Автор осмислює час як філософську категорію, звертаючись до мови символів, що не лише декорують художню тканину оповідання, а й концептуально наповнюють його інтелектуальний дискурс. Спостерігаємо творення образу простору часу ("наповнював простір"), який послідовно вибудовується автором через образи- маркери. Один із них можна охарактеризувати як "тиша часу", коли мовчать полковник Сава Чалий та гетьман Пилип Орлик, адже це німота не пересічних співбесідників, а історичних діячів. Мовчання знакових для історії нації особистостей сприймається як уповільнення ходу самої історії. Лише годинник своєю механічною мовою нагадує про плинність часу, його незворотність. І тоді "тиша часу" відступає спочатку перед монотонним "голосом часу", який набуває особливого звучання, коли одна доба добігла кінця, а інша ще не народилася. Північ як своєрідний сакральний час має особливе символічне трактування у культурологічному аспекті.

Часопросторова цінність образу дзи'аря постає у його хронотопічній наповненості, коли він трактується не лише як механізм, а як своєрідний хронікер часу, набуваючи властивостей живої істоти. Асоціативний ряд дозволяє утворити похідний образ духу часу. Герої оповідання розмірковують про трактування часу та форми його міфологічного втілення у культурі давніх греків. Пилип Орлик говорить: "Давні греки любили символи. Вони твердили, що Хронос-Час був батьком Зевса-Буття. Чи не слід це було б сказати так, що над усім панує час, що з надрів часу народжується буття. Буття є час і час є буття, і те й те,- буття й час,- однаково є рух" [6, с.331]. Указуючи на давньогрецький міф, автор розраховує на його адекватну читацьку рецепцію, що дозволить виявити додаткові смислові площини твору.

Очевидну бінарну природу в своїй взаємопов'язаності виявляють у "Приборканому гайдамаці" образи глобуса та дзи'арів. Коли полковнику Чалому доводилося чекати аудієнції до гетьмана Орлика, поки той був зайнятий у "невідкладних державних справах", "Савко спинявся перед глобусом, що показував міру просторового світу, або - найчастіше - перед дзи'арями, що відтворювали часову міру всесвіту" [6, с.331] (курсив мій.- І.Б.). Сава Чалий не сприймає годинникового механізму поза уявленнями про те, що все у світі повинно мати душу. Світосприйняття Сави формувалося під впливом переказів, що зафіксували первинні уявлення українського етносу про час. Недаремно він згадує розповіді літніх земляків з Поділля про пригоду старого діда Якима. Колись давно, заблукавши в лісі, старий вийшов до глибокого яру, на дні якого "купа місяців лежала". Сакралізований міфологічний образ часу руйнувався цим механічним рухом годинника. Виходило так, що "Машина нищила людське, хлопське, сільське - рустикальне! - в Савкові. Самого Савка нищила... машина репрезентувала універс, а він що?... Був він безсилий супроти неї. Супроти універсу, збудованого як машина" [6, с.332-333].

Сприймання Савою Чалим часу подається в оповіданні як таке, що наближене до фольклорного наративу, де поступальний рух, що не визнає повернень, утілюється в образі скинутих з неба місяців, збережених дитячою уявою Сави-хлопчика. У тексті модерного В .Петрова-Домонтовича архаїчна слов'янська міфологія набуває нового потенціалу, адже вона покликана заперечити механічну природу цивілізації, вписуючись в нову міфопоетичну систему, зіткану з конотативно співзвучних на рівні універсальних значень системи символів. Проте в тексті "Приборканого гайдамаки" зустрічаємо таку конотацію знаків місяця та годинника, що продиктовує їх значеннєву полярність.

Слово-рефрен "рустикальність", актуалізоване у роздумах полковника Чалого, характеризує вдачу героя та позначає ментальний простір його перебування. "Рустикальність" вказує також на генезу світобачення героя, першооснову формування його уявлення про час і буття. А в інтертекстуально-інтелектуальному дискурсі "неокласичного" письма В.Домонтовича "рустикальність" адресує читача до традиції української літератури, що склалася у трактуванні історичної постаті Сави Чалого.

Героїко-романтичний пафос епохи гайдамаччини став під'рунтям для творення яскравих образів, що постають у творах українських письменників, серед яких поема "Гайдамаки" Т.Шевченка, повість "Кармелюк" Марка Вовчка, трагедія "Сава Чалий" І.Карпенка-Карого, "Гайдамацька пісня" О.Маковея, роман "Гайдамаки" Ю.Мушкетика та ін. Герой народного епосу Сава Чалий став центральною фігурою творів М.Костомарова та І.Карпенка-Карого.

Написаній на основі змісту історичної пісні трагедії М.Костомарова "Сава Чалий" дещо забракло сценічності, однак вона відзначається виразними образами та динамічністю конфлікту. Відповідаючи романтичним канонам, головний герой драми через особисті обставини, що витворюють любовну колізію, показаний у протистоянні до української козацької громади. Від Сави Чалого, що з молодою дружиною виїжджає до Польщі, польська шляхта чекає упровадження уніатської ідеї серед козацтва, а натомість обіцяє сприяти у призначенні його реєстровим гетьманом (чого наполегливо прагнув Сава і що не дало йому українське реєстрове козацтво). Український романтичний герой, якому притаманна шекспірівська глибина переживань та пристрастей, стає в рецепції М.Костомарова заручником колізій національної історії.

Автор драми "Сава Чалий" акцентує увагу на трагічності постаті Сави Чалого, яка постає з його внутрішнього роздвоєння. З одного боку, сильний романтичний герой прагне виявити свої індивідуалістські устремління, а з іншого, змушений коритися козацьким масам. Його честолюбним прагненням влади маніпулює у своїх виключно особистих