Львівський національний університет імені Івана Франка

ВІСЬТАК ОЛЕКСАНДРА ІВАНІВНА

УДК 911.3:3(09)(477.8)

СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

УКРАЇНСЬКИХ ВЧЕНИХ ГАЛИЧИНИ

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1919-1939 рр.)

11.00.02 – економічна та соціальна географія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата географічних наук

Львів – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі економічної та соціальної географії 

Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства 

освіти і науки України

Науковий керівник: доктор географічних наук,

професор Шаблій Олег Іванович, Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра економічної та соціальної географії, завідувач

Офіційні опоненти: доктор географічних наук,

професор Пістун Микола Данилович, Київський 

національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра  економічної та соціальної географії, професор

доктор географічних наук,

професор Руденко Валерій Петрович, Чернівецький

національний університет імені Юрія Федьковича, 

кафедра економічної географії та екологічного

менеджменту, завідувач 

Провідна установа:  Одеський національний університет імені 

Іллі Мечникова, кафедра економічної та соціальної

географії, Міністерство освіти і науки України, м. Одеса

Захист відбудеться “23” березня 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.05 у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. П.Дорошенка,41, ауд. 26).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Львівського націо-нального університету імені Івана Франка (79000, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий “20” лютого 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат географічних наук Дубіс Л.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З утворенням самостійної України зріс інтерес до проблем формування українського соціуму, розвитку його економічної, соціальної та духовної сфер. Особливе зацікавлення викликає духовна сфера, а передусім наукова. Кожна з галузей науки характеризується своїми специфічними особливостями роз-витку. Це стосується і географії, зокрема, суспільної.

Проблеми розвитку української суспільної географії (СГ) ще недостатньо вивчили вітчизняні вчені. Це пояснюється багатьма причи-нами: труднощами виокремлення української географії з геог-рафії країн, до складу яких вона входила; багато українських учених ХХ ст. були репресовані і їхній внесок у науку до недавна замовчувався; певна криза суспільних наук, в тому числі суспільної географії, в останнє деся-тиріччя завадила швидкому переходу її із заідеологізованих позицій на сучасні наукові рейки з урахуванням досвіду вчених Європи та Америки; лише недавно вийшли у світ праці з проблем розвитку української гео-графії професорів Я. Жупанського, Ф.Заставного, І.Ковальчука, В.Нагірної, М. Пістуна, В.Руденка, О.Шаблія, доцентів І.Ровенчака, Б.Заставецького, П.Штойка та ін. Проте ці праці не за-повнюють прогалин у висвітленні теоретичних, методологічних та методичних питань розвитку географічної науки.

Поки що “терра інкоґніта” є розвиток суспільної географії в Галичині у 20-30-х роках, куди внаслідок специфічних умов перемістився центр української географічної (особливо демо- та економгеографічної) думки. Галицький центр представляли такі відомі в науці вче-ні, як академік С.Рудницький, професори В.Кубійович і В.Садовський та ін. Феномен галицько-української географії цікавий ще й тим, що він завершував важливий період її становлення. Отже, розкриття особливостей галицько-української суспільної географії досліджуваного періоду є надзвичайно актуальною проблемою.

Зв’язки роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-тація пов’язана з дослідженням кафедри економічної і соціальної географії Львівського національного університету імені Івана Франка наукової теми “Економіко-, соціально- і еколого-географічні проблеми західноукраїнського прикордоння”.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає в розкритті розвитку галицько-української суспільної географії міжвоєнного періоду у контексті становлення української національної географічної науки. Для досягнення цієї мети в роботі поставлені такі завдання:

- обґрунтувати сутність наукової категорії “розвиток української суспільної географії” як елемента системи суспільно-географічних наук;

- побудувати системно-структурну модель напрямків наукових досліджень української суспільної географії у контексті її розвитку;

- розкрити систему методів дослідження проблем розвитку суспільної географії, в тому числі української;

- виявити основні наукові напрямки суспільно-географічних студій у Галичині в 20-30-х рр. ХХ ст.;

- проаналізувати суттєві особливості розвитку галицької загальної суспільної географії, розв’язання вченими метатеоретичних і власне теоретичних проблем, які були актуальними не лише в Україні, а й у європейській географії, та характерні для сучасного розвитку науки;

-оцінити рівень, напрямки дослідження галицько-ук-раїнськими вченими політико-географічних, демо- і етногеографічних , економіко-географічних проблем України й окремих її реґіонів;

-виявити маловідомі чи зовсім незнані студії галицьких учених у сфері суспільно-географічного країно- і краєзнавства.

Об’єктом дослідження є галицько-українська суспільна географія міжвоєнного періоду.

Предметом дослідження є специфіка галицько-української суспільної географії цього періоду, зокрема, тенденції її розвитку і структурно-галузеві особли-вості; метатеоретичні, власне теоретичні, компонентно-географічні та реґіональні проблеми; крає- і країнознавчі студії у Галичині.

Методологічна основа і методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дослідження становлять праці українських і зарубіжних вчених із проблем гносеології, теорії та методики географічної науки: Я.Жупанського, Ф.Заставного, В.Кізими, Т.Куна, С.Макарчука, В.Нагірної, І.Мельничука, В.Онопрієнка, М.Пістуна, В.Руденка, О.Шаблія та ін.

Методи дослідження: філософські (принципи руху і роз-витку, зв’язку і взаємозалежності, причинності, єдності історичного і логічного); загальнонаукові, в т.ч. традиційні (літературний, методи формальної логіки – порівняльний, аналогії, аналізу, синтезу та ін.) і сучасні (структурно-системний підхід, моделювання); конкретно-наукові (зокрема, картографічний).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі обґрунтувано:

- концептуальну модель розвитку суспільної географії як системи науково-дослідницьких напрямків;

- принципове положення про суспільну географію Галичини міжвоєнного періоду як завершальний етап у становленні української географії у цілому і логічне продовження розвитку школи академіка С.Рудницького;

- основні метатеоретичні (об’єкт, структура, зв’язки) і теоретичні (районування) проблеми суспільної географії, які досліджували вче-ні Галичини у міжвоєнний період;

- політико-географічні і геополітичні проблеми: обґрунтування вченими української національної території, розкриття політико-географічного положення Ук-раїни;

- підходи галицько-українських вчених до вивчення демо- та етногеографічних проблем України й окремих її реґіонів, дослідження різних аспектів демо- та етногеографії (демографічна ситуація, етнічна структура населення, міґрація, урбанізація, розселення населення тощо);

- вивчення вченими економіко-географічних проблем України та її реґіонів (географія сільського і лісового господарства, географія промисло-вості й транспорту), роль картографічних методів у цих дослідженнях;

- особливості розвитку країно- і краєзнавства у Галичині міжвоєнного періоду.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що вони можуть бути використані:

- для створення основ розвитку української географічної, зокрема, суспільно-географічної науки;

- у створенні методичної бази дослідження розвитку суспільної географії інших реґіонів України;

- у практиці викладання “Проблем української суспільної гео-графії” у вищих навчальних закладах освіти, особливо у створенні програм підготовки маґістрів гео-графії.

Результати досліджень впроваджуються у практику викладання суспільно-географічних дисциплін кафедри економічної і соціальної гео-графії Львівського національного університету імені Івана Франка.

Особистий внесок здобувача. Усі подані в дисертації наукові резуль-тати отримані автором особисто. Деякі праці, опубліковані у співавторстві. Конкретний особистий внесок здобувача в цих працях зазначений у переліку основних публікацій з теми дисертації (див. с.16 –17 автореферату).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати роботи доповідалися та обговорювалися на наукових конференціях: всеук-раїнській “Проблеми географії України” (Львів, 1994), “Історія української географії і картографії” (Тернопіль, 1995, 2000); міжнародних “Актуальні проблеми розвитку географії України” (Київ, 1998) та “Актуальні проблеми географічного українознавства на зламі тисячоліть (до 100-річчя від дня народження Володимира Кубійовича)” (Львів, 2000), на звітних конференціях географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (1998, 1999, 2000 рр.).

Публікації. За результатами досліджень опубліковано 11 наукових праць загальним обсягом 4,5 др. арк., з яких 8 належить автору (5 опубліковані у виданнях, рекомендованих ВАК України) , а 3 написані у співавторстві.

Обсяг і структура дисертаційної роботи. Дисертація складається з вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел (344 найменувань), викладена на 147 сторінках комп’ютерного тексту, містить 12 додатків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертаційної роботи обґрунтувано тему роботи, її актуальність, наукову н

овизну дослідження, напрямки практичного використання одержаних результатів.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні та науково-інформаційні основи дослідження” – розкрито сутність наукових засад вивчення розвитку української суспільної географії, викладено систему методів дослідження, його інформаційну базу.

Дослідження розвитку будь-якого явища, а передовсім науки, передбачає обґрунтування якісних етапів цього процесу: зародження, становлення, повноцінного функціонування і перетворення у нову якість. У дисертації характеризується етап становлення модерної суспільної географії у Галичині, що уособлювало завершення етапу становлення всієї української географії. В цьому періоді виділяється шість основних аспектів розвитку суспільної географії: науково-географічна думка, крає-, країно- і світознавство, мандрівництво, персоналії, суспільно-географічні інституції, географо-педагогічна думка і практика.

Серед чинників, які впливали на становлення СГ треба назвати такі дві групи: зовнішні (екстерналістські) та внутрішні (інтерналістські). До першої групи належать: суспільне (соціальне) замовлення на науковий продукт, розвиток суспільного виробництва (у широкому розумінні цього слова), суспільних відносин (економічних і політичних), духовної культури тощо. До другої групи належить тип загального наукового світогляду, що панує в певний період (сакральний чи секулярний), тип власне наукового світогляду ( у географії – це антропо- чи фізіоцентризм, за визначенням С.Рудницького), характер наукових парадиґм (модельна, системна, екологічна, гуманістична).

Важливий чинник, що впливав на розвиток української географії в цілому (також у міжвоєнний період), це суспільно-географічне положення України між Заходом і Сходом. Це положення багато учених характеризує як межове. Межовість призводила до того, що часто географічна наука розвивалася у різних культурно-цивілізаційних соціумах: на заході – у системі польського, сході – російського.

Саме цими факторами зумовлене виділення в окремий об’єкт дослідження

галицько-української суспільної географії у міжвоєнний період:

а) у Галичині була добре розвинена польська та австрійська географія. У тісному зв’язку з нею ще до Першої світової війни тут сформувалась українська галицька антропогеографія – школа С.Рудницького в руслі європейського фізіоцентризму;

б) у Галичину після революції 1917 р. перемістився, особливо у 30-х роках, центр суспільно-географічної думки (сюди еміґрували деякі економіко-географи, наприклад, В.Садовський). Це переміщення було закріплене діяльністю антропогеографів, об’єднаних Географічною комісією НТШ на чолі з В.Кубійовичем;

в) незважаючи на переміщення на захід (часом і на схід) деяких галицьких географів (С.Рудницький, М.Дольницький, В. Ґеринович), Львів залишався науково-організаційним ядром української географії протягом усього міжвоєнного періоду.

Методика дослідження розвитку науки відрізняється від звичайного географічного дослідження передусім тим, що вона має справу з аналізом писемних джерел. Завдання полягає у визначенні рівнів, тенденцій і етапів розвитку, вивченні руху наукових ідей, гіпотез, теорій і концепцій тощо. Отже, головним є проведення розумових операцій на основі вихідного писемного матеріалу (або того, що може бути представленим у писемній формі). Дослідження розвитку галицько-української географії міжвоєнного періоду виконано за допомогою системи методів, які поєднують розумові прийоми філософського, загально- і конкретно-наукових методів.

Усі писемні джерела, що становили інформаційну основу дослідження, поділено на три групи: фахові праці, праці з суміжних із суспільною географією наук (історичної, демографічної, економічної та ін. наук), група інших праць. Аналіз джерельної бази галицької СГ міжвоєнного періоду засвідчує:

а) досить високий рівень розвитку антропогеографії на фоні всеукраїнської суспільно-географічної науки;

б) ці джерела представляли усі галузі тодішньої антропогеографії – географію населення, географію сільського господарства, географію промисловості, політичну географію та ін.;

в) джерела писані українськими вченами різними мовами (українською, польською, німецькою, чеською, словацькою, румунською та ін.) з перевагою української;

У другому розділі – “Дослідження загальних суспільно-географічних проблем” розглядаються метатеоретичні та власне теоретичні питання, які розв’язували українсько-галицькі вчені у міжвоєнний період. До перших із них належить проблеми сутності суспільної географії, її меж, об’єкта і предмета дослідження, внутрішньої структури, зв’язків з іншими науками та ін. До других – теоретичні і методичні проблеми районування.

Серед галицьких географів не було єдності щодо меж СГ у системі наук. Більшість із них (С.Рудницький, В.Огоновський, В.Кубійович) розглядали суспільну географію (тоді – антропогеографію) в контексті географії. Водночас деякі вчені, зокрема, еміґранти зі східної України (В.Садовський), трактували СГ (тоді – економічну географію) як складову економічної науки. В.Ґеринович вважав, що економічна географія входить одночасно в антропо- і в економічну географію.

Проблема меж і структури географії стосувалася таких питань: а) чи доцільно включати у склад географії так звану загальну географію. Більшість розв’язували цю проблему позитивно (крім В.Ґериновича). Суспільна географія мала крім реґіональної, також свою загальну частину, яка передбачала необхідність дослідження принципів, законів і факторів геопросторової організації населення і господарства; б) чи доцільно включати антропогеографію до географічної науки. Більшість географів відносили антропогеографію до системи географічних, а не до історичних чи біологічних наук.

У працях галицьких вчених об’єктом географії вважали земну поверхню, а антропогеографії – людину у її зв’язках з умовами цієї поверхні. Водночас економіко-географи вважали об’єктом (і предметом) – народне господарство. Поєднували цих два трактування хорологічний (більше виражений в антропогеографії) та розмісницький, штандортний (більше виражений в економічній географії) підходи. І в першому і в другому випадку центральною була проблема розміщення явищ і процесів (населення, господарства) на земній поверхні, зумовлене дією різноманітних факторів.

Антропогеографічний і економічний напрямки у СГ відрізнялися і трактуванням ролі факторів (чинників) у територіальній організації, зокрема, у розміщенні населення і господарства. Перший (антропогеографічний) напрямок особливу увагу звертав на роль природного чинника, другий економічний – відзначав роль суспільних чинників – історичних, цивілізаційно-культурних, форм власності.

Проблема структури географічної науки і виділення у ній антропо- чи економічної географії розглядалася у контексті окреслення її меж. Від цього значною мірою залежало і визначення зв’язків СГ. Якщо вчений відносив антропогеографію до географічних наук, то і визначав найсуттєвіші її зв’язки із системою інших географічних наук. Якщо ж економічна географія трактувалася, як наука про народне господарство, то вона найчастіше пов’язувалася з політекономією.

Ці та інші метатеоретичні проблеми яскраво виявилися у підході галицько-української географії до теоретичних і методичних проблем районування України (С.Рудницький, В.Огоновський, В.Садовський, В.Кубійович). Вчені а) вважали, що проблема районування території України є однією з центральних у географічній науці як в теоретичному, так і в практичному відношенні; б) районували Україну в просторі її національної території; в) вважали, що головним в антропогеографічному й економічному районуванні повинно бути природничий і національно-етнічний принципи з урахуванням історико-географічного принципу; г) піддали гострій критиці адміністративно-територіальний устрій і економічне районування радянської України за їхній імперський характер (крім В.Огоновського); д) вважали, що районування має бути двоступінчастим: спочатку треба виділяти макроодиниці - природно-географічні зони (“смуги” за В.Кубійовичем) або великі історико- (політико-)-географічні реґіони (С.Рудницький, В.Садовський), а потім дрібніші одиниці.

Розділ третій – “Політико-географічні та геополітичні дослідження” присвячений вивченню обґрунтування галицькими вченими положення України у європейському просторі, формування її національної території. Основною ідеєю, навколо якої об’єднувалися політико-географічні дослідження, були ідеї окремішності і соборності України.

Окремішність України як природно-географічної одиниці обґрунтував С.Рудницький ще у 1919 р. у статті “Проблеми географії України”. Найважливіше було довести, що Україна є антропогеографічною одиницею, тобто територією, заселеною переважно українцями, історично освоєну ними. С.Рудницький довів, що українська нація має свою автохтонну територію у Східній Європі, свої етнографічні, політичні, економічні і культурні особливості.

У цьому контексті суттєвою підпроблемою було обґрунтування межі української національної території як основи формування національної держави, політико-географічного і загалом – географічного положення України, а також українських геополітичних доктрин.

Щоб окреслити національну територію, вчені використали два принципи: етнічний та історичний. Етнічний (актуально-етнічний) принцип передбачав визначити національну територію з урахуванням суцільного і несуцільного розселення українців, їхньої частки у населенні певної території. Території, де українське населення розміщувалося суцільно і переважало кількісно, С.Рудницький називав “мінімальним простором України” (905, 0 тис.км2). Разом з територією, де українці у меншості і несуцільно розселені (так званий ",максимальний простір України”), – це становило 1056 тис.км2. В.Кубійович розрізняв суцільну і мішану національну територію (із площею відповідно на 1.01.1939 р. в 728 і 932 тис.км2).

Історичний принцип виступав у формі етнічно- і політико-історичного. Використовуючи етнічний принцип, до уваги брали ті території, де український етнос домінував кількісно у минулому (Підляшшя, Холмщина, Стародубщина); коли застосовували політико- історичний, то до уваги брали ті землі, які у минулому входили до складу українських держав (наприклад, входження за Володимира Великого “червенських городів”). Найчастіше усі принципи використовували у поєднанні з критичним осмисленням даних переписів населення країн-займанців.

Особлива увага була присвячена визначенню західної межі українських етнічних земель. У цій проблемі виділяється два аспекти: а) проведення західної межі суцільного чи загального розселення української нації; б) обґрунтування меж окремих прикордонних земель і доказ їхньої українськості. Найскладнішим було виділення українсько-російської межі, яка мала “розмитий” характер.

Визначаючи політико-географічне та геополітичне положення України, галицькі географи використовували три постулати: а) Україна є європейськиим феноменом, а не євроазійським; б) вона знаходиться на великому пограниччі Західної і Східної Європи; в) має приморське положення, що через Чорне й Азовське море дає їй вихід на Середземномор’я, Балкани, Близький Схід і Північну Африку і далі в інші приморські держави світу. У реґіональному положенні визначалося відношення стосовно великодержав Європи – Німеччини, Великобританії і Франції, а у сусідському – Росії і Польщі. На початку 20-х років С.Рудницький розглянув геополітичні виміри положення галицько-української держави (ЗУНР). Учені визначали також вигідність чи невигідність політико-географічного положення.

У міжвоєнний період було сформовано дві геополітичні доктрини: Чорноморсько-балтійська (С.Рудницький) і Чорноморська (Ю.Липи). В обох доктринах Україні відводили центральне місце. Ці доктрини з деякими поправками не втратили значення і в наш час.

Четвертий розділ – “Демо- і етногеографічні студії” присвячений аналізу географічних проблем демографічної ситуації в Україні і в окремих її реґіонах, національного складу населення, його розселення і міґрації, картографування населення.

У дослідженнях демографічної ситуації особливу увагу звернено на динаміку населення та чинники, які її визначали. Учені наголошували, що надзвичайно важко визначити динаміку кількості населення України, оскільки, крім природного приросту, на неї впливали суспільні чинники – політичні (національна політика урядів) і соціально-економічні (війни, голодомори) тощо. Здебільшого суспільні чинники призводили до відносного чи й, навіть, як це було під час голодомору в 1932–1933 рр., абсолютного зменшення населення. Тому вдалося визначити більш-менш точну цифру кількості населення лише для початку 30-х років – 49,5 млн. осіб. На цій підставі довели, що Україна належить не лише до великопростірних, а й великих за людністю країн.

Учені визначили велику роль міґрацій у зменшенні кількості населення в цілому чи зменшенні (збільшенні) людності окремих реґіонів. Встановили:а) найбільший реґіон міґраційної втрати населення – Лісостеп (це позначається на демографічних процесах зони до сьогодні); б) фактором інтенсивної еміґрації було відносне аграрне перенаселення; в) інтенсивність міґрації сільського населення оберенено пропорційна до інтенсивності хліборобської культури.

У міжвоєнні роки було покладено початок дослідження розселення населення, відбулося становлення геоурбаністики. Поняття “розселення” охоплювало питання розміщення населення (густота, розподіл між реґіонами тощо), розміщення поселень – міських і сільських. Для пояснення територіальної організації розселення застосовували геодетерміністичний підхід – особлива роль зонального природного чинника (хоча простежується і врахування дії соціально-економічних факторів, особливо на реґіональному та внутрішньопоселенському рівнях). Вперше було здійснено реґіоналізацію розміщення населення (В.Садовський), “зонування” міських поселень України (В.Кубійович);

Більшість етногеографічних праць охоплювали дві групи проблем: а) вив-чення населення України як національно-територіальної цілісності; б) дослідження національного складу населення західноукраїнських земель в контексті обґрунтовання етнічних меж українців. Таким чином було закладено наукові основи етнічної географії України, де головна увага приділялася розселенню українців як корінної нації. Досліджено особливості урбанізації українства (у містах частка українців сягала лише 38,8%).

Вперше в українській науці було покладено основи демогеографічного й етногеографічного картографування (“Атлас України і сумежних країв” В.Кубійовича, у якому з 150 карт 36 мали демо- і етнографічні сюжети). За спектром карт і діаграм, засобів картографування явищ, об’єктивністю відображення демо- і етнографічних характеристик населення атлас не мав собі подібних в Україні і в наступні періоди. За допомогою карт, графіків і діаграм розкриті: динамічні та структурні (віково-статеві, національні, соціальні тощо) особливості населення. Звернено увагу на картографування української нації (розміщення, густота, “надвишки” і “недобори”, міґрації тощо).

У п’ятому розділі “Економіко-географічні проблеми та підходи” розглянуто напрямки геопромислових та агрогеографічних студій галицьких вчених міжвоєнного періоду. Окреслено тематику цих студій, їхній науковий рівень, який відповідав рівню тодішньої європейської економіко-географічної науки, загально- і реґіональногеографічні результати пошуків. У цих дослідженнях найактивнішу участь взяли економісти – В.Садовський, В.Іванис, Р.Димінський, І. Шимонович, Є. Храпливий та ін. Розвинулася національна картографія промислового виробництва, сільського та лісового господарства.

Відзначено, що у цей період набувають розвитку два напрямки географії промисловості: антропогеографічний та економічний. У першому з них розвиток і розміщення промислового виробництва розглядається як людська діяльність, пов’язана з географічним довкіллям. У другому людська діяльність пояснювалася дією економічних законів. Економісти-географи працювали в руслі галузево-статистичного підходу, застосовували штандортні теорії А.Вебера і А.Льоша.

У цей період особливу увагу почали звертати на фактори розвитку і розміщення промисловості: забезпечення сировиною, робочою силою, ринками збуту товарів, транспортом. Новим у галицько-українській суспільній географії було виділення у ролі фактора інвестованого капіталу, зокрема, забезпечення основними виробничими засобами. Зроблено висновок, що в розміщенні промисловості України переважає сировинна орієнтація.

Крім антропогеографічного та економічного напрямку, започатковано соціальний підхід до вивчення географії промисловості (В.Садовський). Цей підхід реалізується за допомогою категорій праці (її кількісних і якісних, у тому числі національних особливостей), соціальних потреб і соціальної політики.

Дослідники спробували районувати промисловість України (В.Садовський, В.Іванис, Р.Димінський). Першою умовою для промислового районування вважали наявність сировинної бази (і пов’язаною з нею розвитку видобувних галузей), другою – транспортних шляхів, зокрема, залізничних і водних. Третя умова – це врахування енергозабезпеченості території. Деякі вчені важливим принципом районування вважали зосередження тієї чи іншої галузі на певній території. Було оґрунтовано декілька сіток промислового районування всієї національної території України.

У міжвоєнні роки галицькі географи почали вивчати географію промисловості в контексті світового господарства. Зокрема, В.Садовський розкрив історію, передумови формування світового господарства, світового ринку промислових товарів, дав характеристику розміщення промисловості в глобальному масштабі. Вчений вважав, що розвиток світового господарства ґрунтується на міжнародному поділі праці. А міжнародна спеціалізація країн залежить як від природних, так і від історичних, демографічних, господарських та культурних чинників.

Дослідження географії сільського господарства було актуальною проблемою студій як антропогеографічного, так і економічного напрямків. Вчені підкреслювали, що на розвиток і розміщення сільського господарства впливають як природно-, так і суспільно-географічні чинники. Головним природним чинником вважали родючі українські чорноземи. Однак загальна відсталість аграрної сфери пояснювалася браком “хліборобської просвіти”, застарілістю техніки та технології виробництва. Причини занепаду сільського господарства у радянській Україні визначалися впливом політики колективізації. До уваги бралися і форми власності на земельні угіддя (державна, кооперативна, індивідуальна), форми організації і обслуговування аграрної сфери.

У 20-30-х рр. антропогеографи вивчали сільське господарство як України в цілому, так і окремих її реґіонів (особливо Карпат і Галичини). Проф. В.Кубійович, наприклад, присвятив більшість своїх праць пастушому життю і вивченню земельних угідь. У проблемі людина – природа він виділяв середню ланку – земельні угіддя. На підставі поєднання сільськогосподарських угідь він вперше зробив агрогеографічне районування Українських Карпат і Західної України.

Економісти розглядали сільське господарство через призму: а) реґіональних економічних проблем; б) систем господарювання; в) організації кооперації; г) товарної спеціалізації. Для пояснення розміщення сільського господарства вони використовували штандортні теорії, розглядали інтенсивний та екстенсивний шляхи розвитку стосовно умов окремих територій. Прогресивним було впровадження в науковий обіг категорій спеціалізації сільського господарства, товарної спеціалізації районів, поєднання рослинництва і тваринництва, ефективного використання землі. В контексті цих категорій економісти вивчали суспільні форми організацій сільського господарства, зокрема, такі, як сільськогосподарська кооперація.

Галицько-українські географи широко використовували картографічні та статистичні методи дослідження сільського господарства (в “Атласі” В.Кубійовича приблизно 40 карт, багато діаграм і графіків).

У шостому розділі – “Суспільно-географічне країно- і краєзнавство” 

виявлено аспекти і напрямки розвитку цих важливих компонентів землезнання. Показано, що галицьке країно- і краєзнавство (особливо останнє) досягло значного рівня розвитку. У географічному країнознавстві сформувалося декілька напрямків: так зване наукове ( також енциклопедичне), шкільне та мандрівне.

Наукове країнознавство 20-ті роки було краще розвинуте на Наддніпрянській Україні (праці А.Синявського, М. Шраґа та ін.). У Галичині воно стосувалося переважно самої України. Тут більше розвинулось енциклопедичне країнознавство – опис окремих країн в “Українській Загальній Енциклопедії” (за ред. проф. І.Раковського, 1930-1935). Автори таких статей дотримувалися галузево-статистичного принципу представлення країн. Звичайно, більша частина характеристики певної країни присвячувалася її суспільно-географічним особливостям – населенню, господарству. Для розвинених країн характеризували також міста, промислове виробництво, комунікації. Висвітлювалися зв’язки окремих держав з Україною, показували наявність тут українців та ін.

У шкільному країнознавстві найцікавішою і глибоко науковою була “Початкова географія” для народних шкіл (С.Рудницький, 1918). У ній, крім України, було охарактеризовано тодішні народи і країни усіх частин світу, у книзі реалізовано україноцентричний підхід. Заслуговують уваги шкільні атласи М.Кордуби (три видання), де карти країн подавалися в розрізі окремих континентів.

Мандрівне країнознавство розвивали письменники, священослужителі, лікарі та ін. Автори розповідали про країни як унікальні явища і описували їх із фахового сприймання. Найфундаментальнішим путівником по країнах Європи була книга О.Соколовського “Сьогоднішня Європа” (1937 р.).

Галицьке краєзнавство ґрунтувалося на ідеях як галицьких, так і наддніпрянських вчених і краєзнавців. Розвивалось у чотирьох типологічних формах: як наукове (фахове), науково-популярне, шкільне, мандрівниче. Проте не було усталеної єдиної схеми краєзнавчої характеристики об’єктів. Об’єкти дослідження змінювалися від окремого поселення (найчастіше це місто) до країни в цілому. Галицьке краєзнавство було представлено багатьма періодичними виданнями.

ВИСНОВКИ

Дослідження української суспільної географії в Галичині у міжвоєнний період (1919 – 1939 рр.) дає змогу зробити такі висновки.

1. У 20 – 30-х роках ХХ ст., особливо в останнє передвоєнне десятиріччя, галицько-українська географія уособлювала тенденції і рівень розвитку усієї української науково-географічної думки, її організаційні форми. Сюди поступово перемістився центр національної географії. Свідченням цього є вихід у світ колективних праць галицьких географів за редакцією В.Кубійовича “Атлас України і сумежних країв” (1937) та “Географії українських та сумежних земель” (1938). Організаційним центром була Географічна комісія Наукового Товариства імені Шевченка з його великою бібліотекою і науковими виданнями.

2. Українсько-галицька суспільна географія міжвоєнних років характеризувалася широким спектром наукових проблем. У дисертації виділено десять класів цих проблем: теоретичні проблеми, країно- і краєзнавство, демо- і етногеографія, економічна географія, політична географія і геополітика, історична географія, методи дослідження, картографія, шкільна географія, географічна термінологія і топомастика.

3. У суспільній географії виділялися три її напрямки: антропогеографічний, економічний та історико-географічний. Сутність першого напрямку полягала в акцентуванні уваги на людині (людності), на врахуванні впливу природного довкілля на розселення населення, на освоєння ним території (розподіл земельних угідь), людську діяльність. Вчені-антропогеографи почали враховувати також роль історико-економічних і культурно-цивілізаційних факторів. Економічний (економіко-географічний) напрямок використовували вчені-еміґранти зі Східної України. Він виявлявся як традиційний галузево-статистичний підхід в економічній географії. Дослідження в цьому напрямку враховували вплив на розміщення господарства, крім природно-ресурсного, також працересурсного, матеріально ресурсного, споживального і транспортного факторів. Історико-географічний напрямок був представлений переважно працями фахівців з історії України. Він стосувався переважно історичної географії України та її окремих земель.

4. Галицько-українська географія розв’язувала багато загально-географічних, у тому числі метатеоретичних і власне теоретичних проблем. До метатеоретичних проблем належали: межі географії загалом і антропогеографії чи економічної географії, зокрема, проблеми об’єкта і предмета дослідження цих наук, їхньої внутрішньої структури і зв’язків з іншими науками. Між ученими не було єдності у цих питаннях. Актуальною була проблема віднесення географії людини до природничих чи суспільних наук (антропогеографи розв’язували цю проблему з фізіоцентричної позиції, географи-економісти – із суспільно-центричної позиції). Серед теоретичних проблем найважливішою була проблема реґіоналізації. Географи Галичини вважали, що головними мають бути національний та природно-географічний принципи районування з урахуванням історико-географічного. Більшість із них вважали, що першим ступенем реґіоналізації України треба виділяти природно-господарські зони чи великі історико- (політико-) географічні райони.

5. Центральною у дослідженнях була проблема суспільної географії України і її земель. Вона охоплювала такі підпроблеми: а) політико-географічне положення, обґрунтування національно-державної території України, геополітичні доктрини; б) демо- і етногеографія України (динаміка населення, його відтворення, розподіл між містом і селом, розселення, етнічно-національний склад та ін); в) економіко-географічні (географія сільського господарства, географія промисловості); г) країно- і краєзнавство.

Вчені обґрунтовували, що Україна є окремим цілісним утворенням у фізико-, етно-, політико- та історико-географічному відношенні. Цілісність, зумовлена передусім єдиним процесом заселення території українським етносом. Було показано, що Україна має в Європі і Євразії специфічне політико-географічне положення, головним в якому, є сусідське положення стосовно Росії і Польщі. Зазначалося положення на Чорному морі і близькість до країн Близького Сходу. Покладено початок Чорноморсько-Балтійській (С.Рудницький) і Чорноморській (Ю. Липа) геополітичним доктринам.

Українсько-галицькі вчені пояснювали особливості динаміки українського народу, розкрили його вкоріненість у національну територію. Актуальні питання цього

плану: висока народжуваність населення, відносне перенаселення (через низький рівень економіки), велика міґраційна рухливість, слаба урбанізація, перевага українців на усіх українських землях.

6. Основна увага зверталася на фактори розміщення – сировинний, енергетичний, працересурсний, агломераційний, споживчий. Виявили три підходи до трактування промислового виробництва і його географії: антропогеографічний (С.Рудницький), економічний або галузево-статистичний (В.Іванис) та соціальний (В.Садовський). Зроблено перші спроби промислового районування України. В основу поклали зосередження виробництва в місцях концентрації сировинної бази. На цей період припадали початки вивчення географії світової промисловості (В.Садовський) та світового ринку промислових товарів (В.Тимошенко).

Особливу увагу приділяли проблемам географії сільського господарства. Найкраще вивчено агрогеографічні проблеми Галичини і Українських Карпат (особливо проблеми земельних угідь і пастушества). Вчені володіли усіма теоріями розміщення сільського господарства, які були в Європі (теорія Тюнена) і пояснювали ними реальне розміщення цього сектора економіки. Поряд із природно-географічними виділяли роль соціальних (форми землеволодіння і власності на землю), економічних (структура угідь, потреби переробної промисловості), демогеографічних (густота населення) чинників. Використовували картографічні та статистичні методи дослідження сільського господарств.

7. Країнознавство перебувало на початковій стадії розвитку. В ньому чітко виділилися три основні напрямки: наукове (фахове, “енциклопедичне”), шкільне і “мандрівне”. У країнознавстві переважали антропогеографічний (вплив природи на людину) та галузево-статистичний підходи. Переважна більшість творів із країнознавства була присвячена географічному опису України. Поступово почало формуватися “зарубіжне” країнознавство.

8. Водночас краєзнавство оґрунтовувалося на ідеях галицьких і наддніпрянських вчених; мало дуже добре виражені як історичний, так і географічний аспекти; розвивалося в чотирьох типологічних формах: як наукове (фахове), науково-популярне, шкільне, мандрівне. Об’єкти краєзнавчих описів змінювалися від окремих поселень (найчастіше - це міста) до країн у цілому.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

Особистий внесок: охарактеризовано західну етнічну межу України (автору належить 65%).

Вісьтак О.І. Суспільно-географічні дослідження українських вчених Галичини у міжвоєнний період (1919–1939 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата географічних наук за спеціальністю 11.00.02 – економічна та соціальна географія. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Розроблено принципову схему понятійно-термінологічної системи “Розвиток суспільної географії”. Обґрунтовано положення, що у міжвоєнний період галицько-українська географія уособлювала тенденції і рівень розвитку всієї української науково-географічної думки, її організаційні форми. Цей період характеризувався завершенням етапу становлення української суспільної географії загалом. Виявлено десять основних класів проблем, які досліджували вчені Галичини. Серед цих проблем домінували суспільно-географічні: мета- і власне теоретичні, демо- і етногеографічні, політико-географічні, економіко-географічні, історико-географічні, картографічні та ін. Розкрито шляхи роз’язанання цих проблем суспільною географією антропогеогафічного і економічного напрямків. Охарактеризовано наукові основи і спектр країно- і краєзнавчих студій у міжвоєнний період.

Ключові слова: розвиток суспільної географії, антропогеографічний і економічний напрямки розвитку, суспільна географія України, чинники територіальної організації господарства, національна територія.

Висьтак А.И. Общественно-географические исследования украинских ученых Галичины в междувоенный период (1919-1939 гг.) – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата географических наук по специальности 11.00.02 – экономическая и социальная география. – Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2001.

Разработана принципиальная схема понятийно-терминологической системы “Развитие общественной географии”. Обосновано положение, что в междувоенный период галицко-украинская география воплощала в себе тенденции и уровень развития всей украинской научно-географической мысли, её организиционные формы. Этот период характеризовался завершением этапа становления украинской общественной географии в целом. Обнаружено десять основных классов научных проблем исследуемых учеными Галичины. Среди них доминировали общественно-географические проблемы: мета- и собственно теоретические, демо- и этногеографические, политико-географические, экономико-географические, историко-географические, картографические та др. Расскрыты пути решение этих проблем общественной географии антропогеографического и экономического направлений. Охарактеризировано научные основы и спектр страно- и краеведческих студий в этот период.

Ключевые слова: развитие общественной географии, антропогеографическое и экономическое направления развития, общественная география Украины, факторы территориальной организации хозяйства, национальная территория.

O. I. Vis’tak. Human and geographical investigations of Ukrainian scientists of Halychyna in inter- war period (1919-1939 ) – Manuscript.

Thesis on completion of scientific degree of Candidate of Geograhical Sciences on speciality 11.00.02 – Economical and Social Geography. -– Ivan Franko L’viv National University, L’viv 2001.

The thesis confirms that during inter-war period Halychyna Geography presented tendencies and the level of development of Ukrainian Geography thought, its organizational forms. With time being the centre of national Geography moved here. The organizational centre was the Sciences Society named after Taras Shevchenko with Geography Commission in L’viv. Human Geography was characterized by a wide spectrum of scientific problems. It was outlined ten classes: theoretical, country – and country studies, demo- and ethno-geographical, economical geographical, political and geographical, geopolitical, historical and geographical, methods of investigation, cartographic, educational, geographical terminology and toponymy.

Halician Geography aimed at solving a number of general geographical problems including metatheoretical and properly theoretical ones. The metatheoretical problems included: boundaries between Geography in general and anthropogeography of Economic Geography in particular; problems of the object and subject of investigation, its inner structure and connections with other sciences.

The problem of referring the Geography of Person (to the Sciences or Social Sciences proved to be urgent). Among theoretical problems the problem of regional subdivision was considered of the primary importance. Scientists attempted to prove that national as well as natural and geographical principles of zoning considering a historical and geographical one should be outlined as the main ones. The majority of them supposed the natural and economic zones or great historical (political) geographical regions to be distinguished as those of the first stage of zoning in Ukraine.

The problem of Human Geography of Ukraine and its territory is considered to be a