УДК 821.161.3.

Баган О.Д.

Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка ТРАНСФОРМАЦІЯ НЕОКЛАСИЧНОЇ ЕСТЕТИКИ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ-ВІСНИКІВЦІВ

У статті досліджується питання впливу естетики українських поетів-неокласиків (М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара) на лірику письменників-вісниківців (Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Ольжич, О.Теліга, Л.Мосендз). Автор полемізує з окремими тезами літературознавців з еміграції - В.Державина, М.Ореста, І.Качуровського - про стильову однозначність неокласицизму (парнасизму) у поезії названих вісниківців. Об'рунтовується визначальність для віниківців романтичного (неоромантичного) світовідчуття й зорієнтованість на естетичну концепцію неоготики.

Ключові слова: неокласицизм, неокласики, неоромантизм, вісниківці, неоготика, традиціоналізм.

В українському літературознавстві якоюсь мірою вже усталилась думка про потужний неокласичний струмінь у поезії вісниківців (насамперед у творчості Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Теліги, Л. Мосендза, Ю. Клена). Цю інтерпретаційну концепцію розвивали ще у післявоєнний період емі'раційні науковці Волдимир Державин [1], Михайло Орест [14] та Ігор Качуровський [3]. Вельми вдумливо і широко трактуючи неокласицизм як понадчасове і особливо значуще явище, ці дослідники пробували виробити стратегічну програму розвитку літератури в нових умовах, базовану на чітких засадах класицизму. Відтак у їхніх теоретичних працях виявилося намагання (на нашу думку, дещо штучне і малопродуктивне) поширити естетику неокласики на творчість письменників інших літературних течій, передусім вісниківців-неоромантиків і довести, що той чи інший автор "був чистим неокласиком". Визнаючи високу теоретичну і культурологічну вагу студій названих літературознавців, ми все ж вважаємо за потрібне уточнити і пояснити низку аспектів безсумнівного впливу київських неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара) на вісниківський неоромантизм.

Головна проблема взаємозв'язку між цими двома літературними течіями полягає в тому, що вісниківці як дещо молодше покоління світоглядно стрімко формувалися у міжвоєнну добу (1920-і рр.), коли в українське суспільство в Західній Україні й на еміграції прийшло різке заперечення засад лібералізму і соціалізму (відповідно філософського позитивізму-раціоналізму і матеріялізму), і натомість з'явилося захоплення (під впливом ідей Д. Донцова і його журналу "Літературно-науковий вісник") філософією ірраціоналізму та волюнтаризму, яка лежала в основах європейського консерватизму й націоналізму. Тобто увесь дискурс ідейно-естетичних зацікавлень вісниківців був суттєво інакшим, ніж у неокласиків, і це не могло не відбитися на їхній поетиці і художній тематиці. І саме цей момент, на наш погляд, не враховували В. Державин, М. Орест та І. Качуровський, будучи світоглядно налаштованими проти донцовського волюнтаризму і націоналізму.

Складність сприйняття і засвоєння поетики неокласицизму вісниківціями насамперед виявляється в тому, що вони за духом були революціонерами, прагнули кардинально перевернути псевдонаціональний малоросійсько- хуторянський світ в культурі та ідеології. Відтак вісниківська художня творчість домінантно була націлена на Здобування, Героїчний Чин, Лицарське Горіння, Містику, що ми лише в епізодах зустрічаємо в неокласиків. Вісниківці захоплено запозичили в неокласиків зачарованість традицією, їхню знамениту строгість і стриманість, високу культуру слова, художній інтелектуалізм,, вникливе відчуття світової культури. Але цього, за їхніми переконаннями, було замало для збурення нації, яку вони прагнули вирвати з трясовини культурно-історичного провансальства і надати їй форм державницької бронзи і динамізму "вічної готики" як субстанціальної категорії повновартісного національного утвердження в Історії.

Власне нерозуміння чи навмисне затемнення питання концептуальної естетичної доктрини вольового неоромантизму у вісниківців призводить до того, що їхню творчість частинами приписують то до неокласики, то до експресіонізму (естетика якого сутнісно є авнгардистською, тому й апріорі не могла бути субстанційною для традиціоналістів-вісниківців), то до катастрофізму etc. Натомість визначальним для письменників-націоналістів було органічне засвоєння неокласичної естетики і концептуальна трансформація її в дусі динамічної готики. Звідси - поняття "Войовнича неокласика" (О. Ольжич). Однозначне ж ствердження того, що О. Ольжич чи Л.Мосендз у поезії "чисті і цілісні неокласики", на жаль, є хибним і тенденційним. Неможливо поставити знак "дорівнює" між спокійно-розмріяною, ідилічно-елегійною, "рибальсько-пасторальною" лірикою київських неокласиків і нестримно-наступальною, напружено-контрастною, "римсько-варязькою" неоромантичною поезією вісниківців. Зрозуміло, якщо не брати до уваги окремих моментів задуми, естетських настроїв і споглядальності в останніх, на чому переважно й вибудовували свої концепції еміграційні дослідники. Наприклад, суттєво неокласичною є відома поема "Волинський рік" Леоніда Мосендза, в якій автор справді переніс у свій художній світ навіть дух неокласики, не лише формальні засоби.

А тепер проілюструємо наші теоретичні тези на кількох прикладах із творчості вісниківців.

Передусім звернемося до відомої рецензії Є.Маланюка 1943 року "Переборення неокласики" (про творчість Ю.Клена), у якій поет мимовільно з'ясував головну сутність вісниківського неоромантизму - стилю, що органічно розвинув поетичні традиції київської неокласики і утвердив нову естетичну концепцію творчості. Нагадаємо, що

Ю.Клен свідомо, після тривалих роздумів, вибрав вісниківське середовище і тому його входження у вісниківсько- націоналістичний художній світ треба розглядати не як випадковість, несуттєвість (Ю.Ковалів та ін.), а як закономірну поступовість ідейно-естетичного розвитку. Є.Маланюк відзначає "природну і спасительну аполлонійську противагу тьмяній ексцентричності "діонізійства" [9, с. 423], що визначально формує лірику Ю.Клена як неокласичну за стилем. Водночас він підкреслює, що "Внутрішній динамізм почувань поета, хоч як закований під панцирем класичних строф, все ж приглушено бурлить, а часом і проривається назовні, руйнуючи канонізовану строфіку" [9, 424], що "елемент пристрасти відчувається надто безпосередньо" [9, с. 424], особливо у віршах збірки "Каравели" "Предтеча", "Конкістадори", "Японія", "Вікінги", "Жанна д"Арк", "Прованс" і досягає свого апогею в "Софії" [9, с. 424].

І далі Є.Маланюк підсумовує: "Отут то, в цім