МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ВИШНЕВСЬКА ОКСАНА АНТОНІВНА

УДК 809.1

РЕЦЕПЦІЯ АНТИЧНОСТІ У ТВОРЧОСТІ

НЕОКЛАСИКІВ, АКМЕЇСТІВ І СКАМАНДРИТІВ

10.01.05 – порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Тернопіль – 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Волинського державного університету імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Моклиця Марія Василівна

кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства Волинського державного університету імені Лесі Українки, завідувач.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Нямцу Анатолій Євгенович,

кафедра російської філології Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича, професор;

кандидат філологічних наук, доцент

Лощинська Наталія Василівна,

кафедра української філології Київського інституту “

Слов'янський університет”, доцент

Провідна установа – Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра теорії літератури і

компаративістики, Міністерство

освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбудеться “20” вересня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 по захисту кандидатських дисертацій у Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46027, м.Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2, тел. 33-47-25).

Із дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м.Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2) .

Автореферат розісланий 19.09.2001 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Папуша І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

В останнє десятиліття відбувається активне осмислення зв'язків української літератури із загальноєвропейським контекстом. Праці багатьох українських компаративістів спрямовані на поглиблене розуміння тенденцій розвитку української літератури, на осягнення типології процесів, аналіз внутрішніх закономірностей тих чи інших явищ.

Група українських неокласиків все частіше стає об'єктом вивчення для сучасних літературознавців. Уже окреслені численні аспекти творчої діяльності цієї групи, місце і роль кожного члена в літературному процесі. Але щоб остаточно збагнути цю роль, необхідно проаналізувати глибинні зв'язки неокласиків із загальноєвропейськими процесами розвитку літератури. Відомий український компаративіст Д.С.Наливайко вже висловив думку, що дискурс неокласиків розпочинається європейським класицизмом і сягає глибин античної літератури, яка була органічною часткою естетики класицистів. Виділяючи в європейській культурі декілька етапів прояву класицистської естетики, Д.С.Наливайко зауважив: “Їх пов'язує передусім те, що вони походять із давньогрецької класики і витворених нею естетичного світогляду й ідеалу, з притаманних їй чуття і розуміння форми, тобто з певної парадигми художнього мислення і в творчості”. Подібні думки висловив і П.П.Хропко. Ці концептуальні позиції потребують детального розгортання та наповнення конкретним матеріалом. Для підтвердження думки, що неокласики з'явились на ґрунті європейського класицизму, необхідно проаналізувати споріднені явища в європейській літературі періоду 10-20-х років ХХ століття. Вочевидь, що прояви неокласицистської естетики повинні простежуватися на всьому обширі літературного процесу ХХ століття.

Проте для детального дослідження це завеликий об'єкт, тому ми вирішили зупинитися на порівняльному аналізі творчості поетів трьох об'єднань, які, на нашу думку, теж з'явились на основі класицистського дискурсу: окрім неокласиків, це російські акмеїсти і польські скамандрити.

Антична тема привертає увагу в творчості майже всіх митців, які належали до названих об'єднань. Це не тільки гасла, свідомі настанови на наслідування античних авторів, переклади їх творів, це в першу чергу художня творчість представників неокласицистських об'єднань, яка є найбільш важливим джерелом для дослідження концепції творчості.

Досліджуючи античну тему у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів, ми маємо намір окреслити концепцію творчості, яка лягла в основу діяльності цих трьох угруповань, а саме – концепції неокласицизму.

Актуальність дослідження. Античний світ протягом двох тисячоліть розвитку європейської культури був її органічною складовою. Це тло, підгрунтя, на якому виростали і формувались всі національні літератури Європи. Тому антична тема у літературі того чи іншого періоду, антична тема у творчості багатьох авторів - це усталений аспект досліджень у літературознавстві на всіх етапах його існування. Філософія, естетика, мистецтво і література античності досі є одним із важливих об'єктів наукового осмислення, невичерпним джерелом тем, мотивів і образів для літератури, мистецтва загалом. Незважаючи на те, що антична тема посідає вагоме місце в українській літературі як давньої, так і ХХ століття, досліджень цієї теми в українському літературознавстві небагато, та й більшість з них з'явилася протягом останнього десятиліття. Очевидно, існувала певна ідеологічна упередженість до вивчення античності, бо саме античні мотиви у творах письменників з найбільшою очевидністю включали українську літературу в загальноєвропейський контекст. Останнім часом став актуальним компаративістський підхід до вивчення багатьох явищ літератури, особливо літератури ХХ століття. Компаративістика дає змогу помітити і осмислити не лише окремі впливи, літературні контакти, а й вийти на типологічні явища, побачити за окремими частковими, ніби суто національними явищами загальноєвропейську або й світову закономірність. Особливо актуальний і плідний такий підхід до української літератури, яка тривалий час розглядалась як залежна і навіть похідна від російської. Показати, що українська література рухалася тими ж етапами, що й європейська - це сьогодні дуже важливо і актуально.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає науковій тематиці кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Волинського державного університету ("Українсько-польські літературні взаємини", "Теорія модернізму"). Вона також є органічною часткою наукових досліджень Волинського університету, який активно і багатопланово співпрацює з науковими закладами Польщі. Порівняльне літературознавство – перспективна галузь розвитку української науки, яка потребує нових фахівців.

Мета дослідження — виявити типологічну спільність між трьома угрупованнями – неокласиками, акмеїстами і скамандритами на основі дослідження античної теми у творчості представників цих угруповань. На основі античної теми проаналізувати концепцію творчості досліджуваних угруповань і показати зв'язок цих концепцій з неокласицистською, опозиційною щодо неоромантичної, естетикою.

Задачі дослідження:—

виявити античні образи і сюжети у творчості неокласиків (окремо - у творчості М.Зерова, М.Рильського);—

знайти спільне у трактуванні неокласиками античної теми; показати місце античності в концепції творчості неокласиків; простежити неокласицистські тенденції;—

простежити неокласичну рецепцію античності як дискурс української літератури ХХ століття (празька школа);—

дослідити своєрідність рецепції античних образів і сюжетів в творчості російських акмеїстів, зокрема М.Гумільова, О.Мандельштама, М.Кузміна, А.Ахматової;—

розглянути античну тему у творчому доробку польських скамандритів Я.Івашкевича, Ю.Тувіма і Л.Стаффа;—

показати зв'язок античної тематики з концепцією творчості Л.Стаффа, спорідненість з поетами-скамандритами;—

порівняти неокласицистське тлумачення античних образів і античності в цілому з неоромантичним;—

простежити одні і ті ж античні образи в неокласицистській і неоромантичній концепції творчості (акмеїсти та А.Ахматова і М.Цвєтаєва, неокласики та Леся Українка).

Об'єкт дослідження: творча діяльність (художні твори та літературно-критичні статті) споріднених угруповань у літературному процесі ХХ століття: українських неокласиків, російських акмеїстів, польських скамандритів та їх інтертекстуальні зв'язки.

Предмет дослідження: античність (мотиви, образи, сюжети античної літератури, впливи античних авторів) у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів та концепція творчості, покладена в основу творчої діяльності цих уруповань.

Методологічна та теоретична основа дослідження. В основу дослідження покладені праці відомих теоретиків та естетиків ХХ століття від представників російської формальної школи до сучасних компаративістів: Р.Барта, М.Бахтіна, О.Білецького, Г.Вервеса, В.Державіна, Б.Ейхенбаума, В.Жирмунського, Д.Наливайка, М.Моклиці, Ю.Шереха та ін. В галузі дослідження античної естетики робота спирається на праці К.Гловацької, М.Куна, О.Лосєва, Г.Підлісної, А.Тахо-Годі, В.Тодорова, Ф.Шеллінга та ін.

В галузі методології використано типологічний аналіз, міфоаналіз, інтертекстуальний та системно-цілісний підхід до вивчення об'єкту дослідження.

Основні методи дослідження: порівняльний, типологічний, культурно-історичний підхід до вивчення літературних явищ.

Наукова новизна роботи визначається як в історико-літературному плані (вперше три об'єднання різних літератур стали одним об'єктом дослідження), так і в концептуальному: вперше тема античності у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів пов'язується з концепцією творчості, а саме – з явищем неокласицизму.

Практичне значення. Матеріал дисертаційного дослідження можна використати при читанні лекцій з української літератури у зв'язку із зарубіжною літературою, при розробці спецкурсів і спецсемінарів з компаративістики.

Особистий внесок здобувача. З 5 публікацій по темі дисертації одна стаття, “Рильський – перекладач Блока”, написана у співавторстві. Авторською є думка про те, що переклади поезій символіста О.Блока, здійснені М.Рильським, є проявом неокласицистської концепції творчості..

Апробація результатів дисертації. Окремі положення дисертації та результати досліджень розглядалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу та студентів Волинського державного університету імені Лесі Українки (1997 р. та 1999 р.); на науковій конференції Волинського державного університету "Лесезнавчі читання" (1998 р.); на Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 105-річчю від дня народження М.Цвєтаєвої (Дрогобич, 1998 р.). Матеріали дисертації вміщені у 5-ти статтях (одна — у співавторстві).

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, який містить 285 позицій. Повний обсяг дисертації 189 сторінок, без врахування бібліографії – 170 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, розкривається стан вивчення даної проблеми, формулюються мета й завдання роботи, а також визначаються теоретико-методологічні засади дослідження, його новизна та науково-практичне значення.

У першому розділі – “Античність у концепції творчості неокласиків” ( підрозділи: “Неокласики в аспекті історії їх вивчення”, “Античність у концепції творчості М.Зерова”, “Античність у творчості М.Рильського. Формування неокласицизму і полеміка з символізмом”, “Античні образи чоловіків у творчості неокласиків”, “Античні жіночі образи у творчості неокласиків”, “Античні образи і концепція людини в творчості неокласиків”) – оглядається стан дослідження творчості неокласиків вітчизняними та зарубіжними літературознавцями, аналізується рецепція неокласиками М.Зеровим, М.Рильським, Ю.Кленом, П.Филиповичем, М.Драй-Хмарою античних міфів, сюжетів, образів. Виокремлюються характерні риси створеної неокласиками концепції античності та її зв'язки з неокласицистською естетикою.

Поетична творчість неокласиків, їхня наукова і педагогічна діяльність ставали предметом дослідження для багатьох українських літературознавців. З великою повагою і пієтетом писали про неокласиків С.Білокінь, В.Брюховецький, С.Гречанюк, М.Жулинський, І.Заславський, Н.Костенко, Г.Кочур, Д.Наливайко. Але загалом в радянському літературознавстві явище оцінювалося послідовно негативно, в історіях літератури згадувалося лише побіжно. Після жорсткої критики неокласиків у 20-і роки неокласицизм отримав ідеологічне тавро, він не вписувався в політизовану радянську літературу.

Останнє десятиліття – це період спокійного, неупередженого, поглибленого дослідження творчості неокласиків, їх естетики і поетики. Дослідники Г.Білик, М.Бондаренко, С.Гречанюк, Л.Кравець, О.Ніколенко та інші розглядають естетику неокласиків в якості її традиціоналістської настанови, висвітлюють деякі світоглядні позиції, елементи поетики. Майже всі дослідники зосереджують увагу на творчому і літературно-критичному доробку М.Зерова. Багато пишеться про художню майстерність неокласиків: статті О.Ашер, В.Капусти, В.Коротича, Л.Новиченка, Д.Павличка, Л.Таран.

Про використання неокласиками окремих античних образів і сюжетів йдеться у статтях таких дослідників, як Г.Білик, М.Бондаренко, О.Гальчук В.Зварич, Л.Кравець, М.Кудряшова, О.Ніколенко.

Окремо слід згадати роботи Г.Підлісної “Про красу та античну літературу” та “Світ античної літератури”. Дослідниця розглядає античність як невід'ємну частку світової літератури, як колиску європейської культури, простежує вплив античності на українську літературу (від давньої літератури до сучасної). Згадуються імена українських митців, які перекладали античних авторів. Серед них - поети-неокласики М.Зеров і М.Рильський.

Сприйняття і засвоєння неокласиками античної художньої спадщини розглядається в дисертації як практичне втілення основних положень їх концепції творчості і зумовлене низкою причин. Це насамперед випливало із ставлення неокласиків до літературного процесу, в основу якого покладено естетичний аналіз літературних явищ і тлумачення художнього твору в широкому культурологічному контексті. Крім того, неокласики усвідомлювали важливість ролі і місця античних традицій як культурних орієнтирів на шляхах розвитку національної літератури в складних умовах 20-х років.

Античність маніфестується як зразкове мистецтво. Античні поети (Гомер, Овідій, Вергілій, Катулл) стають уособленням ідеального митця, а їхні твори – зразками довершеного мистецтва, на яке повинен орієнтуватися сучасний поет. У трактуванні багатьох античних образів виникають нові аспекти, які тісніше прив'язують ці образи саме до концепції творчості.

М.Зеров часто подавав у своїх поезіях портрети поетів, митців і філософів різних часів, починаючи античністю. Всі ці образи чітко марковані: це або настанова на наслідування, або ж тип митця, який заперечується. Узагальнити ці полюсні образи можна в першу чергу поняттями Майстер (маркування посилено позитивне) і романтик, сентименталіст, стихійний геній (маркування негативне). Античні поети, парнасці, друзі-неокласики – автори довершених творів, майстри своєї справи, ціла низка сучасних неокласикам українських поетів (Грицько Чупринка, М.Вороний, В.Самійленко, О.Олесь та інші) – автори, які викликають негативне ставлення тим, що пишуть вірші лише в стані натхнення і не працюють над вдосконаленням форми. Загалом у поезії Зерова протистояння Майстра і стихійного генія має широку палітру об'єктивацій. Але найбільш цікавою видається опозиція Хірон / Орфей, яка органічно виростає на античній темі Зерова. У нього парадоксальним чином сходяться античність і сучасність. Часом це веде до суттєвої переакцентації античних образів. Вірш “Хірон”, в якому чітко вимальовується розглянута у віршах про поетів-сучасників опозиція, може слугувати своєрідним літературним маніфестом неокласиків. Хірон, відомий з міфології кентавр, який був учителем, у Зерова стає поетом, причому - ідеальним митцем, Майстром-віртуозом. Він “творить, і сім очеретин, / І чистий звук виказують поета”. Спів кентавра лине “як тиховодна Лета”, приносячи забуття, перетворюючи “горя людського гіркий полин” на “мед Гімета”. Спів Хірона “жадібно п'ють Орфей і Лін”. Несподівано змінюється звична, традиційна для європейської культури ієрархія: Орфей, який завжди втілював найвище мистецтво, раптом тьмяніє, відходить на другий план, поступаючись місцем кентавру Хірону. Зеров ігнорує романтично піднесене, навіть обожнене ставлення до Орфея як ідеального митця. Він відчутно змінює також постать Хірона, позбавляючи його тваринного начала. З міфів відомо, що Хірон у звичному стані був мудрим вчителем, але часом його охоплювала дика енергія, його тваринність оволодівала розумом, і кентавр нищив і вбивав все навколо себе. Власне, образ кентавра (не лише Хірона) - це міфологема, яка найбільш яскраво втілює тваринно-божественну сутність людини. Саме цю якість, так чи інакше, осмислюють митці всіх епох, вводячи цей образ у свої твори (згадаємо хоча б “Кентавра” Д.Апдайка). Зеров вичерпує Хірона роллю вчителя, акцентуючи його мудрість і розум, більш того - він саме Хірона (а не уславленого романтиками Орфея) вважає вартим наслідування митцем. Отже, вибір, важливий для концепції творчості, зроблено на користь Майстра. Це відразу викликає асоціацію не лише з античністю, а й з добою Відродження, особливо відчутно - з класицизмом. Ланцюжок із ланок “античність”, “класика”, “Парнас” вмонтовує концепцію Зерова, як і загалом неокласиків, у певний дискурс.

Відомо, що митці всіх часів, формулюючи концепцію творчості, завжди починали з маніфестації двох знакових рядів: митців, які відштовхувались, і митців, які утверджувались як зразкові. Зразковий ряд завжди позначав дискурс, встановлював зв'язок з мистецтвом попередніх епох. Імена, які використовує в своїх віршах Зеров, постаті, які він розглядає в літературно-критичних працях, теж розшаровуються на два ряди, кожен з яких чітко маркований. Романтична концепція творчості відштовхується, а притягальними стають раціоналістичні концепції, які акцентують роль розуму в процесі творчості і орієнтовною творчою особистістю вважають Майстра. Звісно, Зеров не повторює класицистську концепцію. Є навіть суттєві розбіжності з нею. Наприклад, він послідовно протистоїть намаганням влади підпорядкувати мистецтво своїм інтересам, в той час як для класицистів таке підпорядкування було цілком природним: держава, імперія, влада - це вища цінність, аніж мистецтво. Тут Зеров у чомусь сходиться з романтиками: так само, як і вони, вважає мистецтво самодостатньою і вищою цінністю культури. Однак орієнтація на класицизм глибока і послідовна. Щоправда, сам класицизм (як епоху, як стиль чи метод) Зеров оминає. Однак головні об'єкти ідеалізації - античність і Парнас, - дають можливість розгорнути програму, яку у повній відповідності з назвою можна вважати неокласицистською.

Як і М.Зеров, Рильський часто полемізував з поетами орфеїстичного типу, які оспівують “квітки і соловейка”: “Співа, що хоче, і співа, як хоче, / Хоч би сто раз казали це і так / Десятки мудровивчених писак”. В пожовтневі часи у віршах таких поетів квітки і соловейки перетворились на “крицю і бетон”, але суть і якість віршів від цього не змінилась: це суцільні декларації, повтори, клішовані засоби. Рильський створює образ альтернативний - поетів, “в панцирі закутих”, які “з фотель негідних мрійників зіпхнуть”. Ці поети не цураються минулого, а, навпаки, будують “підмурівок новий / Не тільки з поривів ясних, / Але із давніх мислей золотих”. Це поети, які намагаються поєднати у віршах красу і думку - ці “дві сестри-близнята”. Розуміння краси - невід'ємна частка будь-якої концепції творчості. Багато пишуть про красу всі неокласики, але, мабуть, найбільше віршів красі присвятив Рильський. Краса - це дороговказ для митця, бо “...білі двері / Краса в минуле вміє відчинять / І в будуче...”, вона “веде наш дух, як пілігрима, / В прийдешню браму, що міцна, як сталь, / Та зв'язана навіки ланцюгами / З минулими, іржавими літами”.

Тлумачення краси у Рильського-неокласика має відчутно раціоналістичний відтінок. Він перегукується з багатьма античними авторами, вважаючи, що краса - це в першу чергу довершеність форми, бездоганність, пропорційність, досконалість витвору. Краса у поезії “...літ іржаву даль / ...вдягає у прозорі рими, / У мармур ліній і пісень кришталь...”. Варто звернути увагу на те, що Рильський порівнює вірш з мармуром і кришталем - не оживлення мертвого, як бачили цей процес романтики, а наділення слова якостями твердого і предметного - мармуру, кришталю, саме тих матеріалів, з яких формують не лише твори мистецтва, а й предмети побуту. Красиве - вічне, але бажано, щоб краса втілилась у форми матеріальні. Справжній митець у Рильського, як і в Зерова, стоїть у когорті Майстрів, несучи естафету поколінь.

Аналіз перекладів М.Рильським двох віршів символіста О.Блока дає підстави зробити висновок, що в цих перекладах М.Рильський чітко декларує неокласицистську концепцію творчості.

В процесі рецепції античних героїв (образи чоловіків) у неокласиків розробляється концепція людини: античний муж – воїн, людина обов'язку. Герої зразка Тезея чи Прометея – це ідеальна чоловіча особистість, втілення мужності, сили, героїзму і вірності обов'язкові. В образах чоловіків, запозичених з античності, формується досить послідовна концепція людини, на основі якої виникає певна (відповідна) концепція творчості. Герой неокласиків, як і герой акмеїстів та скамандритів – це активна, енергійна, сильна особистість, героїчна, мужня. Можна було б її назвати романтиком, але це не зовсім правильно. Ця людина завжди підпорядковує себе обов'язкові, орієнтована на служіння державі. За нею постають не лише античні мужі, а й діячі Ренесансу, Просвітництва і, звісно, Класицизму. Подібно героям Расіна чи Корнеля, античні герої неокласиків, відчувши в душі змагання почуттів та обов'язку, мусять опанувати хаосом емоцій і зберегти вірність вищим інтересам держави. Тільки такий результат конфлікту маркується позитивно. Опозиційний персонаж – слабка людина, що підпала під владу емоцій.

Одіссей – це, здебільшого, маска ліричного героя, образ, який неокласики використовують для того, щоб зануритися в античний світ, відчути його зсередини. Одіссей уособлює мандрівника, який прагне повернутися до рідних берегів. Неокласицистський аспект цього образу – посилення в ньому почуття обов'язку перед батьківщиною. Державне, національне переважує особисте. Окрема грань античної теми – образ Діоніса. Саме через цей образ найчіткіше проступає діонісійство у світогляді неокласиків. Діонісійство, пройшовши через епоху ренесансного гуманізму, знайшло своєрідне втілення у філософії Ф.Ніцше, а пізніше – у різних напрямах і течіях філософії рубежа ХІХ – ХХ століть. На перший погляд здається, що в цьому життєствердному, життєлюбному світогляді немає й сліду від класицистської людини, яка керується лише обов'язком. Але це не так. Насправді ренесансна і класицистська концепції людини глибоко споріднені своєю заякореністю в матеріальний і соціальний світ. Вони обидві виростають на античному діонісійстві, звісно, з певними додатками, нашаруваннями, які виникають в процесі руху культури від епохи до епохи. Античні мужі, оспівані неокласиками – це люди, що міцно пов'язані з навколишнім світом природи і суспільства. І це саме та людина, яка підпорядковує мистецтво вищій меті – розбудові життя.

З урахуванням античної історії в її героїчних подіях (пов'язаних, головним чином, зі становленням могутньої Римської імперії) і постатях (Цезар, Антоній, Август Октавіан, Олександр Македонський тощо) неокласики формують власну історіософію. Історіософія митця виникає внаслідок переосмислення історії у філософському аспекті і часто є однією із складових концепції творчості. Українські неокласики у своїх творах відштовхуються від античності, сподіваючись, що залізний вік зміниться золотим. Ю.Клен, М.Зеров у висвітленні античної історії багато в чому подібні до поетів празької школи Є.Маланюка, О.Ольжича. Поети празької школи, своєрідні спадкоємці неокласиків, так само тяжіли до античної теми, будуючи на ній свою філософію, естетику, концепцію творчості.

Жіночі образи в поезій українських неокласиків умовно можна розділити на дві групи. Перша – Афродіта, Гелена, Навсікая, Клеопатра. Вони уособлюють силу, що спонукає до життя. До другої групи віднесемо Афіну, Дафну, Діану як уособлення сили, що спонукає до творчості. Але всі загалом вони служать відтворенню гармонійного, ясного світовідчуття. Жіноча краса – уособлення краси світу і поетичного мистецтва.

Образи античних красунь у поезії неокласиків мають не тільки естетичне, а й етичне навантаження. Зовнішня жіноча краса є свідченням також краси духовної. У своїй творчості поети-неокласики своєрідно інтерпретують античні жіночі образи, поглиблюють їх етичне значення порівняно із традиційним тлумаченням. Згідно з їх концепцією творчості, досконала, довершена зовнішня краса має бути відображенням внутрішньої краси, чистоти, гідності, благородства. В такому розумінні жіноча краса у творчості українських неокласиків набуває значення символу мистецтва.

Другий розділ – “Античність і неокласицизм у творчості акмеїстів та скамандритів” (підрозділи: “Вивчення творчості акмеїстів і скамандритів”, “Античність в акмеїстичній концепції М.Гумільова”, “Античність і концепція акмеїзму О.Мандельштама”, “Акмеїзм і естетика М.Кузміна”, “Альтернативна античність А.Ахматової”, “Неоромантична Федра Марини Цвєтаєвої”, “Два варіанти Гелени: неокласична і неоромантична”, “Античний світ та неокласицизм” — містить аналіз творчості російських акмеїстів М.Гумільова, О.Мандельштама, М.Кузміна, А.Ахматової та польських скамандритів Я.Івашкевича, Ю.Тувіма, Л.Стаффа з оглядом на неокласицистську естетику.

Акмеїсти і скамандрити – угруповання, які в російській і польській літературах зіграли аналогічну роль, що й неокласики в українській. На перший погляд ці об'єднання є лише моментами у розвитку національних літератур. Тривалий час кожна національна критика оцінювала їх як незначні, несуттєві: примхи окремих літераторів, які вигадали собі угруповання. Те, що ці об'єднання є проявом глибинних типологічних процесів, почали усвідомлювати лише наприкінці ХХ століття. Кожне з об'єднань останнім часом почало переосмислюватися в їхніх національних літературах.

Важливою віхою у зміні ставлення до творчості акмеїстів, на нашу думку, є видання книг, які відновлюють літературну ситуацію в Росії початку століття з усіма її "за" і "проти". Це збірник вибраних критичних праць під назвою "Николай Гумилев: Pro et contra”, що вийшла друком у 1995 році в Санкт-Петербурзі. Заслуговує на увагу також збірник праць сучасних літературознавців “Серебряный век в России: избранные страницы", виданий в Москві у 1993 році. Тут є грунтовні дослідження естетики акмеїзму таких відомих літературознавців, як В.Жирмунський, К.Чуковський, І.Наппельбаум, Р.Плєтньов, Ж. Ван дер Енг-Лідмеєр, С.Аверинцев та інші. В них окреслюється розуміння того, наскільки складною, розгалуженою, невипадковою в усіх аспектах була програма акмеїзму, аргументовано стверджується, що акмеїзм є важливою віхою в розвитку російської літератури. Такі відомі дослідники творчості акмеїстів, як Вяч.Іванов, І.Путіна, І.Роднянська, А.Павловський, В.Віленкин, А.Найман, Р.Тименчик та інші показують акмеїзм у тісному зв'язку з літературним контекстом, розглядають естетику і творчість кожного акмеїста на тлі програми і концепції творчості акмеїзму.

Філософські, естетичні, світоглядні засади творчості акмеїстів уважно вивчають В.Мусатов, О.Македонов, П.Нерлер, М.П'яних, С.Марголіна, Вяч.Іванов, А.Урбан. Вони простежують зв'язки з філософією ХХ століття, показують витоки, взаємозв'язки, типологію явища. Окрема сторінка досліджень – зіставлення творчості акмеїстів зі спадщиною інших поетів. Тут поставлені поряд імена А.Ахматової та Я.Івашкевича (стаття М.Малькова), М.Гумільова та О.Блока (Л.Полякова), Гумільова і Є.Маланюка (Р.Білецький), Ахматової і поетів України (Є.Ольшанська), М.Гумільова і Ю.Клена (Л.Борецький).

Увагу багатьох дослідників акмеїзму привертає передусім антична тема. Дослідження античних мотивів, сюжетів, образів, запозичень із античної естетики тощо є у працях М.Чікарьової, Л.Бєльської, І.Путіної, Е.Голлербаха, Г.Фрейдіна, Л.Червінської та інших. Всі вони підтверджують важливість і невипадковість античної теми в творчості акмеїстів. Однак ніде не йдеться про зв'язок античної теми з концепцією неокласицизму, тим паче – нема досліджень акмеїзму в контексті загальноєвропейського неокласицизму.

На початку 1910-х років російський символізм переживав кризу. В середовищі поетів, які прагнули вивести поезію з містичних туманів символізму і повернути її до “реального життя”, виникає гурток “Цех поетів”, який очолили М.Гумільов і С.Городецький. Естетична програма акмеїстів у критичних статтях М.Гумільова, М.Кузміна, О.Мандельштама та інших членів об'єднання вимальовується досить виразно. Так само, як в українських неокласиків, на першу позицію виходить вимога створення бездоганної, досконалої мистецької форми. Творчість як ремесло, віртуозне володіння технікою – ця настанова є наскрізною для всіх маніфестів акмеїстів, ця думка завжди лежала в основі їхньої діяльності. Послідовністю і свідомою наполегливістю в обстоюванні вимог акмеїсти не поступаються класицистам з їх нормативністю.

Вірші акмеїстів дуже щедро насичені іменами, парафразами, алюзіями з античної міфології, літератури, історії. Античність посідає центральне місце в їх концепції творчості. Саме античність акмеїсти використовують в полеміці з символізмом як найвагоміший аргумент на користь власної концепції. Так само, як неокласики, акмеїсти зразковими майстрами минулого називали античних письменників, парнасців, і не наполягали на зв'язках з власне класицизмом. Але класицистська програма відлунює у критичній діяльності і творчості акмеїстів не менш очевидно, аніж в творчості неокласиків. І так само визначну роль в розбудові концепції творчості відіграє антична тема.

Акмеїсти захоплюються героїчними постатями античності, що пов'язане з неокласицистською концепцією. У їх віршах часто зустрічаються імена історичних осіб – Августа, Цезаря, Помпея, Каракалли, приваблює образ Риму як центру цивілізації, основи європейської культури. Рим, вічне місто, загалом симптоматичний образ для всіх угруповань, які досліджуються. Саме римська, а не грецька античність є найбільш привабливою, саме вона втілює вищі цінності. Підкреслюється могутність держави, оспівується влада над світом. Тут дає про себе знати та ж сама орієнтація на Силу в усіх її природних і цивілізаційних проявах, цю незмінну складову ідеалу, який було покладено в основу естетики і Ренесансу, і Класицизму, і, значною мірою, реалізму ХІХ століття. Могутня імперія - привабливий образ для всіх акмеїстів, окрім А.Ахматової, яка вбачала в імперській державі торжество матеріальної культури над духовною. Їй загалом майже не властивий класицизм.

Серед античних героїв найбільш поширений образ Одіссея. Це знаковий образ, який близький не лише акмеїстам, а й неокласикам і скамандритам своїм мандрівним, бурхливим, сповненим пригод життям і прагненням повернутись додому.

Вивчення творчості скамандритів у колишньому Радянському Союзі було таким самим упередженим, як і вивчення творчості неокласиків та акмеїстів. У численних історіях польської літератури скамандрити розглядаються лише тому, що з ними пов'язані імена Ю.Тувіма та Я.Івашкевича, визнаних класиків польської літератури, які не суперечили канонові, який склався в радянському літературознавстві. Грунтовних досліджень творчості скамандритів як об'єднання з усвідомленою концепцією творчості практично не існує. Окремі риси діяльності скамандритів розглядаються у дослідженнях, присвячених творчості Ю.Тувіма (праці І.Бурковського, Ю.Булаховської, І.Колташевої, С.Левінської та ін.), Я.Івашкевича (Г.Вервес), Л.Стаффа (Н.Богомолова, В.Брітанішський). Останнім часом ситуація в сприйнятті творчості скамандритів почала змінюватися завдяки більшій доступності для українського дослідника польських джерел.

Вивчення скамандритів у Польщі не було настільки ідеологізованим, як у Радянському Союзі, але певний відбиток загального ставлення до цієї групи як до не надто важливої для літературного процесу ХХ століття, очевидно, має ті ж самі ідеологічні витоки. Історії польської літератури ХХ століття (“Література польська”, 1958, “Література польська періоду Молодої Польщі”, 1969, “Історія польської літератури в нарисах”, 1978 та інші) вміщують характеристику творчості скамандритів, показують їх зв'язок з європейською літературною традицією, творчу майстерність. Звертають увагу дослідники і на діонісійство скамандритів (зокрема, Ю.Тувіма, Я.Івашкевича), вказують на антиромантичне спрямування їх творчості, на те, що вони далекі від політики, не писали на замовлення. З діяльністю “Скамандра” пов'язана творчість Л.Стаффа, який зініціював появу угруповання. Дослідник Ю.Крижановський пише, що поезія Стаффа розвивається в класицистському руслі, чим він і близький до скамандритів, які згрупувались тоді, коли в літературі виникла потреба повороту до класицизму. Класицизм Стаффа дослідники якоюсь мірою пов'язують з античними образами і сюжетами, з його майстерністю, з концепцією творчості, але загалом це побіжні зауваження. Окремо слід згадати дослідження В.Мадиди „Motywy antyczne w poezji Leopolda Staffa” (“Мотиви античні в поезії Леопольда Стаффа”, Вроцлав-Варшава, 1962). Дослідник детально аналізує міфологічні і літературні сюжети й образи Стаффа, звертає увагу на його переклади античних авторів, показує, наскільки широко і грунтовно використовував Стафф античність у своїй творчості. Однак В.Мадида не пов'язує античність у творчості Стаффа з його концепцією неокласицизму.

Польська група "Скамандр" отримала свою назву від однойменного місячника, який видавався з 1920 року. Згуртовані в ній поети звернули на себе увагу виступами в кабаре "Під Пікадором", де, починаючи з листопада 1918 року, вони збиралися, щоб читати свої вірші. До складу цієї групи увійшли Ю.Тувім, Я.Лехонь, А.Слонімський, Я.Івашкевич і К.Вєжинський. Дослідники вважають, що головним теоретиком і натхненником угруповання був Л.Стафф, який формально у складі групи не числився. Скамандрити не розробили цілісної програми, як і неокласики, але майже всі вони мали у своєму доробку літературно-критичні праці, які засвідчують свідому настанову на певну концепцію. Особливо важливими є статті Л.Стаффа, Ю.Тувіма, Я.Івашкевича, в яких розгортається програма, головним пунктом якої є протистояння декадентському символізму, представленому в першу чергу творчістю поетів "Молодої Польщі", орієнтація на добірне, вишукане мистецтво, бездоганну форму. Скамандритів єднає з українськими неокласиками і російськими акмеїстами раціональний підхід до процесу творчості, прагнення до художньої логіки, до ясності, простоти й гармонії вірша, проголошення біологічного культу життя і, що найважливіше, орієнтація на культурну традицію.

Антична тема посідає у творчості скамандритів таке ж важливе місце, як і в акмеїстів та неокласиків. Антична культура для них – джерело творчості, мірило художніх цінностей, під її впливом формуються естетичні орієнтири скамандритів. Вони активно використовували античну міфологію та історію, формуючи власні естетичні погляди. Античний світ для скамандритів є зразковим, довершеним, вартим наслідування. Підтвердження цієї думки знаходимо у віршах Я.Івашкевича, Ю.Тувіма, Л.Стаффа.

Скамандритів приваблюють постаті активних, дієвих античних героїв, таких як Ахіллес, Персей, Прометей, Одіссей, Цезар та інші. Ці образи відповідають концепції творчості скамандритів.

Неокласицизм утверджує себе в постійній полеміці і боротьбі з неоромантизмом (передусім з символізмом в його декадентському прояві). Розглянувши альтернативну античність А.Ахматової, М.Цвєтаєвої, Лесі Українки, ми дійшли висновку, що неокласицистська чи неоромантична концепція творчості кардинальним чином впливає на потрактування античних образів і сюжетів. Наприклад, Гелена у неокласицистів – це зразок довершеної краси, її вчинки не засуджуються, оскільки для них довершена краса є самодостатньою. Леся Українка подає протилежну точку зору на цей образ. Її Гелена – зрадлива красуня, причина загибелі Трої, протиставлена Кассандрі як уособлення матеріальних цінностей світу. Це – неоромантичне маркування. В дисертації також аналізується образ Федри у неокласицистському трактуванні (О.Мандельштам, М.Кузмін) і неоромантичному (А.Ахматова, М.Цвєтаєва). Версія Федри у Цвєтаєвої та Ахматової є жіночою і відчутно відрізняється від версій, які мали місце у творчості багатьох акмеїстів і загалом поетів-чоловіків. Хоча Цвєтаєва мало чим перегукується з Ахматовою, їхні Федри на диво подібні між собою. Вони цілком атрадиційні, протиставлені класицистській і неокласицистській версіям образу Федри. Це трагічні образи, скоріше жертви, аніж причини, як в античних і класицистських сюжетах. Федра – уособлення надзвичайної пристрасті, яка підносить її над усім земним, робить непідсудною. Виправдана не лише Федра, а й Дідона, Кассандра, Клеопатра - всі інші жінки, які в античних сюжетах були повинні в якихось гріхах перед чоловіками..

Розбіжність між неокласицистською та неоромантичною концепціями творчості спостерігається в маркуванні грецької та римської античності. Так само, як класицисти і романтики ХУІІІ століття, неокласицисти і неоромантики ХХ століття знаходять джерело цінностей в різних періодах античної епохи: неокласицисти підносять римську античність, неоромантики – грецьку.

ВИСНОВКИ

Античність посідає важливе місце в творчості українських неокласиків. Глибоку і послідовну орієнтацію на античні образи, сюжети ми спостерегли в статтях і художніх творах М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича, Ю.Клена. Вони одностайні в баченні античних авторів як Майстрів, а їх художніх творів як зразків довершеного мистецтва, яке варте наслідування. Через образи античних героїв-чоловіків неокласики розробляють концепцію людини ренесансно-класицистського типу. За посередництвом образів античних красунь М.Зеров, М.Рильський, Ю.Клен формують власну естетику, яка орієнтована на самодостатність довершеної краси.

Російські акмеїсти (М.Гумільов, О.Мандельштам, М.Кузмін) і польські скамандрити (Я.Івашкевич, Ю.Тувім) формують власну концепцію творчості і неокласицистську естетику, використовуючи античну тематику в художніх творах і літературно-критичних статтях.

Проаналізувавши античну тему та її місце і роль у концепції творчості трьох угруповань в національних літературах 10-20-х років ХХ століття, маємо підстави вважати їх типологічним явищем епохи модернізму. Неокласики, акмеїсти і скамандрити сформувалися в руслі неокласицистської стильової течії модернізму, основою дискурсу якої є антично-ренесансно-класицистська естетика. Відновлюючи протистояння класицистів і романтиків ХУІІІ століття, на початку ХХ століття розгорнули полеміку неокласицисти і неоромантики. Якщо у таких напрямах і течіях модернізму, як символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, естетика романтизму кінця ХУІІІ – початку ХІХ століття була відновлена майже в усіх параметрах, то класицизм повернувся в культуру ХХ століття з суттєвими корективами. Відновлення класицизму відбувалося зазвичай без маніфестації самого класицизму як зразкової епохи. Замість цього активно розгорталася програма канонізації традицій у мистецтві, особливо традицій античних.

Антична тема у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів – це підгрунтя для формування неокласицистської естетики і концепції творчості.

Розглянувши образи античної міфології, літератури в творчості представників трьох об'єднань, ми окреслили послідовну і завершену концепцію творчості. Античні поети (Гомер, Овідій, Вергілій, Горацій, Катулл) стають уособленням ідеального митця, а їхні твори – зразками довершеного мистецтва, на яке повинен орієнтуватися сучасний поет. В розробці власної естетики широко використовуються ідеї античних філософів (Сократ, Платон, Арістотель, Арістарх та ін.). Історіософія формується з оглядом на античну історію в її героїчних подіях (пов'язаних, головним чином, зі становленням могутньої Римської імперії) і постатях (Цезар, Антоній, Олександр Македонський, Август Октавіан тощо).

Головне естетичне навантаження отримують герої античної міфології. Завдяки наповненню цих образів певним філософським змістом формується неокласицистська концепція творчості.

Символісти і неокласики відновили протистояння Генія і Майстра у творчому процесі, не повторюючи своїх попередників, а скоріше універсалізуючи їх концепцію творчості. Неокласицизм, який виявив себе тою чи іншою мірою в багатьох літературах у період постсимволізму (період широкої полеміки з символізмом), відрізняється від європейського класицизму ХУІІІ століття багатьма рисами, а саме:

1. Неокласицисти (якими були різною мірою українські неокласики, російські акмеїсти, польські скамандрити) відмовились від жорсткої орієнтації на нормативне мистецтво.

2. Неокласицисти відмовились підпорядковувати мистецтво державі, владі, політиці. В цьому плані вони були спадкоємцями романтиків і символістів, засвоїли уроки саме цих літературних напрямів.

3. Неокласицисти в трактуванні процесу творчості, загалом віддаючи повновладдя розуму, все ж враховували ірраціональні аспекти творчості, усвідомлювали важливість ірраціонального, інтуїтивного у внутрішньому світі митця.

4. В концепції людини почуття обов'язку як визначальна риса позитивної особистості підпорядковується патріотичним почуттям, а не служінню державі. Найбільш привабливі для неокласицистів ренесанса природність, повнота буття, діонісійство (або адамізм).

Неокласицисти ХХ століття були спадкоємцями класицистів, однак часто відмовлялися від цієї спадщини, очевидно тому, що не могли не враховувати досвід романтизму з його нищівною критикою багатьох класицистських засад. Неокласицисти були більшою мірою незалежними митцями, ніж класицисти. І все ж важливі засади концепції творчості пов'язують ці явища не лише номінативно, а й по суті:

1. Неокласицисти раціоналізують процес творчості, роблять його контрольованим на всіх етапах, як і класицисти.

2. Канонізується літературна традиція.

3. Мета творчості - довершений, бездоганний твір, процес творчості підпорядкований результату.

4. Ідеальна творча особистість - Майстер, віртуоз, знавець, фахівець своєї справи, високоосвічена людина.

5. Античність -