повинна бути оформлена в дії. У В.Петрова-Домонтовича дії дорівнює внутрішня рефлексія героя або ж філософські роздуми автора. Наприклад, коли нарешті вся глибина внутрішнього розколу Савки дістає чіткої авторської дефініції: ".Є два Савки, один, що ненавидить, другий, що любить. Один, той, рустикальний, колишній гайдамацький атаман, а другий, новий, пан полковник коронної служби.
Двоїлося. Двоїлося почуття. Двоївся він сам. Світ роздвоювався на дві частини. Тривога охоплювала його, нудьга, од якої хотілося вити, як дикому звіру, але коли це надходило до нього, він уже не знаходив порятунку" [6, с.340-341]. У відтворенні історії втрати рівноваги своїм героєм автор вдається до градації: розгубленість - роздвоєність - ізольованість - нудьга - страх - безвихідь, трагізм. "Сава хоче кричати від жаху, бо він не знає тепер хто він, де він і що з ним" [6, с.341].
В.Петров-Домонтович послідовно привертає увагу читача до образів, що дозволяють вибудувати екзистен- ційний хронотоп героя. Образ годинника стає не лише яскравою деталлю інтер'єра, постійно супроводжуючи постать Савки, він неначе покликаний нагадувати про плинність та скороминущість життя. Детально описуючи зацікавленість Сави Чалого механізмом дзи'аря, автор вказує на екзистенційну природу свого героя: він підсвідомо відчуває, що годинник з його коліщатками та 'винтиками є метафорою світоустрою, в якому він сам, козак Савка, є лише частиною. Роль та призначення інших деталей "механізм буття" йому невідомий, а звідси поглиблюється відчуття беззмістовності існування (один з лейтмотивів екзистенційної літератури).
Друга важлива інтер'єрна, типово екзистенційна деталь у помешканні полковника Чалого - дзеркало. У дзеркалі відбивається зовнішність людини, але воно ніколи не зможе показати його внутрішню сутність. Мова міфопоетики активно артикулює символ дзеркала, який дозволяє виражати і втілювати широкий спектр ідей і мотивів. Найчастіше дзеркало виступає метафорою іншого "Я" героя, що заснована на протиставленні, універсальній антитезі, двоїстості. В архаїчному світосприйманні дзеркало наділялося містичними властивостями, що позначилося на рецепції цього образу в модерній літературі.
В екзистенційному дискурсі образ дзеркала покликаний виражати устремління героя до самопізнання через безпосереднє самоспоглядання, проте екзистенційна концептосфера образу дзеркала надає йому специфічного значення: споглядання образу не може задовольнити прагнення пізнання його внутрішньої, глибинної сутності. Тим більше, що дзеркало відображає обернений образ, симетричну картину світу, коли всі об'єкти, незалежно від їх суті та того, що вони виражають, стають рівновіддаленими від точки перебування героя. Саме ця точка і є нульовою позначкою в системі координат, в яку вписана художня модель дійсності.
Топос дзеркала в "Приборканому гайдамаці" має безумовно екзистенційну природу, що рунтується на репроекції міфопоетичного образу, оскільки зміст образу не є абсолютно ідентичний самій речі, що втілює цей образ. Дзеркало як інструмент перетворення реальності, знаряддя симетрії, набуває в тексті В.Петрова-Домонто- вича додаткових хронотопічних характеристик, оскільки воно фіксує простір навколо героя, де все подвоюється: і світло, і темрява.
Споглядання себе у дзеркалі як прийом, що його часто зустрічаємо в екзистенційній прозі, покликаний посилювати філософський рівень письма. Проте автор не вдається до типового для екзистенційної літератури прийому "герой у дзеркалі", натомість філологічно тонко нюансує "момент повторення". На тлі образу дзеркала та його функції посилюється мотив роздвоєності, жаху, розгубленості та увиразнюється симетрія окремих епізодів сюжету, що стають своєрідним обрамленням.
Домінування принципу "дзеркальності" на змістовому рівні та на рівні архітектоніки посилює ефект гри у тексті, надаючи йому постмодерних характеристик, що визначили подальші шляхи жанрової еволюції інтелектуальної прози. Образ дзеркала в універсальному міфілогічно-ритуальному контексті розмиває кордони між автентичним світом та його образом, а в оповіданні В.Петрова-Домонтовича стає еквівалентом втрати автентичності героєм, коли читач позбавлений можливості відокремити у тексті умовну реальність від продукту уяви полковника Чалого. Принцип дзеркальності забезпечує екзистенційну глибину дискурсу роздвоєності та розколотості свідомості героя.
Водночас спостерігаємо дискурс "дзеркальності", що його забезпечує автор, використовуючи потенціал сюжету з національної історії для віддзеркалення ситуації сучасності, коли "гайдамацький" пасіонарний дух, приборканий європейською повоєнною дипломатією, змушений шукати нових форм втілення та реалізації.
Наведені Пилипом Орликом книжні мудрості, аналогії світової історії, перекази давніх міфів вказують на інтелектуальне переживання дійсності цим героєм, натомість Саві Чалому притаманне емоційне пізнання життя та його законів. Нагадаємо, що візуально-інтелектуальне споглядання годинника поступилося емоційному переживанню міфу про місяць, що втілював безпосередньо концепт часу в рустикальній рецепції світу гайдамацького ватажка Сави Чалого. Ритмічна пульсація рустикальної свідомості крізь механічну теорію "полетики" як штучної для героя програми, вказує на справжнього Савку.
Образ дзеркала семантично пов'язаний з образом свічки, що теж творить дискурс містичного. Асоціативний ряд образів у "Приборканому гайдамаці" є ширшим: дзеркало - душа - свічка. Причому кожна з пар (дзеркало - душа; душа - свічка) забезпечують окрему парадигму. Свічка, яку не загасив Сава Чалий, втілює його горіння. Ця ж свічка вже по смерті героя стає символом скорботи, а відображаючись у дзеркалі, вона помножує глибину трагізму ситуації, трансформуючи традиційну містичну символіку образу "свічка у дзеркалі". Продуктивність образу "свічки у дзеркалі" спостерігаємо також у сфері власне поетикальний, оскільки він обрамлює окремий епізод, набуваючи особливої акцентності у творі в цілому.
Звернімо увагу, що сам Сава Чалий не загасив свічку, а отже автор сигналізує про те, що його герой не переживає поразку (гасіння свічки, як правило, означає фіаско). Однак автор неодноразово наголошує, що
