Дніпропетровський національний університет

Удод Любов Іванівна

УДК: 908:94(477) "1980/2000"

Роль історичного краєзнавства у відродженні історичної пам'яті українського народу (1980-і _1990-і рр.)

07.00.06 _Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Дніпропетровськ _2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній гірничій академії України
(м. Дніпропетровськ) Міністерства освіти і науки України, кафедра українознавства і політології

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Швидько Ганна Кирилівна, професор кафедри українознавства
і політології НГАУ

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Стецкевич Віталій Вікторович, завідуючий кафедрою історії та українознавства Криворізького технічного університету

кандидат історичних наук Бекетова Валентина Михайлівна, заступник директора з наукової роботи Дніпропетровського історичного музею
ім. Д.Яворницького

Провідна установа: Харківський національний університет
ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України, кафедра історіографії.

Захист відбудеться 15 червня 2001 р. о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ,
вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 15 травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент І.О. Кривий

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Українське історичне краєзнавство пройшло протягом своєї історії нелегкий, складний і суперечливий шлях. "Обмежене у своїх можливостях в період існування Російської монархії, "обласкане", а згодом спаплюжене в 20-30-х рр. XX ст.. дещо заорганізоване і заідеологізоване в 50-80-х рр., воно, – як відзначав академік П.Т.Тронько, – попри всі труднощі і негаразди, залишалось важливим засобом збереження кращих традицій нашого великого і талановитого народу" Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні багатовікових культурних традицій українського народу // Історичне краєзнавство і культура: Наукові доповіді та повідомлення VIII наукової конференції. – ч. І. – Харків, 1997. _с. 6.. У 90-і рр. XX ст. історичне краєзнавство в Україні стало могутнім засобом пробудження національної самосвідомості українського народу, його національно-історичної пам’яті, без чого неможливим був би процес за утвердження незалежності української державності. Зросла науково-пізнавальна і світоглядно-виховна роль краєзнавства. Відновлення і невпинне зростання Інтересу до історії викликане, в першу чергу, пожвавленням саме громадських форм історико-краєзнавчої роботи. Історія своєї "малої батьківщини", заглиблення в її першооснови створює сприятливий психологічний фон, який дає людині змогу жити повноцінно, відчувати свою безпосередню причетність до долі країни.

Актуалізація проблем історичного краєзнавства закономірно розглядається як необхідний напрямок діяльності державних інституцій, громадських і політичних об’єднань, аматорів і науковців у створенні надійного, міцного духовного фундаменту української державності на сучасному етапі. Держава повинна підсилюватись могутнім потенціалом громадянського суспільства, в основі якого лежить народна колективна пам’ять з її об’єднуючими функціями. "Створюючи майбутнє, неможливо обійтися без уроків минулого, вмілого звернення до нього, до історії як колективної пам’яті народу, – писав відомий російський історик Ю. Афанасьєв. – Розумне звернення до колективної пам’яті стало найбільш стійкою нашою культурною традицією. ...Як амнезія – втрата пам’яті – руйнує індивідуальну людську особистість, так історична амнезія руйнує суспільну свідомість, варваризує і позбавляє сенсу життя суспільства." Афанасьев Ю. Прошлое и мы//Коммунист. – 1985. _№19. _с 105..

Історико-краєзнавчі дослідження за своєю природою є масовими, популярними формами залучення народу до державотворчих процесів і мають сприяти незворотності державницьких устремлінь українського народу. Поступово переборюється успадкована від радянських часів тенденція до розуміння функцій історичного краєзнавства тільки як виявлення, охорона пам’яток історії і культури та надання допомоги спеціалістам у їх вивченні. До краєзнавства потягнулися сьогодні сотні тисяч ентузіастів, які хочуть прилучитися до власної історії, щоб краще збагнути сенс тих змін, які відбуваються тепер у нашому житті. Історичний пошук має бути пошуком істини, і краєзнавству тут повинна належати важлива роль.

Актуальність історико-краєзнавчих досліджень, зумовлена також тим, що останнім часом в Україні окреслилась необхідність оптимізації регіональної політики, наукового обґрунтування проведення реформ адміністративно-територіального устрою. Дослідження історичних передумов регіоналізації. специфіки традиційно-побутової культури, регіональної самосвідомості – це теж є одним із завдань сучасного історичного краєзнавства в Україні.

Зважаючи на актуальність історичного краєзнавства у справі виховання у особистості громадянськості як інтегрованої якості, інколи в окремий напрям виділяють навчально-освітнє (виховне, шкільне) краєзнавство, підкреслюючи цим його роль у відродженні національно-історичної пам’яті в учнівської молоді.

Актуальність історико-краєзнавчих досліджень зумовлена цілим рядом особливостей та переваг цього напрямку наукової діяльності. Осягнути, наприклад, масштаби трагедій голодоморів та масових репресій без введених краєзнавцями в обіг матеріалів було б неможливо, бо офіційна (академічна) історична наука, будучи одержавленою, не мала змоги займатися цими проблемами нашої історії. Так звані "білі" (чи "чорні") плями історії – це ознака, що характерна для підцензурної історичної науки. В народній історії (усній, альтернативній) надійно зберігаються всі її сторінки – як героїчні, так і трагічні.

Увага до проблем "малої історії" сьогодні зумовлена тим, що українське краєзнавство вже оформилось у специфічний соціальний інститут, систему професійної і аматорської діяльності, яка має певний вплив на суспільну свідомість. Історичне краєзнавство працює на розширення меж історичного знання, а тому має право на більшу державну підтримку і громадську увагу, про що свідчить, наприклад. Указ Президента України від 23 січня 2001 р. "Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні".

У структурі сучасного історичного краєзнавства (дослідження археологічних пам’яток; історія регіонів; історія поселень, міграцій; історія діяльності людини; соціальна історія; історія містобудування і архітектури; історія церкви; туристичне і екологічне краєзнавство та ін.) все активніше виділяється самостійний напрямок дослідження – історія краєзнавчого руху, або історіографія історичного краєзнавства.

Всі ці та інші мотиви визначають актуальність історико-краєзнавчих досліджень, вивчення історії краєзнавчого руху, поглиблення розуміння його ролі та функцій, зокрема у відродженні історичної пам’яті народу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дане дисертаційне дослідження, виконане в рамках цього напрямку, підготовлене у відповідності з Державною програмою "Реабілітовані історією", що започаткована постановами Президії Верховної Ради України (№2256 _XII від 6 квітня 1992 р.) та Кабінету Міністрів України (№530 від 11 вересня 1992 р.), а також зв’язане із науковими програмами і темами, що опрацьовуються Інститутом гуманітарних проблем та кафедрою українознавства і політології Національної гірничої академії України (історія інтелігенції, методологічні проблеми історичної науки, історія держави і права України, історія політичних репресій у вузах Дніпропетровщини та ін.)

Об’єктом дисертаційного дослідження є духовне життя українського народу у 1980-і – 1990-і роки як частина об’єктивної реальності з комплексом взаємозв’язаних цивілізаційних компонентів – ідеологією, мораллю, наукою (історичною), освітою, що базуються на потребах людини, її інтересах, волі, бажаннях в залежності від національної історичної самосвідомості і характеру.

Предметом дослідження є функціонування історичного краєзнавства в Україні у 1980-і – 1990-і роки, його наукові та організаційні засади, роль краєзнавства у відродженні національно-історичної пам’яті, насамперед у свідомості та ціннісних орієнтаціях молоді.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб всебічно дослідити роль історичного краєзнавства у відродженні національно-історичної пам’яті українського народу у 1980-і – 1990-і рр. і розширити наші уявлення про предмет та функції історичного краєзнавства.

Для досягнення цієї мети є необхідність реалізувати такі дослідницькі завдання:_

всебічно проаналізувати наукові та організаційні засади історичного краєзнавства в Україні у 1980-і – 1990-і рр., показати еволюцію громадських форм краєзнавчого руху та його взаємозв’язків з історичною наукою й іншими галузями знань, оцінити роль аматорів-краєзнавців у відродженні історичного краєзнавства;_

показати значення історіографічної традиції, що склалась у краєзнавчому русі в результаті створення наукової школи академіка П.Т. Тронька, що дозволило зберегти накопичений позитивний досвід радянського періоду і забезпечити бурхливий розвиток краєзнавчого руху в умовах незалежної України;_

розкрити роль відродженої Всеукраїнської спілки краєзнавців (1990 р.), діяльності правління Спілки у налагодженні краєзнавчого руху в Україні у 1990-і рр. та забезпечення злиття громадських і державних засад у його діяльності;_

проаналізувати процес актуалізації національної пам’яті засобами історичного краєзнавства, що проявилося у відродженні інтересу до історичного минулого, поверненні історичних назв, справді народному характерові пам’яткоохоронного руху;_

показати значення реабілітаційної складової частини духовного відродження українського народу як пріоритетного напрямку історико-краєзнавчих досліджень на сучасному етапі;_

проаналізувати роль і значення історичного краєзнавства як засобу освіти та виховання молоді, звернути особливу увагу на оновлення змісту історичної освіти в контексті її краєзнавчої складової; показати роль і місце історичної пам’яті у свідомості та морально-ціннісних орієнтаціях молоді;_

з’ясувати основні тенденції та підходи у формуванні сучасної методології історико-краєзнавчих досліджень як складової частини оновлення історичної науки в цілому.

Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період 1980-х – 1990-х рр. Знаковою подією, що зумовила нижню межу, стала перша Всеукраїнська (тоді називалась республіканська) конференція з історичного краєзнавства (Полтава, 1980 р.), а верхньою – 1999 р. – IX Всеукраїнська конференція у Дніпропетровську, прийняття Закону "Про охорону культурної спадщини", встановлення професійного свята – Дня пам’яток історії та культури (18 квітня). Переломним пунктом, що зумовив також значні зміни в історико-краєзнавчому русі, став, звичайно, 1991 рік. А переломні періоди в історії завжди приховують в собі невичерпні пізнавальні можливості, дають підґрунтя для теоретичних узагальнень і концептуальних побудов.

Наукова новизна, теоретичне й практичне значення дисертаційного дослідження визначаються, насамперед, самою постановкою і розробкою цієї теми на сучасній методологічній основі. Вперше в історіографії краєзнавчого руху, здійснивши комплексне дослідження теми, вдалося одержати наступні результати, які свідчать про його наукову новизну:_

доведено, що національно-історична пам’ять займає помітне місце у свідомості та ціннісних орієнтаціях сучасної учнівської молоді; стереотипні уявлення про нібито її нігілістичне ставлення до історії не знайшли підтвердження в результаті соціологічних досліджень і спостережень; додаткову аргументацію отримали твердження про необхідність оновлення історичної освіти, її концептуальних основ на засадах культуровідповідності, що лежать в основі історичного краєзнавства і забезпечують єдність виховання з історією народу, його мовою, народними традиціями та звичаями;_

вперше здійснено порівняльний аналіз Всеукраїнських краєзнавчих конференцій, проведених у 1980-і рр. та після здобуття Україною незалежності, на основі чого додаткову аргументацію отримало твердження про нейтральне ставлення державної партії у 80-і роки до українського історичного краєзнавства і, з іншого боку, позитивний вплив української держави на становлення системних форм краєзнавчого руху у 90-і роки;_

охарактеризовано реабілітаційну складову духовного відродження українського народу як пріоритетний напрямок історико-краєзнавчих досліджень у 90-х рр., показано організуючу і методичну роль Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією";_

наведено додаткову аргументацію щодо необхідності методологічної перебудови історичного краєзнавства з використанням сучасних підходів ("історії повсякденності", "усної історії", психоісторії) та принципів (аксіологічного підходу, хорології та ін.).

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці і вирішенні всього комплексу завдань теми дисертації. Самостійно, без співавторів опубліковано монографію та 4 статті у фахових виданнях ВАКу України.

Практичне значення дослідження полягає у потенційних можливостях розробленої проблематики та їх реалізації у процесі роботи над темою. Основні висновки і результати можуть бути використані при викладанні вузівського курсу "Історичне краєзнавство" та при організації історико-краєзнавчої роботи в середніх загальноосвітніх навчальних закладах. Висновки із аналізу наукових та організаційних засад історичного краєзнавства можуть бути використані у роботі місцевих осередків Спілки краєзнавців.

Апробація та впровадження основних положень і результатів дисертаційного дослідження були здійснені в 5 публікаціях автора загальним обсягом близько 7,0 авт. аркушів. Результати дослідження були оприлюднені на 4 конференціях і наукових читаннях, в т.ч. на міжнародній науковій конференції "Історичне джерелознавство в інформаційному суспільстві" (Дніпропетровськ-Новомосковськ, 18-20 жовтня 2000 р.), наукових читаннях до 85-річчя П.Т.Тронька (Дніпропетровськ, НГАУ, жовтень 2000 р.).

Структура дисертації, її архітектоніка зумовлені метою та дослідницькими завданнями. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів (11 підрозділів), висновку, списку використаних джерел і літератури (47 с., 520 позицій), додатку. Загальний обсяг 187 с. (7,5 автор, арк.).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовані вибір теми дисертації, її актуальність, зв’язок із науковими програмами, визначені хронологічні рамки, мета, дослідницькі завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дослідження.

Розділ перший "Методологія, історіографія та джерельна база дослідження ролі краєзнавства у відродженні історичної пам’яті" складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів. У першому з них _"Методологічні засади вивчення сучасного історичного краєзнавства" _обґрунтовується необхідність подолання хибного уявлення про те, що "мала історія" може існувати без власного методологічного фундаменту. Теоретичною основою досліджень в історичному краєзнавстві може бути ціла низка напрямків, течій, теорій у філософії, історії та історіософії. Більш наближеними до істини є синергетичні, стадіально-хвильові підходи, що розглядають історію як хвилеподібний процес з відкатами назад, істотними просторовними диференціаціями, які зумовлюють необхідність дослідження минулого та сучасного конкретних територій, регіонів. Для розуміння регіональної спадщини окремих історичних країв України важливе значення має "теорія фронтерів" (регіонів порубіжжя), що введена в обіг ще на початку XX ст. американським істориком Ф.Тернером. Вона пояснює феномен маргінальності та підвищення рухливості й ініціативності населення "зон освоєння". Набуває популярності так Івана "історія повсякденності", що зміщує пріоритети досліджень на користь історії краю, родини, соціальної історії. Антропологічний підхід зосереджує увагу дослідників на менталітеті, етосі людей минулого, на символах і цінностях, в основі яких найчастіше лежать регіональні відмінності. Історико-краєзнавчі дослідження обов’язково ґрунтуються на засадах міждисциплінарного підходу. Історичне краєзнавство тісно стикається з такими народознавчими дисциплінами як історична демографія, історична географія, історична екологія, економічна історія, культурологія, соціолінгвістика та ін. Міждисциплінарні зв’язки дозволяють запозичувати дослідницькі методи із суміжних галузей знань. Логічна схема пізнання в краєзнавстві виглядає так: а) накопичення фактів, що стосуються об’єкта дослідження; б) виявлення їхньої специфіки, зумовленої регіональними особливостями; в) визначення місця і ролі локальних подій у загальному перебігу історичного процесу; г) простеження певних закономірностей, що стосуються діалектики загального і особливого.

В основі методології історико-краєзнавчих досліджень лежить хорологічний підхід, що визначає простір основною домінантою дослідження. Окреслення контурів дослідження є передумовою будь-якої історико-краєзнавчої праці. Просторове окреслення об’єкта вивчення є демонстрацією того, що хронологічні підходи у краєзнавстві мають підпорядковане значення.

Дане дисертаційне дослідження ґрунтується на загальнофілософських принципах, які є своєрідними нормативними вимогами і забезпечують вірогідність результатів. Це принципи об’єктивності, історичного підходу, відповідності, кореляції, діалектичного підходу. До принципів, на яких базується методологія історичних досліджень, слід активніше вводити принцип аксіологічного (ціннісного) підходу.

В історичному краєзнавстві використовуються як спільні для всіх соціогуманітарних наук методи, так і специфічні, притаманні саме історичному пізнанню. Крім загальнонаукових методів (типологізація, класифікація) в даному дослідженні використовуються міждисциплінарні (структурно-системні) та методи історіографії (засоби конкретного історіографічного аналізу, методи історіографічного синтезу).

Порівняльно-історичний метод дає змогу досліджувати події і факти місцевої історії в тісному зв’язку з тією історичною обстановкою, в якій вони виникли, і водночас у контексті змін, що відбувались на різних історичних етапах. Історичні порівняння, паралелі, зіставлення здатні прояснити як загальні закономірності у регіональному розвитку, так і його специфічність. Проблемно-хронологічний метод у історико-краєзнавчих дослідженнях відкриває можливості для виокремлення проблемних блоків і синхронного розгляду певних подій в межах одного етапу розвитку. Ретроспективний метод досить часто застосовується як в історичному краєзнавстві, так і в історіографічних дослідженнях, бо дає змогу простежити рух громадської думки, факторів, що визначали національно-історичну пам’ять від сучасності до минулого.

Із запозичених методів суміжних з історичною наукою галузей найбільш розповсюдженим в історико-краєзнавчих дослідженнях є біогеодетерміністський метод (Й. Гердер). Він націлює істориків на дослідження серед багатьох факторів особливостей кліматичної зони, з якої походить той чи інший народ, куди він переселився, які зміни і перевороти пережив на своєму місці перебування. Надзвичайно результативним в сучасних історико-краєзнавчих дослідженнях є дифузіоністський (культурно-історичний) метод, що розглядає проблеми просторового переміщення, завоювань, обміну як форми взаємодії між культурами. Соціологічний метод є плідним при вивченні групової поведінки, що зумовлюється специфікою проживання у замкнених ареалах. Статистичний метод широко застосовується в ході вивчення руху населення на певних територіях, динаміки місцевого життя, демографічних змін тощо.

Немає універсального методу ні в історико-краєзнавчих дослідженнях, ні в історіографії. Підбір і використання методів і прийомів залежить як від суб’єкта дослідження, його філософії історії, так і від об’єкту вивчення.

Другий підрозділ "Стан наукової розробки проблеми" наголошує на тому, що нагромадження і систематизація знань з історії краєзнавчого руху є складовою частиною новітнього українського історіографічного процесу, який нараховує неповних 20 років, інтенсивно продовжується на сучасному етапі і дає можливості для рефлексивних узагальнень. Історіографія теми дослідження класифікується за хронологічним і проблемно-тематичним принципами (критеріями). У науковій розробці проблеми чітко виділяються два етапи, що зумовлені розвитком українського суспільства та періодизацією вітчизняної історіографії: перший етап – 1980-1990 роки; другий – 1991-2000 роки.

Тематика історико-краєзнавчих досліджень, їх статус і світоглядна спроможність залежали від суспільно-політичної та історіографічної ситуації. Тоталітарний режим упереджено ставився до всього, що могло гіпотетично створити противагу централізаторським і уніфікаторським тенденціям. Серйозні краєзнавчі дослідження не стимулювались. У кращому випадку заохочувалось вивчення історії розселення та поселень, фабрик і заводів у рамках напівлюбительського краєзнавства. Сумна доля "репресованого краєзнавства" та ярлик "українського буржуазного націоналізму" надовго загальмували розвиток справді наукових історико-краєзнавчих досліджень в Україні. Запорукою поступального розвитку історичного краєзнавства в Україні у 1980-і – 1990-і роки стало формування в 70-ті роки школи краєзнавців навколо невтомного ентузіаста краєзнавчої і пам’яткоохоронної праці, академіка, Героя України П.Т. Тронька Див.: Удод Л. П.Т. Тронью: портрет на тлі епохи. _Дніпропетровськ: НГА України, 2000. _1000 с.. Безпрецедентним за обсягом, унікальним за масштабом залишається 26-томна "Історія міст і сіл Української РСР", що за оцінкою академіка Б.О. Рибакова, вивела Україну в авангард краєзнавчої роботи на теренах СРСР і вийшла за рамки традиційного краєзнавства. Цілком слушно Ю.З. Данилюк називає історико-краєзнавчі дослідження наступних 80-х та 90-х рр. продовженням академічних традицій, започаткованих "Історією міст і сіл Української РСР" Див.: Удод Л. П.Т. Тронью: портрет на тлі епохи. _Дніпропетровськ: НГА України, 2000. _1000 с.. Про особливості краєзнавства 80-х рр. Г.К. Швидько зауважила таким чином: "краєзнавчі матеріали... належали переважно не науковцям, а журналістам і краєзнавцям-аматорам... Автори таких публікацій не несли ніякої відповідальності за точність і об’єктивність змісту, аби лише вони були ідеологічно "витриманими"... А науковець зобов’язаний був ув’язати те, що не завжди ув’язувалось – принцип "партійності і об’єктивності"... Отже, краєзнавці-аматори "перехопили ініціативу" у науковців Швидько Г. Краєзнавство: наука і аматорство // Січеславщина. Краєзнавчий альманах. – Дніпропетровськ, 2000. – Вип. 3. Кунцер В. З любові до отчого краю. – с. 11.. Своєрідним підсумком розробки проблеми у 1980-і роки став вихід у 1989 р. колективної монографії за редакцією П.Т. Тронька "Історичне краєзнавство в Українській РСР" Історичне краєзнавство в Українській РСР / Відп. ред. П.Т. Тронько. – К., 1989.. Із зрозумілих причин в краєзнавчій літературі та історіографічних оглядах періоду. 1980-х років сам термін "національно-історична пам’ять" не вживався, функції історичного краєзнавства безпосередньо не пов’язувались із актуалізацією, відродженням пам’яті, самоідентифікацією українського народу.

Другий період наукової розробки історичного краєзнавства – 1991-2000 р. _розпочався із дослідження теми, що була на поч. 90-х рр. найактуальнішою _"репресоване краєзнавство", повернення імен забутих істориків-краєзнавців. У 1991 р. вийшла з друку книга "Репресоване краєзнавство: 20-30-і роки" Репресоване краєзнавство (20-30-і роки) / За ред. П.Т. Тронька. -К , 1991.. Головою редколегії і автором двох статей є П.Т. Тронько, з яким уособлюється виведення історичного краєзнавства в Україні у 1990-і рр. на якісно новий рівень. Одна за одною виходять книги краєзнавчої тематики (збірки матеріалів, репринтні видання, публікації архівних документів), що пов’язують "малу історію" із актуальною проблемою відродження народної пам’яті Новицький Я.П. Сокульський А.Л., Шевченко В.І. Народна пам’ять про козацтво. – Запоріжжя, 1991. Тронько П.Т., Войналович В.А. Увічнена історія України. – К.: Наук, думка, 1992. Тронько П.Т. Краєзнавство у відродженні духовності та культури Досвід. Проблеми. Перспективи. – Кам’янець-Подільський, 1994.. З’являються системні форми організації історико-краєзнавчих досліджень. У 1992 р. на рівні державної програми започатковано видання книг серії "Реабілітовані історією". Ці історико-краєзнавчі видання покликані увічнити пам’ять сотень тисяч наших співвітчизників, що стали жертвами політичних репресій. Школою відпрацювання методологічних, теоретичних, методичних проблем історичного краєзнавства стала робота над багатопрофільною працею – Зводом пам’яток історії та культури України Див.: Верменич Я. Історична регіоналистика в Україні: спроба концептуального аналізу. – К., 2001. – с. 157.. Глибоким рівнем узагальнення відзначається колективна монографія "Історико-культурна спадщина України: Проблеми

дослідження та збереження" (1998) за редакцією В.О. Горбика Історико-культурна спадщина України: Проблеми дослідження та збереження / Відп. редактор В.О. Горбик _К, 1998..

Дослідження історіографічного характеру з історії краєзнавства набирають інтенсивного характеру з другої половини 90-х років. Про це свідчать як матеріали всеукраїнських наукових конференцій з історичного краєзнавства (зміст постановочних доповідей на пленарних засіданнях конференцій) так і сама структура конференцій Першина З.В. Проблеми історіографії історичного краєзнавства в матеріалах всеукраїнських конференцій (80-90-і рр. XX ст..) //Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. – Харків, 1995. – с. 280.. Останнім часом краєзнавці почали досліджували роль "малої історії" у відродженні національної пам’яті, вихованні молоді на основі актуалізації історичної спадщини Березовська Т. Морально-етичні і героїко-патріотичні цінності українського народу в системі виховання школярів засобами музейного краєзнавства // Історичне краєзнавство і культура, _ч. І. _Харків, 1997. – с. 201.. Для узагальнення величезного досвіду краєзнавчої і пам’яткоохоронної роботи в Україні багато зробили Л. Баженов, С. Заремба, Є. Скляренко, Ю. Данилюк, В. Горбик і десятки інших авторів Див.: Верменич Я. Історична регіоналістика... -с. 158.. Стан історичного краєзнавства на межі тисячоліть став предметом дослідження у ґрунтовній монографії П.Т. Тронька "Історичне краєзнавство: крок у нове тисячоліття" Котонін О. Захисти кандидатських дисертацій з історичного краєзнавства // Краєзнавство. -1999. – №1 -4. – с.167.. Велику роль у розробці проблеми відіграє друкований орган Спілки краєзнавців – часопис "Краєзнавство", публічне представлення першого номеру якого відбулося 17 листопада 1993 р. У журналі розробляються тематичні рубрики, що сприяють поглибленню історіографічних досліджень: "Краєзнавство в особах", "Проблеми вивчення та відтворення історико-культурної спадщини", "Регіональні дослідження в Україні" та ін. Певну роль у історіографічних дослідженнях історичного краєзнавства відіграють кандидатські дисертації з цієї проблеми. Інтенсивність підготовки їх теж зростає в останні роки. Широке залучення бібліографічних досліджень є новим напрямком у поглибленні наукової розробки проблеми історичного краєзнавства. Аналіз бібліографії Історичного краєзнавства сприяє виокремленню перспективних напрямків дослідження функцій "малої історії" Ситник А. Творчий доробок краєзнавців України: Коротка бібліографія 1997-1999 рр. // Краєзнавство.– 1999. _№1-4. _с. 163-166..

Поглиблюються в останні роки дослідження теорії краєзнавства, його методології та структури. Але в сучасних історико-краєзнавчих працях не подолана ще небезпека штучної "героїзації" своєї історії, ідеалізації місцевих діячів – всього того, що найчастіше вкладається в поняття "історичний романтизм". Можна зрозуміти також переважання у роботах краєзнавців описовості, фактографізму, що є ознакою, очевидно, поваги до фактів і інтересу до "неполітичних", побутових сфер життя, історії повсякденності, а не тільки невміння вийти на рефлексивний рівень досліджень. Немає у сучасному історичному краєзнавстві узагальнюючих робіт, які б розкривали його функції, особливо в контексті відродження пам’яті. Адже серед його функцій не останнє місце займає функція соціально-історичного інформування – шляхом збільшення обсягу актуалізованого історичного знання, яке циркулює в суспільстві, будучи включеним в його життєдіяльність.

В третьому підрозділі "Джерельна база та її особливості", виходячи із специфіки теми дисертаційного дослідження, дається характеристика як власне історичних так й "історіографічних джерел, тобто такої групи, що носять інформацію про історіографічний процес і водночас постають доробком цього процесу" Колесник I.I. Українська історіографія (ХVIII – початок XX століття). – К., 2000. – с 37.. Ще одна особливість джерельної бази історичного краєзнавства полягає в тому, що вона формується на порубіжжі історичного, географічного, філософського. етнологічного, економічного, культурологічного, соціолінгвістичного знання. Особливістю джерельної бази історичного краєзнавства є також досить поширена невідповідність між її потенційними можливостями та якістю того масиву джерел, що вводився до наукового обігу краєзнавцями-аматорами, які не мають фахової підготовки у галузі джерелознавства та археографії.

Дотримуючись методичних підходів до класифікації джерел історичного краєзнавства, запропонованих М.П. Ковальським Ковальський М.П. Деякі проблеми теорії та методики історичного краєзнавства // Матеріали обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства. – Дніпропетровськ, 1990. – с. 12., та історіографічних джерел, що їх класифікує 1.1. Колесник (синтетичні історичні дослідження, статті, монографії, рецензії, критичні огляди, доповіді, чернетки, нотатки, плани робіт, мемуари, щоденники, автобіографії, приватне та ділове листування, офіційні діловодні документи тощо) Колесник І.І. Вказ. праця. – с. 37., можемо згрупувати структуру джерельної бази даного дослідження таким чином: 1. Законодавчі акти (документи Верховної Ради України, Укази Президента, постанови Уряду, Закони України). 2. Діловодна документація (матеріали І і ІI Всеукраїнських з’їздів краєзнавців, поточна документація правління Всеукраїнської спілки краєзнавців, протоколи місцевих осередків). 3. Періодична преса. 4. Документи особистого походження (мемуари, спогади, листи, автобіографії, особові справи). Деякі з цих документів особисто записані автором даного дослідження (спогади П.Т. Тронька). 5. Літературні пам’ятки (поезія патріотичного, краєзнавчого звучання; історичні романи і повісті, що створені на місцевому матеріалі). 6. Публіцистика і політичні твори. 7. Наукові праці з історичного краєзнавства, історичної регіоналістики, психоісторії, педагогіки та методики викладання історії.

Для розкриття теми дисертації автором залучені документи ЦДАВО України (фонд Міністерства освіти (ф. 166), Інституту педагогіки АПН України (ф. 5127), Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО) – ф. 3383, ф. 4359, ф. 4348, ф. 5648 (Правління обласної організації товариства охорони пам’ятників історії та культури), ф. 4904 (Міськвиконком) та ін. Зважаючи на хронологічні рамки роботи – 1980-і – 1990-і роки та на історіографічний характер дослідження, в структурі її джерельної бази переважають документи поточних архівів, які ще не описані і не відкладені в архівосховищах постійного зберігання. Наприклад, використані документи редакції часопису "Краєзнавство" (листи, рукописи статей, рецензії), поточні документи Комісії по перейменуванню вулиць, провулків м. Дніпропетровська, поточний архів Головної редакційної колегії науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією" (звіти обласних науково-редакційних груп за 2000 р.), правління Спілки краєзнавців (листування, звіти обласних організацій, пропозиції до розробки програми краєзнавчого руху на період до 2010 р.) та ін.

Великі інформаційні можливості мають документи, опубліковані оргкомітетом конкурсу "Слідами історії" про два конкурси, які проведені у 1999 та 2000 р. – "Історична пам’ятка _спогад, застереження, пізнання" та "Людина. Час. Пам’ятник" Історична пам’ятка – спогад, застереження, пізнання / Упорядник П. Кендзюр. – Львів, 2000.

Людина. Час. Пам’ятник / Упорядник П. Вербицька, І Коваль – Львів-Мінськ, 1999. . Саме ці матеріали, а також проведене нами анкетування, соціологічні опитування серед учнівської молоді дають підстави судити про історичну пам’ять молоді, її місце у свідомості та ціннісних орієнтаціях покоління.

Таким чином, потенційна джерельна база з історії краєзнавчого руху, структура джерельної бази даної роботи дають підстави робити вірогідні висновки та узагальнення, аргументувати свою позицію. Залучення існуючої джерельної бази та введення в обіг нових історіографічних джерел дозволяють реалізувати мету та дослідницькі завдання дисертаційного дослідження.

Розділ другий _"Наукові та організаційні засади історичного краєзнавства в Україні у 1980-1990-х рр." – складається із трьох підрозділів _"Рух аматорів за відродження історичного краєзнавства у 1980-х рр.", "Відновлення діяльності та перші заходи Всеукраїнської спілки краєзнавців", "Роль Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у відродженні історичної пам’яті". У дисертації обґрунтований висновок про те, що у 1980-х рр. історичне краєзнавство посідало помітне місце в культурно-освітньому житті Україні. Воно, як активний громадський рух, відновивши свою діяльність після непоправних втрат періоду 20-30-х рр., у центр своєї діяльності поставило вирішення надзвичайно складного завдання того часу – відтворення героїчних сторінок минулого українського народу, збереження його безцінної історико-культурної спадщини, історичної пам’яті. Саме такою спрямованістю відзначалась діяльність краєзнавчих організацій і осередків, краєзнавців-аматорів при написанні літопису населених пунктів України – історії міст і сіл, в пам’яткоохоронній роботі, увічненні героїчних сторінок доби козаччини (особливо в зв’язку із його 500-річчям), вшанування імен визначних діячів української культури. Підкреслено велике значення І Всеукраїнського з’їду краєзнавців, який 27 березня 1990 р. за ініціативи науковців Інституту історії АН та Фонду культури відродив Всеукраїнську спілку краєзнавців, що була ліквідована в 1930-х рр. Саме правління Спілки і надало історико-краєзнавчому руху в Україні системних форм, сприяло більш ефективному виконанню краєзнавством важливої соціальної функції – створення сприятливих умов для збереження історичної пам’яті народу, осмислення набутого історичного досвіду.

У контексті відродження історичної пам’яті українського народу зроблено порівняльний аналіз дев’яти Всеукраїнських історико-краєзнавчих конференцій (Полтава, 1980 р.; Вінниця, 1982 р.; Чернігів, 1984 р.; Миколаїв, 1989 р.; Кам’янець-Подільський, 1991 р.; Луцьк, 1993 р.; Черкаси, 1995 р.; Харків, 1997 р.; Дніпропетровськ, 1999 р.). Доведено, що ці конференції заклали основи розвитку сучасного краєзнавства в Україні, стали науковою школою краєзнавства, сприяли переростанню краєзнавства в широкий громадський рух, активізували процес накопичення матеріалу для історіографічного аналізу, стали в авангарді національного відродження та національно-патріотичного виховання, активізували процеси відродження історичної пам’яті українців. Проведення конференцій перетворилося на добру традицію, стало помітним явищем у науковому житті Україні. "Адже на конференціях спілкуються професіонали і аматори краєзнавства, – відзначав П.Т. Тронько, – дослідники рідного краю. І надалі проведення наукових конференцій з питань краєзнавства на всіх рівнях повинно посідати провідне місце в діяльності Спілки" Тронько П.Т. Звіт правління Всеукраїнської стяга краєзнавців ІІ з’їздові // II з’їзд Всеукраїнської спілки краєзнавців (25 грудня 1996 р., м Київ) – К.: Рідний край, 1997. – с. 44-45..

Третій розділ _"Актуалізація національно-історичної пам’яті засобами історичного краєзнавства" – складається із двох підрозділів "Реабілітаційна складова духовного відродження українського народу" і "Народний характер пам’яткоохоронного руху". Підкреслено, що імена, повернуті із забуття, допоможуть встановити духовно-генетичні зв’язки поколінь, що є необхідною умовою функціонування історичної пам’яті. Лише знання правдивої історії здатне стати на перешкоді силам суспільного нігілізму, деструктивності і конфронтації. Робиться висновок, що проблема подолання наслідків (правових і моральних ) політичного терору в Україні ще далека від свого остаточного вирішення. Але завдяки прийняттю та початку реалізації загальнодержавної програми "Реабілітовані історією" зроблено спробу на основі нових документів розкрити тоталітарний характер тогочасного державного ладу, без з’ясування чого важко повною мірою збагнути природу, сутність і особливість феномену "великого терору" та закласти основи такої системи, яка б унеможливлювала повторення подібного. Завдяки діяльності істориків-краєзнавців значно розширилась соціальна база реабілітаційного процесу. Зроблено акцент на те, що відновлення повноцінного духовного життя сучасного українського суспільства неможливо вирішити без використання надбань людства – пам’яток вітчизняної та світової культури. Ініціатива дослідження, збереження, реставрації, проведення пам’яткоохоронних заходів 80-90-х рр. належала, в першу чергу, місцевим організаторам та ентузіастам-краєзнавцям, в чому і проявився народний характер пам’яткоохоронного руху цього періоду. Це пов’язано з відродженням історичної пам’яті запорозького козацтва, історичних міст і сіл, підготовкою багатотомного "Зводу пам’яток історії та культури України" (28 томів), створенням народних музеїв тощо.

Повернення в Україну її національно-історичних цінностей, що були розсіяні в усьому світі, теж сприятиме консолідації українського суспільства, постійно буде підтримувати інтерес народу до своєї історії, забезпечуватиме функціонування національно-історичної пам’яті як духовного ядра українського народу.

Четвертий розділ – "Історичне краєзнавство як засіб освіти та виховання молоді" – складається із трьох логічно зв’язаних підрозділів "Оновлення змісту історичної освіти у 1991-1999 рр.: краєзнавчий аспект", "Краєзнавчий рух серед студентів і шкільної молоді", "Історична пам’ять у свідомості та ціннісних орієнтаціях молоді". Зроблено висновки, що в Україні більше 10 років триває процес концептуального осмислення ролі і місця історичної освіти у становленні української державності, але виробити і затвердити концепцію історичної освіти ще не вдалось, що, в свою чергу, не дозволяє визначити роль і місце в цьому історичного краєзнавства. Але аналіз документів (проектів), що з’явились останнім часом, дає підстави констатувати зростання значення історико-краєзнавчої освіти у загальній структурі знань про минуле українського народу. Новий зміст історичної освіти акцентував увагу на пріоритетність рідної історії, на відродження у вихованців національно-історичної пам’яті, виховання громадянина-патріота, почуття любові до рідного краю, що неможливо буде реалізувати без широкої історико-краєзнавчої освіти.

В Україні у 1990-і роки склалась система роботи з учнівською молоддю у сфері історико-краєзнавчої діяльності, чітко сформовано її мету і завдання, організовано підготовку кадрів для історико-краєзнавчої діяльності, функціонує мережа навчальних закладів, громадянських закладів та інституцій для реалізації завдань громадського і патріотичного виховання засобами історичного краєзнавства. Краєзнавчий рух серед учнівської молоді сприяє не тільки історичній освіті, а й розв’язанню більш масштабних освітніх і державотворчих завдань: формуванню громадянської самосвідомості, комплексності й міждисциплінарної інтегрованості, інтеркультурності, гуманізації та ін., що відповідає доктринальним напрямкам сучасної освіти.

Аналіз стану краєзнавчої роботи, матеріалів історико-краєзнавчих акцій і конкурсів ("Слідами історії"), безпосереднє спілкування і соціологічні дослідження серед шкільної молоді дають підстави стверджувати цілком обгрунтовано, що сучасна молодь має свідомі, стійкі переконання у важливості історії, духовної спадщини минулого в розв’язанні сучасних проблем. Кращі духовні надбання українського народу, його ідейна і ціннісна спадщина займають певне місце у структурі свідомості школярів. Історична пам’ять українського народу справді актуалізована у змісті освіти та виховання сучасної молоді.

У висновках підбито основні підсумки дослідження та зроблено рекомендації стосовно можливостей використання його результатів. Історичне краєзнавство в Україні – це і специфічна галузь наукових знань, і сфера масової практичної діяльності багатьох людей, а його здобутки є невід’ємною складовою історичної свідомості всього народу. Історичне краєзнавство застерігає від "кавалерійського" підходу в переосмисленні минулого – не вдатися до спрощеної зміни позитивного на негативне і навпаки. Інакше ми отримаємо "війну пам’ятників", нескінченну смугу перейменувань і повернення старих назв, героїзацію одних і вилучення з історії інших за кон’юнктурними принципами.

Історичне краєзнавство, що завжди було і є найближче до людини, народу, націлює на обов’язкове врахування у осягненні історії такого феномену, як соціальна пам’ять. Вона не підвладна ніяким репресивним діям і побутує закономірно, об’єктивно.

Потребує вироблення та прийняття на державному рівні програма не тільки вивчення місцевої історії, а й широкої пропаганди як історії України в цілому, так і краєзнавчого матеріалу. Треба формувати не містечковий патріотизм, а шанобливе ставлення всіх громадян до історії всіх населених пунктів – від столиці до хутора на п’ять дворів.

В окремий, самостійний напрямок досліджень виділяються історіографія краєзнавчого руху, джерелознавство історичного краєзнавства та історична регіоналістика. Є потреба у створенні фундаментальної історії краєзнавчого руху, початок якої закладено останніми роботами П.Т. Тронька. Прискорення потребує також історико-краєзнавча бібліографія, бо праці краєзнавців, їх збірки нагадують собою енциклопедичні видання, які дуже необхідно систематизувати і націлювати на їх ефективне використання.

Цивілізованість народу визначається не тільки економічними факторами, а й рядом духовних чинників. Один із них – збереження народної пам’яті. А пам’ять про людей – це вшанування померлих, місць поховання, кладовищ. Некрополі, як обереги людської пам’яті, теж мають бути в центрі діяльності істориків-краєзнавців.

Є багато наук, мудрих книг, філософій і релігій, щоб навчатись. Але наукою життя, за словами П.Т. Тронька, є історичне краєзнавство.

Основні положення дисертаційного дослідження викладені в наступних публікаціях автора:

1. П.Т. Тронько: портрет на тлі епохи. – Дніпропетровськ: НГА України, 2000. – 100 с. (5,5 авт. арк.).

2. На передньому краї історико-краєзнавчого руху (Про співпрацю академіка П.Т. Тронька і Національної гірничої академії України у відродження національно-історичної пам’яті молоді) // Бористен. – 2001. – №2 (116). – с. 18-19 (0,6 авт. арк.)

3. Національно-історична пам’ять у свідомості сучасної молоді // Гуманітарний журнал. – 2000. – №1. – с. 54-59 (0,75 авт. арк.).

4. Проблеми джерелознавства історичного краєзнавства в матеріалах Всеукраїнських конференцій (80-90-і рр. XX ст.) // Вісник Дніпропетровського університету: Історія і археологія. – Вип. 8. –