ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА
Львівський національниЙ університет
імені Івана Франка
Виноградов Євгеній Георгійович
УДК 165.0
конструктивістські тенденції
в сучасній аналітичній філософії
Спеціальність 09.00.05. – історія філософії
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Львів – 2001
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник | доктор філософських наук, професор
Мельник Володимир Петрович,
Львівський національний університет імені Івана Франка,
професор кафедри філософії.
Офіційні опоненти | доктор філософських наук, професор
Братасюк Марія Григорівна,
Тернопільська академія народного господарства,
професор кафедри теорії держави і права;
кандидат філософських наук, доцент
Петрушенко Віктор Леонтійович,
Національний університет "Львівська політехніка",
доцент кафедри філософії та культурології.
Провідна установа | Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка,
кафедра історії філософії (м. Київ).
Захист відбудеться " 31 " жовтня 2001 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м.Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.
З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розіслано 24 вересня 2001 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор політичних наук |
Денисенко В.М.
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми дослідження. Реконструкція картини історичного розвитку аналітичної філософії, вироблення адекватних оцінок процесів, що відбуваються у ній, оцінок, не трансформованих ідеологічними штампами, є актуальним завданням вітчизняної філософської науки. За останні п’ятдесят років аналітична філософія, історія якої налічує вже понад сторіччя, перетворилася зі специфічно англо-американської дослідницької традиції на справді міжнародний філософський напрямок, вагому складову сучасного світового філософського процесу. Окрім розширення "географічного" на протязі цього часу аналітична філософія розширилася також і "змістовно". На відміну від поширеного уявлення про превалювання в ній проблем філософії мови та філософії й методології науки, сучасна аналітична філософія включає в себе всю проблематику фундаментальних філософських дисциплін: онтологію, теорію пізнання, методологію та філософію науки, філософію свідомості, філософію мови, а також етику, соціальну філософію та філософію мистецтва. Водночас як різноманітні дослідницькі програми, так і дослідницькі напрямки об’єднує не лише відданість певним методологічним засадам наукової діяльності філософів-аналітиків (чіткість і ясність викладу думок, раціональність дискусії, увага до мовних та логічних аспектів дискутованих проблем), але й наявність певних спільних тенденцій.
Дослідження, проведене у дисертації, присвячене вивченню конструктивістських тенденцій у сучасній аналітичній філософії, характерною рисою яких є уявлення про людське пізнання як більш чи менш довільне конструювання, або ж організацію, світу. Вивчення цих магістральних для аналітичної філософії тенденцій вимагає включення до сфери аналізу найширшого кола феноменів та проблем. Адже, як показує досвід критичної літератури, ізольований їх розгляд нерідко призводить до прагнення редукувати ці тенденції до минулих, вже відомих і, нерідко, обгрунтовано критикованих теорій. Натомість комплексний і ідеологічно незаангажований аналіз цих тенденцій дозволяє розглядати їх в якості характерної риси сучасної аналітичної філософії.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане автором в контексті концептуальних положень гуманітарної освіти в Україні, а також наукової теми "Філософія як теорія і методологія науки", що розробляється на кафедрі філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Стан наукової розробки проблеми. Специфіка теми даного дослідження пов’язується, з одного боку, з його метою дослідити історико-філософські аспекти формування та розвитку конструктивістських тенденцій в сучасній аналітичній філософії, а з другого – зі спробою розглянути конструктивізм per se, не лише як певний аспект пізнавального відношення людини до світу, а як саму природу цього відношення. Це зумовлює використання у дисертації найширшого кола досліджень сучасної аналітичної філософії.
З’ясуванню окремих аспектів генези, формування характерних рис та специфіки аналітичної філософії як дослідницької традиції частково присвячені праці Г.Г. фон Врігта, А.Ф.Грязнова, Г.Кюнга, П.Кампіца, М.В.Лєбєдєва, Н.Решера. Водночас, виникнення, характер та значення конструктивістських тенденцій як таких, що визначають динаміку та характерні риси сучасної аналітичної філософії, не були висвітлені у цих публікаціях з належною мірою повноти. Тому реалізація завдань дисертаційного дослідження здійснювалася не крізь призму критичної літератури, а через безпосереднє звернення до першоджерел – оригінальних праць філософів-аналітиків.
Дослідження еволюції епістемологічних програм та формування конструктивістських тенденцій в епістемології та філософії науки грунтується на аналізі праць Д.Девідсона, М.Девітта, Г.Корнбліта, В.Куайна, Т.Куна, Л.Лаудана, П.О’Грейді, Г.Патнема, М.Полані, К.Поппера, С.Тулміна, П.Гойнінгена-Гюне. Елементи конструктивістських поглядів в класичній філософії аналізуються на підставі праць Дж.Берклі, І.Канта, а у пост-класичній філософії XIX-ХХ ст. – А.Шопенгауера, Ф.А.Ланге, Е.Кассірера. Праці Л.Вітгенштайна, П.Каррутерса, В.Куайна, Дж.Пітта, В.Селларса, М.Шліка є джерелом розгляду проблем референції, концептуальності знання та не-концептуального змісту досвіду. Різні аспекти конструктивізму розвивалися такими філософами, математиками та фізиками, як Н.Бор, П.Бріджмен, В.Гайзенберг, А.Еддінгтон, А.Зибертович, А.Кукла, Б.Латур, В.Лефевр, А.Пуанкаре. Проблеми релятивізму досліджуються у працях Г.Мун’євара, К.Халвега та К.Е.Хукера. У зв’язку із проблемою істини аналізуються, зокрема, погляди П.Горвіча, Г.Прайса, Г.Філда, Б. ван Фраассена.
Особлива увага у ході дослідження була приділена працям В.В.О.Куайна, "парадигмальної" постаті для сучасної аналітичної філософії. Поряд із критикою теорії пізнання класичного емпіризму, Куайн запропонував цілий спектр напрямків подальших досліджень, що продовжують розвиватися численними філософами сьогодні.
Експозиція дискусії про реалізм та антиреалізм здійснюється на основі праць Р.Бойда, Дж.Леплена, А.Масгрейва, П.МакКорміка, Д.Папіно, А.Файна, А.Хекінга, а подальша її розробка – на матеріалі онтологічних теорій А.Варзі, Н.Гудмена, Р.Карнапа, Г.Розенберга, Б.Сміта.
Концепції альтернативних епістемологій, у т.ч. феміністичної епістемології, представлені у працях К.П.Едделсон, Л.Коуд, Г.Міллера, Дж. Молтон, А.Танесіні, М.Хінтікка та Я.Хінтікки. Вивчення власне епістемічних структур організації та репрезентації знання грунтується на працях Е.Галантера, Дж.Гібсона, М.Мінскі, Дж.Міллера, К.Прібрама, У.Найссера.
У зв’язку із проблемою можливостей та обмежень плюралізму розглядаються вітчизняні дослідження Г.А.Заїченка, В.Л.Петрушенка, Н.П.Поліщук, а також В.Вотсона, Ю.Гарвера, Т. ван Гелдера, В.Джеймса, Г.А.Майєрса, С.Пеппера, Г.Прайса, Б.Рассела, Р.Силвана, Л.Н.Столовича, Д.Форда.
Серед вітчизняних філософів, які у своїх працях розглядали проблеми, що є центральними для даного дослідження, слід виділити М.Л.Богдановича, М.Г.Братасюк, Ю.В.Джулая, Б.Т.Домбровського, В.О.Звіглянича, О.М.Кравченка, С.Б.Кримського, В.І.Кузнєцова, В.П.Лисого, В.С.Лук’янця, В.П.Мельника, І.В.Ніжинського, Л.В.Озадовську, В.С.Ратникова, М.А.Собуцького, О.С.Токовенка, А.В.Цимбала, В.Л.Чуйка, а серед російських – О.С.Богомолова, П.П.Гайденко, І.С.Нарського, О.П.Огурцова, А.А.Печьонкіна.
Необхідно зазначити, що сучасна епістемологічна та онтологічна проблематика, представлена у працях західних філософів-аналітиків, досі є недостатньо дослідженою у вітчизняній філософії а ні у вигляді перекладів, а ні у вигляді критичного розгляду (за виключенням хіба що постпозитивістської філософії). У зв’язку із цим предметом спеціального дослідження ще не були і плюралістичні версії конструктивізму як в його епістемологічній, так і онтологічній формах. Сприяти введенню даної проблематики у вітчизняну філософію та, завдяки цьому, її залученню до справді міжнародної філософської традиції, якою є аналітична філософія, частково може дане дослідження.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у критичному аналізі основних джерел формування конструктивістських тенденцій в аналітичній філософії та визначенні основних рис не-релятивістського, плюралістичного конструктивізму. Досягнення цієї мети вбачається через реалізацію наступного кола завдань:
1.
Визначення основних характеристик конструктивістських тенденцій у класичній та посткласичній філософіях.
2.
Аналіз проблем референції та концептуальності знання, їх ролі в еволюції епістемології XIX-ХХ ст.
3.
Дослідження основних онтологічних позицій у дискусії "реалізм-антиреалізм" та їх зв’язку з епістемологічними позиціями.
4.
З’ясування причин та наслідків релятивістичних тенденцій в епістемологіях "головного напрямку " (mainstream epistemologies) та альтернативних, зокрема, феміністичних, епістемологіях.
5.
Обгрунтування ефективності застосування методологічного принципу плюралізму для побудови нерепресивної конструктивістської епістемології та конструктивістської онтології.
6.
Вивчення спроб застосування апарату когнітивних наук у конструктивістських епістемологіях.
Об’єктом дослідження є репрезентативні (найвпливовіші) концепції онтології, епістемології та філософії науки аналітичної філософії.
Предметом дослідження є теоретичні та методологічні аспекти вказаних концепцій, що є джерелами конструктивістських тенденцій в сучасній аналітичній філософії.
Теоретичні та методологічні основи дослідження. Теоретичною основою даної роботи є дослідницька традиція аналітичної філософії та результати досліджень когнітивних наук. Межі релевантності теорій щодо розмаїття когнітивних практик встановлювалися за допомогою принципів компаративізму та екологізму, а шляхи до їх інтеграції визначалися за допомогою методологічного принципу плюралізму.
Наукова новизна дослідження. Дисертація є однією з перших в українській філософській традиції спроб комплексного дослідження конструктивістських тенденцій в аналітичній філософії, здійсненою цілковито як на змістовному матеріалі, так і на методологічних принципах сучасної аналітичної філософії. Наукова новизна дослідження полягає у наступних результатах:
(a)
обгрунтовано положення про виникнення конструктивістських тенденцій в аналітичній філософії як результату еволюції класичної ("об’єктивістської") епістемологічної програми на відміну від поширеного їх ізольованого тлумачення;
(b)
зафіксовано конкретні вияви загальної тенденції до конвергенції епістемології та онтології на підставі аналізу комплексу актуальних проблем аналітичної філософії;
(c)
стверджується ефективність запровадження плюралістичної методології та принципу екологізму як засобів елімінації релятивізму та репресивності з конструктивістської моделі пізнання;
(d)
з’ясовано поняття "когнітивні схеми" в якості ключового концепту для опису механізмів організації світу у людському пізнанні;
(e)
узагальнено неметафізичні інтерпретації онтологічних проблем з урахуванням новітніх результатів формальної семантики та мереології;
(f)
розкрито теоретичні засади інтерпретації онтології як теорії існування об’єктів в конструктивістських філософіях, на підставі чого
(g)
встановлено сутнісні особливості інтерпретації знання як концептуалізованого досвіду оперування з об’єктами;
(h)
на основі пунктів (с-h) обгрунтовано розуміння пізнання як організації світу та експліковано основні риси плюралістичної конструктивістської епістемології як організаційної теорії пізнання.
Методологічне і науково-практичне значення одержаних результатів.
Оскільки дисертаційне дослідження пов’язане із вивченням фундаментальних характеристик когнітивної діяльності людини, її статусу та її взаємовідносин зі світом, його теоретичне і практичне значення визначається, перш за все, новизною і змістом одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть становити інтерес як для філософів – фахівців з онтології та епістемології, філософії науки та методології, історії сучасної філософії – так і для представників спеціально-наукових областей знання.
Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані для подальшого вивчення та розробок конструктивістських епістемологій та формальних, зокрема, плюралістичних онтологій.
Матеріали дисертації можуть бути практично використані викладачами для читання лекцій з історії сучасної філософії, онтології, загальної теорії пізнання, феміністичної епістемології, філософії та методології науки, філософії мови.
Апробація результатів дослідження. Концепція та окремі положення дисертаційного дослідження обговорювалися на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Львівського національного університету ім. Івана Франка. Матеріали дисертації, її основні положення та висновки пройшли апробацію на міжнародних, республіканських, регіональних наукових семінарах, конференціях, та конгресах: Міжнародній конференції "Львівсько-Варшавська школа та сучасна філософія" (Львів-Варшава, 1995), Міжнародній науково-практичній конференції "Філософія. Менталітет. Освіта" (Одеса, 1995), ІІІ філософсько-методологічних читаннях "Філософська антропологія: проблеми, методи, ідеї" (Львів, 1996), IX Читаннях пам’яті К.Твардовського (Львів, 1997), ХХ Всесвітньому філософському конгресі (Бостон, 1998), XV Міжнародних читаннях "Великі перетворювачі природознавства: Імануїл Кант" (Мінськ, 1999), Міжнародній науковій конференції "Духовне відродження – основа стратегії сталого розвитку України" (Львів, 1999), XI Міжнародному конгресі з логіки, методології та філософії науки (Краків, 1999), III Регіональному семінарі "Модерн і філософія" (Львів, 2000), IV Міжнародній науково-теоретичній конференції "Людина: дух, душа, тіло" (Суми, 2000).
Публікації. Основні ідеї та результати дослідження викладені у 4 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях України, 2 статтях у зарубіжних виданнях та 7 тезах конференцій загальним обсягом 3,4 д.а.
Cтруктура дисертації зумовлена логікою дослідження, його цілями та задачами. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що обєднують 9 підрозділів, висновків та списку використаних джерел українською та іноземними мовами (189 найменувань). Повний обсяг дисертації – 181 сторінка основного тексту та 18 сторінок списку використаних джерел.
Основний зміст
У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, визначено об’єкт, предмет та методологічні засади дослідження, сформульовано мету й завдання роботи, наукову новизну здобутих результатів, їхню практичну значущість. Представлені способи апробації результатів дослідження та структура дисертації.
У першому розділі "Генеза конструктивістських підходів у філософії: теоретико-методологічні засади дослідження" аналізуються еволюція класичних епістемологій, становлення нової епістемологічної програми, центром якої є уявлення про пізнання як організацію, або конструювання, світу.
У підрозділі 1.1. "Еволюція класичної епістемологічної програми та передумови виникнення конструктивістських тенденцій" на основі залучення широкого кола літератури різних філософських напрямків ХХ ст. здійснюється аналіз передумов формування принципів конструктивізму. В якості фундаменту класичної епістемологічної програми можна виділити дві основні установки: суб’єктно-об’єктну опозицію та протиставлення "зовнішнього" світу фізичних речей "внутрішньому" світові свідомості. Наслідком дотримання цих двох установок є формування погляду, згідно якого знання є результатом розкриття внутрішніх властивостей об’єкта. В класичній філософії цей погляд отримав назву "метафізичного реалізму". З метою уникнення двозначностей, пов’язаних із використанням понять "метафізичний" та "реалізм", описані тенденції в епістемології пропонується позначити в якості "об’єктивістської епістемологічної програми".
Принципове розмежування "свідомості" та "світу" мало своїм наслідком зростання скептицизму через неспроможність реконструювати реальний процес пізнання. Це, у свою чергу, призвело до необхідності вироблення нових підходів до проблем онтології та теорії пізнання. Переосмислення епістемологічної проблематики у ХХ ст. здобуло конкретні вияви у (1) "стратифікації" суб’єкту пізнання, тобто виділенні різних рівнів суб’єктної організації; (2) уявленні про концептуальність знання; (3) відмові від ідеалу істини як нормативної функції пізнання та у поширенні уявлення про істину як апроксимацію. Розробка цих положень призвела до формування нової епістемологічної програми, основу якої склало уявлення про активну природу пізнання, його адаптивну і, в цьому сенсі, селективну функцію.
З’ясування причин виникнення та функцій конструктивізму у сучасній філософії вимагає попереднього дослідження генези конструктивістських поглядів в історії філософії. Анти-реалістична філософія Дж.Берклі, концепція апріорних форм споглядання І.Канта, реляціоністські аспекти теорії пізнання А.Шопенгауера, нарешті, виразні конструктивістські мотиви у філософії неокантіанців, зокрема, Ф.А.Ланге та Е.Кассірера складають теоретичні витоки сучасного конструктивізму. Втім, методологічні відмінності між сучасними конструктивістськими теоріями та їхніми попередниками є настільки значними, що будь-які спроби їх "узгодження" виявляються марними. Тож джерелом сучасних конструктивістських тенденцій є, назагал, глобальна переорієнтація епістемологічних досліджень у ХХ сторіччі, поштовх якій, однак, надала австрійська філософія ХІХ ст. (Б.Больцано, Ф.Брентано, А.фон Майнонг та ін.).
Пізнання, згідно принципів конструктивізму, є не стільки "відображенням об’єктивної реальності", скільки більш чи менш довільним процесом організації, або конструювання як структури знання, так і самої реальності. Основними завданнями нової епістемологічної програми, відповідно, виявляються дослідження природи структур організації досвіду і визначення умов достовірності або ж істинності знання.
У підрозділі 1.2. "Проблеми референції та достовірності знання у логічному емпіризмі" встановлюється, що питання про достовірність для філософів-аналітиків є безпосередньо пов’язаним із проблемою референції – співвіднесенням конкретного об’єкта з відповідним конкретним ім’ям або висловлюванням. В якості стандарту референційного відношення логічні емпіристи запропонували теорію протокольних речень. Однак ані М.Шліку, ані його опоненту О.Нойрату не вдалося надати їй цілісного, несуперечливого вигляду. Дискусія про протокольні речення показала (1) неможливість побудови "чистої" протокольної мови; (2) обмеженість процедури верифікації тією мірою спрощення речення, яка необхідна для збереження його осмисленості; (3) обмеженість неопозитивістського аналізу пізнання сферою спостережуваних феноменів; (4) відсутність доступу до не-мовної реальності (а, отже, до реальності як такої) як наслідок прийняття кореспонденціонізму, що спирається на "чуттєві дані"; (5) відсутність розв’язання проблеми референції в межах неопозитивістської епістемології.
Як показано у підрозділі 1.3. "Холістична епістемологія В.Куайна та критика концепції "даного" В.Селларсом", констатація поразки дослідницької програми логічного емпіризму, однак, була недостатньою для розв’язання проблеми референції. В.Куайн та В.Селларс виділили три основні причини цієї поразки, що вказували шлях до можливого вирішення проблеми. Вони спростували, по-перше, наявність у мові науки деякого виду привілейованих речень, чия істинність не може бути спростованою. По-друге, була заперечена можливість встановлення взаємооднозначної відповідності між реченням й одиничним досвідом, або ж групою досвідів, на підставі яких речення може бути верифіковане. По-третє, була спростована можливість визначення деякої частини досвіду як "даного", незалежного від будь-яких інтерпретацій. Згідно холістичної епістемології, запропонованої Куайном, поняття референції виявляється за можливе визначити лише по відношенню до певної концептуальної схеми. Ця онтологічна релятивність має своїм наслідком, звичайно, релятивність і нашого знання. Осмислена відповідь на питання про існування того чи іншого об’єкту, відповідно, полягає не у зверненні до деякої "абсолютної точки зору", а в описі того, як одна теорія об’єктів інтерпретується або реінтерпретується в іншій.
Дослідження у попередніх розділах екстерналістських теорій концептуальності та розуміння онтології як формальної семантики обумовлюють необхідність звернення до проблеми реалізму, що є предметом аналізу у підрозділі 1.4. "Онтологічні та епістемологічні аспекти дискусії "реалізм-антиреалізм". Складність цієї проблеми пов’язується, перш за все, з її інтегративною природою: в ній поєднуються проблеми філософії науки, епістемології та онтології а, по-друге, із тим, що з дискусією про реалізм у сучасній аналітичній філософії, як справедливо зазначає Д.Папіно, часто і неправомірно ототожнюють дві інші, більш традиційні дискусії. Першою з них є суперечка у філософії науки про онтологічний статус неспостережуваних сутностей; другою – більш давня дискусія у класичній філософії про встановлення онтологічного пріоритету між фізичними (матеріальними) сутностями ("реалізм") та ментальними (ідеальними) сутностями ("ідеалізм"). Проте в обидвох випадках питання обмежувалося зведенням проблемних висловлювань до тої або іншої форми стандартних, які не викликають сумнівів, висловлювань. Оскільки ж Вітгенштайн, Куайн та Селларс продемонстрували відсутність такого роду привілейованих висловлювань, під питанням опиняється вся наша система знання.
В той же час необхідно зазначити, що серед численних дослідників цієї проблеми досі немає єдності щодо визначення реалістичної та антиреалістичної позицій. Критичний аналіз поглядів Д.Папіно дозволяє сформулювати принципове питання: "чи існує незалежна від нас реальність?", щодо якого, власне, встановлюється приналежність дослідника до реалістського чи антиреалістського табору. Однак чимало дослідників (Дж.Леплен, А.Файн, Н.Гудмен) висловлювали обгрунтовані сумніви щодо можливості завжди чітко провести лінію між реалізмом та антиреалізмом навіть у поглядах одного конкретного дослідника. Два запропонованих рецепти розв’язання проблеми – "стратифікація" онтології (тобто виділення кількох рівнів реальності) та відмова від опозиції "реалізм-антиреалізм" – є, по суті, складовими одного й того ж самого підходу. Адже ми маємо підстави припустити (в першу чергу, на прикладі спроможності використання різних мовних каркасів), що людина живе в межах не лише однієї онтології. Звичайно, можна обгрунтовано говорити про те, що поняття онтології містить у собі всі системи об’єктів, з якими ми маємо справу, але, разом з тим, є підстави припускати, що кожна людина використовує принаймні декілька концептуальних каркасів і спроможна користуватися кількома референційними системами. Внаслідок цього один і той самий індивід несуперечливо може дотримуватися реалістської позиції щодо спостережуваних феноменів і антиреалістської – щодо неспостережуваних.
Можливості побудови різноманітних, але одночасно істинних онтологій дозволили цілій низці дослідників (Н.Гудмен, А.Файн, Б.Латур) дійти висновку, що неможливість опису реальності "якою вона є" пов’язана не стільки з недосконалістю нашого когнітивного апарату або просто його обмеженістю, скільки із тим, що реальності "як такої" не існує, а саме питання про існування реальності для сучасної людини стає предметом особистої віри (Б.Латур).
Методологічна обмеженість об’єктивістської епістемологічної програми, таким чином, спричинила її нездатність реалізувати головне завдання – побудувати послідовну теорію достовірного знання, що засновується на принципах "наукового реалізму". Оскільки ж конструктивізм засадничо претендує на те, аби бути епістемологічною методологію універсального характеру, він має пояснювати не лише розвиток наукового знання, але й буденних когнітивних практик. Тому предметом аналізу у другому розділі стають "Методологічні засади конструктивізму".
Результати аналізу, проведеного у підрозділі 2.1. "Розмаїття когнітивних практик та проблема релятивізму в альтернативних епістемологіях" демонструють наявність потужних "фонових", неартикульованих уявлень про природу пізнання, які істотно впливають на установки дослідника. При розповсюдженому переконанні у тому, що пізнання є виключно людською здібністю, серед філософів довший час переважало також переконання у тому, що принципи людського пізнання є універсальними, зокрема, тому, що вони є трансцендентальними. Тому і теорія пізнання будувалася як теорія помилок: досягнути достовірного знання вважалося за можливе лише за умови подолання, "зняття" всіх суб’єктивних елементів пізнання. Коли ж, нарешті, було показано, що онтологія не може будуватися з деякої "абсолютної перспективи", виникли спроби побудови епістемологій, альтернативних класичним та епістемологіям "головного напрямку" (mainstream epistemologies) – наприклад, зооепістемології та андроїдної епістемології.
Особливого значення у реалізації цих спроб набули дослідження феміністичної епістемології. На першому етапі її розвитку, представленому, зокрема, ранніми творами Л.Коуд, зусилля дослідниць/ків зосереджувалися, головним чином, на наголошуванні афективної сторони людської природи, що цілковито ігнорувалася в класичній епістемології, оскільки вона "вислизає" як від пропозиціонального формулювання типу "S P", так і від расселівської дистинкції "знайомство/опис" (acquaintance/description). Згодом дослідниці/ки дійшли низки цікавих висновків щодо традиційних епістемологічних та онтологічних уявлень. По-перше, на їх думку, стартовим майданчиком епістемологічних теорій має бути не теоретичне, а практичне знання, яке ми використовуємо у повсякденному спілкуванні зі світом. По-друге, знання не спирається на жодні чіткі, абсолютно безсумнівні основи; відповідно, пошуки епістемологами того, чого немає, є марним витрачанням часу (ця теза значною мірою спирається на холістичні епістемології Куайна та Селларса). По-третє, знання є не репрезентацією середовища, а його продуктом. З цією останньою тезою узгоджується також оцінка М.Хінтікка та Я.Хінтікки західної філософської думки як такої, що постулювала онтологічні моделі з фіксованим набором дискретних індивідів з їх постійними внутрішніми якостями. Всупереч цим типово маскулінним моделям, жінки, на думку згаданих авторів, більш схильні до моделей з сильно розвиненими реляційними (relational) характеристиками, а не з незалежними дискретними одиницями.
Важливо відзначити, що такі моделі призводять до виразно релятивістських тенденцій. Знання, внаслідок цього, визнається (1) генетично релятивним, пов’язаним із особливостями сприйняття світу людьми як певним видом живих істот; (2) історично обмеженим; (3) культурно та лінгвістично релятивним; (4) гендерно релятивним.
Визнання актуального реляціонізму у пізнавальному процесі не знімає проблеми релятивності. Спроби побудов конструктивістських моделей онтології чи епістемології, як це було показано у попередніх розділах дисертації, неодмінно стикаються із небезпекою "сповзання" конструктивізму у релятивізм. Джерелом цих тенденцій є неявно (tacitly) прийняті методологічні засади, на яких і будується більшість з аналізованих теорій. Питання про фундамент тієї чи іншої філософської системи виводить на рівень світоглядної орієнтації, що реалізується у самовизначенні (переважно, нерефлексивному) щодо числа та особливостей підставових начал буття. Йдеться, отже, про принциповий вибір між монізмом та його альтернативами, методологічні аспекти якого аналізуються у підрозділі 2.2. "Плюралізм як методологічний принцип".
Попри досить велику історію понять монізму, дуалізму та плюралізму, систематичне вивчення та розробка цих концепцій розпочалися лише у ХХ ст., передусім, у працях Б.Рассела (теорія "нейтрального монізму") та В.Джеймса (концепція плюралізму). Спроба класифікації плюралістичних філософій була здійснена В.Вотсоном. Автор виділяє наступні основні типи плюралістичних теорій, з яких постають різноманітні "змішані" форми: перспективний плюралізм (сюди можна залічити Фр.Ніцше та Н.Гудмена); плюралізм гіпотез (Ст.Пеппер) та методологічний плюралізм (В.Бут, а також підходи В.А.Лекторського, В.Л.Петрушенка, Л.Н.Столовича); нарешті, архічний плюралізм (Р.МакКеон; частково – "пізній" Вітгенштайн).
Втім, принципова новизна плюралізму як світоглядної позиції полягає зовсім не у тому, аби лічити кількість початкових субстанцій у метафізичному всесвіті. Погляд, який відстоюють представники плюралістичних теорій, зображує світ як структуру, утворену за принципами не ієрархії, чи підпорядкування, а взаємодії. Як видно на прикладах аналізованих у підрозділі теорій, "м’які" форми плюралізму (горизонтальний плюралізм, описаний Г.Прайсом, систематичний плюралізм Г.А.Майєрса чи світоглядний плюралізм, достатньо популярний в українській філософії) не можуть вважатися вільними від релятивістських тенденцій. Частіше всього вони просто фіксують, легалізують дивергентність поглядів і, водночас, обходять, "знімають" її тою чи іншою формою редукціонізму.
Інший шлях був вперше запропонований Р.Силваном в його концепції радикального плюралізму. Слідуючи ним, не потрібно зрікатися уявлень про релятивність референції тій чи іншій концептуальній схемі, про відсутність готових "даностей" свідомості чи тлумачення пізнання як когнітивної практики. Радикальний плюралізм приймає існування багатьох частково порівнюваних теорій, що багатьма способами (не однозначно-відповідно) взаємодіють з багатьма актуальними світами. Це дозволяє обгрунтовано вважати радикальний плюралізм альтернативою реалізму, антиреалізму та релятивізму.
У третьому розділі "Конструктивізм як організаційна теорія пізнання" здійснюється систематизація конструктивістських елементів в онтологічних та епістемологічних теоріях. Прийняття плюралізму в якості методологічного принципу дозволяє обгрунтувати розуміння концептуальних схем як онтологій та подолати властивий теоріям концептуальності релятивізм. Подальша розробка цих ідей надає можливість побудови плюралістичних онтологій, розгляду яких присвячений підрозділ 3.1. "Плюралістичні теорії онтології: від формальної семантики до теорії ніш".
Реабілітація онтології в аналітичній філософії та її сучасне відродження в якості не-метафізичної дисципліни пов’язується з іменами Р.Карнапа та В.Куайна. Використовуючи расселівську теорію одиничних дескрипцій, яка дозволяє успішно оперувати з об’єктами, що не мають референтів у фізичній реальності, Куайн формулює принцип "онтологічного імунітету", згідно якого говорити про прийняття тої чи іншої онтології можна лише у зв’язку з використанням пов’язаних змінних (bound variables) типу "кожний", "деякий", "ніщо" та ін. Як Карнап, так і Куайн стверджують (1) лінгвістичний релятивізм, в силу якого ми не можемо говорити "ззовні" мови, а лише зсередини того каркасу, правила якого ми прийняли; (2) онтологічні наслідки прийняття каркасу, в силу яких його прийняття (acceptance) спричиняє онтологічне прийняття (commitment) сутностей, на які поширюється сфера дії кванторів каркасу; (3) залежність онтології від каркасу, як наслідок з (1): оскільки ми не можемо говорити "ззовні" мови, для онтології не існує іншої позиції, окрім тієї, що забезпечується вже існуючим каркасом; (4) прагматизм у прийнятті каркасу. Проте Карнап відстоює (a) плюралізм каркасів, оскільки, з його точки зору, всередині однієї мови існують різноманітні каркаси, що виконують різноманітні функції; і (b) онтологічний плюралізм, як наслідок (a) і (3): у тому степені, в якому різноманітні каркаси є незалежними і виконують різноманітні функції, їхні екзистенціальні квантори також можуть виконувати різні функції і, отже, кожен каркас приносить з собою своє власне поняття про реальність.
Оскільки, як вважає Т. ван Гелдер, онтологічні пріоритети деякого каркасу можуть і не прочитуватися безпосередньо з мови в її повсякденному вжитку, розглядається плюралістична онтологія Н.Гудмена. Належачи до прихильників радикального плюралізму, Гудмен вважає, що регрес світів не створює проблеми "остаточного обгрунтування", оскільки кожен світ являє собою більш-менш самодостатню систему опису, кожна з яких не може бути повністю експлікована. Втім, Гудмен виділяє певні універсальні (спільні для всіх світів) способи організації – складання і розбирання; розставляння акцентів і впорядкування; викреслювання, доповнення та деформація – не претендуючи, однак, на остаточність чи обов’язковість своєї класифікації. Більш строгим, формальним, варіантом операціоналізму Гудмена є мереологія Лєснєвського, в якій три об’єкти стандартної системи числення можуть розглядатися як сім об’єктів. Нарешті, мереологія як теорія формальних структур (зокрема, структур частин і цілого) виявилася джерелом плідних ідей для онтологічної теорії ніш та границь Б.Сміта–А.Варзі. Характерними особливостями екологічної ніши, згідно Сміта-Варзі, є те, що її існування утримується певними функціональними, а не субстанційними, властивостями, а сама ніша може частково перекриватися або частково співпадати (overlap) з іншими екологічними нішами, з якими вона не має спільних частин. Концепції формальної семантики Карнапа і Куайна, онтологія Гудмена та мереологічні та топологічні теорії Лєснєвського та Сміта-Варзі дозволяють також сформулювати визначення онтології (не пов’язане з метафізичним трактуванням цього поняття), згідно якого онтологія є теорією існування об’єктів.
Претензії радикального плюралізму на володіння альтернативою реалізму та антиреалізму виявилися виправданими. Як в концепції Гудмена, так і в концепції Сміта-Варзі світи вкладені один в одний, а не розташовані ієрархічно. Таким чином, впровадження плюралістичних засад до конструктивістських епістемологій дозволило обгрунтувати як дивергентність поглядів щодо буденних об’єктів, так і рівноцінність і нередукованість наукових теорій стосовно будь-якого з двох "рівнів реальності" (Р.Ньютон) – як спостережуваних, так і неспостережуваних феноменів. Питання ж про те, який з цих (чи з будь-яких інших) рівнів слід вважати реальним, виявляється не просто невирішуваним, але й некоректно сформульованим.
Класифікація способів організаційної діяльності, запропонована Гудменом, має підкреслено операціоналістський, "технічний" вигляд. Мета її полягає у тому, аби підкреслити не-спекулятивний характер взаємодії людини і світу, перетворення умовно "зовнішньої" реальності у світ самої людини. Як показано у підрозділі 3.2. "Когнітивні схеми як структури організації досвіду", завданням когнітивних наук, однак, було щось здогадно протилежне: притягнення уваги до власне когнітивних інструментів організації світу. Це специфічне завдання знайшло свій відбиток і у ключовому терміні, що був запропонований одним з творців когнітивної психології У.Найссером для опису організаційних структур досвіду – "когнітивні схеми". Вони не лише спрямовують перцептивну активність, але й самі трансформуються в процесі діяльності та набуття досвіду. Когнітивні схеми дають не безпосереднє (або опосередковане) знання, а вказують шлях до його придбання і засоби його організації, необхідні для того, щоб ним можна було управляти і користуватися. Когнітивні карти, у свою чергу, є певними "пакетами" схем. Так само, як і світи в концепції Гудмена, когнітивні схеми не утворюють ієрархію, а є радше вкладеними одна в одну, ніж слідують одна за одною чи надбудовуються одна над одною. В цьому полягає принципова відмінність між концепцію когнітивних схем та теорією фреймів М.Мінскі. Когнітивні карти є описами об’єктів; видалення з цих описів самих об’єктів у спробі виявити "чисту когнітивну структуру" (якби було можливим) означало б зникнення самих когнітивних схем. Якщо ж сприймання – це форма дії, то, у відповідності з поглядом на діяльність людини (у тому числі когнітивну) як на організацію світу (або, у термінах вітчизняної філософської традиції, перетворення), валідність концепції когнітивних схем у сфері загальної епістемології видається очевидною.
Відзначаючи, що детальне опрацювання проблеми структуризації когнітивних схем є справою майбутніх досліджень, на сьогодні видається за можливе обгрунтовано говорити про наступні рівні: біологічні сценарії, соціальні інструкції, мовні моделі, особистісні установки, дисциплінарні матриці. Хоча наведена у підрозділі класифікація не претендує на вичерпність, варто зазначити, що її основу склала систематизація феноменів, розглянутих у дисертації, а стратифікація схем відбувалася лише за тими рівнями, які можна досліджувати виходячи з принципу компаративізму, наприклад, відмінності когнітивних практик жінок та чоловіків.
Релятивістські теорії концептуальності підштовхують до думки, що когнітивні схеми розділяють людей, ув’язнюючи їх у полоні інструкцій, сценаріїв і каркасів. Проте, як показано у дисертації, є набагато більше підстав вважати, що вони об’єднують нас, задаючи в достатньому степені загальні схеми організації досвіду.
У підрозділі 3.3. "Проблема істини в конструктивізмі" зазначається, що висновки сучасних епістемологічних теорій суперечать "класичним" уявленням про пізнання та істину, що вимагає перегляду цих понять.
Згідно Дьюї, Куайна та представників альтернативних епістемологій всі аспекти людської поведінки, всі форми когнітивних практик стають важливими для побудови інтегральної теорії пізнання, якою претендує бути конструктивізм. Наслідком використання пізнавальних інструментів, якими є когнітивні схеми, є не готовий продукт під назвою "знання", а власне організація нашого світу. Одним з результатів такої організації може бути те, що ми звикли іменувати "знанням", маючи фактично під цим на увазі лише результати наукової когнітивної практики. Виходячи з уявлень про практичну природу пізнання; про концептуалізацію досвіду як про суттєвий етап пізнавального процесу та необхідну умову інтелектуальної діяльності; нарешті, з припущення поняття об’єктів як базового поняття онтології формулюється наступне твердження: знання – це концептуалізований досвід оперування людини з об’єктами.
Виразно дескриптивістський характер цього визначення ставить під загрозу нормативний характер істини та, у зв’язку із цим, поняття істини взагалі, оскільки негація нормативності означаю негацію чітких критеріїв істинності. Але навіть в межах не-конструктивістських епістемологій релятивізм істини є серйозною проблемою для класичних семантичних (кореспондентної та когерентної) концепцій істини. Популярні у другій половині ХХ ст. епістемічні інтерпретації істини, однак, не забезпечують бажаної точності дефініції та нормативності. Тенденція до "вивітрювання" поняття істини з мови науки теоретично оформлюється у концепції дефляціонізму, що розвивалася Г.Фреге, Ф.П.Ремсі (Ramsey), А.Айєром, В.Куайном, П.Горвічем та Г.Філдом. Згідно цього підходу стверджувати, що висловлювання є істинним означає попросту стверджувати саме це висловлювання. Наприклад, сказати, що "'сніг є білим' істинне", еквівалентне тому, аби просто сказати, що сніг є білим. Тому філософів, що шукають природу істини, чекає розчарування: вони шукають того, чого немає (П.Горвіч). Попри деяку проблематичність встановлення відношення еквівалентності між реченням в лапках і реченням без лапок (М.Девітт), дефляціоністська концепція істини не лише підтримує традицію тлумачення істини як семантичного поняття, але й виражає характерну тенденцію сучасної епістемології до обмеження сфери застосування поняття істини на користь інших методів оцінки знання – таких, як корисність, розуміння, зручність, валідність та ін. (погляди Г.Прайса, Н.Гудмена, А.М.Оліва).
Питання забезпечення алетичного плюралізму пов’язане із проблемою репресивності, що її допомагають розв’язати концепція когнітивних схем та впровадження поняття середовища. Будучи "реакціями" на розмаїття середовища, розмаїті когнітивні схеми, у свою чергу, підтримують це розмаїття, забезпечуючи нас різноманітними способами організації світу. З іншого боку, в якості "відносно універсальних" схем організації досвіду, когнітивні схеми забезпечують можливість комунікації між людьми так само, як і культурами. Таким чином, концепція когнітивних схем "захищає" конструктивістську теорію пізнання від репресивних тенденцій щодо інших суб’єктів пізнання. Стосовно ж об’єктів вимога нерепресивності є, по суті, вимогою адекватності наших дій (теорій) діям середовища. Згідно вже згаданого екологічного підходу, об’єкт є складовою середовища, а не ізольованим від нього, а саме середовище розглядається не як другорядне "тло" по відношенню до об’єкту, а як рівноконституюючий його елемент. Це дозволяє зробити висновок про те, що елімінація репресивності конструктивізму є можливою через визнання актуального "глибокого" плюралізму – об’єктів, схем та агентів.
Висновки
1.
Комплексний аналіз актуальних проблем аналітичної філософії, зосереджених у галузі епістемології та онтології, дозволяє уникнути упередженого ставлення до змін, що відбувалися у теоріях пізнання ХХ ст., як до маніфестації занепаду ідеалів науковості та об’єктивності філософського дослідження та дає підстави говорити про еволюцію класичної епістемологічної програми від об’єктивізму до конструктивізму, від моделі "нейтрального спостерігача" до уявлення про "когнітивного агента".
2.
Конструктивістські тенденції в сучасній епістемології посилюються також завдяки загальноцивілізаційній тенденції збільшення кількості інформації, що передається не "з уст в уста", а через культуру, глобальне інформаційне поле, фіксуючи зростання ролі власне інформаційних засобів регулювання світу соціальної та технологічної діяльності людини.
3.
Основним джерелом змін засновків епістемологічних досліджень у філософії ХХ ст. став аналіз проблеми референції, тобто співвідношення імені (речення) та його (фізичного) відповідника (референта). Дослідження В.Куайна та В.Селларса показали, що правила референції релятивні певній концептуальній схемі, процес сприймання є невіддільним від процесу концептуалізації і, таким чином, ідея "даних досвіду" виявляється помилковою, а отже, знання, в тому числі наукове, не може претендувати на об’єктивність та незалежність від системи опису.
4.
Релятивність референційного зв’язку та наголошування важливості індивідуальних характеристик суб’єктів пізнання стимулювали розвиток релятивістських тенденцій як в альтернативних епістемологіях, так і епістемологіях "головного напрямку". Однак в той час як значна частина конструктивістських епістемологій тлумачила неможливість досягнення об’єктивного знання як наслідок того, що реальність є соціально сконструйованим фактом, дискусія "реалістів" та "антиреалістів" відкрила шлях до принципово іншої інтерпретації когнітивної практики. Реальність як така не може бути пізнаваною людиною не з причини недосконалості наших когнітивних інструментів чи слабкості концептуального апарату (хоча, звичайно, ці проблеми не заперечувалися нон-реалістами), а через те, що реальності "самої в собі" не існує. Елімінація людини з картини світу означає зникнення самої картини. Оскільки ж досвід – це все, чим диспонує людина, механізми організації досвіду, про які говорили Куайн та Селларс, виявляються механізмами організації світу.
5.
Такого роду радикальний конструктивізм, проте, містить в собі серйозну проблему, а саме, схильність до репресивності. Репресивність конструктивізму може проявлятися як у формі репресивності щодо об’єкту, так і у формі репресивності щодо інших суб’єктів. Подолання ж цієї репресивності є необхідною умовою можливості встановлення критеріїв достовірності знання. Реалізація цього завдання є одночасно реалізацією побудови принципово нової, плюралістичної версії конструктивістської епістемології – організаційної теорії пізнання.
6.
Першим кроком до її побудови є прийняття методологічного принципу плюралізму, що стверджує рівноправність різних систем опису світу та заперечує необхідність їх редукції до однієї, універсальної системи, оскільки вибір такої системи завжди буде арбітральним (довільним).
7.
Подолання репресивності конструктивізму щодо об’єкту стає можливим завдяки принципу екологізму, що запроваджується до епістемології з когнітивних наук, та ефективно застосовується для побудови плюралістичних онтологій.
