У поезії «Пам'яті Єсеніна» багата почуттєва гама - від гіркої втрати - через світлу радість зустрічі з митцем і його музою - до гіркого болю від втраченого назавжди. Почуття автора увиразнює кольорова палітра, хоча, за І.Родіоновою, «спектр веселкової барви загалом не притаманний поезії М.Драй-Хмари» [7, с. 43]. Колір особливо активізується у першій строфі, що слугує художнім обрамленням:

Над ним лиш чорний прапор має, І десь на стінах крові слід, - А в серці він ще й досі сяє, як золотий метеорит [3, с. 68].

Чорний колір, що узвичаєно символізує тугу і смерть, поєднується з червоним («крові слід»), що має семантичне значення і любові, і насилля; у порівнянні останнього рядка випрозорюється семантика іншого смислового поля - з домінуванням жовтого (золотого) кольору розлуки і водночас теплого спомину, що зігріває душу, бо сприймається як сонячне світло. У наступних строфах кольоровий спектр розростається і збагачується: «вечір тьмяний / над Петербургом голубим», «сизий дим», «огнями розцвіла естрада», «золотисті ниви», поет «блакитноокий».

Коли б поезію М.Драй-Хмари «перекласти на мову малярства, постав би грайливий світ найнесподіваніших кольористичних гармоній, соковитих і яскравих, у діапазоні від імпресіоністичного милування тонами і півтонами аж до вишуканих контрастових експресій, що трансформують світ реальний, конкретний, у нереальний, який - у поезії - стає по-своєму реальним, відчутним»[2, с. 432], - цілком справедливо зазначав С.Гординський.

Інколи барви доповнюються запахами і звуками: «вишневі пахощі думок», «голос малиновий», «співучість польової стежки» [3, с. 68-69]. Автор вдало послуговується принципом синестезії, коли зливаються і подаються звук, запах через колір, внутрішнє через зовнішнє.

У поетичному доробку М.Драй-Хмари можна умовно виокремити пейзажні вірші, в яких інколи зустрічається художня деталь, що нагадує про скороплинність людського життя. Поезія «Вона жива і нежива» (1922) наповнена звуками й барвами згасаючого літа, написана у спокійній, елегійній тональності. У ній оживає земля в час «передосінньої утоми», коли «ласкава тиша сон свій стеле», тому різким дисонансом вриваються у розмірену ритмомелодику вірша рядки, в яких звучить нотка перестороги: «.. .а літо бабине в повітрі / комусь на смерть кошулю тче» [3, с. 59]. Персоніфіковане літо оживає співом птаства і різнобарв'ям квітів у поезії «Бреду обніжками й житами» (1920), але знову в радісне буяння природи вливається світлий струмінь печалі, викликаний реаліями буття: вдалині пильний зір митця вирізняє «горби смарагдових могил» [3, с. 77]. Поступово цей мотив поглиблюється, розростається, ускладнюється мотивом самотності, передчуттям близького кінця, наростанням тривоги й болю. У «Молодій весні» поет з допомогою художнього паралелізму й антитези виражає суперечливий характер почуття, що виникло на 'рунті єдності прекрасного і трагічного. У першій строфі цієї восьмирядкової мініатюри домінує песимістична настроєвість: опалі пелюстки півоній забагрили кров'ю землю - «то владичиця смерть над любов'ю, / над красою тріумф свій справля» [3, с. 83]. У наступній строфі проведено образну аналогію між згасанням квітів і смертю митця. В останніх рядках панує рішуча й вольова інтонація, пульсує тяга до життя, що передає віру й упевненість поета у власних силах. Звертаючись до смерті, він утверджує життя:

Переможная, спис твій і в мене у скривавлених грудях стремить, але серце цвістиме огненне, як остання весна зашумить [3, с. 83].

Однак поступово автор усвідомлює власний трагічний стан в умовах більшовицького терору в Україні; відчуття безвиході, одинокості, передчуття смерті наростає. Для підсилення трагічного колориту автор традиційно вживає «брутальне» (за І.Качуровським) «р». «Я - на останній дорозі, серед проклятих яруг» [3, с. 85]. Розчарування, біль, душевна порожнеча стають сутнісною ознакою символічного образу смерті.

Пейзаж і настрій ліричного героя уже не дисонують, а узгоджуються і взаємодоповнюються. Наприклад, у поезії «Перед грозою», що асоціативно близька до веснянки «Гримить» І.Франка, природа стає своєрідним тлом і водночас аналогом людської душі, надає емоційного звучання, опосередковано впливаючи на психологічний стан реципієнта. Звукообраз стає основним засобом пейзажотворення: «Перший проїхав фургон - / загуркотали колеса / на позахмарнім мосту» [3, с. 92]. Автор вдається і до символічної гами кольорів - жовтого («сонце», «золотохвості гадюки»), голубого («небо», плеса «сині, як льон»), червоного («кров»), чорного («темрява»). Передгроззя у житті природи поглиблює передчуття трагедії у житті суспільства: «Зняті над жертвою руки - / зараз поллється кров» [3, с. 92]. Концепт смерті набуває оновленого ідейно-смислового звучання.

Уперше поета було заарештовано 3 лютого 1933 року, але у вірші «Кошмар» (1930), написаному за три роки до першого трьохмісячного ув'язнення, автор пророкує: «.до мене смерть іде неждана» [3, с. 127]. Духовний дискомфорт, гнітюча реальність починають співіснувати у сфері ірраціонального, підсвідомого. Авторські візії- видіння спричинені реальними обставинами життя: «.я втекти спішу / від болю, від образ, від гніву й злоби» [3, с. 126]. У двобою зі страшною потворою герой здобуває перемогу, однак довкола панує «безпросвітна тьма», і він мчиться «у безодню,