Автор послідовно акцентує увагу на роздвоєності героя та розмірковує про природу розколотості, в основі якої - відчуття неорганічності та невідповідності "героя і сцени". Така емоційна та моральна розколотість індивідууму містить смисловий код міфологеми про дволикого Януса. Трагізм існування особистості, що не може розірвати коло обставин, які коригують його програму індивідуального буття, неможливість належати собі, є лейтмотивом творів, що стали помітними явищами прози 20-30-х років. Драматична колізія життя головного героя повісті Б.Антоненка-Давидовича "Смерть" Костя Горобенка визначається неможливістю дати однозначну відповідь щодо "міри більшовизму" в його політичній свідомості. Герой повісті послідовно намагається позбавитися свого інтелігентсько-гуманістичного баласту, котрий заважає йому відчувати себе справжнім більшовиком. "Драматизм становища Горобенка полягає в тому, що він - мов той дволикий Янус, у якого одне обличчя звернене в минуле, а друге - в майбутнє. Він думає і почуває одне, та в силу обставин, у які мимоволі потрапляє, а часто сам же себе й ставить, змушений чинити інше, що суперечить його внутрішнім переконанням і національним почуттям. До нього скоріш пасує відомий парадокс: "свій серед чужих і чужий серед своїх" [3, с. 165].

В .Петров-Домонтович, вказуючи на стан роздвоєності свого героя, порівнює "нового" Савку з механізмом: підкорюючись певним універсаліям (чи то на рівні етики й моралі, чи то на рівні ідеології та політики), людина приречена на втрату самоідентичності. Дискурс самотності якнайточніше виражає образ пустки в душі "приборканого гайдамаки": "Здавалося йому: немов це він і не він. Ніби не він, а хтось інший за нього говорить і діє. І цей другий не людина, а машина, механізована лялька, геометрична постать з трикутників, квадратів і кубів складена, восковий фарбований автомат, у який замість серця, в спорохнілій порожнечі, як у годинникові, бляшане пласке коліщатко вставлене" [6, с.335-336].

У свідомості Сави Чалого з "Приборканого гайдамаки" постійно співіснує два "я", що унеможливлює існування "Я" з притаманною йому цілісністю внутрішнього простору. Цей простір руйнувався нападами агресивності, джерелами якої є страх, підозрілість, недовіра, постійний стан напруги. Бажання приховати власний страх виливається у Сави в неприховану жорстокість та бажання посіяти страх в душі іншого. Однак породжений ним страх буде спрямований проти нього: "приборканого гайдамаку" вб'є гайдамацький ватажок, що спробує випередити постріл Сави, а фактично, сам "обернений" Сава, який був непримиренним та безжальним до зрадників.

Автор не лише подає влучну характеристику стану роздвоєності, він намагається показати, з чого постає і як виростає розколотість Савчиного "Я": "Машина нищила людське, хлопське, сільське, рустикальне! - в Савкові. Самого Савка нищила" [6, с.332]. Домінантним тут є мотив фатуму, метафорою якого є "універс", закони котрого втілює та демонструє годинник: "Машина репрезентувала універс, а він що?.. він був безсилий супроти неї, супроти універсу, збудованого, як машина" [6, с.333].

Амбівалентність постаті Сави Чалого запрограмована самою ситуацією вибору між рустикальністю душі та "полетикою". Рустикальність у контексті оповіді про приборканого гайдамаку Саву Чалого постає як стихійний вияв ненависті до ворогів, природність почуттів. Пилип Орлик прагнув сформувати у Сави вміння підкорюватись правилам дипломатії, бо не шаблею і зброєю, а політичними комбінаціями вважав за можливе досягти бажаної мети. На Савкове "Ворога рубати треба!... знищити, в попіл стерти, землею зрівняти. Замки, костьоли, міста!" Орлик заперечував: "Ти мислиш рустикально, по-селянськи,- .ми ж повинні мислити універсально!" [6, с.327].

Вивчаючи дзи'арі або глобус, Сава насправді напружено вдивляється в себе, шукаючи свого місця у часі та просторі. Втрата ідентичності Сави Чалого постає як результат того, що герой не зміг за тих обставин, що склалися, відсторонитися, пристати на своєрідну "філософію уникання" (В.Агеєва). Отже і мститься він сам собі повною саморуйнацією, ховаючи страх саморозвінчання за ненавистю до ворогів. У його жорстокому ставленні до інших сублімується затаєний жах, екзистенційна природа якого реалізується в дискурсі самотності героя. Герой усвідомлює свою ізольованість у просторі, де керують закони "полетики" й ностальгує за собою "ру стикальним": "Було давніше: смакували паляниці, хрумкі були огірки, звабливі дівчата, пухкий був на деревах іней. Шанували його люди, вірили в нього як рятівника, душу й життя ладні були за нього віддати, вірші й канти складали про нього бурсаки-поповичи.

І все, що не робив Сава, було просте й ясне" [6, с.334].

Опозиція "минуле (давніше) / тепер" виражає дві іпостасі героя - "рустикального" Саву Чалого й того "гнучкого дипломата" Савку, сповненого рівноваги, якого з нього прагне зробити Пилип Орлик. Насправді ж внутрішня рівновага Чалим втрачена, й усвідомлення цього загострює екзистенційну невідповідність героя тому оточенню, що не приймає його, і яке не приймає він. "Тепер зникла з серця у нього ця колишня прозорість. Давніше він бився за віру батьків, тепер він мусів був битися не за віру батьків, а за рівновагу сил" [6, с.335].

Сучасне літературознавство зробило певні кроки у вивченні поетики прози В.Петрова-Домонтовича. спостерігаючи над жанровою природою творів митця. В окремих працях знаходимо спостереження над особливостями сюжетотворення та композиції малої прози письменника: "[...] На місці сюжетних перипетій з'являється одна, але глибока за своїм внутрішнім змістом, ситуація, яка спонукає читача усвідомити її сенс." [5, с.139]. Зазначимо: ця ситуація не обов'язково