було суто "неокласичним", без нігілістичних перевитрат аван'ардизму, орієнтувалося на критичне їх переосмислення, на "вир буття". Почуваючись урбаністичним поетом, М. Драй-Хмара у низці сонетів "Кам'янець", "Київ", "Поділ", "Чернігів" не приховував свого захоплення містом, занурювався у "майданів гул, дзвінки трамваїв і гомін різномовних мас", вбачав у кам'яницях не просто "застиглість і суворість форм", трактованих як "поема, вирізьблена з граніту!" Його вражали форми доцентрового світу, що мали в собі не лише "довершеність пропорцій, норм", а й "кров, і 'валт, і заграви пожеж", тобто поставали осереддям багатогранного буття, що містить у собі взаємозаперечні тенденції креативного і трагічного сенсу. Не схиляючись до індустріальної емблематики "пролетпоезії", М. Драй-Хмара тонко помічав зміни краєвидів у своїй сучасності, тому у сонеті "На Хортиці", де колись "Січ стояла, тут гули гармати", йшлося про "дух новий, то Дніпрельстан, / Грізний владар могутньої природи". Проте поетові, як й іншим "неокласикам", значно ближчим був топос національного походження, репрезентований Києвом, "містом зі світовим статусом, «градом» Вічності й Краси" [21, c. 15], персоніфікованим у сонеті "Київ": "Полинь угору в радісному дзвоні,/ трусни шапками барокових бань, / прокиньсь, дивись..." Впадає у вічі пафос відродження, як і в сонеті "Київ з лівого берега" М.Зерова.
Фатальним для М. Драй-Хмари виявився сонет "Лебеді" з присвятою київським поетам-"неокласикам", що стала для нього, за словами В. Іванисенка, "лебединою піснею", а офіційна критика "відповіла рішенням [...] не давати місця неокласикам в літературі" [22, c. 62]. Написаний за мотивами перекладеного поетом сонета "Лебідь" ("Краси пречистої безсмертний гордий син...") С. Маларме, опублікованого на сторінках альманаху "Літературний ярмарок", він також викликав асоціації з віршем "Лебідь" Я. Щоголева, втілював у собі ідею універсальної самтожньої художньої цінності, проте, неадекватно прочитаний, відразу перетворився на підставу звинувачення "неокласиків" в антирадянщині, в приховувані "реакційної ідеї під маркою «чистого мистецтва»" [23, c. 108], дарма що в ньому йшлося про інші речі, про високе мистецтво, дарма що поет, вживаючи метафору ("О роно п'ятірне нездоланих співців") мав на увазі французьких унанімістів, творчістю яких захоплювався. Однак центон "крізь бурю й сніг" вказував не лише на назву збірки М. Рильського, а й на тогочасся [24, c. 39], сприймався за "бойову опозиційну вихватку проти радянської дійсності" [25, c. 80], хоча насправді було акцентовано невідповідність між нею та міленарними гаслами "нової ери", що сформульовано в іронічному сонеті "Місто майбутнього": "Кинджала не кривавить помста й зрада: / братерство тут - найвищий маєстат, / а можний розум - всеєдина влада". В такій підневільній дійсності поет мусив "волочити кайдани Ата Троля" ("По кліті кованій").
У неопублікованій поемі "Поворот" з'являється символічний образ вовкулаки, наділений амбівалентною природою, яка водночас стверджує і розщеплює явища на істинні та позірні. Його поява якого зумовлена низкою суперечностей, коли щойно "спокійне тихе плесо" "Буремними дунаями бистрить". Вода репрезентує одночасно джерело життя і шлях у потойбіччя, як постать "черниці блідолиці" - "вона така привабна і страшна". Так само з роздвоєною семантикою мудреця і спокусника постає образ Фауста, яка закодовує боротьбу світлих і темних сил: "...і розкололось надвоє / на ніжність / і суворість / як душа Фауста". Зіставлення, а надто протиставлення думок і переживань загострюють чуття драматизму, актуалізують діалогічну або полілогічну форму архітектоніки, що складається з каскаду уривчастого синтаксиса, послаблюючи логічні зв'язки задля ввиразнення емоційності, як в епізоді, де зображена жахлива картина голодомору, подана в драматичному неореалістичному діалозі:
А хто це? - Обзивайся!
Хліба...
Дайте хліба...
А хто ж ти й відкіля?
Я вже давно не їв нічого [...].
-Земля не родить,
Немовби хто закляв її.
Нема що їсти, горе, горе! - та й люди землю вже гризуть. - А дехто й... на дітей полює.
Валентина Саєнко спостерегла, що поезія М. Драй-Хмари зазнала поступової еволюції. Коли у першій половині двадцятих років його пейзажна лірика зосереджена на об'єктивному малюнку, то у другій - з'являються "суб'єктивно орієнтовані душевні переживання", ознаки "естета й гедоніста" [12, c. 65]. Дослідниця проілюструвала свої міркування при зіставленні типових для доробку поета віршів "Бреду обніжками й житами..." і "Мені сниться: я знов на Поділах..." Прочитання краєвиду як тексту часто суголосне внутрішньому стану ліричного героя, але іноді контрастує, навіть обертається філософським дисонансом, неочікуваним вивершенням пережитої події та ліричної композиції кодою: "Вдягає ніч жалобне рам'я / О, хто це ранить утлу пам'ять? / День обгорів. Давно..."
Оглядаючи "неокласичну" лірику М. Драй-Хмари, треба зробити висновок, що вона, тяжіючи до кларизму, до "контура строгого", як писав М. Зеров, збагачена зображально-виражальними можливостями символізму, необароко, імажинізму, неореалізму тощо, адже чистого стилю не існує. Тому "неокласика", будучи домінантною" у творчості поета, втягує у своє силове поле інші стильові елементи, які часто врівноважують аполлонійство діонісійською стихією, адже чистого стилю - не існує.
Список використаних жжерел
Ашер О. Поетична мова Михайла Драй-Хмари // Слово і Час. - 1991. - Ч. 9.
Шерех Ю. Пороги і запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідеологія. - Т. 1. - Харків: Фоліо, 1998. - 607 с.
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933: Поезія-проза-драма-есеї. - К.: Смолоскип, 2002.
Кодак М. Системогенеза авторської свідомості й проблеми історії літератури // Слово і Час. - 2001. - Ч. 5.
Слідча справа // Драй-Хмара М.
