав, здавалося б, непоєднуване, але насправді він сказав щиру правду. Все на світі минає: і хороше, і погане, і навіть таке прекрасне почуття як любов з часом теж переходить в інші форми. Ліричний герой вберіг себе від цього, розлучившись зі своєю коханою, він зберіг недоторканим, нерозтраченим почуття любові, яке в нього вкладається в "Одну солодку мить - та незабутню мить!" [12, с.91]. Образ коханої він береже у своїй пам'яті. Для нього він є дороговказом: пам'ятаючи про свої колишні почуття і про предмет цих почуттів, він хоче залишитись чистим у своїх думках і вчинках, щоб бути гідним свого кохання.

Епіграфом до вірша "Осміяний самим собою..." взяті слова Ламартіна, що перекладаються як "Немає нічого спільного між землею і мною". Поет перебуває в розладі з дійсністю, яка для нього чужа і незрозуміла. Він шукає "білої лілеї" [12, с.93] - краси, рівноваги, гармонії і тут же з сумом констатує: "А всі лілеї у багні!" [12, с.93]. Л.Новиченко визначив це як "мотив розтоптаної, зганьбленої краси" [8, с.65]. Складно прийняти дійсність, в якій кращі прагнення людини цілковито зневажаються:

Шукаю я землі своєї,

Бо ця земля чужа мені... [12, с.93].

Співзвучною цій поезії є поезія "Завидую тобі, морозний супокою!", де поет висловлює думку: "Чужий землі - для неба я земний" [12, с.111].

Вірш "Галасують найняті музики" порушує проблему краси у людському суспільстві і ставлення до неї людей. Краса розіп'ята, вбита, але труп її можна побачити за гроші. Протиставлення краси і грошей свідчить про неможливість існування цих величин в одній площині. Краса, куплена за гроші, стає трупом; намагання заробити на красі теж призводить до її знищення. Поет говорить про красу як про "святого покійника" [12, с.94] у суспільстві з меркантильною психологією. Без краси люди приречені потонути "У гріховній, п'яній суєті!..." [12, с.94].

Збірці "Під осінніми зорями" притаманний мотив туги, яскраво виражений у поезії "О моя тривого невгасима", де ця тривога для поета є багато в чому визначальним порухом його почуттів: його душею оволодіває неспокій, який нічим не можна пригасити, тому що тривога "Тихими питаннями страшними Пронизала все моє життя..." [12, с.98]. Л.Новиченко визначив, що у "його "тихих" і "страшних" особистих питаннях по-своєму детонували великі історичні тривоги часу" [8, с.61].

Про поезію "Сьогодні був у мене сатана"С.Єфремов сказав: "Античний супокій панує в поезії Рильського" [2, с.87]. Поет стверджує:

Моя душа для нього непотрібна;

Занадто супокійна і ясна... [12, с.104].

Він висловлює впевненість у своїй душевній могутності, у стійкості перед фатальними силами.

У поезії "У Романівстім запусті" поет порівнює творчі пориви з явищами природи: опале листя не повернеться на гілля, а творчі задуми нелегко реалізувати у житті. М.Рильський протиставляє світ людей світові природи у поезії "В глибокому затоні". Природа приваблює ліричного героя спокоєм: Цвітуть лілеї сонні. І тихо круг лілей.

А там, в яснім затоні - Прозорість, тишина [12, с. 108].

Прозорість, тиша, ясність - те, чого бракує світові людей, які створюють штучні кайдани для людського духу, і можливе лише в іншому середовищі, непідвладному суєті.

В поезії "Люби природу не як символ" поет виразно декларує свою естетичну програму, в якій провідне місце належить природі, як першопочатку усього сущого на землі. Природа є самодостатньою величиною, що містить у собі величезний життєвий потенціал: ...В ній є висоти незміримі