ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ім. І. КРИП’ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

УДК 930.2 (477.8) “9/16”

Войтович Леонтій Вікторович

КНЯЗІВСЬКІ ДИНАСТІЇ CХІДНОЇ ЄВРОПИ (КІНЕЦЬ ІХ - ПОЧАТОК XVІ СТ.):
СКЛАД, СУСПІЛЬНА І ПОЛІТИЧНА РОЛЬ

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Львів - 2001

Дисертацією є монографія “Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ - початок XVІ ст): склад, суспільна і політична роль” (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. - 649 с.)

Робота виконана у відділі історії середніх віків Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України

Науковий консультант - ІСАЄВИЧ ЯРОСЛАВ ДМИТРОВИЧ,

академік НАН України, доктор історичних наук,

професор, директор Інституту українознавства

НАН України

Офіційні опоненти: КОТЛЯР МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ,

член-кореспондент НАН України, доктор історичних

наук, професор, головний спеціаліст Інституту

історії України НАН України;

КРИКУН МИКОЛА ГРИГОРОВИЧ,

доктор історичних наук, професор кафедри історії

західних слов’ян Львівського державного

національного університету ім.І.Франка;

КУЧИНКО МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ,

доктор історичних наук, професор, завідувач

кафедри археології та джерелознавства

Волинського державного університету

ім.Л.Українки.

Провідна установа - Інститут української археографії та

джерелознавства ім.М.С.Грушевського НАН України

Захист відбудеться 3 липня 2001 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім.І.Кри-п’якевича НАН України (79026, м.Львів, вул.Козельницька,4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознав-ства ім.І.Крип’якевича НАН України (79026,м.Львів, вул.Козельницька,4).

Автореферат розісланий 26 травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Патер І.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

АКТУАЛЬНІСТЬ ТЕМИ визначається необхідністю вивчення верхівки правлячої еліти Східної Європи: князівських династій Рюриковичів та Гедиміновичів, а також князів іншого походження, їх персонального складу, ролі у розвитку суспільства та політичних подіях, взаємин всередині князівської верстви, демографії, спадкового права і шлюбної політики, стосунків з іншими станами суспільства, церквою та містами, впливу князів на розвиток війська і військового мистецтва, культури, розвиток і збереження державних інституцій і самої державності.

У всі періоди історії еліта мала великий вплив на долю народу. У кожному суспільстві, навіть найдемократичнішому, належність до еліти перетворюється у спадкову. Цьому сприяє виховання, освіта та традиції. У середньовічному суспільстві вона обмежувалася представниками правлячої династії та її найближчого оточення. Це оточення формувалося з родової знаті, традиційно пов’язаної з правлячою династією, та з військовим середовищем, котре заслугами перед владою здобуло право пробитися до еліти. Вершиною еліти була правляча династія, яка з огляду на провідну роль у суспільстві та житті народу, докладно вивчається, бо без цього картина історичного процесу не може бути відтворена.

З різних причин діяльність правлячої еліти, її роль у розвитку суспільства і вплив на різні сторони його функціонування, не викликала належного зацікавлення. М.Грушевський найдокладніше з усіх істориків проаналізував політичну історію земель і удільних князівств та боротьбу навколо Києва до його здобуття монголами у 1240 р., але не проявив такої ж зацікавленості до діяльності правлячих династій у наступному періоді. Цим шляхом пішли майже всі представники національної історичної школи. Намагаючися довести якомога найтривалішу бездержавність українського народу, окремі історики, зокрема українські, або загалом ігнорували цю проблему або підкреслювали зрадливість національної еліти та її негативну роль у житті суспільства. Тому майже весь період від монгольського завоювання до початку козацької доби у цьому плані залишився дослідженим тільки фрагментарно.

Окремі аспекти, пов’язані з династією Рюриковичів, грунтовно розглядали О.Пресняков, О.Рапов, А.Поппе та деякі інші дослідники. Перші комплексні дослідження української еліти належать О.Толочку та Н.Яковенко. Але вони обрали для своїх досліджень значно вужчі хронологічні рамки, а крім того не ставили перед собою завдання охопити весь персональний склад князівської верстви. Щодо останнього, то генеалогічні студії, які успішно розвивалися в Україні та Росії на межі ХІХ-ХХ ст., з відомих причин були призупинені з початку 1920-х років. З тих же причин подібні студії були практично перервані і у Польщі (1940-70-і рр.) та Литві.

Вивчення верхівки правлячої еліти Східної Європи, зокрема князівських династій Рюриковичів та Гедиміновичів, актуальне й для історії сусідніх країн, перш за все Білорусії, Росії, Литви, Польщі, Угорщини та Чехії.

ЗВ’ЯЗОК РОБОТИ З НАУКОВИМИ ПРОГРАМАМИ. Монографія виконана в рамках проекту Державного Фонду фундаментальних досліджень Державного комітету України з питань науки та інтелектуальної власності “Галицько-Волинське князівство в історії української державності”, є складовою частиною планових тем Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України.

ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ - князівські династії Рюриковичів і Гедиміновичів, а також князівські родини іншого походження, їх персональний склад, демографія, спадкове право, шлюбна політика і пов’язання з іншими династіями та родами, стосунки з іншими верствами суспільства, церквою та містами, вплив князів на військо і військову справу, культуру, розвиток і збереження державних інституцій і традицій державності.

ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ охоплюють час, коли князівська верства в українських землях залишалася правлячою елітою, тобто від утворення Київської Русі (формально 882 р.) до зрівнення у Великому князівстві Литовському з рештою шляхти і формального позбавлення прав зносин з іноземними володарями та роздачі земельних ленів (1492 р.) і ліквідації суверенітету удільних князівств, які перейшли під протекторат Московської держави (перша чверть XVІ ст.).

МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ДОСЛІДЖЕННЯ - принцип історизму та наукової об’єктивності. Дисертант використав спеціально-історичні методи - аналітичний, ретроспективний, синхронний, порівняльний та проблемно-хронологічний. Суспільно-економічні та політичні процеси розглядалися в динамічному розвитку і діалектичному взаємозв’язку.

МЕТА І ЗАВДАННЯ РОБОТИ - на основі узагальнення здобутків історіографії, включаючи найновіші зарубіжні дослідження, осмислення нових джерел, зокрема пом’яників і наративних пам’яток, дослідити:

- персональних склад всіх гілок Рюриковичів, Гедиміновичів і князів іншого походження;

- демографію князівської верстви;

- спадкове право, шлюбну політику і пов’язання з іншими династіями;

- міжкнязівські взаємини і стосунки князів з іншими верствами суспільства;

- взаємини князів з церквою;

- взаємини князів з містами;

- вплив князів на військо і розвиток військової справи;

- вплив князів на розвиток культури;

- вплив князів на розвиток державних інституцій і державності, а також збереження державницьких традицій.

НАУКОВА НОВИЗНА ДОСЛІДЖЕННЯ - сукупність наукових положень і висновків, що виносяться на захист:

1. Князівська верства була правлячим і найбільш замкненим станом, доступ до якого давало тільки народження. Втративши право на успадкування престолу, князь випадав з правлячої верстви і ставав ізгоєм. Боротьба князів за збереження статусу правлячої верстви затягнулася на довший час і після ліквідації князівств. У Польсько-Литовській державі вона відбилася спалахом активності і відродженням могутності волинських князів у другій половині XVІ - першій половині XVІІ ст.

2. З 497 відомих осіб перших дванадцяти поколінь Рюриковичів (до середини ХІІІ ст.) 30 прожили більше 60 років (6 % від загального числа), загинуло 66 мужчин (21 % від числа мужчин), в т.ч. 24 у братовбивчих війнах та від рук родичів. З числа 1471 відомих осіб наступних восьми поколінь (до початку XVІ ст.) більше 60 років прожило тільки 1,4 %, мужчин загинуло бл.20 %. У князівських родинах було в середньому від одного до п’яти дітей. Шість і більше дітей мали бл.11 % родин. Число шлюбів рідко сягало трьох. Повторні шлюби відбувалися протягом року, в якому сталася смерть першої дружини. Розлучення були рідкими - всі вони носили політичний характер. Шлюбний вік істотної ролі не відігравав, бо шлюби були скріпленням політичних угод. У межах різних гілок перших дванадцяти поколінь Рюриковичів була традиція надавати перевагу певним іменам: для першої Галицької династії - Володимирко, Ростислав, Рюрик, Володар, Василько; для Чернігівських Святославичів - Святослав, Гліб, Роман, Юрій, Ярослав; для Ольговичів - Святослав, Олег, Михайло, Всеволод. З XІV ст. відходили давні слов’янські імена (Ярополк, Святополк, Ізяслав, Святослав, Мстислав, Всеслав, Всеволод), а популярними стали Іван, Семен та Михайло.

3. Із 494 відомих осіб перших восьми поколінь Гедиміновичів 59 (12 %) прожило більше 60 років, загинуло 33 мужчини (4,9 % від числа мужчин). Кількість дітей у родинах Гедиміновичів була більшою, а число шлюбів, шлюбний вік та інші традиції були такими ж як у Рюриковичів.

4. Від Рюриковичів безперечно походять 246 , від Гедиміновичів - 48 родин, з яких походження 7 родин залишається спірним. Ще 6 князівських родин походять від інших литовських династій, походження 11 князівських родин встановити не вдається, 4 князівські родини були половецько-кабардинського походження і 29 князівських родин походили від Чингізидів та інших ординських родів. Відпали сумніви стосовно князя Станіслава і панування путивльської династії у Києві в першій половині XІV ст. Твердо встановлено походження князів Острозьких від Романа Даниловича, князів Четвертинських - від удільних турівських князів, князів Осовицьких - від Михайла Романовича, князів Головчинських - від стародубсько-ряполовських князів, князів Несвіцьких і Вишневецьких - від Корибута-Дмитра Ольгердовича, а князів Сангушків - від волинського князя Федора Любартовича. Уточнені та перевірені родоводи інших князівських родин.

5. У Рюриковичів існувала система успадкування князівських престолів на праві родового старшинства, яка з часом змінювалася. Порушення права привело до практики ізгойства, а пізніше - до конфронтації Мономаховичів з Ольговичами, яка була стрижнем міжкнязівських відносин у середині ХІІ - на початку ХІІІ ст. Любецький снем у 1097 р. узаконив спадкове право на управління певними територіями різних гілок династії, ця практика була поширена і на успадкування удільних князівств в ряді земель (у Волинській землі - з 1170 р., Чернігівській - 1206 р., Турівській - на межі ХІІ-ХІІІ ст., Полоцькій - у середині ХІІ ст.). При відсутності прямих спадкоємців “по мечу” за заповітом померлого князя могли отримати престол бастарди і адаптовані діти. Далі йшли спадкоємці “по кужелю” - тобто по материнській лінії, а вже тоді - найближчі родичі (двоюрідні і т.д.). Родичі “по кужелю” з останнім із представників династії мали перевагу над родичами із старших колін, родичі старшої сестри над родичами молодшої. З XІІІ ст. спроба припинити розпад дрібних князівств привела до поділу їх на частки (політикою і обороною князі керували спільно, а доходи, розділені за жеребом, збиралися окремо на кожного князя і його дружину). Тільки московські князі з кінця ХV ст. зуміли запровадити ординську практики прямого успадкування, а також принцип анексії уділів при відсутності прямих спадкоємців “по мечу”, що сприяло утворенню централізованої Московської держави, тоді як дотримання традиційної практики успадкування вело до подальшого роздроблення князівств.

6. Приходячи до влади у тих князівствах, де раніше престоли займали Рюриковичі, Гедиміновичі намагалися закріпити угоди з місцевими елітами династичними шлюбами. У Великому Князівстві Литовському після кількох порушень права сильнішими князями утвердився принцип виборності великого князя. Практику роздачі уділів на землях домену сюзеренів запровадив Любарт-Дмитро Гедимінович, а пізніше продовжив Свидригайло Ольгердович. Нові власники поводилися як спадкові удільні князі. Після Кревської унії великі литовські князі почали проводити заміну уділів, вигнання князів з їх земель, передачу цих земель іншим гілкам та династіям, а пізніше “затвердження” спадкоємців на престолах їх батьків. До подібної практики вдавалися і московські князі. Але до подібних заходів вдавалися дуже рідко, бо традиція відігрівала велике значення і з цим мусили рахуватися.

7. Династична політика князів служила інтересам зовнішньої політики. Шлюбами скріплювали укладені угоди. З 250 відомих шлюбів перших дванадцяти поколінь Рюриковичів 104 припадає на шлюби з особами з іноземних династій і тільки 7 - з боярськими дочками, переважно лідерів новгородського боярства. Окремі гілки династії дотримувалися певних традицій, які випливали з інтересів їхніх територій (галицькі князі одружувалися переважно з Арпадами і Ольговичами, волинські - з П’ястами і т.д.). Після монгольського завоювання у межах ординського впливу зв’язки Рюриковичів з іншими династіями стали поодинокими. Всі відомі шлюби з ординками були укладені переважно з ініціативи Чингізидів. З 99 відомих шлюбів перших восьми поколінь Гедиміновичів 85 (або 86 %) було укладено з особами з інших династій. До середини XV ст. шлюби князів з представниками нетитулованої знаті були дуже рідкими.

8. Суспільство Київської Русі було феодальним, основні відносини якого базувалися на наявності феодів чи ленів, тобто земельних володінь або фіксованих доходів з них (грошових чи натуральних), наданих сюзереном своєму васалові у спадкове володіння за умови виконання останнім певних служб на користь сеньйора (військової, з управління певними територіями, судочинства чи придворної). Протягом Х-ХІІІ ст. основним джерелом доходів феодалів, в т.ч. і князів, залишалася земельна рента-податок з ленів, а також доходи з інших видів діяльності, перш за все торгівлі і ремесла (князівські майстерні у цей період були головними поставниками ремісничих товарів для ринку). Майже до 1240 р. особисті земельні володіння були незначними і товарної продукції не виробляли. У Х ст. склалася система бенефіцій, князі-бенефіціари отримували частку від податків, які збиралися на підвладних їм територіях. Розширення їх суверенітету над цими територіями, поряд з залишками місцевого сепаратизму і настроями міських верхівок, сприяли визріванню умов для політичного роздроблення. Любецький (1097 р.) і Витичівський (1100 р.) снеми зафіксували завершення періоду панування відносини на основі бенефіцій (умовних надань на час виконання служби) і перехід до панування відносин на основі феодів (спадкових надань). Перехідний час між цими періодами можна умовно датувати 1097-1132 рр. Розгортання широкого процесу феодалізації, при якому князі земель набували у повному обсязі право інвеститури (наділення) у межах кордонів своєї території, умовно можна віднести до часу після 1132 р. Тривав цей процес до політичної ліквідації князівств у кінці XV - на початку XVІ ст. із рецидивами відродження аж до середини XVІІ ст.

9. Князь був носієм державного суверенітету і вершиною ієрархічної піраміди. Навіть найдрібніші князівства мали всі ознаки середньовічних феодальних держав: сталі території; правлячі династії, які проводили власну політику, адміністрацію і судочинство, систему збору податків, мит і данин, систему шляхів і регіональні ринки, військо і ополчення. Виступаючи спочатку як військові організатори суспільства, змушені рахуватися з верхівкою міст та місцевими елітами, князі до середини ХІІІ ст. поступово зосередили всю повноту влади у своїх руках (законодавчу, військову, адміністративну, судову і фіскальну), обмеживши, а потім і замінивши інститут віча дорадчою княжою Думою (у всіх землях крім Новгородської). Всі верстви суспільства: боярство (з числа якого призначалися головні уряди у князівствах), дружина (детські, отроки, гриді), княжі дворяни (тіуни двірцеві, ключники, сокільничі, ловчі, тіуни городові, волочські, сільські, ратайні, вірники, городничі, мостівничі, осьменики, ємці, митники, ябетники), рядовичі (що по угоді-ряду ставали на княжу службу), безпосередньо залежали від князів. Кожна з цих верств була відкритою, але перехід з однієї в іншу був наслідком виявлення княжої волі. Опосередковано від князів залежало і життя інших верств населення: міського бюргерства (старці градські і гості), земської верхівки (житьї люди, нарочиті люди, чадь стара), чорних людей (ремісників і посадських), вільних землеробів (чадь молода і смерди), і, навіть, міського люмпену (убогі люди, гулящі люди, сироти) та ізгоїв. І тільки найнижчі верстви: боярські рядовичі, наймити, закупи-челядники, парики (половники-пущеники, задушні люди, прощеники), закупи і вдачі та раби-челядники (холопи і роби) залежали безпосередньо від своїх господарів. У післямонгольський період верхівка боярства трансформувалася у “панів”, “земян” та “бояр великих”, які отримали земельні лени. Решта злилася з дружиною та княжими дворянами (бояри, путні і панцирні бояри, діти боярські). З’явилася перехідна категорія між військовими і землеробськими станами (панцирні і замкові слуги, сторожі, пушкарі, ловчі, осочники). Інші категорії населення істотних змін не зазнали.

10. Після Кревської унії (1385 р.) уряд Великого Князівства Литовського намагався ліквідувати князівства шляхом піднесення лицарських станів до рівня князів. Це вдалося тільки після ліквідації найбільших князівств - Волинського та Київського і було закріплено Віленським привілеєм 1492 р. Ті князі, чиї володіння межували з Московською державою, перейшли під її протекторат. їх князівства були ліквідовані у першій половині XVІ ст. Москва віддавала перевагу силовим методам і понизила князів до рівня інших служилих станів. Втрата князями своїх володінь призвела до розшарування князівської верстви на князів-господарів і князів-слуг. Але і після офіційної ліквідації державницького статусу князівський титул не втратив свого значення, про що свідчить намагання майже 250 шляхетських родин приписати собі князівське походження.

11. Взявши на себе поширення і оборону християнства, князі сприяли його перемозі. Вони віддавали перевагу візантійському православ’ю і тому взяли під свій контроль призначення церковної ієрархії (інвеституру), що дало їм змогу контролювати діяльність церкви. Митрополити не змогли змусити князів взяти участь у церковному протистоянні або припинити шлюби з католиками. Політична доцільність штовхала окремих князів до унії з Римом, а пізніше і до прийняття католицької релігії. Гедиміновичі, які з політичних міркувань приймали православ’я, так само легко ставали католиками. Чернецтво приймали одиниці з князівського середовища, і то переважно під тиском обставин чи на смертному одрі, ще менше стало церковними ієрархами. Єдині, хто дозволяв собі сперечатися з князями були ченці великих монастирів, але і ті нерідко терпіли від них або навіть гинули. Православна церква так і не зуміла домогтися належного впливу на князів.

12. Ріст числа міст, піднесення соціальної ваги ремісничо-торговельної і фінансової верхівки, яка стала помітною політичною силою, що підтримувала князів у створенні нових уділів і відстоюванні їх суверенітету, змушувала князів рахуватися з містами. Рівночасно вони виступали проти спроб обмеження своєї влади через інститут віча. Залучення князями іноземних колоністів для відбудови знищених ординцями міст призвело до занесення різновидів німецького міського права, з яких перевагу отримало магдебурзьке. Ініціаторами його запровадження стали князі, які, однак, намагалися зберегти за собою контроль за призначенням міських магістратур і право арбітражу у суперечках міст із своїми служебниками. Міська еліта прагнула повного звільнення від будь-якого впливу. Ця боротьба консолідувала її, послаблюючи водночас вплив князів на міське середовище.

13. Князі були організаторами війська і керували розвитком військової справи, часто виступаючи як безпосередні ініціатори і автори технічних нововведень. Рівень військової техніки і організації війська у різні періоди ІХ-ХV ст. відповідав європейському. Технічні новинки приймалися не пізніше 10-20 років після їх появи, а в окремих випадках і раніше ніж у європейських країнах. Розвиток військової справи у Галицькій і Волинській землях з другої половини ХІІ ст. випереджав інші землі. Певне відставання, переважно в галузі фортефікації, деяких видів озброєння і організації військової справи з ХV ст. стало помітним у сфері впливу Московської держави.

14. Всі аспекти пов’язані з проблемами культури князівської еліти потребують окремого дослідження. Попередньо можна зауважити, що вона була відмінною і вищою від культури інших верств населення і істотно впливала на них. Це позначилось на зміні світогляду (язичесько-вікінгівський, православно-візантійський, християнсько-католицький); ідеології, підкріпленій лицарськими ідеалами; пануванні певних стилів у архітектурі та мистецтві (візантійські, романські, готичні аж до перших проявів ренесансу); іноземних впливах, які поширювалися завдяки змішаним шлюбам і знанню мов, що було звичним у князівському середовищі. Значними осередками культури були князівські двори, де діяли державні канцелярії, в яких складалися офіційні акти, формувалися архіви і бібліотеки, перекладалися і переписувалися книги, редагувалися літописи (нерідко за участю самих князів). Тут відбувалися прийоми посольств, засідала дума чи пани-рада, проходили бенкети, були музиканти, жонглери і скальди, лікарі та звіздарі, організовувалися лицарські турніри, змагання, полювання та інші забави з їх церемоніалами, утримувалися звіринці.

15. Князівська верства протягом Х - першої половини ХVІ ст. була носієм і виразником державницьких традицій, розвивала і впроваджувала державні інституції. З 1385 р. і до 1492 р., а у північно-східних землях і на початку XVІ ст., тривала боротьба за збереження князівств. Вершиною цієї боротьби була підтримка майже усіма князями Свидригайла Ольгердовича у 1430-1440 рр. Віленський привілей 1492 р. так і не був ніколи реалізований повністю. Відродження князівської могутності у другій половині XVІ - першій половині XVІІ ст. стало логічним продовженням державницьких традицій володарів “з ласки Божої”. Втративши князівську верству, українські та білоруські землі почали втрачати державність, носієм якої вона виступала.

НАУКОВА НОВИЗНА праці полягає в концептуальній постановці та комплексному дослідженні проблеми функціонування верхівки правлячої еліти - князівських династій Рюриковичів і Гедиміновичів, а також князів невстановленого походження впродовж княжої доби у контексті загальноєвропейської історії кінця ІХ - початку XVІ ст.

При визначенні персонального складу князівської верстви, яке залишається головною складовою частиною дослідження правлячих династій, за рахунок розширення джерельної бази, зокрема попередніх розшифрувань пом’яників (Любецького, Холмського, Києво-Печерського, Супральського), сімейних родоводів, занесених у родовідні книги та найдавніші гербівники (Б.Папроцького, С.Окольського, А.Кояловича-Віюка, К.Несецького і В.Вельондка), співставлення та узгодження відомостей літописів, хронік, грамот і актів з князівських канцелярій, майнових і судових справ, матеріалів Литовської, Мазовецької і Коронної метрик, залучення наративних пам’яток, зокрема “Слова о полку Ігоревім”, окремих билин, “Історії” А.Курбського, “Teraturgema” А.Кальнофойського, “Кройніки” Ф.Софоновича, праці Ш.Старовольського та використання написів на надгробках, епітафій, граффіті, житій святих, легенд, монет і печаток, маргінальних записів на рукописах та інших джерел, а також перегляду багатьох усталених думок і раніше прийнятих гіпотез значно розширено відомий кількісний склад князівських родин (більше сотні імен), уточнено дати, хрестильні і чернечі імена, встановлено походження князівських родин. На основі досягнень української і зарубіжної історіографії уточнені та перевірені родоводи всіх гілок Рюриковичів і Гедиміновичів. Різних уточнень понад п’ятисот. В дослідженні охоплено більше чотирьох тисяч осіб.

На численному матеріалі глибоко проаналізовано демографію князівських родин, встановлено особливості спадкового права та його еволюцію, шлюбну політику і породичання з іншими династіями; еволюцію княжого стану, його взаємини з усіма іншими верствами суспільства і вплив на розвиток цього суспільства; взаємини князів з церквою, містами, зміни у цих стосунках, вплив князів на розвиток військової справи, різноманітні аспекти культури князівського середовища (світогляд, ідеологія, ідеали, етнічні впливи, стилі, князівські двори, канцелярії, прийоми, турніри, свята і полювання). Уточнено роль князівської верстви у формуванні державницьких інститутів і традицій та в боротьбі за їх збереження.

ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ отриманих результатів полягає у тому, що положення і висновки дисертації узагальнюють історичний досвід державотворення на протязі князівської доби, розкривають всі аспекти діяльності верхівки правлячої еліти, її склад, суспільну і політичну роль і цим самим дають можливість відтворити багатовікову панораму історії української державності, її внесок у розвиток економіки і культури, в налагодженні міжнародних взаємин з країнами Європи та Азії.

Висновки і фактичний матеріал дисертанта використано при підготовці навчального посібника “Історія України” (керівник авт.кол.Ю.Зайцев) та т.2 “Історії української культури” (у друці).

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ апробовані на засіданнях відділу історії середніх віків Інституту українознавства ім.І.Крип’якевича НАН України, історичної комісії Історико-філософської секції НТШ, ІІІ та ІV конгресах Міжнародної асоціації україністів, наукових конференціях в Україні (Львів, Кременець) та Литві (Тракай).

ДИСЕРТАЦІЯ складається із вступу (с.5-9), семи розділів (75 параграфів, 63 таблиці, с.11-498), висновків (с.499-515), списку джерел і літератури (2139 позицій, с.516-592), іменного покажчика (с.593-649) та ілюстрацій по тексту (110 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, наукову новизну і практичне значення дослідження.

У першому розділі - “ДЖЕРЕЛА” - розглядається джерелознавче підгрунтя дослідження.

Писемні джерела збереглися дуже нерівномірно. Особливо це стосується джерел з другої половини ХІІІ - першої половини XІV ст. Все це змушує дослідника історико-генеалогічних проблем звертатися до таких джерел, якими дослідники інших проблем можуть нехтувати.

Умовно за ступенем важливості та об’ємом використання всі джерела можна розбити на такі групи: літописи і хроніки; грамоти й акти (з князівських і монастирських архівів, дипломатичні акти і документи офіційної переписки, духовні, майнові, судові, гродські і земські акти, акти з Литовської, Коронної і Мазовецької метрик); сімейні родоводи і родовідні книги; церковні пом’яники; гербівники; наративні пам’ятки XІІ-XVІІ ст.; розрядні книги і шляхетські легітимації; військові та поборові реєстри; житія, легенди і фальсифікати; графффіті, надгробки, епітафії і некрологи; портрети, мініатюри, печатки, монети, іконографічні матеріали; археологічні джерела.

Навіть такі, давно доступні дослідникам джерела, як літописи і хроніки, не можна вважати до кінця використаними у цьому напрямку. Так, аналіз “волинських” фрагментів з різних літописів дозволяє стверджувати існування окремого волинського літописання з кінця ХІ ст. - від часів єпископа Стефана, точна дата смерті якого (27.04.1094 р. о “шостій годині ночі”), а також подробиці загибелі князя Ярополка Ізяславича з похвалою цьому князеві збереглися у київських зведеннях. У подальшому можна говорити про літописання у таких волинських центрах як Володимир, Луцьк, Городно, Холм та Степань. Це збільшує довіру до волинських повідомлень і відкидає сумніви в існуванні, наприклад, у першій половині ХІІІ ст. таких князівств як Шумське, Яневське чи Несвізьке або в участі князя Романа Мстиславича у весняному поході 1185 р. проти половців. Так само варто переглянути сумніви щодо походу Гедиміна на Київ бл. 1323 чи 1324 р. або історичності переяславського князя Олега, згаданого у зв’язку з цим походом, так як історичність іншої загадкової особи, згаданої у цій групі джерел, - київського князя Станіслава підтверджується його присутністю у переліку ктиторів Печерського монастиря, приведеному А.Кальнофойським, та записом його сина у Любецькому пом’янику.

Починаючи з другої половини ХІІ ст. при князівських дворах виникають державні канцелярії, причому в дальнішому такі канцелярії були у дрібних удільних центрах на зразок Ратно, Кобрина чи у білоозерських та кубенських князів. Згадка імені князя та його титулатура у грамотах, наданих у таких канцеляріях, є одним з найбільш надійних підтверджень його існування. Окремого підходу вимагають грамоти, визнані фальсифікатами (у першу чергу грамоти Льва Даниловича чи Любарта Гедиміновича), з огляду текстологічного аналізу, датування, титулатури, формули, складу свідків і т.д. Проблема реставрації корпусу князівських грамот і архівів, хоча і знаходиться на початковій стадії опрацювання, у принципі є досить реальною.

Позаяк Рюриковичі та Гедиміновичі також виступали як позивачі, відповідачі та свідки у майнових і судових справах, яких збереглося до десяти тисяч, то, особливо для XV-XVІ ст., ця категорія джерел залишається однією з основних. В роботі подана характеристика різноманітних збірників актових матеріалів, більшість яких давно стала бібліографічною рідкістю.

Це ж стосується і матеріалів Литовської, Мазовецької і Коронної метрик, частина яких видана.

Сімейні традиції князівських родин достатньо надійні стосовно родоначальника і походження роду. Більшість родоводів, занесених у родовідні книги, підтверджуються доступними джерелами навіть у деталях. Помилки у них незначні. Навіть дуже дрібні князі надавали великої ваги своїм родоводам і вони доволі точні (як у збірнику Діонісія чи у А.Курбського). Більш пізні родоводи, складені у XVІ-XVІІ ст., попри певні хронологічні неузгодження і перекручення, також містять пласти фактичного матеріалу. Спроби (більше 250) шляхетських родин приписати собі князівське походження легко вловимі.

Надійними і унікальними джерелами є пом’яники, зокрема Любецький, Холмський, Києво-Печерський, Супральський, Унівський та інші. Переважна більшість князів, записаних у Любецькому пом’янику, відомі з інших джерел, що підвищує довіру до пам’ятки. Незважаючи на попередній характер аналізу цих пам’яток, дискусійний характер результатів цих аналізів, на їх підставі зроблено більше сотні уточнень і розширено реєстр князівських імен майже на два десятки, сумніватися в існуванні яких не доводиться. Крім того окремі гіпотези і версії інших дослідників отримали підтвердження або заперечення.

Найдавніші гербівники (Б.Папроцького, С.Окольського, А.Кояловича-Віюка, К.Несецького, В.Вельондка), куди поряд з відомостями про герби кожної родини внесені відомості про саму родину, її походження, в тому числі і родові легенди, зберігають неабияку цінність як джерела з князівської генеалогії.

Надійним джерелом для дослідження персонального складу князів залишаються наративні пам’ятки, зокрема “Слово о полку Ігоревім”, окремі билини, “Історія” А.Курбського, “Teraturgema” А.Кальнофойського, “Кройніка” Ф.Софоновича, праці Ш.Старовольського та десятки ін.

Безсумнівними свідченнями залишаються записи у розрядних книгах, які велися у Московській державі, різноманітних військових та урядових реєстрах Великого Князівства Литовського, шляхетських легітимаціях та інших документах. Надійними джерелами є віднайдені надгробки (приміром Трубецьких з точними датами), епітафії (які містять цілі біографії також з точними датами), граффіті (точна дата смерті Ярослава Мудрого, походження дружини дорогобузького князя Володимира Андрійовича), житія святих (приміром житіє муромського князя Костянтина дозволяє розглядати двох можливих прототипів - Костянтина Романовича з Путивльських Ольговичів чи пронського князя Костянтина Володимировича), легенди (приміром, легенда про Зарайськ і княгиню Євпраксію), монети і печатки, в також археологічні пам’ятки.

У другому розділі - “ІСТОРІОГРАФІЯ” - проаналізовано українську, російську, польську та іншу зарубіжну історіографію.

В українській історичній науці, на жаль, окрім праць М.Грушевського, Н.Яковенко та О.Толочка відсутні комплексні дослідження правлячої еліти. Хоча М.Грушевський спеціально генеалогічними проблемами не займався, але жоден з істориків докладніше не вивчав період ІХ-ХVІ ст. Крім того і його таблиці довший час були, хоч і не повними, але чи не найбільш досконалими. Але він, слідом за своїм вчителем В.Антоновичем, негативно оцінював процеси феодалізації, вважаючи їх перенесеними на український грунт прийшлими литовськими і польськими елементами. На його думку після падіння Галицько-Волинської держави українські землі ввійшли до складу чужих земель, а їх еліта, не маючи ніякого впливу на політику цих держав, поступово злилася з чужинським панівним класом. Подібні погляди позначилися і у творчості кращих з дослідників національної школи (І.Крип’якевич, М.Кордуба, О.Терлецький, С.Томашівський, Д.Дорошенко, М.Славінський, Н.Полонська-Василенко, М.Андрусяк, Д.Олянчин та ін.). Н.Яковенко та О.Толочко розглядали проблеми у трохи вужчому часовому і просторовому діапазоні, крім того вони не ставили собі за мету охопити весь персональний склад князівської верстви.

Найбільша частина праць з цих проблем з’явилася у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Зрозуміло, що в радянський період князівська тематика не була популярною. Крім того не все можна було сказати, особливо українським історикам. Однак нечисленні дослідження, написані у цей період, виконані на високому науковому рівні, о окремі, обов’язкові у цей час, ідеологічні штампи і реверанси, не зменшують їх цінності. В еміграції, де не було цензури, українські історики торкалися княжої доби тільки побіжно.

Всі праці українських істориків умовно можна поділити на три групи: присвячені певним проблемам міжкнязівських відносин, окремим князям чи князівським родинам; історії окремих земель та князівств і праці, які висвітлюють княжу добу загалом. Спеціальних досліджень з генеалогії князівських династій, окрім Д.Зубрицького та Л.Махновця, не залишив ніхто.

Незважаючи на неоднозначну цінність окремих досліджень, навіть дуже давні роботи (М.М.Бантиш-Каменського, Д.М.Бантиш-Каменського та М.О.Максимовича, який першим пробував розв’язати загадку походження князів Острозьких, О.Бодянського, М.Костомарова та ін.) не втратили свого значення. Багато з них стосувалися унікальних проблем, якими згодом майже ніхто не займався, у багатьох були залучені раніше незнані джерельні матеріали, частина з яких втрачена. Це стосується перш за все досліджень А.Петрушевича, І.Шараневича, Філарета [Гумилевського] та інших.

З першої групи праць можна відзначити поважні розвідки Я.Ісаєвича з найрізноманітніших проблем княжої доби ; М.Котляра - Київської Русі, зокрема Галицько-Волинського князівства; чи не єдині в українській радянській історіографії дослідження з історії українських земель у складі Великого Князівства Литовського Ф.Шабульдо; оригінальні здогадки історика старшої генерації В.Пархоменка, а також публікації М.Крикуна, М.Брайчевського, Я.Дашкевича, О.Купчинського, В.Рички, О.Головка, О.Русиної, В.Уляновського та ін.

З другої групи праць більшість (В.Антоновича, М.Дашкевича, П.Голубинського, Д.Багалія, А.Андріяшева, П.Іванова, В.Даниловича, В.Ляскоронського, П.Клепацького, М.Кучери, М.Корінного, М.Кучинка, Г.Івакіна та ін.) характеризуються високим рівнем фактографії та нагромадженням матеріалів. Окремі з них , особливо авторів, які писали у кінці ХІХ – на початку ХХ ст., не позбавлені помилок та недостатньо аргументованих гіпотез.

Більшість досліджень третьої групи витримані в дусі поглядів В.Антоновича та М.Грушевського. Неоднозначно сприймаються висновки П.Толочка. Якщо з його твердженням щодо існування Київської Русі до 1240 р. можна погодитися, то теза про існування єдиного давньоруського народу не може не викликати заперечень.

У російській історіографії княжої доби чільне місце посідають проблеми генеалогії. Починаючи від загальних досліджень окремих князів і князівських династій В.Татищева, М.Щербатова, І.Стріттера, М.Карамзіна, П.Строєва, М.Погодіна до спеціальних генеалогічних праць П.Долгорукова,

Н.Петрова, С.Пташицького, О.Лобанова-Ростовського, А.Екземплярського, Л.Савйолова, Р.Зотова, Г.Власьєва, М.Баумгартена та ін. тривали пошуки щодо визначення персонального складу і політичної ролі князівської верстви. Незважаючи на окремі помилки, праці А.Екземплярського, Р.Зотова та М.Баумгартена до нині можна вважати кращими з ціії тематики. Незважаючи на непопулярність князівської генеалогії в радянській період, ці дослідження гідно продовжили праці О.Зиміна, В.Пашуто і, почасти, В.Яніна. Останнім часом з’явилося дослідження Д.Донського. Спільним недоліком праць російських дослідників є відсутність інтересу до тих гілок династій чи князів, чия діяльність протікала за межами власне російських (за визначенням конкретного автора) земель.

Значну увагу у російській історіографії привертала історія княжої доби (С.Веселовський, М.Тихомиров, Б.Рибаков, В.Кобрин, В.Кучкін, О.Рапов, Б.Флоря, О.Мельникова, А.Назаренко та ін.), зокрема Великого Князівства Литовського (П.Брянцев, Ф.Леонтович, М.Любавський, В.Пашуто). У радянській період російська історична наука майже не відійшла від моделей попередньої доби, якщо не звертати увагу на пошуки класових протиріч. Більшість російських істориків обмежують період Київської Русі здобуттям Києва військами Андрія Боголюбського (1169 р.), смертю Мстислава Володимировича (1132 р.), Володимира Мономаха (1125 р.) або ж, навіть, Ярослава Мудрого (1054 р.). Далі йде доба удільних князівств, яка завершується утворенням централізованої Московської держави під кінець правління Івана ІІІ (1505 р.). Всі події політичної історії чи окремі особи оцінюються переважно з позицій боротьби за утворення цієї держави.

Багато праць російських істориків присвячені проблемам феодалізму, княжого права, ролі князівської верстви у розвитку суспільства, а також історичній термінології (В.Сергієвич, О.Пресняков, В.Ключевський, М.Павлов-Сільванський, С.Юшков, Я.Щапов, І.Фроянов, С.Завадська,

М.Свердлов, А.Дворніченко та ін.). Частина з них шукає “особливу” модель руського феодалізму, проти чого виступав ще М.Павлов-Сільванський. І.Фроянов, А.Дворніченко, які мають нині багато прихильників, розглядають князів як військово-політичних вождів, з якими суспільство даної території уклало угоду-ряд, допускаючи існування такого стану навіть у ХV ст. Загалом можна вважати, що дискусія з ключових проблем ролі князівської верстви у розвитку суспільства в російській історіографії не завершена.

У польській історіографії княжої доби можна умовно виділити чотири етапи, кожен з яких характеризувався певними пріоритетами та ідеологічним навантаженням. У ХІХ - на початку ХХ ст. панували націоналістичні і, навіть, шовіністичні погляди. З великої маси написаних в цей період праць не втратили свого значення тільки грунтовні генеалогічні дослідження Ю.Вольфа, А.Бонєцкого та О.Бальзера.

Між двома світовими війнами, хоча ідеологія мало змінилися, акцент досліджень був перенесений на розширення генеалогічних студій, що привело до розгортання справжньої “генеалогічної” війни з приводу походження Корибутовичів, Сангушків та інших княжих родин (Ю.Пузина, З.Л.Радзіиіньський, В.Семкович, А.Прохазка, О.Галецький, К.Ходиніцкий, Г.Пашкевич, С.Зайончковський та ін.), відгомін якої триваі і досі.

Майже до середини 60-х років ХХ ст. польська історична наука знаходилася під ідеологічним контролем. Це зумовило згортання генеалогічних досліджень. Але поряд з тим, завдяки видатним особистостям - Г.Ловмянському, Б.Влодарському, С.Кучинському та ін., польська наука почала позбуватися загалом негативного ставлення до українців та білорусів, намагаючись глибше досліджувати взаємини сусідніх народів.

Сучасній польський історіографії властива толерантність, високий науковий рівень, модерна методологія, нові погляди і оцінки. На чільне місце знову вийшли генеалогічні дослідження (Т.Василевського, Я.Беняка, Я.Тенговського, Д.Домбровського, С.Сроки та ін.). Загалом польські дослідження князівських династій найчисленніші і, водночас, найбільш дискусійні через надмірну прихильність до версифікацій та гіпотез.

Нечисленна білоруська історіографія пройшла еволюцію від окремих блискучих розвідок (М.Довнар-Запольського, А.Грицкевича, В.Чемярицького, М.Улащика, Н.Войтович, Г.Штихова, А.Нарбута) до модерних аналітичних узагальнень (А.Кравцевича та ін.). Докладність і всесторонність характеризує дослідження литовських істориків (М.Ючаса, Р.Батури, І.Баніоніса, Й.Жмудзінаса, Е.Гудавічюса, А.Нікжентаітіса та ін.). Окремі проблеми висвітлені у працях угорських (М.Вертнера, А.Поора, П.Енгла, Д.Дьєрфі), німецьких (Б.Спулер, Г.Деккер-Гауф), англомовних (О.Бакус, Д.Феннел, Д.Чамберс, С.Ровелл та ін.) істориків.

Можна констатувати, що на кінець ХХ ст. князівські династії Східної Європи вивчені не достатньо. Персональний склад, суспільна і політична роль князівської верстви у багатьох питаннях залишаються дискусійними.

У третьому розділі - “РЮРИКОВИЧІ. ПЕРСОНАЛЬНИЙ СКЛАД” - з’ясовується персональний склад усіх гілок династії Рюриковичів, княжі, хрестильні і чернечі імена, дати їх життя