П.Филипович, аналізуючи цю поезію, зазначав: "Не замирання творчих сил природи, а гармонія життя, вічно нового, неосяжного, викликає у поета натхнення, перейнята пантеїзмом". Цей пантеїзм дослідник визначає як "мрійно-супокійний, лагідний" [13, с.220-221].

Глибоке усвідомлення свого призначення у світі звучить у вірші "Прийде останній час...", який М.Зеров назвав одним із "кандідівських віршів" [3, с.551]. Поет оброблятиме свій сад: І я в своїм саду, серед дерев коханих, Під чистим небом, з заступом в руці... [12, с.111].

І це буде найкращою винагородою за земне життя, яке пройшло не марно і дає підстави поету сказати: "Вмиратиму з прозорою душею" [12, с.112]. "Широка, величава, супокійна" [12, с. 112] річка є символом вічності і того, що все йтиме своїм, призначеним йому законами всесвіту, шляхом.

У поезії "Спинилося літо на порозі" М.Рильський не просто змальовує прихід літа, а розмірковує над тим, чи здійсняться мрії, виплекані весною. Перехід від весни до літа знаменує також різні періоди людського життя: якщо весною мрії тільки з'являлися і осмислювалися, то влітку вони повинні або здійснитися, або не здійснитися. Для поета світ природи є органічним середовищем, де найповнішого вияву знаходять почуття людини. У вірші "Поле чорніє" є рядки:

Глибшає далеч. Річка синіє.

Річка синіє, зітхає, сміється...

Де вас подіти, зелені надії?

Вас так багато - серце порветься! [12, с.114-115].

Поет відтворює почуття невтолимої радості оновлення природи, яке захоплює і людину. З приводу цього вірша С.Шаховський зазначав: "Характерні композиції віршів, коли від реалістичного пейзажу автор поступово переходить до глибоких роздумів, до самоаналізу" [15, с.254].

Поезія "Цвітуть бузки, садок біліє..." продовжує тему замилування природою. Природа зачаровує своєю красою і спокоєм: садок "тихо ронить пелюстки", вітер "Колише теплую блакить... І затихає, й знов шумить" [12, с.114]. М.Рильський чудово відтворює миттєві зміни в природі: І раптом схоплює на крила Хвилясті співи журавлів [12, с. 115].

Природа спонукає до роздумів і спогадів. В поета світ природи асоціюється з прекрасною казкою, яка втілює тугу людини за прекрасним.

Поезія "Яблука доспіли, яблука червоні!" представляє розвиток почуття і досягнення його апогею. Достиглі яблука символізують почуття любові:

Вже й любов доспіла під промінням теплим, І її зірвали радісні уста... [12, с. 117].

Та ліричному героєві доводиться розлучитися і, очевидно, назавжди зі своєю коханою, але почуття його залишаються не скаламученими, і глибока мудрість звучить у словах "Вміє розставатись той, хто вмів любить" [12, с. 117]. В багатьох поезіях осінь є тією порою року, що часто знаменує переламні моменти в житті людини. Так і в цьому творі: восени почуття найповніше розквітло і восени ж доводиться розлучатись. В описі природи звучать нотки життєствердження, що надає і почуттю, ірраціональному за своєю суттю, спокійної виваженості. М.Рильському властивий імпресіонізм у відтворенні предметно зримих деталей у поезіях "Яблука дозріли, яблука червоні", "Білим цвітом розцвілися сливи", "Вже червоніють помідори", "Переспіло-солодка малина", "Яблуко спіє і падає".

Пильну увагу М.Рильський приділяє питанням плинності часу. В поезії "Проса покошено. Спустіло тихе поле" звучить туга за минулим, якого не повернути і яке тепер здається миттю. Ця мить концентрує у собі безліч давніх мрій. Після того, як все минає, людина залишається наодинці з природою, яка завжди є надійним прихистком.

Поет розглядає цю ж проблему але під іншим кутом зору у вірші "Дрімає дім старий". В пейзажному малюнку літнього дня, коли час "спинився і завмер" все ніби застигає в спокої єдиної миті. Для поета ця мить є ланкою до "вищої абсолютної цілості" [9, с.80], яку він має можливість спостерігати в гарячий липневий полудень, що створює ілюзію вічної застиглості з тремтяче-непорушним самотнім шуляком у небі: "Вічність Прийшла й поклала руку на чоло" [12, с. 119].

Поезія Максима Рильського у збірці «Під осінніми зорями» насичена вічними екзистенційними мотивами - його хвилюють питання сенсу людського життя, місця людини у Всесвіті, безперервності існування, циклічності процесів, що відбуваються у світі. М.Рильський порушує питання про роль краси і гармонії в житті людини, які він знаходить у світі мистецтва і природи. Поету властиве замилування творчою працею людини, широта духовних порухів, він захоплюється багатством і нетлінністю людського генію. В інтерпретації М.Рильського природа є джерелом радості для людини, яка повинна пізнати її мудрість, красу і гармонію - пейзажний малюнок, часто схоплений в якийсь момент емоційного переживання, відзначається імпресіоністичністю і є імпульсом до рефлексії. М.Рильський - майстер пейзажних ідилій. Водночас поет приділяє велику увагу предметним деталям, які він надзвичайно вміло вплітає в тканину поетичного твору, роблячи акцент не тільки на точній передачі барв, а й на творенні багатовимірної картини.

Список використаних джерел

Гнатюк М. Поет із "грона п'ятірного" Максим Рильський // Дивослово. - 1996. - №7. - С. 59-60.

Єфремов С. Новий блискучий талант в колі майстрів поетичного слова України (Про перші поетичні збірки творів молодого М.Т.Рильського // Народна творчість та етнографія. - 2000. - №2-3. - С. 87-90.

Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2. - 601с.

Костюк Г. "Віта нова" // Слово і час. - 2002. - №10. - С. 5-8.

Моренець В. Міфологічна течія в українській поезії другої