НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

ТИМОШЕНКО

Юрій Васильович

УДК 801.631.5

МЕТАФОРА В СТРУКТУРІ ХУДОЖНЬОЇ СВІДОМОСТІ

10.01.06 — теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник — доктор філологічних наук Кодак Микола Пилипович, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Бовсунівська Тетяна Володимирівна, Київський інститут “Слов’янський університет”, завідувач кафедри філології.

кандидат філологічних наук, доцент Будний Василь Володимирович, Львівський національний університет ім. І.Я.Франка, кафедра української літератури.

Провідна установа — Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра теорії літератури і компаративістики, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “22” жовтня 2001 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 178. 01 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України за адресою: 01001, м. Київ - 1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ-1, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “22” вересня 2001 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Сулима М.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Специфіка мистецтва в цілому й мистецтва слова зокрема безпосередньо пов’язана, крім усього іншого, з тропами — “нервами” художньої семантики. Розуміння тропів як сутності творчого мислення, способу пізнання світу, основи образності формувалося в тривалому розвиткові поетології, починаючи від учення Арістотеля про поетичне мистецтво. Величезне значення для глибинного усвідомлення тропів мала теорія словесності О. Потебні та його послідовників. Харківська психологічна школа, заперечуючи — панівне й нині — трактування переносності як стилістичного прийому поетизації, конкретизації та словесної інкрустації, заклала підвалини вивчення тропів як форми, в якій народжується художня думка.

Фундоване потебнянським напрямом продуктивне осмислення тропів плідно розвивали переважно представники семіотики і структуралізму — Р. Якобсон, Я. Мукаржовський, Цв. Тодоров, Р. Барт, Ю. Лотман та ін. Вони слушно наголосили, що сфера тропів — це не лише мистецтво, а творчість узагалі. Фіксація віддзеркалення тропами гетерогенності людської свідомості дала ученим вагомі підстави включати їх в основу типологізації культури. Дослідники також підкреслили унікальну здатність тропів передавати такий зміст, який іншим шляхом не передається; сконцентровано втілювати характер образного мислення, ментальність, світосприймання митця, своєрідність художньої свідомості епохи, онтологію й поетику мистецьких напрямів і течій тощо.

Ключовою проблемою тропології завше була й лишається метафора — фігура значно більша, ніж троп. І справа тут не стільки в надзвичайно широкій амплітуді функціональності метафори, скільки в її засадничій причетності до структури й змісту свідомості, мислення, пізнання, розуміння, інтерпретації, тобто в спроможності виражати відношення між суб’єктом і об’єктом, в евристичних і суґестивних можливостях моделювати дійсність, в схильності перетворювати світ предметів у світ смислів. Звісно, все це надає метафорі особливої ваги в системі культури. З універсальності метафори як ґенератора смислу випливає її загальносеміотичний і міждисциплінарний характер, котрий у другій половині ХХ віку набув справді глобального масштабу.

Актуальність теми дослідження. Проблема метафори хоч і має численну бібліографію Див., напр.: Метафора в языке и тексте. — М.: Наука, 1988.–176с.; Теория метафоры: Сб.: Пер. с англ., фр., нем., исп., польс. яз./ Вступ. ст. и сост. Н.Д.Арутюновой; общ. ред. Н.Д.Арутюновой и М.А.Журинской. — М.: Прогресс, 1990.–512с., все ж лишається відкритою й невичерпною. Вельми актуальна вона в сучасному літературознавстві України. Загалом тут метафора мало вивчена. Вітчизняна наука про літературу поки що має єдине ґрунтовне дослідження Б. Іванюка, присвячене встановленню типологічної подібності метафори зі структурою літературно-художнього твору, виявленню багатогранних зв’язків цього тропа з основними носіями цілісності тексту Иванюк Б.П. Метафора и литературное произведение (структурно-типологический, историко-типологический и прагматический аспекты исследования). — Черновцы: Рута, 1998.–253с.. Серед теоретичних мікростудій метафори глибоким аналітизмом і фаховим знанням досліджуваного предмета виокремлюються розвідки М. Коцюбинської 2 Коцюбинська М.Х. Відтворення чи перетворення (До генези метафоричного образу) // Рад. літературознавство. — 1967. — №1. — С. 25–33.

3 Соловей Е.С. “Метафора-прийом” і “метафора-відкриття” // Рад. Літературознавства.– 1970.–№1.– С.14-24.

та Е. Соловей3.

Утім такі праці про метафору — радше виняток, аніж правило. Крім тривалої дослідницької байдужості й спорадичності до метафористики, спостерігаємо брак належної теоретичної свідомості щодо природи метафоризму; номенклатурно-описовий підхід до нього в так званих робочих аналізах художніх текстів; відставання теорії метафори від мистецької практики; ізоляцію літературознавчої метафорології від здобутків суміжних дисциплін — філософії, психології, психоаналізу, лінгвістики, герменевтики та ін. Тому нагальним сьогодні видається питання інтегрованого осмислення феномена метафори, узагальнення досвіду вивчення його різними галузями наукового знання. Існує потреба окреслити метафору як структуро- і смислотвірний елемент мистецького твору й комплексів творів (напрямів, течій), органічну властивість образної свідомості, розглядаючи яку можна з'ясувати суть останньої. Особливого значення набуває аналіз метафорики романтичних і реалістичних парадигм, зокрема естетичних систем української літератури.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в межах планової тематики відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Тема й план-проспект дисертації схвалені на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література”.

Мета роботи полягає в показі ізоструктурності метафори художній свідомості й таким параметрам поетичного, як руйнування понять і усталених смислових зв’язків між ними, творення нового, змістове наповнення абстрактного, пошук суті явищ, порушення правил мови тощо.

Досягненню цього підпорядковано вирішення таких основних завдань:

–

–

–

–

–

Об’єктом дослідження є матеріалізована у творчих результатах (текстах) художня свідомість як функціональна система творчо-психологічних установок, які відбивають два типи (романтичний і реалістичний) світовідношення особистості й спродуковують романтичні та реалістичні поетики. Метафора ізоморфна роботі художнього мислення. Тому предметом нашого інтересу стали закономірності типодиференціації словесно-образного мислення й роль метафори — як механізму, який “вносить у семіотичну структуру культури конче потрібний їй ступінь невизначеності”1 Лотман Ю.М. Риторика // Лотман Ю.М. Избр. статьи: В 3 т. — Таллин: Александра, 1992. — Т. 2. — С. 175., — в процесах смислотворення.

Теоретико-методологічну основу дослідження становить системно-функціональне розуміння механізмів і продуктів художньої свідомості, яке є опорним принципом структурально-семіотичного літературознавства (Р. Якобсон, Р. Барт, Цв. Тодоров, Ю. Левін, Ю. Лотман та ін.), а також погляди М. Коцюбинської, М. Полякова, М.Ігнатенка й інших учених, котрі тяжіють до цього напряму.

Дослідження метафори в структурі художньої свідомості базується на комплексному методологічному підході, що являє собою поєднання синхронічного (структурно-функціонального, філологічно-описового) і діахронічного (історико-порівняльного, системно-типологічного) методів аналізу.

Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що проблема метафори в структурі художньої свідомості вперше запропонована предметом спеціального дослідження. Досі літературознавці зверталися до цієї проблеми лише побіжно, в ході розв’язання інших проблем. У дисертації вперше здійснено аналіз метафорики художніх систем української літератури на тлі розвитку літератури світової. Крім того, тут дістала свій подальший розвиток ідея гетерогенності творчої свідомості й пов’язаного з нею вчення про бінарну природу тропів, яка проявляється в будь-якій знаковій системі, зокрема в поезії та прозі як семіотичних універсаліях. У дослідженні також удосконалено й уточнено понятійно-категоріальний апарат тропології; окремо розглянуто різноманітні метафоричні форми — символ, персоніфікацію, алегорію, гіперболу; обґрунтовано наукову правомірність терміну “метабола”; поглиблено інтеграційний підхід до питань поетичної метафористики. У цілому пропонована праця покликана заповнити досить істотну лакуну на терені української поетологічної думки.

Практичне значення одержаних результатів бачиться в можливості їх багатоаспектного використання в науці про літературу, зокрема в теорії метафори, в тропології, в історичній поетиці. Висновки дослідження надаються екстраполяції на інші семіотичні практики (кіно, живопис тощо). Положення дисертації можуть знайти методичне застосування у висвітленні дисциплін теоретичного й історико-літературного циклів.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у відділі теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, на кафедрі української літератури Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького. Результати дослідження оприлюднювалися в наукових доповідях на засіданнях філологічної секції Черкаського осередку Наукового товариства імені Т. Шевченка (1999, 2000, 2001); на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Поетика художнього тексту” (К.-Херсон, 1996), Всеукраїнській науковій конференції “Історико-літературні, теоретико-літературні й мовностилістичні аспекти творчості Тодося Осьмачки” (Черкаси, 2000), Міжнародній тридцять четвертій науковій шевченківській конференції (Черкаси, 2001), Міжвузівській науково-практичній конференції молодих викладачів та аспірантів “Інтеграція науки в систему підготовки вчителів” (Черкаси, 1995), Міжнародному симпозіумі “Тарас Шевченко і європейська культура” (Черкаси, 1999). За матеріалами дисертації підготовлено спецкурс для студентів-філологів, читаний в Черкаському держуніверситеті (1999–2000, 2000–2001 н.р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладені в 13 публікаціях загальним обсягом понад 6 друкованих аркушів. З них – 10 статей у фахових журналах і збірниках наукових праць.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (233 найменувань). Повний обсяг дисертації становить 177 сторінок машинопису. Основний текст — 158 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі характеризується стан наукової проблеми, розкривається її значущість і обґрунтовується актуальність теми; формулюється мета й основні завдання роботи; окреслюються теоретико-методологічні засади дослідження; вказуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів; подаються відомості про апробацію положень дисертації; міститься опис її структури.

Перший розділ — “Метафора як теоретична проблема” — складається з двох підрозділів, в рамках яких зроблено теоретичний аналіз метафори як ідеології та метафори як техніки.

У першому підрозділі (“Метафора: множинність феномена”) шляхом аналітичного огляду висвітлюється сумарний досвід вивчення метафори різними галузями наукового знання  — філософією, психологією, лінгвістикою та ін. При цьому вказуються евристичні можливості застосування одержаних у межах цих дисциплін результатів у літературознавчій метафорології.

Виняткова складність концепту метафори, різноаспектність його дослідження, різноманітність підходів до нього роблять проблематичними будь-які жорсткі дефініції цього явища. На нашу думку, найоптимальніше сьогодні максимально широке визначення метафори: коли нею є і власне метафора, і символ, і алегорія, і емблема, і персоніфікація, і гіпербола, і симфора, і семіметафора, і метафоричний епітет. Саме в такому розширеному сенсі поданий термін у пропонованому дослідженні.

З огляду на множинність самого феномена, метафора не може бути предметом лише риторики, стилістики, тропології. Дуже важливим є герменевтичне розуміння метафори як техніки інтерпретації тексту, надання знакам смислу. Вельми продуктивними для літературознавства видаються спостереження психоаналітиків про закоріненість метафори в несвідомому, про пов’язаність її з дотепністю, про метафоризм сновидінь (З. Фройд); про метафоричне й метонімічне структурування несвідомого в мові (Ж. Лакан). Висновки психоаналітиків, як і нейролінгвістів та дослідників функцій великих півкуль головного мозку, вказують на гетерогенність людської свідомості, на присутність у ній двох принципово різних способів  відображення та вироблення нової інформації — метафори й метоніміїОтже, метафору в цілому й поетичну зокрема справді можливо й доцільно розглядати в розлогому контексті філософських проблем пізнання й мови, психології сприймання людиною світу.

У роботі наголошується, що з двох домінуючих напрямів осягнення метафори — субституції та предикації – природу метафори найадекватніше розкриває другий напрям. Він трактує метафору як інтеракційний синтез семантичних полів, взаємне зчеплення смислів, внутрішня напруга між якими й служить джерелом метафоричної образності.

Наріжною проблемою теорії предикації є референція в акті метафоричних перетворень. Референційність — та грань образу-метафори, якою він чи не найбільше дотичний до самої природи літератури як вторинної моделюючої й семіотичної системи. До особливостей метафоричної референції належить розщепленість, що наочно втілюється у фольклорних зачинах типу “це було і цього не було”. Неоднозначність референції в метафорі — це, сказати б, зрима метафора складних взаємин мистецтва з дійсністю. Дуалістичність протилежностей зовнішнього (об’єктивного) і внутрішнього (суб’єктивного) в метафоричному образі віддзеркалює двоїстість структури художнього твору, який одночасно моделює дійсність і особистість автора. Метафоричний синтез буквального та переносного немовби ілюструє єдність раціонального й ірраціонального, інтелектуально-творчого й сексуального в художній креації.

Предметом другого підрозділу (“Метафора як механізм моделювання й інтерпретації художнього світу”) став текстуальний та інтертекстуальний простір метафори, її органічний зв’язок із жанром, композицією, сюжетом, стилем та іншими компонентами поетики літературного твору (п. 1.2.1). Окреме місце відводиться питанням співвідносності метафори й романтичного типу образного мислення, участі метафори й метонімії як двох кардинальних фігур у типологізації культури (п. 1.2.2).

Смислотвірні ресурси метафорики розкриваються тут через монографічний розбір тропеїчної фактури поетичного тексту Т. Осьмачки “My soul is dark”. Ретельне відчитування ключових метафор тексту переконує в тому, що саме вони ґенерують основний смисл. Причому метафоричні образи породжують за допомогою позафабульної семантики не просто смисл, а його багатошарову відкриту структуру. Більше того: метафори аналізованого вірша об’єднують його основні теми, пов’язують їх між собою. Нарешті, вони служать медіаторами, які розсіюють (подрібнюють) семантику таких фундаментальних опозицій, як життя / смерть, верх / низ тощо.

Дослідження метафори в системно-цілісній організації художнього твору виявляє її безпосередню залежність від типу авторської свідомості. Як відомо, метафоричні тропи невіддільні від романтичного зображення, натомість реалістичному полотну властива метонімія, метонімічний принцип конструювання образу. Ця ідея найповніше вираження дістала в працях Р. Якобсона, Д. Чижевського, М. Полякова та ін.

У дисертації підкреслюється, що метафора “задовольняє” романтичний тип словесно-образного мислення щонайперше неміметичністю, креативністю, потенційною здатністю схоплювати внутрішню суть явищ через уподібнення їх. Інша справа — реалістичні парадигми і структури. Тут приціл робиться на відтворення й розподібнення об’єктів світу, тобто на принципи, що гармоніюють з природою метонімії, котра виділяє в предметі його індивідуалізуючу рису й водночас засвідчує діалектичний зв’язок частини з цілим. Як бачимо, це окреслення романтичного типологічного ряду як метафоричного, а реалістичного — як метонімічного ґрунтується не на кількісній домінанті названих тропів у текстах, спродукованих різними типами свідомості, а на їхній онтології, системних зв’язках із творчо-психологічною діяльністю митця.

Другий розділ — “Структурно-функціональні парадигми метафорики в доромантичних стилях” — являє собою пропедевтично стислий екскурс у розвиток метафоризму літератури ХІ – ХVІІІ ст. Тому, звісно, він не може претендувати на певну повноту. Його завдання інше: дати короткий огляд загальної панорами функціонування метафоричного образу в структурі стилів середньовіччя, бароко, класицизму, сентименталізму.

У розділі показано чутливість метафори до змін образної свідомості і, відповідно, до стильового розвитку та до динаміки художнього пізнання світу. Метафора в кожну із названих епох, зберігаючи свої сталі функціонально-структурні домінанти, все ж виразно специфічна, просякнута духом часу, закорінена в глибинах тогочасного світовідчуття, стилістично маркована. Той чи той стиль актуалізує в метафорі якусь певну грань її внутрішньої структури — те, що потрібне йому як репрезентанту цілісної світоглядно-естетичної системи. Мистецький напрям, течія, ба навіть школа, актуалізують у метафорі одну з функцій, “присипляючи” інші, нерідко вагоміші й конструктивніші.

Так, орнаменталізм максимально експлуатував оздоблювальну функцію метафори. В орнаментальній метафорі інтенсифіковано рецептивне начало, натомість ослаблено смислотвірні потенції. Принагідно зауважимо, що прикрашальна функція метафори, засвітившись, так би мовити, крупним планом в українському орнаменталізмі ХІ – ХІІ ст. (“Слово о полку Ігоревім”, ораторсько-проповідницька проза Кирила Туровського, Клима Смолятича) не раз ще спалахуватиме впродовж усього подальшого розвитку літератури. Об’єктивно це зумовлено не стільки поліфункціональністю метафори, яка може бути і прийомом (елементом форми), і художнім відкриттям у царині змісту, або тим і тим водночас, скільки особливостями української душі з її всеохопним і всепроймаючим естетизмом. Загострене відчуття краси, емоційно-почуттєва першість психіки ставали джерелом орнаментальної метафори в національній романтичній парадигмі.

Абстрагуюча й узагальнююча природа середньовічного мислення, його напрямленість на символізацію світу перетворили метафоричну переносність у конвенціональний знак, який зазвичай канонізувався. Прикрашальність і канонічність метафори середньовіччя, отже, невід’ємні від художнього мислення, яке покликало їх до життя.

Інші потенції метафори розвивали митці епохи Бароко. Основоположним принципом барокового метафоризму — як виразу особливого складу свідомості (Ю. Лотман) — була дотепність, котра втілювалася в поєднанні несумісних понять. Метафори бароко — показовий приклад єдності в образі світоглядного і поетичного, онтологічного і поетикального.

Якщо підґрунтям барокової метафори виступає ірраціоналізм, антитетичність, вільна гра, алогічність, несвідоме, то класицистичної — раціоналізм, “об’єктивність”, нормативність, канонізованість. Ці риси найповніше уособлює алегорія. Тому саме вона стала визначальним тропом поетики класицизму. У класицистичному мистецтві метафора зазнала змістової канонізації, ослаблення якої відбулося в преромантизмі (друга половина ХVІІІ ст. – до середини його останнього десятиліття), зокрема в текстах сентименталістів.

Сентименталізм надає метафорі нових обертонів. Порівняно з класицизмом, метафоричний образ сентименталізму суб’єктивувався, психологічно поглибився, його виражально-емоціональне начало посилилося. Ця тенденція з усією очевидністю проявилась у романтизмі.

Узагалі метафорика доромантичних художніх систем відбиває характер риторичної культури, орієнтованої на ораторське мовлення. Ослаблення риторичного начала тропів спостерігається в преромантизмі, який прагнув уникати декоративного використання метафори. Якраз тут і відбувається зіткнення двох традицій художньо-мовної практики (мовлення риторично ускладненого й невимушено розмовного, почасти фольклорного).

Третій розділ – “Метафора романтизму” – присвячений з’ясуванню джерел підвищеної метафорики романтизму (п. 3.1), аналізу символу, персоніфікації, алегорії та гіперболи як іманентних прийомів романтичного вислову і найпоширеніших засобів (форм) романтичної метафоризації світу (п. 3.2).

До найголовніших джерел романтичного метафоризму належать: 1) панування індивідуально-творчої свідомості й поетики автора; 2) міфологізм і міфотворчість романтиків; 3) їх “естетизм”, тяжіння до образної мови як до форми творення “другої” реальності; 4) романтична концепція мови, усвідомлення слова як субстанції з глибинним символічним підтекстом.

Щодо засобів романтичного метафоризування, то першість серед них, звичайно, належить символу. Саме символ як втілення живої єдності буття й свідомості, метафоричних зв’язків видимого й утаємниченого, чуттєвого й надчуттєвого виявився суголосним романтичній апології взаємозв’язку всього сущого, світу й буття як живої динамічної єдності. Водночас символ вабив романтиків і своєю смисловою безкінечністю, втіленням несвідомих начал колективної психіки.

Адекватним виразником романтичного світовідчуття й світорозуміння є також персоніфікація — не звичайний поетичний прийом, а як специфічна риса естетичного конструювання образу світу, закон його художнього осягнення й спосіб символічного кодування. Персоніфікуючи, романтик наближував живу й неживу природу до сфери людського, пізнавав довкілля й себе як його органічну частину, демонстрував метафоричне зіставлення природних і культурних явищ, ототожнював мікро- та макрокосм, засвідчуючи в такий спосіб цілісність універсуму.

Особливу вагу в художній системі романтизму посідають алегорія та гіпербола — чільні елементи романтичної умовності. За допомогою алегорії романтики надавали своїм творам притчевого характеру, наповнювали текст внутрішнім, прихованим смислом, котрий породжує різнотлумачення, жодне з яких не спроможне вичерпати глибинно-алегоричних нашарувань тексту.

Сильне тяжіння романтиків до гіперболізму пояснюється, з одного боку, специфікою їхнього світосприймання (світ постає для них у перебільшених і згущених формах), а з другого — тяжінням до ліризму й експресивності вислову. У романтизмі гіпербола виступає вельми дієвим засобом перетворення світу й утвердження гуманістичного ідеалу.

У цілому доба романтизму характеризується активним реформуванням традиційної стилістики, поступовим витісненням стертої (мовної) метафори, метафоричних кліше. Але цей процес не був одновекторним: перетворення, оживлення, розширення семантичного обсягу усталених образних конструкцій супроводжувалося тривалим і важким пошуком оригінальної свіжої метафорики.

Аналітичне прочитання українського романтичного метафоризму виявило його глибинні зв’язки із фольклорною стихією, народнопісенною мовою, яка надавала образам особливого емоціонального забарвлення й у той же час уповільнювала формування індивідуально-авторських тропів, негативно позначалася на інтелектуально-філософічному наповненні творів. Пряме звернення до словесно-художньої творчості народу — свідома інтенція митців колоніальної країни, історична необхідність, нагальна потреба й гасло епохи, що проходили під знаком національно-культурного руху, повернення до національних джерел та структур культури.

І все ж українські романтики виробили свою специфічну, якісно відмінну від метафорики попередніх епох, систему метафоричного інакомовлення, яка віддзеркалює романтизм як філософію, ідеологію, естетику, поетику.

У четвертому розділі — “Метафора в постромантичних поетиках”— висвітлюються особливості реалістичної (п. 4.1) та модерністської (п. 4.2) метафористики. Зокрема, відзначається, що своєрідність метафоричної образності реалізму та модернізму багато в чому пояснює складну природу цих художніх систем.

Ослаблення структуротвірної ролі метафори в реалістичному мистецтві зумовлене превалюванням прямої семантики, епічністю, домінуванням змістових параметрів у формозмістовій єдності твору. На тлі густої та барвистої метафоричної мови романтизму метафорика реалізму видається дещо недокрівною. Утім це враження певною мірою оманливе, позаяк спричинене чисто зовнішнім моментом — кількісним зменшенням метафоричних конструкцій у реалістичних текстах. Тому праця містить спробу “перечитування” образності реалізму. Унаслідок такого переосмислення вдалося суттєво скорегувати існуюче уявлення про тропіку письменників-реалістів і неореалістів (Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького, І.Франка). Виявилося, що вони охоче й водночас ощадно послуговувалися ресурсами метафори та її різновидів.

Реалістична метафорика засновується на принципі локальності асоціацій, який прийшов на зміну умовності романтичного образу. Для метафори реалізму характерне переважання зображального начала, спрямованого на виявлення тих властивостей, які об’єктивно закладені в предметах і явищах.

Симптоматичною змістоформовою прикметою реалістичної метафори є порівняльність структури, що пояснює природу реалізму як художньої системи й типу мислення. У порівняльності метафоричного образу криється розподібнювальна, індивідуалізуюча сутність реалістичної свідомості.

Значно більшого масштабу набуває метафора в модернізмі. Ця експансія метафоризму випливає з його органічності для модерністського художнього мислення.

Розгляд модерністської метафори як складової естетичної практики означування неможливий поза контекстом онтології модерного слова, проблем семантики. Значущість останньої для парадигми модернізму диктується, з одного боку, мовоцентризмом модерної свідомості, пошуком нею метамови, а з другого — своєрідною філософією імені. Мовні інтенції модерністів, напрклад, Б.Бойчука, Т.Мельничука, М.Григоріва, М.Воробйова, О.Забужко, націлені не на “точне” (об’єктивне) називання конкретного, а на найменування самої прихованої сутності. Власне, це й визначає відмінність між реалістичним і модерністським означуванням дійсності. Модерністський текст — це метафоричне вираження сутності явищ світу.

Прагнення схопити сутність (ім’я) часто підкреслюється вже самою формою, наприклад, метафорою-дефініцією, метафорою-генітивом. Всебічна семантизація тексту, пошук метафоричного імені-суті ослаблюють ритміко-синтаксичну організацію, руйнують логічні зв’язки між словами у фразі. Усе це зрештою стає засобом посилення семантики слів, її помітного виокремлення.

Очевидно, в семантиці бере своє начало й онтологічне забарвлення модерністської метафори. Модернізм визнає метафоричну основу буття, його пізнання та інтерпретації. Більше того, він убачає в метафористиці вихідну точку поетичної гносеології й аксіології. Словом, метафора покликана реалізувати модерністське бачення світу, суть якого полягає в руйнуванні меж між предметами, в синтезі найвіддаленіших понять.

Якщо реалістична метафора містить у собі порівняльну (розподібнювальну) основу, яка утворює дистанцію між предметами, між суб’єктом і об’єктом, між художником і світом, то метафора модернізму відмовляється від цього. З неї випадають оті “мов”, “як”, “ніби”, бо зникли вони в самій свідомості, в якій заговорив голос правічного (міфологічного) синтезу, здатного породжувати вимріяну цілість через злиття реального й поетичного, прямого й переносного значень.

У Висновках синтезовано подаються узагальнення щодо методологічних, теоретичних та історико-типологічних аспектів поетичної метафори.

Дослідження показало, що наукове осмислення метафори як своєрідного явища культури, зокрема літератури (де метафора є продуктивним смислотвірним механізмом, невід’ємною складовою поетичного моделювання й інтерпретації дійсності), як властивості художньої свідомості, як способу мислення взагалі потребує інтеграції здобутків вітчизняної та західної теоретико-естетичної думки. Таким чином може бути раціонально знівельований той розрив між різними дослідницькими осередками, який відчутно позначається на розумінні найзагальніших, вузлових питань теорії метафори. Якщо у вітчизняній науці опис феномена загалом та його функціонування в художніх явищах становить досить репрезентативний, хоч і спорадично та ситуативно сформований масив аналітико-інтерпретаційних текстів, то здобутки західних учених цікаві наявністю значних проривів у концептуалізації поетик, підходів, що відбилося й на осмисленні метафори, поглибленні її інтерпретації. Зважаючи на це, в роботі окреслено шляхи розбудови вчення про метафору — перспективної ділянки літературознавства. По-перше, об’єднання поетологічних досліджень з дослідженнями метафори в суміжних науках, де вона вивчена значно ґрунтовніше. По-друге, критичний перегляд традиційного визначення метафори як субституції й утвердження погляду на метафору як на предикацію. По-третє, “психологізація” поняття метафори, тобто розгляд її насамперед як явища ізоструктурного художній свідомості, а вже потім як елемента поетичного стилю. По-четверте, аналіз метафори не лише в структурі твору, а й у контексті типів творчості та художніх напрямів. По-п’яте, усвідомлення системи тропів як бінарної моделі, ведучими в якій є метафора й метонімія — дві принципово різні семіотичні техніки структурування текстів культури.

Аналіз метафори в структурі тексту виявив високий ступінь її функціональності на різних рівнях твору й у становленні його як художнього цілого. Це дало змогу розглядати метафору не просто як елемент форми, який орнаменталізує інваріантний зміст, а як джерело його утворення.

Особливу роль у цьому процесі відіграють метафори-архетипи, які, базуючись на універсально-колективних началах людської психіки, володіють потужним суґестивним зарядом — інтенцією вражати, навіювати, захоплювати. Крім того, ці метафори конституюють авторську концепцію світу відповідно до етноміфологічних канонів.

Спостереження за характером метафорики різних художніх систем розкрило типологічну природу метафори. Метафора — фундаментальна структуруюча константа романтичного типу мислення й спродукованого ним типологічного ряду: середньовіччя — бароко — романтизм — модернізм. Усі ці парадигми орієнтовані на метафору (семантичну заміну) як іманентний прийом вислову. І навпаки, реалістичний тип мислення породжує естетичні системи, в яких питома вага метафоричних тропів різко зменшується, а їхні функції редукуються переважно до формального засобу, натомість визначальним принципом організації образу стає принцип метонімії.

Заглиблення в функціональну природу поетичної метафори розкрило її амбівалентність: з одного боку, метафора — дивовижно постійне творення нового, засіб радикального “оживлення” використаного, зужитого, а з іншого, — несвідоме тяжіння до первісної цілості світу й буття в їх найрізноманітніших проявах. У цьому сенсі метафора являє собою знак мистецтва як такого, аналог його внутрішньої суті.

Основні положення та результати дисертації відбито в таких публікаціях:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

АНОТАЦІЯ

Тимошенко Ю.В. Метафора в структурі художньої свідомості. — Рукопис.

Дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 — теорія літератури. — Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. — Київ, 2001.

Робота присвячена важливій проблемі теоретичного літературознавства — категорії метафори як явища ізоструктурного художній свідомості. Автор доводить, що в мистецтві слова метафора — продуктивний механізм ґенерування смислу; невід’ємна складова поетичного моделювання й інтерпретації світу; фундаментальна структуротвірна константа романтичного типу словесно-образного мислення й продукованих ним художніх практик означування. У праці узагальнюється й аналізується теоретичний дискурс феномена поетичної метафори, визначається її статус в романтичних і реалістичних стилях, відстежується функціональне поле та особливості структурної організації метафоричного образу в доромантичній, романтичній і постромантичній художніх парадигмах. Зокрема значну увагу приділено розгляду метафористики естетичних систем української літератури.

Ключові слова: художня свідомість, тип образного мислення, поетика, троп, метафора, семантика, романтичний, реалістичний стилі, художня система.

АННОТАЦИЯ

Тимошенко Ю.В. Метафора в структуре художественного сознания. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 — теория литературы. — Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины. — Киев, 2001.

Работа посвящена актуальной проблеме теоретического литературоведения — категории метафоры как явления изоструктурного художественному сознанию. Первичным текстовым материалом исследования служат разножанровые и разновременные произведения украинских и зарубежных писателей.

Диссертация состоит из вступительной части, четырех глав, общих выводов, списка использованных источников.

В первой главе показана множественность феномена метафоры, рассмотрена метафора как техника и метафора как идеология. Здесь анализируется суммарный опыт исследования метафоры различными отраслями научного знания — философией, психологией, психоанализом, лингвистикой, герменевтикой. При этом указывается на возможность применения полученных в рамках этих дисциплин результатов в поэтологии. Предметом главы есть также текстуальное и интертекстуальное пространство метафоры, её органическая связь с жанром, композицией, сюжетом и другими компонентами поэтики литературного произведения. Отдельное место отводится вопросам соотносимости метафоры и романтического типа образного мышления, участия метафоры и метонимии в типологизации культуры.

Вторая глава представляет собой пропедевтический экскурс в доромантические периоды развития метафоризма литературы ХІ — ХVІІІ вв. Аналитическое прочтение метафористики стилей орнаментализма, средневекового символизма, барокко, классицизма, сентиментализма демонстрирует её ориентацию на ораторскую речь, подчинённость рекомендациям и правилам риторики. Но уже в предромантизме наблюдается ослабление риторического начала тропов, столкновение двух традиций художественно-речевой практики (речи риторически усложнённой и речи непринуждённо-разговорной).

Третья глава посвящена выяснению источников повышенной метафорики языка романтизма, анализу символа, персонификации, аллегории, гиперболы как имманентных приёмов романтического выражения и наиболее распространённых средств (форм) романтической метафоризации мира. Основное внимание уделяется исследованию метафоры украинской литературы эпохи романтизма в свете мирового художественного процесса.

В четвертой главе освещаются структурные и функциональные особенности постромантической метафоры. В частности отмечается, что метафорическая образность реализма и модернизма во многом объясняет сложную природу этих художественных систем.

В целом диссертационное исследование позволяет сделать вывод о том, что в искусстве слова метафора является продуктивным смыслопорождающим устройством, неотъемлемой составной поэтического моделирования и интерпретации действительности. Метафора характеризуется высокой степенью функциональности на разных уровнях структуры текста. В системной организации произведения метафора — не просто элемент формы, инкрустирующий инвариантное содержание, а ведущий механизм его создания. Автор доказывает, что метафора — фундаментальная структурирующая константа романтического типа словесно-образного мышления и продуцированных им эстетических систем. Наоборот, реалистический тип авторского познания, реалистические дискурсивные практики тяготеют главным образом к метонимическому принципу конструирования художественного образа.

В работе утверждается, что научное изучение метафоры требует рационального нивелирования того разрыва между различными исследовательскими позициями, который ощутимо сказывается на понимании наиболее общих, узловых вопросов теории метафоры. Если в отечественной науке описание феномена как такового и его функционирования в художественных явлениях составляет достаточно репрезентативный, хотя ситуативно и спорадически сформированный массив аналитико-интерпретационных текстов, то достижения западных ученых интересны наличием концептуальных поэтик, методологических подходов, что отразилось и на осмыслении метафоры, её глубинной интерпретации. Отсюда особенное значение сегодня приобретает интеграция многочисленных направлений отечественной и западной научной мысли в сфере метафорологии.

Ключевые слова: художественное сознание, тип образного мышления, поэтика, троп, метафора, семантика, романтический, реалистический стили, художественная система.

Annotution

Tymoshenko Yu. V. Metaphor within the Structure of Artistic Consciousness. Manuscript.

Dissertation submittel for Candidate of Science Philology Degree. Speciality 10.01.06 – Theory of Literature. Shevchenko Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine. – Kiev, 2001.

The work deals with the important problem of literary studies – the category of metaphor us a phenomenon isostructural to artistic consciousness. The author proves that in the art of word metaphor is a manufacturino mechanism of content generation, an inseparable part of poetic modelling in world interpretation, fundamental structure-building constant of romantic type of word-imaginative thinking and producel by it artistic practices of definition.

The work generalizes and gives analysis of the poetic metaphor phenomenon, defines its status in romantic and realistic styles, investigates its functional field and peculiarities as well as metaphor image structural organization in pre-romantic, romantic and post-romantic artistic paradigms.

In particular special importance is attached to metaphor-aesthetc systems of Ukrainian literature.^

Key words: artistic conscious-ness, type of graphic thinking, poetics, metaphor, semantics, romantic and realistic styles, artistic-type system.