УДК 809.91(4 УКР.).+809.91 (4 ФР.)

М.Х.Гуменний

Проза А.Барбюса і О.Гончара: своєрідність художніх систем

У статті досліджується своєрідність художніх систем антивоєнних романів АБарбюса «Вогонь» і О.Гончара «Людина і зброя», акцентується увага на діалектичному поєднанні автобіографічності і художнього вимислу, публіцистичності і метафоричності.

Ключові слова: художня система, публіцистичність, метафоричність, жанрові форми, авторська позиція, внутрішній монолог, стильові особливості.

Оригінальне онтологічнопсихологічне осмислення моральних начал людської екзистенції реалізується у книзі пророка Ісаї, що позначена напруженим внутрішнім аналітизмом, де важливою мотивацією виступає трагічне переживання людиною життєвої ситуації. На сторінці 681 Біблії читаємо:

«Земля ваша спустошена, огнем спалені ваші міста, поле ваше, на ваших очах поїдають чужинці його,

з того всього пустиня, немов з руйнування чужинців!..» [1, с.681].

Ця розгорнута метафора є серйозною аналогією до глибокозмістовних антивоєнних романів АБарбюса і О.Гончара, в яких осмислюються злободенні філософські проблеми XX століття.

Дослідження антивоєнного роману в історикотипологічному аспекті дає надзвичайно необхідний і багатий матеріал для вивчення не лише жанровостильових особливостей прози АБарбюса і О.Гончара, а й для подальшого з'ясування їх творчої індивідуальності і самосвідомості та пізнання літературного процесу в більш широкому міжлітераіурному контексті. Як прозаїки і мислителі, як особистості, що глибоко переймалися долею людини на війні, соціальними, філософськими і моральними проблемами епохи, АБарбюс і О.Гончар найбільш яскраво проявили себе в антивоєнному романі. Але конкретний істориколітературний матеріал набуває і самостійного значення, оскільки в ньому простежується типологія жанрових форм та їх подальше естетичне функціонування в часі і просторі.

Будьякий художній твір, до якого б роду чи жанру він не належав, безумовно, несе на собі відбиток особистості свого творця, являє собою своєрідне вираження авторської позиції.

Співвідношення особистості митця і того літературного образу, який виникає при читанні художніх текстів, завжди викликало і продовжує викликати значний інтерес літературознавців, оскільки слугує особливим ключем до аналізу твору, з'ясуванню його специфіки чи типовості, введенню його в певний соціокультурний контекст. Одним із продуктивних шляхів у дослідженні відносин деміурга і тексту (чи текстів) може бути застосування історикотипологічного методу вивчення, що дозволяє здійснити важливий зріз у площині, що відкриває конкретний аспект досліджуваного феномена.

Не можна не помітити певної спільності в антивоєнних романах А.Барбюса і О.Гончара. Основа у них у багатьох відношеннях автобіографічна. Можна зрозуміти читачів, які інколи ототожнюють оповідне «я» з дійсним «я» самого письменника. Звичайно, уявлять собі так, що митець, який веде повістування від першої особи, розповідає про справжні події свого життя, помилкова точка зору, і все ж розмежування двох «я» авторського і людського в кожному випадку відбувається порізному. ЛБарбюс і О. Гончар, наприклад, прагнули, щоб авторське «я» сприймалося як «я» узагальнене, щоб читач помітив у ньому певні риси свого власного людського «я». Цей естетичний принцип осмислював Лессінг у «Гамбурзькій драматургії». Тут доречно навести яскравий приклад з творчості І. Франка, який про свою книгу «Малий Мирон й інші оповідання» писав, що його оповідання мають автобіографічний характер. Матеріалом йому слугували власні спогади, але не можна їх сприймати без застереження як частини біографії, бо в них наявні «артистичні змагання». Отже, без вимислу неможлива художність, бо вимисел «удосконалює» зображення з метою надати йому найбільшої переконливості, поглиблює його смисл. Крім того, вимисел сприяє глибшому проникненню в суть відповідних явищ життя і розкриття його закономірно стей.

Аналогічний істориколітературний факт можна навести із творчості Ремарка, пригадавши його роман «На Західному фронті без змін». Тут наявна діалектика автобіографічності і художнього вимислу, завдяки якій ми простежуємо авторську позицію.

У будьякому художньому творі неминуче присутній певний аспект особистош життєвого багажу автора. Перехід від автобіографії до вимислу і навпаки завжди умовний. Можна стверджувати, що вся література функціонує у своєрідній межовій сфері між вимислом і автобіографію і межі цієї сфери, як зовнішні, так і внутрішні, дуже рухливі. Адже навіть коли письменник ставить перед собою пряме автобіографічне завдання, коли вирішує описати відрізок власного життя, він все рівно починає поводитися з подіями цього життя так, ніби вони ним придумані. Відтворюючи історію, яка колись була його власною історією, митець мимоволі вносить у неї корективи, підказані часом. Бо життя це постійне осмислення, а значить, і нове бачення пережитих минулих подій.

О.Гончар у своїх антивоєнних романах завжди акцентував свою увагу на складних ситуаціях вибору людиною свого місця під час війни, на тому, як людині вдається чи не вдається само ствердитися в подібних складних обставинах, на проблемах стоїцизму і героїзму, на планетарних проблемах гуманізму.

У романі ж АБарбюса «Вогонь» помічаємо суцільні страждання людей на війні, їх песимізм, зображення їх в контексті соціальному (навіть наявні штрихи деномінації). Філософський зміст роману реалізується через широкий соціально психологічний контекст.

Читачі розуміють їх персонажів, співчувають їм у стражданнях, відносяться до них раціонально і емоційно. В їх творах між матеріалом і читачем завжди присутнє інтелектуальне начало, що слугує невід'ємною рисою антивоєнного роману. Письменники зуміли передати своє ставлення читачеві до героїв, нічого при цьому йому не нав'язуючи, тобто без будьякої тенденційності. Бо обидва митці пройшли через вогонь війни, який не давав спокою їх пам'яті і врештірешт трансформувався у творче натхнення. АБарбюс і О.Гончар думали і писали про непрожиті життя: і про тих, хто поліг