ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Тельвак Віталій Васильович

УДК 930.2 + 94(477) (092)

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДСТАВИ

ІСТОРИЧНИХ ПОГЛЯДІВ М.С.ГРУШЕВСЬКОГО

(КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

Спеціальність 07.00.06. – Історіографія, джерелознавство та

спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Львів – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент

ТИМОШЕНКО Леонід Володимирович,

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франка, завідувач кафедри

всесвітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

ЗАШКІЛЬНЯК Леонід Опанасович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, завідувач кафедри

історії слов’янських країн

кандидат історичних наук, доцент

ПЕДИЧ Василь Пилипович,

Івано-Франківський державний технічний

університет нафти і газу,

доцент кафедри історії та політології

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки,

м. Київ

Захист відбудеться " 14 " березня 2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.12 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул.Університетська, 1, ауд. 337.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79605, м.Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий "5" лютого 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Сухий О.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. На сучасному етапі розвитку української історичної науки все більш актуальними стають теоретико-методологічні проблеми. Нові концепції є синтезом творчого досвіду вітчизняної історіографії та інтелектуальних новацій кінця XX ст. Саме в цьому контексті привертають увагу теоретико-методологічні погляди найвизначнішого представника української історіографії – М.С. Грушевського (1866-1934). У його працях закладено традиції науково-теоретичного осмислення минулого та методологічних рефлексій у національній історичній науці ХХ ст.

Досліджувані М.Грушевським теоретичні проблеми нерідко мають універсальний характер, а його висновки почасти залишаються актуальними і нині. Тому вивчення історіософсько-методологічної спадщини вченого суттєво поглиблює перспективу дискурсу сучасної історичної науки, що перебуває в стані “методологічної розгубленості” Див. напр.: Зашкільняк Л. Постмодернізм та історія: кінець історіографії?// Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2000. - Вип. 7. - С.115-126; Гуревич А.Я. Историк конца ХХ века в поисках метода. Вступительное замечание // Одиссей. Человек в истории. 1996. - М., 1996. - С.5-10; Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії в ХХ ст. та проблеми кризи сучасної української історичної науки // Український історичний журнал. - 1998. - №5. - С.30-39; №6. - С.85-91; Потульницький В.А. Українська та світова історична наука: Рефлексії на межі століть // Український історичний журнал. - 2000. - №1. - С.3-20; №2. - С.27-47; Реєнт О. Криза сучасної історичної науки: методологічний і джерелознавчий аспекти // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26-29 серпня 1999р. Доповіді та повідомлення. Історія. Частина 2: ХХ століття. - Одеса-Київ-Львів,1999. - С.9-23; Таран Л. Про кризу сучасної української історіографії // Там само. - С.23-27; Водотика С. Шляхи оновлення методології української історіографії на сучасному етапі // Там само. - С.39-44..

Надзвичайно актуальним є вивчення теоретико-методологічної спадщини М.Грушевського і в розвитку науки грушевськознавства. Як слушно зауважив Л.Винар, “без зрозуміння методології М.Грушевського важко було б дати задовільну оцінку його історичних праць” Винар Л. Михайло Грушевський – історик України // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. - Львів, 1994. - С.16..

У цілому актуальність вивчення теоретико-методологічної спадщини М.Грушевського зумовлюється, на наш погляд, трьома найважливішими чинниками: історіографічним (потреба визначення ролі і внеску вченого в розвиток теоретичних досліджень в українській історіографії), джерелознавчим (введення до наукового обігу комплексу джерел грушевськознавства) та теоретико-методологічним (необхідність реконструкції історіософської та методологічної моделей ученого, їх співвідношення із теоретичними пошуками того часу).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною науково-дослідної роботи кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка за темою “Українська історіографія всесвітньої історії”.

Об’єктом дослідження є творча спадщина М.Грушевського на зламі XIX-XX століть. Предмет дослідження становить історична свідомість, історіософські ідеї та методологічні погляди М.Грушевського.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з кінця ХІХ до початку ХХ століття. За точку відліку беремо юнацькі роки М.Грушевського. У цей час відбувається формування світогляду та наукових уподобань ученого. Вибір верхньої межі - 1914 р. – зумовлений тим, що саме початок Першої світової війни ознаменував перехід до нової епохи у всесвітній, європейській та українській історії. Цей рік є знаковим і для історії українського національного відродження та розвитку української історіографії. Зрештою, межовим він є й у житті М.Грушевського: ним закінчився львівський (найбільш продуктивний) період творчості вченого.

Метою дослідження є реконструкція та аналіз системи історіософських і методологічних поглядів М.Грушевського, а також з’ясування місця теоретичної моделі вченого в історіографічних дискусіях кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Означена мета конкретизується у таких дослідницьких завданнях:

з’ясувати теоретико-методологічні джерела творчості М.Грушевського, реконструювати теоретичну модель першого київського періоду його життя;

розкрити бачення вченим суб’єкта історичного процесу;

проаналізувати проблему рушійних сил історії у його працях;

висвітлити погляди М.Грушевського на роль особи в історії;

визначити особливості застосування вченим принципів історичного пізнання;

реконструювати систему методів та методичних прийомів, що їх використовував історик;

показати оригінальність його теоретичних міркувань щодо соціальних функцій історичної науки;

охарактеризувати методологічні погляди М.Грушевського; з’ясувати суголосність його ідей з історіографічними пошуками того часу.

Методологічну основу дисертації становить міждисциплінарний підхід. Його суть полягає у застосуванні категоріального апарату історії філософії та культури, історії та теорії літератури, історії суспільної думки, культурології тощо. Були залучені також загальнонаукові та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний) методи.

Провідними в роботі стали методи реконструкції та моделювання, створення ідеального типу теоретико-методологічних схем. Важливе місце в дослідженні належить контекстуальній реконструкції історіософських і методологічних концепцій, більшість із яких не експонувалась істориком відкрито, а містилась (разом із літературними, історичними, політичними ідеями) у єдиному потоці авторських міркувань.

Тлумачення категорій “історіософія” та “методологія історії”, аналіз змісту явищ, що ними узагальнюються, стали можливими завдяки застосуванню історіографічного методу. У дослідженні також використані методи періодизації, класифікації і типологізації.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній теоретико-методологічна спадщина М.Грушевського уперше в історіографії вивчається комплексно, як самостійна наукова проблема. У дисертації запропоновано оригінальне бачення еволюції теоретико-методологічної концепції вченого, наголошується на спадковості поглядів “раннього” та “зрілого” Грушевського, відсутності “зламів” у його історіографічній творчості.

Витоки теоретико-методологічних поглядів М.Грушевського розглянуто більш детально, із залученням незнаного джерельного матеріалу, спеціально досліджено формування світоглядних засад наукової творчості вченого у гімназійний період його життя. Досліджено погляди вченого на історичний процес. Наведено порівняльну характеристику його історіософських міркувань і поглядів західноєвропейських, українських та російських науковців.

Уперше зроблено спробу реконструкції методологічної моделі М.Грушевського як цілісної частини його наукового світогляду. Запропоновано класифікацію складових частин (принципів, методів, методичних прийомів) його методологічної концепції. Визначено місце теоретико-методологічних поглядів М.Грушевського в європейському історіографічному процесі. Наголошено на важливості розгляду теоретичної спадщини вченого в контексті загальної інтелектуальної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Практичне значення дисертації полягає у вивченні впливу теоретико-методологічних концепцій на процес розвитку української історичної науки, з’ясуванні провідних рис історико-філософського та історико-наукового мислення українських інтелектуалів на зламі ХІХ-ХХ століть на прикладі творчості М.Грушевського. Результати дисертації можуть бути використані в лекційних курсах з історії України, української історіографії, історіософії та методології історії, історії української філософії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації знайшли відображення у восьми наукових публікаціях. Вони обговорювалися на VІ,VII, VIII, IX Міжнародних круглих столах “Історія релігій в Україні” (Львів, травень 1996р., 1997р., 1998р., 1999р.), на регіональній науково-практичній конференції, присвяченій 130-річчю від дня народження Михайла Грушевського (Івано-Франківськ, вересень 1996 р.), на міжнародній науковій конференції “Брестська церковна унія” (Брест, листопад 1996р.), ІV Дрогобицькій науковій історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, листопад 1998 р.), на Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, травень 2000 р.), на V Дрогобицькій міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції (Дрогобич, листопад 2000р.).

Дисертація обговорена на засіданні кафедри всесвітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Ів. Франка та рекомендована до захисту.

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (які, в свою чергу, поділяються на підрозділи), висновків та списку використаних джерел. Обсяг тексту дисертації – 180 с., перелік джерел і літератури складає 31 с. (385 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується вибір теми, її актуальність, хронологічні рамки, сформульовані методологічні принципи дослідження, об’єкт і предмет роботи, визначено мету й завдання, розкрито практичне і теоретичне значення дисертації.

Перший розділ роботи – "Історіографія питання та джерельна база" присвячений огляду літератури з проблеми та аналізу джерельної бази дослідження. Він складається з двох підрозділів.

У першому - "Теоретико-методологічна спадщина М.Грушевського в історіографічній традиції" - аналізуються особливості бачення теоретико-методологічної концепції М.Грушевського сучасними йому істориками, а також генеза поглядів пізніших дослідників творчості вченого. Подається періодизація грушевськознавчих студій з характеристикою кожного з виділених етапів.

Роки від кінця ХІХ ст. до смерті історика в 1934 р. визначаються як перший, "прижиттєвий", етап у дослідженні творчого доробку М.Грушевського. Теоретико-методологічні погляди вченого аналізуються рецензентами його праць, опонентами, колегами, учнями (П.Голубовський, М.Молчановський, В.Щербина, І.Франко, М.Кордуба, С.Томашівський, К.Кадлєц, М.Василенко, Д.Дорошенко, В.Липинський та ін.). Особливістю тогочасної історіографічної рефлексії є її двобічність та відкритість – М.Грушевський відповідав критикам його теоретичних побудов, коректуючи та удосконалюючи власні методологічні прийоми. У цей час з’являються перші узагальнюючі студії історіографічного доробку вченого, створені В.Герасимчуком, О.Гермайзе, Д.Багалієм, в яких особлива увага приділялась аналізу його теоретичної моделі.

Другий етап (1934-1939 рр.) позначено певними спробами започаткувати наукове грушевськознавство. Серед надбань цього періоду зазначимо спеціальні студії над теорією історії вченого (І.Крип’якевич, О.Бочковський, І.Витанович). Тоді ж у радянській історіографії розгорнулась огульна критика творчої спадщини М.Грушевського (І.Лакиза, М.Рубач, М.Яворський та ін.), в якій були закладені традиції фальсифікації його теоретичних поглядів.

Третій етап грушевськознавчих студій найтриваліший, він охоплює 1939 - 1990 роки. Радянська історіографія цього періоду характеризується не тільки відвертим ігноруванням наукового дослідження творчості М.Грушевського, але й боротьбою проти історика та його школи. Зрозуміло, що в таких умовах питання теорії історії вченого зазнали відвертої фальсифікації. У цей час об’єктивне вивчення його історіографічної та теоретико-методологічної спадщини здійснюється діаспорними й іноземними дослідниками (А.Мазур, Дж.Вернадський, Дж.Томпсон, Дж.Сімпсон та ін.). Активізуються дослідження теоретичної моделі вченого, переважно його історіософії. Вони набули систематичності та організованості із запровадженням нової українознавчої дисципліни – грушевськознавства та заснуванням Українського Історичного Товариства і його друкованого органу – журналу "Український історик".

До досягнень цього періоду можна зарахувати розробку проблем формування теоретичних поглядів видатного вченого (Л.Винар, О.Оглоблин, М.Антонович); впливу київської історіографічної традиції на становлення М.Грушевського-методолога (О.Домбровський, Л.Винар); еволюції історіософської концепції історика (І.Витанович, О.Пріцак, М.Стахів); ролі теоретичних настанов М.Грушевського для формування державницького напрямку української історіографії (Б.Крупницький, М.Андрусяк, О.Шульгин). Недоліки полягали в надмірній політизації творчого доробку М.Грушевського, слабкості власне методологічного аналізу його творів; вивченні спадщини вченого без зазначення більш широкого історіографічного тла, на якому вона розвивалась.

Четвертий етап – сучасний (90-ті рр.), пов’язаний із "ренесансом" ідей ученого на Батьківщині.

Вивчення теорії історії М.Грушевського сьогодні набуває особливої популярності та актуальності в зв’язку із загальною методологічною кризою світової та вітчизняної історіографій. Безумовною перевагою сучасного етапу теоретичного грушевськознавства є значне розширення джерельної бази (видання дотепер невідомих архівних матеріалів – досліджень, щоденників, епістолярії) та застосування нових методологічних прийомів.

Досягненням цього періоду можна вважати розробку питань, пов’язаних із історіософією М.Грушевського (Я.Дашкевич, І.Гирич, В.Березинець, К.Колесников, С.Михальченко). Також важливими є відмова від розуміння концепції М.Грушевського як суто позитивістської, наголошення на плюралістичності його теорії історії. Такий погляд на ідею історії вченого притаманний працям Л.Зашкільняка, В.Ульяновського, Н.Яковенко, В.Ващенка, В.Масненка. Вперше на сучасному етапі теоретичного грушевськознавства було актуалізовано логіко-епістемологічні проблеми, що їх торкався вчений (Л.Зашкільняк). Перспективними для подальших досліджень є створення цілісної концепції історіософії М.Грушевського, вивчення його теорії історичного пізнання, визначення теоретичної моделі вченого, аналіз впливу історико-методологічних поглядів дослідника на вітчизняну історіографію ХХ ст.

Другий підрозділ - "Джерельна база дослідження" - присвячений аналізу специфіки тих комплексів джерел, що склали основу дисертації. В ній виокремлюються три основних комплекси: 1) конкретний текст історика, який включає авторські твори, що характеризують М.Грушевського як теоретика історії; 2) "великий текст" – уся сукупність праць ученого, його творчий доробок; 3) "історико-культурний контекст" – матеріали, що характеризують епоху та умови наукової діяльності історика.

Перший комплекс – найважливіший, він поділяється на кілька видів: наукові праці узагальнюючого характеру ("Історія України-Руси", "Ілюстрована історія України", "Очерк истории украинского народа"); спеціальні наукові монографії і розвідки ("Хмельницький і Хмельниччина", "Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV століття", "Барське староство. Історичні нариси", "Громадський рух на Вкраїні-Руси"); критичні статті, матеріали дискусій, рецензії ("Еще о грамотах кн. Льва Галицкого", "Нові конструкції початків слов’янського українсько-руського життя, критичні замітки М.Грушевського: Пайскерова теорія одвічного слов’янського поневолення і викликана нею дискусія", "До справи хронологічної звязи в Галицько-волинській літописи. Кілька заміток до статті Б.Барвінського"); лекційні матеріали ("Вступний виклад з давньої історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня 1894р."); енциклопедичні гасла, некрологи, ювілейні статті. Серед джерел цього комплексу особливе місце посідає архівна грушевськіана. Це - гімназійні та студентські реферати, статті, університетські лекції, проспекти монографій, чернетки численних творів, епістолярія. Досліджуючи матеріали фонду Грушевських у ЦДІА України у м. Києві, а також фонди 309 ("Наукове товариство ім.Шевченка, м.Львів") і 401 ("Редакція журналу "Літературно-Науковий Вісник", м.Львів") у ЦДІА України у м. Львові, ми віднайшли декілька невідомих рукописів ученого – гімназійний реферат "Славяне", статті "Нарід, держава, релігія як соціологічні категорії" та "Українські землі напередодні і під час татаро-монгольської агресії", ряд рецензій. Їх вивчення поглиблює розуміння творчої еволюції М.Грушевського.

Серед джерел другого комплексу важливе місце посідають документальні матеріали. Це автобіографії вченого ("Автобіографія, 1906 р.", "Автобіографія, 1914-1919 рр.", "Автобіографія, 1926 р."), автобіографічні записи для установ та організацій (наприклад, "Curriculum vitae" для Львівського університету), офіційна документація закладів та установ, яку вів М.Грушевський.

Цінними є так звані "художні" джерела грушевськознавства – поезія, художні твори, белетристика. Їх аналіз дозволяє краще зрозуміти світоглядні засади творчості М.Грушевського, особливості його душевного стану, ціннісні та етичні орієнтації.

Важливим є також вивчення щоденників та мемуарів М.Грушевського. З огляду на тривале й активне громадсько-політичне та наукове життя вченого, цей вид джерел неможливо переоцінити. Зараз видано як основний масив щоденників історика, так і його "Спомини" Грушевський М. Щоденник (1888-1894 рр.). Підготовка до видання, переднє слово, упорядкування, коментарі і післямова Леоніда Зашкільняка. – К., 1997. – 262с.; Грушевський М. Щоденники (1883-1884 рр.). Переднє слово, коментарі та публікація Леоніда Зашкільняка // Київська старовина. – 1993. - № 3. – С.28-35; №4. – С.12-19; №5. – С.13-24; Щоденники М.С.Грушевського (1904-1910). Публікація та коментарі Ігоря Гирича // Київська старовина. – 1995. - № 1. – С.10-31; Грушевський М. Спомини. Публікація С.Білоконя. Вступ Ф.Шевченка// Київ. – 1988. - №9. – С.115-149; №10. – С.123-158; №11. – С.113-153; №12. – С.110-148; 1989. - №9. – С.114-157; №10. – С.122-158; №11. – С.112-155; №12. – С.111-132; 1992. - №2. – С.109-125; №3. – С.131-142.. Наявність щоденникових записів та мемуарів дозволяє зіставити миттєву реакцію М.Грушевського на події з пізнішою їх рефлексією – це сприяє кращому розумінню творчості вченого. Щоденники М.Грушевського дозволяють зафіксувати етапи створення та еволюції багатьох його історичних концепцій.

Найчисленнішим видом другого комплексу джерел є епістолярна спадщина М.Грушевського. Ми опрацювали листи вченого, що зберігаються в ЦДІА України у м. Києві, ЦДІА України у м. Львові, Інституті Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Листування вченого є незамінним джерелом у всебічному вивченні родинного і побутового життя М.Грушевського, у дослідженні його академічної, наукової, суспільно-політичної та культурно-освітньої діяльності.

Джерела третього комплексу класифікуються за різними типами, родами, видами і підвидами. Серед них виняткову вагу мають писемні пам’ятки, які підрозділяються на документальний і наративний роди. Головними документальними видами є пам’ятки державного та громадсько-наукового справочинства (наприклад, документи Галицького намісництва зі справою надання М.Грушевському посади професора Львівського університету; комплекс документів НТШ; документація редакцій часописів, які очолював чи з якими співпрацював М.Грушевський; архіви культурно-освітніх організацій, членом яких був історик).

Наративні джерела є цінним доповненням документів. Цей рід є також масовим, відзначається видовою різноманітністю і представлений творчими науковими матеріалами, публіцистикою, мемуаристикою та епістолярією. Особливу увагу привертають мемуари та щоденники особистих знайомих М.Грушевського, листи до нього численних кореспондентів.

Другий розділ роботи - "Формування теоретико-методологічних поглядів М.С.Грушевського" - складається з двох підрозділів і присвячений науково-світоглядній еволюції вченого.

У першому підрозділі – "Становлення наукового світогляду М.Грушевського у гімназійні роки" досліджено науково-світоглядну еволюцію Грушевського-гімназиста, визначено впливи на нього двох домінуючих у науковому середовищі ХІХ ст. напрямків – романтизму та позитивізму.

Крізь призму щоденникових записів, мемуарів, літературних творів, епістолярії відтворено складний процес становлення творчої особистості М.Грушевського, простежено формування його світогляду. З’ясовано, що наполегливе навчання в гімназії, цілеспрямована самоосвіта, щире та глибоке зацікавлення українознавством сформували М.Грушевського як цілісну особистість зі своєрідним поєднанням романтико-позитивістсько-раціоналістичних поглядів. Уявлення про минуле України формувалося під впливом праць М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, А.Скальковського, М.Максимовича, О.Марковича, П.Куліша, українських письменників, дискусій словЃL„‘„ілів та західників. Солідні науково-пізнавальні підвалини, закладені у першому двадцятилітті життя, сприяли розквіту його таланту дослідника та письменника.

Другий підрозділ – "Формування історико-теоретичних поглядів М.Грушевського у стінах Київського університету" - присвячений студентським та магістерським рокам ученого.

Становлення історіософсько-методологічної концепції М.Грушевського як елементу фахової підготовки історика-дослідника відбулось у Київському університеті. Процес його зростання як історика-професіонала, формування наукового світогляду проходив паралельно із процесом "секуляризації свідомості" – звільнення її від паралізуючих впливів християнського аскетизму. Взаємовплив цих процесів призвів до створення своєрідного синтезу християнської етики із принципами світської науки. Це стало могутнім стимулом для освіти та наукової діяльності М.Грушевського, що значною мірою пояснює дивовижні здобутки молодого історика на терені професійної історіографії за неповних вісім років.

Формування теоретико-методологічних поглядів М.Грушевського проходило кількома шляхами. Перший – офіційний, який впроваджувався через нормативні університетські курси. Особливий вплив на М.Грушевського мали лекції та дослідницькі семінари В.Антоновича, В.Іконникова, І.Лучицького та Ф.Фортинського. Саме під керівництвом цих науковців М.Грушевським були написані перші дослідження, що відбивають етапи формування його теоретичної моделі.

Іншим ефективним шляхом формування наукового світогляду М.Грушевського була самоосвіта. Він читав та аналізував літературу з найрізноманітніших галузей – економіки, філософії, мовознавства. Особливо багато М.Грушевський вивчав історіографічну літературу та першоджерела, що дало можливість орієнтуватись у тогочасних історіографічних дискусіях, конструюючи власну систему історіософсько-методологічних поглядів.

Найбільш впливовим у формуванні теоретичних поглядів М.Грушевського був третій шлях – неофіційне спілкування із професорами університету і насамперед із В.Антоновичем. Під його керівництвом історик-початківець звів у цілісну систему різноманітні теоретичні погляди. Зазначимо, що Грушевський-студент не без критики сприймав наукові переконання свого вчителя. Так, уже в першому монографічному дослідженні М.Грушевський у дещо іншому теоретичному ключі розглянув рушійні сили історії та деякі аспекти суспільно-політичного життя Київської Русі.

У ході реконструкції теоретико-методологічних поглядів "раннього" Грушевського з’ясовано, що його історіософські погляди оригінально поєднували в собі здобутки романтичної, просвітницької та позитивістської історіографій. Суб’єктами історії для молодого вченого були окремі "народи – нації", які складаються під впливом об’єктивних умов. Ці умови у М.Грушевського виразно переважають, "тяжіють" над суб’єктивними чинниками ("народами – націями"). Розвиток суб’єкта (народу) підпорядковується ідеї загального прогресу людства в цілому, який є здобутком усіх цивілізаційних суб’єктів. Кожний народ виступає окремою індивідуальністю з властивими йому етнічно-культурними рисами. Згідно з позитивістською "теорією факторів", М.Грушевський визначає рушії поступу народу: економіку, культуру, політичні відносини. Проте часто в його творах домінує економіко-культурне пояснення історичних процесів. Роль особи в історії вчений інтерпретує в дусі позитивізму: “герої” для нього – "продукти суспільних обставин", що цілком підкоряються дії об’єктивних історичних умов. Така історіософська система була до певної міри суперечливою, оскільки вимагала цілісного розуміння "народу – нації" як єдиної та незмінної спільноти, що не піддається соціальній диференціації.

В основі методологічної системи М.Грушевського лежав принцип критично-аналітичного документалізму. Особливу увагу вчений звертав на критику джерел та на методи джерелознавства. Історичні факти досліджувались згідно з принципами історизму та об’єктивності. Серед методів методологічного апарату М.Грушевського виокремлюються загальнонаукові (історичний, логічний, системно-структурний та абстрагування) та спеціально-історичні (історико-порівняльний, історико-генетичний, ретроспективний) . Така методологічна структура була досить поширеною наприкінці ХІХ ст. та найбільш ефективною в умовах становлення української історіографії. Типологічно вона поєднувала в собі джерелознавчу методологію німецької історичної школи Л.Ранке та основні принципи науковості, що їх синтезувала позитивістська філософія.

Третій розділ праці – "Погляди М.С.Грушевського на історичний процес" - присвячений аналізові історіософської проблематики в працях ученого львівського періоду його життя та творчості.

У першому підрозділі – "Суб’єкт історичного процесу в історіософії М.Грушевського" - досліджено розуміння вченим природи та статусу народу-нації як суб’єкта історії. Процес еволюції нації, на думку історика, розвивається у трьох головних площинах – політичній, суспільно-економічній та культурній, які, в свою чергу, поділяються на багато інших, вужчих та спеціалізованіших сфер розвитку. Ці три головні сфери вичерпують собою "обсяг" історичного існування нації. Слід зазначити, що вони не тотожні і їх пріоритетність не є постійною для історії, а змінюється відповідно до кожного конкретного моменту історичного розвитку. Занепад і застій в одній із площин історичної еволюції компенсується прогресом та успіхами в інших. З’ясовано, що в теорії М.Грушевського "народ-нація", еволюціонуючи в конкретних природно-географічних умовах та взаємодіючи з іншими народами, створює частину матеріальної і духовної культури, що є елементом загальнолюдського поступу до торжества ідеалів гуманізму. Рушієм цього поступу є подолання суперечностей, котрі постійно виникають у суспільстві між процесами соціальної диференціації та інтеграції. М.Грушевський особливо підкреслює роль інтелігенції - "проводу" - для прогресивного розвитку нації. На його думку, найбільш сприятливих умов для свого існування "народ-нація" може досягти лише у власній державі. Вчений схилявся до розуміння закономірного розвитку історичного процесу, але розвитку, відмінного від світу природи, більш складного та багатофакторного. В історичній еволюції українського народу М.Грушевський виокремлював три основних періоди (княжа доба, козацькі часи та доба українського відродження), співвідносячи їх з принципами гегелівської тріади.

Другий підрозділ – "Проблема рушійних сил в концепції М.Грушевського" - присвячений вивченню складної системи рушіїв соціальних процесів у творчості вченого. Історичний процес М.Грушевський розумів як динамічний, еволюційний, поступально спрямований. Ми виокремлюємо дві групи факторів історичного процесу в історіософській концепції М.Грушевського: 1-а – зовнішні (географічне розташування, природні чинники, геополітичне середовище) та 2-а – внутрішні (психічні, економічні, культурні і т.ін.). Ці фактори є рівноправними за силою впливу, однак зовнішні онтологічно є первинними, а внутрішні – похідними. Відзначається, що М.Грушевський є послідовником поліфакторної моделі історичного процесу, жоден фактор у його концепції не домінує.

Серед зовнішніх факторів історик особливу увагу приділяє "фізіографічному чиннику" – території. Цей чинник, на його думку, був украй несприятливим для українців. Фатальною для нашої історії він називає необхідність постійної боротьби із кочовиками, що не дозволила сконцентрувати творчу енергію народу для його культурних та громадсько-політичних потреб.

Базовим поняттям у концепції внутрішніх сил виступає термін "енергія розвитку" нації або "еволюційна енергія". На думку М.Грушевського, це сутнісна характеристика кожної нації, інтенсивність якої залежить від історично сформованої психології певної нації, геополітичного оточення, певного ступеня розвитку окремих частин соціального організму. Із "еволюційною енергією" у концепції М.Грушевського тісно пов’язані емоційно-вольовий та інтелектуальний чинники. Причому, перший спрацьовує, головним чином, на підсвідомому, "інстинктивному" рівні, формуючи історичну традицію та соціальну пам’ять, які, в свою чергу, є могутніми імпульсами до поступу народу.

В ієрархії факторів історичного розвитку М.Грушевський особливе значення надає економічному та культурному. Перший у концепції вченого домінує у "спокійні" періоди розвитку народу і є підставою для еволюції решти сторін його життя. У зламні епохи економічний чинник поступається культурному, який часто забарвлюється релігійними мотивами. На його думку, економічна, суспільна та культурна історія для деяких періодів буття українського народу є єдино можливою з огляду на тривале бездержавне існування. Підкреслюється, що на розуміння М.Грушевським рушіїв історії переважаючий вплив мали конструкти неоромантизму, "філософії життя" та неокантіанства.

У третьому підрозділі - "М.Грушевський про роль особи в історії" - досліджуються погляди вченого на місце індивіда в історичному процесі. Заперечується традиційне бачення персоналістської концепції історика як суто позитивістської, простежуються впливи на неї неоромантизму та неокантіанства. Розуміння М.Грушевським "героїчної індивідуальності" є багатошаровим, тобто таким, що залежить від конкретного дослідницького завдання. Багаторівневим є також підхід М.Грушевського до оцінки видатної особистості. Як критерії її визначення вчений висував питання про відповідність вчинків "героя" народним інтересам і прагненням; усвідомлення особою своїх дій; відповідність тій ролі, яку вона покликана відіграти. Цікавими є міркування М.Грушевського про функції видатної особи у суспільстві. На перший план у його історіософії виступає розуміння індивіда як провідника або виразника тих ідей та тенденцій, які панують у сучасному йому соціумі.

З’ясовано, що, вивчаючи проблему взаємозв’язку та співвідношення об’єктивних і суб’єктивних чинників в історичному процесі, М.Грушевський відкидав позитивістське її розв’язання. Він був переконаний, що, поєднуючи в собі результати впливів навколишніх обставин та ідей з одного боку, та індивідуальних рис характеру - з другого, особистість здатна активно впливати на перебіг подій. Двобічним у М.Грушевського був також зв’язок "особа – суспільство". З одного боку, видатна особа – продукт суспільних відносин, "фокус" його бажань та прагнень, з іншого – новатор, провідник, що йде на крок попереду маси, гостро відчуваючи кон’юнктуру історії. Сила впливу індивіда залежить від особистої вдачі, сили концентрації енергії. Натомість, при посередніх здібностях особа стає просто виразником суспільних прагнень.

Даючи визначення історіософської моделі М.Грушевського, ми поділяємо поширений в історіографії погляд (Л.Зашкільняк), що теоретична концепція вченого, з огляду на пріоритетність у його працях соціально-економічних та історико-культурних досліджень, може бути названа "етносоціальною".

У розділі також проведено певні концептуальні паралелі між теоретичними настановами М.Грушевського та історіографічними пошуками вітчизняних і європейських учених того часу. Наголошується, що теорія історичного процесу М.Грушевського, синтезувавши в собі здобутки багатьох тогочасних інтелектуальних течій (позитивізму, економізму, неоромантизму, "філософії життя", неокантіанства, історичної соціології), гармонійно вписалась в європейську історіографію початку ХХ ст. Зазначено також, що з погляду сучасних наукових досліджень чимало ідей ученого стали менш переконливими, проте й досі приваблює активність та широта діапазону його пошуків, націленість на максимально всебічне вивчення соціальних явищ, утвердження багатовимірності історичного процесу, увага до ролі особи в історії, несприйняття міфологізації минулого, висока культура наукової полеміки.

Четвертий розділ – "Методологічні підстави історичних поглядів М.С.Грушевського" - присвячений реконструкції системи принципів, методів і дослідницьких прийомів, що їх застосовував учений у працях львівської доби.

У першому підрозділі - "Принципи історичного пізнання в працях М.Грушевського" - висвітлено погляди вченого на принципи об’єктивності, історизму, ціннісного підходу до минулого. Виявлено, що вчений конструює їх, залучаючи здобутки різноманітних інтелектуальних напрямків – позитивізму, німецької "школи права", неокантіанства, "філософії життя".

За переконанням М.Грушевського, дотримання принципу об’єктивності є обов’язковою передумовою фаховості історичної праці, запорукою визнання її науковим співтовариством. Можливість об’єктивності в історії, вважає він, створюється рядом чинників та спеціально організованим дослідницьким процесом. На перший план історик ставить критичне джерелознавство. Разом з тим, М.Грушевський був переконаний, що подолання суб’єктивізму в історичній науці пов’язане з відмовою від спекулятивних теорій та схем, які не враховують всього розмаїття історичних подій, тим самим спотворюючи дійсний образ минулого. Зауважено, що, незважаючи на пріоритетність категорії об’єктивності, вчений не був прихильником крайніх варіантів її розуміння на зразок об’єктивістських гасел школи Л.Ранке. Він виступає як проти політичної чи конфесійної заангажованості історика, так і проти демонстрації суспільної індиферентності та крайнощів фактографізму.

Історизм для М.Грушевського був загальним філософським принципом, методологічною настановою. Як дослідницька програма він поєднував у собі націленість історіографії на емпіризм; базування на джерелах, вірогідність яких обумовлена критичним джерелознавством; максимально повний опис об’єкта дослідження; відновлення "життєвих сил" історичного явища у конкретних умовах його існування. Підкреслено, що на таке трактування вплинули захоплення вченого позитивістською методологією та німецьким історизмом. Для М.Грушевського згаданий принцип поєднує дві ідеї – індивідуальності та розвитку.

Ціннісний підхід до історії у творчості М.Грушевського розглядається у двох площинах: як оцінювання історичних феноменів та при доборі історичних фактів. З’ясовано, що у працях ученого він завжди пов’язаний із науковим, – така практика дозволяє збільшити об’єктивність отриманих результатів та уникнути крайнощів історичного релятивізму.

Другий підрозділ - "Методи історичного пізнання в творчості М.Грушевського" - присвячено дослідженню методів та прийомів, що їх використовував учений.

Серед загальнонаукових методів, внаслідок специфіки історичного дослідження, на перше місце поставлено історичний, логічний, сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного. Ці методи вчений найчастіше застосовує комплексно, тим самим збільшуючи їхні евристичні можливості.

Спеціально-історичні методи – найчисленніша група в науковому арсеналі М.Грушевського. Активно використовувались історико-генетичний, історико-типологічний та ретроспективний методи. Особливу увагу вченого привертав історико-порівняльний метод. Важливість компаративістики, на думку М.Грушевського, обумовлена тим, що вона відіграє роль експерименту в історії. Порівняльний метод дозволяє не лише збільшити наші знання про минуле, але й, як уважає вчений, органічно ввести українську минувшину в світовий історичний процес. Він поєднує використання різноманітних прийомів для порівняння сутності різнорідних історичних явищ. Найбільш поширеними є порівняльне зіставлення та історико-типологічне порівняння. Крім традиційних спеціально-історичних методів, М.Грушевський застосовував також різноманітні прийоми (комбінування, "відносних масштабів", соціально-психологічний підхід). Зазначено, що в працях ученого методологічну роль відіграє і саме предметне знання, яке виступає одночасно засобом і напрямом пошуку нового знання.

У третьому підрозділі - "М.Грушевський про соціальні функції історичної науки" - розглянуто аксіологічні погляди вченого, з’ясовано розуміння ним суспільної важливості наукової праці істориків. Трактування М.Грушевським соціальної ролі історичної науки поєднує в собі декілька функцій: соціальної пам’яті, науково-пізнавальну, виховну та політико-ідеологічну. Історичні знання для вченого – це фундамент людської цивілізації. Особливого значення, на його думку, історична наука набула в українському суспільстві, яке наприкінці ХІХ ст. тільки почало свій шлях до глибинного самопізнання. Наголошуючи на соціальній значущості історичних знань, М.Грушевський завжди чітко відокремлював науку від політики. За його переконаннями, об’єктивні висновки та рекомендації суспільство може отримати тільки від незалежної науки. Загалом, аксіологічні погляди М.Грушевського – найбільш актуальна складова його теоретичної спадщини.

У розділі зроблено спробу узагальнити методологічні погляди М.Грушевського. Його теоретична концепція зазнала впливів різноманітних інтелектуальних течій XIX – початку XX ст. – позитивізму, дюркгейміанства, неоромантизму, "філософії життя", неокантіанства - що, тісно переплівшись, дозволили вченому утворити оригінальну теорію історичного пізнання. Серед провідних рис його методології виокремлено критичний емпіризм, об’єктивність, орієнтацію на загальнонауковий пізнавальний досвід, полідисциплінарність, плюралізм, відкритість для "проникнення" альтернативних теорій. Ці ознаки, згідно з класифікацією українського вченого В.Підгаєцького, є своєрідними "максі-визначеннями" модернізму, з огляду на його теоретико-методологічне і методичне наповнення. Тому вважаємо за доцільне назвати методологічну концепцію вченого "змодернізованим позитивізмом". Така дефініція, на нашу думку, найповніше відбиває особливості історико-теоретичних пошуків М.Грушевського в контексті сучасної йому інтелектуальної ситуації.

Проведено також певні паралелі між методологічними ідеями М.Грушевського та теоретичними пошуками істориків його часу. Дослідження показало, що історико-теоретичні погляди вченого знаходились на рівні кращих взірців європейської історіографії початку ХХ ст., що здобуло його працям високий науковий авторитет. Зауважено, що хоча деякі методологічні ідеї М.Грушевського втратили свою цінність, проте такі риси його методу, як критичність, плюралізм, міждисциплінарний підхід до історичного матеріалу та усвідомлення соціальної важливості своєї праці і сьогодні залишаються актуальними.

ВИСНОВКИ

Гімназійні роки були початком формування наукового світогляду М.Грушевського. Професійне становлення його відбулось у Київському університеті. Наполегливою працею молодий історик заклав міцний теоретичний фундамент власного наукового світогляду. Реконструюючи теоретико-методологічну модель “раннього” Грушевського, відзначимо впливи на неї просвітницької, романтичної та позитивістської інтелектуальних течій. Центральним пунктом його історіософії було розуміння “народу-нації” як головного суб’єкта історичного процесу. Рушіями поступу народу, згідно з позитивістською “теорією факторів”, М.Грушевський визначає різні чинники: економіку, культуру, політичні відносини. Роль особи в історії вчений також інтерпретував з позицій позитивізму. У його методологічній моделі на перше місце поставлено прийоми критичного джерелознавства; особлива увага приділена принципу об’єктивності та засобам верифікації отриманих результатів, а найбільш вживаними методами були історико-порівняльний, історико-генетичний та ретроспективний.

Львівський період – найбільш плідний у творчості М.Грушевського. Саме тоді він написав більшість наукових праць, обгрунтував основні концептуальні ідеї, створив цілісну теоретико-методологічну модель.

Історіософські міркування М.Грушевського зосереджено довкола головного об’єкта його історичної схеми – “народу-нації”, який є творцем матеріальної і духовної культури людства. Його визначником М.Грушевський називає інтенсивність та потужність "енергії-розвитку". Ця енергія до певної міри залежить як від зовнішніх (географічних, геополітичних, природних), так і від внутрішніх (культурних та економічних) факторів. Саме вона визначає шляхи еволюції народу та його історичну долю. Рушієм поступу народу є подолання соціальних диференційно-інтегральних суперечностей. Учений схилявся до розуміння закономірності історичного розвитку, але розвитку, відмінного від природного світу, більш складного та багатофакторного. Помітну роль в історії М.Грушевський відводить “героїчній особистості”, що здатна акумулювати енергію народу, фокусувати його прагнення та виступати каталізатором суспільного прогресу. Узагальнюючи історіософську візію М.Грушевського, ми поділяємо її визначення як “етносоціальної” доктрини.

У методологічній моделі М.Грушевського поєднано розуміння принципів історичного пізнання, методів наукового дослідження та соціальних функцій історичної науки. Провідними принципами історичного пізнання у нього були об’єктивність, історизм, ціннісний підхід до минулого. Найбільша увага приділялась об’єктивності наукового дослідження. Використання принципу історизму, на думку вченого, сприяло усвідомленню індивідуальності та неповторності феноменів минулого, а також діалектичному баченню історичних змін. Ціннісний підхід до минулого розглядався М.Грушевським у двох основних площинах – як оцінювання історичних феноменів, а також як критерій при визначенні суттєвого в історії. У своїх працях учений завжди пов’язував ціннісний підхід із науковим.

Багато уваги у методологічній рефлексії М.Грушевського приділено методам історичного пізнання та різноманітним дослідницьким прийомам. Серед методів виокремлюються загальнонаукові (історичний, логічний, абстрагування та системний) та спеціально-історичні (історико-порівняльний, історико-генетичний, історико-типологічний та ретроспективний методи). Крім традиційних спеціально-історичних методів, М.Грушевський використовував також різноманітні прийоми (комбінування, "відносних масштабів", соціально-психологічний підхід). М.Грушевський наголошував на значущості соціальних функцій історії у пробудженні національної самосвідомості. Серед них він особливо актуалізує функції соціальної пам’яті, науково-пізнавальну, виховну та політико-ідеологічну.

За своєю структурою та якісними характеристиками методологічна модель М.Грушевського наближається до неопозитивістської версії науки, що дає підстави назвати її "змодернізованим позитивізмом". Ця дефініція, на нашу думку, найповніше віддзеркалює особливості історико-теоретичних пошуків ученого в контексті сучасної йому інтелектуальної ситуації.

Узагальнюючи теоретико-методологічні погляди М.Грушевського, відзначимо їхню суголосність провідним тенденціям розвитку європейської історіографії на зламі століть. Його заслуга полягає у запровадженні традиції теоретико-методологічних пошуків в українській історіографії. Важливим є також внесок М.Грушевського в світову історико-теоретичну думку, оскільки його творчі пошуки збагатили її українським контекстом, сприяли утвердженню високопрофесійного образу вітчизняної історіографії в очах наукового співтовариства.

Основні положення дисертації відображені у таких публікаціях:

1.

2.

3.