УДК 821.161.2.09« 60»

Л.І.Ромащенко

Латвійськолитовські мотиви у творчості Івана Драча

У статті розглядаються чинники, які сприяли міжнаціональному культурному діалогу в умовах існування багатонаціональної держави. Аналізується творчість письменниківшістдесятників як самобутнє явище не тільки в українській, а й інших літературах, досліджуються балтійські мотиви в поезії І.Драча.

Ключові слова: мотиви, балтійський текст, національний, шістдесятники, діалог культур, сюжет.

Метою статті є спроба розглянути шістдесятництво як неповторне явище не лише в українській, а й інших літературах Радянською Союзу, дослідити латвійськолитовський «текст» у поезії І.Драча та українські мотиви у творах прибалтійських митців, оскільки заявлена тема фактично випала із поля зору дослідників.

Як би це сьогодні дивно не звучало, а проте саме за радянських часів були забезпечені необхідні умови для міжнаціонального спілкування, діалогу культур: всесоюзні письменницькі з'їзди, літературні свята («Поетичний Жовтень»), тижні і декади національних культур, створена в історично стислі строки першокласна школа перекладу з мов народів Радянського Союзу. З метою ознайомлення з кращими творами національних письменників через переклади на російську мову заснований журнал «Дружба народів», тираж якого становив майже півтора мільйона екземплярів (для порівняння: сумарний тираж усіх літературних журналів, які нині виходять в Російській Федерації, у 20 разів менший). Саме він у другій половині 80х років заповнював «білі плями» на карті літератури, друкуючи поряд з іншими твори українських письменників: В.Винниченка, М.Хвильового, Б.АнтоненкаДавидовича, В.Барки, а пізніше О.Забужко, Ю.Андруховича та ін. Та що там говорити, коли навіть роман О.Гончара «Собор», про який нині стільки написано, перевиданий в Україні лише після того, як він був опублікований у «Дружбі народів».

У найменшій союзній республіці Естонії вийшло 2200 книг, перекладених із мов Союзу, а більше 1000 книг естонських авторів були видані 45 мовами [б, с. 1820]. Ми не володіємо подібною статистикою стосовно перекладів українських авторів, зате маємо інші дані: за радянських часів друкувалося у п'ять разів більше українських книц аніж у часи незалежності (за матеріалами телепередач). В Україні місцем єднання письменників, композиторів, режисерів та інших творчих особистостей із багатьох країн, своєрідним українським «Парнасом», став Будинок творчості у древньому Ірпені біля Києва (двійник селища літераторів Передєлкіно в Підмосков'ї, створеного з ініціативи М.Горькош в 1935 році). Це той Ірпінь, про який писав М.Гошль у праці «Взгляд на составление Малороссии»: «В Луцке... князь Лев сильно сопротивлялся, но не в силах был отстоять земель своих. Гедемин, назначив старост и начальников, шел далее на юг, к самому сердцу южной России, к Киеву. Убежавший луцкий князь Лев успел коекак уговорить киевского князя Станислава выйти со своими немноголюдными дружинами навстречу грозному победителю..., но все бежало перед мощным литовцем. Гедемин, сильно поразив их при реке Ир пени, вступил с торжеством в Киев, носивший на себе свежую печать татарского посещения...» [7, с. 10]. За часи свого існування Ірпінь бачив багатьох відомих митців. Побували тут і гості з Прибалтики: Анна Саксе, Лія Брідака, Нора Кална, Юлій Ванаг і залишили приємні спогади, серед яких захогшенощире останнього: «Сонце на небі і сонце усмішок це Ірпінь. Спасибі за незабутні, приємні години, що минули в цьому Домі!» [7, с.371].

На жаль, на сьогодні багато цих досягнень утрачено. Прагнення народів до незалежності (як історично закономірний процес) нерідко супроводжувалося національною замкнутістю, відчуженістю, недовір'ям і, що найстрашніше, міжнаціональними конфліктами. Настав час по зернині відновлювати загублений спадок «можливості спілкування і зростаючих на його ґрунті знання, розуміння, приязні» [б, с.29]. Щоб здійснилися нарешті прогнози литовських художників, висловлені на рубежі 8090х років: зв'язки з російською й іншими літературами «стануть природнішими, відповідними обопільним інтересам, заснованими на рівноправному партнерстві» (И.Авіжюс); «ці зв'язки стануть ще більш тісними і сердечними» (А.Красновас); «ми перекладали і перекладатимемо на литовську мову кращі твори російських, українських, білоруських, грузинських, манайских та інших письменників» (МКарчяускас) [5, с. 181].

Деякі потуги для заповнення цієї наукової лакуни зроблені в доповідях учасників конференцій, які проводилися в країнах Балтії («Ідентичність на межі культур» (Вільнюс, 2008), «Художній текст: балтослов'янські мовні і літературні зв'язки» (Вільнюс, 2008), «Українці в Естонії: вчора, сьогодні, завтра» (Таллінн, 2008), щорічні «Слов'янські читання» (Даугавпілс), «Простір діалогу: літературознавчий, лінгвістичний і лингводидактичний аспекти» (Вільнюс, 2010), «Tozsamosc па styku kultur» (Вільнюс, 2010)).

Ці форуми, як і нинішній, важлива ланка на шляху осягнення культурних, творчих зв'язків між сусідніми державами.

Письменники ж за радянських часів мали змогу подорожувати великою країною, знайомитися з іншими народами та культурами. І, як наслідок, з'являлися своєрідні мистецькі звіти про такі мандрівки (у вигляді поетичних і прозових творів, есе, перекладів тощо) спроба доторкнутися до глибинних культурних пластів різних етносів.

Напевне, саме тоді з'явилася поезія «Сходами до Шевченкової гори» І.Зієдоніса (народний поет Латвійської PCP, лауреат Державної премії республіки), у якій митець схиляється перед величчю правди українською генія, вважаючи себе його сином: «Бач, Батьку, Я йду від далеких земель, І важко мені сходити По східцях твоєї правди. Я сходжу схилити голову. Внизу хор виплакує твої думи. Я сходжу схилити голову, Вдивляючись у каміння сходів» [4, с.129130].

До речі, Черкаською обласною філармонією більше чверті століття успішно керує литовець Антанас Петраускас заслужений працівник культури України, кавалер ордена «За заслуги», який добре володіє українською