НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ВОДОТИКА Сергій Григорович

УДК 947.7 “1920-ті”

ІСТОРИЧНА НАУКА УСРР 1920-Х РОКІВ:
СОЦІОПОЛІТИЧНІ, НАУКОВО-ОРГАНІЗАЦІЙНІ
ТА КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20–30_х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Науковий консультант: | доктор історичних наук, професор

КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович,

Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділом історії України
20–30-х рр. ХХ ст.

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук

ВЕРСТЮК Владислав Федорович,

Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії української революції 1917–1921 рр.

доктор історичних наук, професор

ПАНЧУК Май Іванович,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, завідувач відділом етнічних меншин

доктор історичних наук, професор

ПИРІГ Руслан Якович,

Державний комітет архівів України, голова.

Провідна установа: | Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, відділ джерел новітньої історії

Захист відбудеться “  ”  квітня  2001 року о  00  годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “     ”  березня  2001 року.

Вчений секретар

спеціалі-зованої вченої ради

доктор історичних наук |

Гуржій О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Загальна постановка проблеми визначається необхідністю кардинального підвищення ролі суспільствознавства в Україні. Сьогодні історична наука переживає системну трансформацію. Зрозуміти причини, зміст та оптимальні напрямки подолання цих проблем доцільно на основі історичного аналізу соціальних умов поступу науки з урахуванням особливостей її власної еволюції.

Актуальність дослідження зумовлена тим, що в сучасних умовах принципового значення набувають поглиблені дослідження перехідних етапів історії вітчизняної науки, одним з яких були 20_ті рр. ХХ ст. Вони дозволяють узагальнити історичний досвід взаємодії науки і суспільства в широкому соціально-політичному та соціокультурному контексті, з’ясувати механізм змін в науці відповідно до суспільних проблем.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація пов’язана з дослідженням формування тоталітарного ладу в Україні, яке здійснюється відділом історії України 20–30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1920-ті роки, що закономірно вважаються “золотим віком” української історичної науки і культури. Початок дослідження пов’язуємо із завершенням української революції та національно-визвольних змагань, переходом від війни до миру. Кінцевою датою прийнято рубіж 1928–1929 рр., час відмови від непу і початку нищення національної культури та науки. Змістом наступного етапу, що проходив у кардинально нових політичних і соціально-культурних умовах, в умовах формування тоталітарного ладу, було створення радянської моделі науки та ліквідації науки “буржуазно-націоналістичної”.

Межі 1920-х рр. певною мірою умовні, оскільки окремі складові науки (установи, школи, напрямки, дослідники зрештою) існували і поза ними. Проте, по-перше, соціальні феномени нерідко не мають точних дат існування. По-друге, предметом нашого дослідження є специфіка взаємодії науки і суспільства саме у 20-ті роки, оскільки у попередні і наступні періоди підґрунтя цієї взаємодії не було іншим. По-третє, існує усталена дослідницька традиція виділення 1920-х років як особливого етапу поступу культури суспільства й історичної науки, яка утвердилась в літературі принаймні з середини 50-х років (О. Оглоблин, В. Сарбей, М. Рубач, А. Санцевич, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко). Вона приймається і більшістю сучасних дослідників (Г. Боряк, Л. Винар, В. Даниленко, Я. Дашкевич, Р. Пиріг). Попри деякі розбіжності щодо датування часу ліквідації складових науки 1920_х років (що має важливе, але уточнююче для роботи значення), вони єдині в принципово важливому питанні про те, що з кінця 20-х рр. роль науки у суспільстві визначалась сутністю тоталітарного ладу, і її остаточна “радянізація” стала справою часу.

Територіальні рамки дисертації охоплюють УСРР відповідно до тогочасного адміністративно-територіального поділу.

Об’єктом дослідження є взаємодія науки і суспільства в УСРР 1920_х років, а предметом – тогочасні соціально-політичні, соціокультурні та наукознавчі закономірності функціонування історичної науки.

Метою дисертаційного дослідження є аналіз суспільно-політичної ролі історичної науки часів непу, з’ясування традицій та уроків еволюції вітчизняної історіографії в добу суспільних перетворень. Її реалізація потребує вирішення таких дослідницьких завдань:

- комплексно простежити соціально-політичні, соціокультурні та наукознавчі умови функціонування науки;

- охарактеризувати зміст і форми реалізації “соціального замовлення” науці;

- з’ясувати ідейно-політичні засади, етапи та реальний зміст політики української радянської держави щодо науки, відслідкувавши її конструктивні й деконструктивні аспекти;

- визначити характер і наслідки взаємодії суспільства та вченого-історика, реконструювавши механізм державного тиску і роль особистості науковця у сприйнятті неоднозначних реалій буття;

- змалювати соціокультурну характеристику співтовариства науковців, з’ясувавши “людський вимір” поступу науки, вплив і функції дореволюційної генерації дослідників;

- відтворити шляхи формування та поступу науково-організаційної структури історичного знання;

- проаналізувати хід і наслідки змагання двох схем поступу науки – радянської (яку уособлював режим, і яка характеризувалась більшовицьким руйнуванням “буржуазної” науки та розривом спадковості) і національно-державної (яку обстоював соціум науковців, і якій був притаманний цивілізований континуїтет, збереження і розвиток дореволюційної спадщини відповідно до світових і вітчизняних традицій);

- дослідити соціально-політичну детермінованість функціонування історичної науки;

- простежити соціокультурний контекст піднесення української істо-ріографії в часи національно-культурного відродження;

- висвітлити принципи утворення, діяльності та механізм взаємодії наукових шкіл і напрямків;

- виявити наслідки й особливості альтернативності у вітчизняній історичній науці;

- обґрунтувати соціальні функції науки в перехідному суспільстві 1920_х років і визначити відповідні історичні уроки.

Новизна одержаних результатів визначається авторською концепцію аналізу проблеми, комплексним соціальним (політичним, культурологічним, наукознавчим) підходом до оцінки функцій і ролі науки 1920_х рр. Внаслідок створено альтернативне існуючому бачення спадщини історичної науки УСРР 20_х рр. ХХ ст. Йдеться про висвітлення боротьби тенденцій більшовицького розриву спадковості з вітчизняними та світовими традиціями цивілізованого континуїтету.

Вперше досліджується питання про суспільне замовлення науці, со-ціокультурну характеристику вчених-істориків, про наслідки взаємодії вченого і суспільства, про самодіяльність наукового співтовариства на противагу адміністративним заходам держави, про значення громадянської позиції вчених у реалізації альтернативної щодо радянської схеми розвитку науки. Цілком оригінальним є трактування статусу, функцій і тенденцій поступу науки в умовах альтернативності та мультипарадигмальності.

З нових позицій розглянуто суперечливі положення щодо суспільно-політичного, соціокультурного й концептуального змісту та шляхів взаємовпливу наукових напрямів і шкіл. Висунуто та всебічно обґрунтовано концепцію формування національно-державницької течії як інтегруючого вектора поступу історичного знання і комплексно, у координатах соціальної історії науки, з’ясовано її внесок у поступ історичного знання. Вперше системно охарактеризовано формування, діяльність і функції наукових шкіл, що дозволило скорегувати уявлення про їх взаємодію і роль у поступі історичного знання. Все це дозволило визначити цілком оригінальні уроки взаємодії суспільства і держави з наукою, поступу власне науки в перехідну добу, що можуть бути використані і в сучасних умовах.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її матеріали можуть бути використані у вузівських і шкільних підручниках, краєзнавчій і просвітницькій роботі. Вони стануть у нагоді при розробці нормативних і спеціальних курсів з історії, історії культури, історії науки.

Апробація дослідження здійснена шляхом публікації 2 індивідуаль-них монографій, 2 навчальних посібників, 40 статей. Монографії обговорювалися в Інституті історії України й Інституті археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України і були позитивно оцінені критикою. Концепція та основні положення дисертації у 1988–2000 рр. доповідались на 37 конференціях, читаннях, круглих столах (іноземних, міжнародних, всеукраїнських, регіональних). Загальний обсяг публікацій з теми дослідження – 60 друкованих аркушів, найбільш важливі з них наведені в авторефераті.

Дисертація обговорена і схвалена відділом історії України 20–30-х рр. ХХ ст. (у засіданні взяли участь завідувачі й співробітники відділів історії культури українського народу та української історіографії) Інституту історії України НАН України та кафедрою гуманітарних і соціально-економічних дисциплін Запорізького юридичного інституту МВС України.

Матеріали роботи використано у ряді вузівських загальних і спеціальних курсів, у документальному фільмі Одеської кіностудії, в роботі Інституту політичних та етносоціальних досліджень НАН України, Інституту біографічних досліджень НБУВ, Херсонського краєзнавчого музею, стали аргументом при першому відзначенні ювілею академіка М. Слабченка у НАН України та увічненні його пам’яті.

Структура роботи зумовлена її метою і дослідницькими завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (разом – 398 сторінок) та списку використаних джерел і літератури (1584 позиції, 136 сторінок). Список використаних джерел складається з 731 наймену-вання архівних матеріалів на 61 сторінці (110 фондів 29 вітчизняних та закордонних архівосховищ) і 308 публікацій джерел на 26 сторінках, список літератури – 545 найменувань на 48 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі міститься загальна постановка проблеми, обґрунтовані актуальність її вивчення, хронологічні й територіальні рамки, визначено об’єкт і предмет дослідження, мету та дослідницькі завдання, розкрито наукову новизну, подано інформацію про практичне значення та апробацію.

У першому розділі – “Історіографія, джерела та методологія дослідження” – з’ясовано стан наукової розробки проблеми, охарактеризовано джерельну базу та теоретико-методологічні засади праці.

При цьому слід зазначити, що перші спроби охарактеризувати вплив зовнішніх і внутрішніх факторів на стан історичної науки були зроблені сучасниками у різний спосіб. Перший, найкраще реалізований Д. Дорошенком, розглядав науку як поступ історичної думки, абстрагуючись від зовнішніх впливів. Соціокультурна традиція (М. Грушевський, Д. Багалій) значно більшою мірою звертала увагу на взаємодію у системі “суспільство-наука”, оскільки намагалась врахувати вплив зовнішніх чинників.

М. Грушевський подав системні оцінки науки 1920-х рр. Поряд із дією внутрішньонаукових факторів (форми і методи досліджень, об’єднання зусиль різних генерацій) він наголошував на ролі соціально-політичних умов. Цей постулат вчений реалізував на практиці, використавши конструктивний потенціал української радянської державності. З погляду на соціальні функції історичного знання М. Грушевський виділяв роль цього потенціалу у перетворенні України з об’єкту в суб’єкт історії та політики.

Д. Багалій виділив нові, порівняно з імперськими часами, можливості розвитку науки 1920_х років: утвердження схеми М. Грушевського, появу декількох центрів (у Києві, Харкові та Одесі) і шкіл (М. Грушевського, “харківської документальної”, марксистської).

Порівняно сприятливі зовнішні умови розвитку науки, плідність існування альтернативних шкіл і напрямів визнавались майже всіма дослідниками, хоча їх значення оцінювалося по-різному. Так, за О. Оглоблиним, прихильники М. Грушевського вивчали історію України в межах двох соціологічних підходів – власне М. Грушев-ського і нового, соціально-економічного. Останніх М. Слабченко вважав маркси-стами – творцями революційного, державницького соціологічного напрямку “на фоні власне всесвітньої економіки й політики”, що нібито протистоїть застарілому позитивізму М. Грушевського. Втім послідовники М. Яворського вважали адептів соціально-економічного напрямку не “марксистами”, а “попутниками”. О Гермайзе вітав появу соціально-економічного напрямку в особі дослідників середньої генерації (М. Слабченко, В. Романовський, М. Пет-ровський) на противагу позитивістам старшого покоління. Це відповідало його уявленням про спадкоємність з дореволюційною наукою, сталістю народницьких і соціалістичних традицій.

Отже, у 1920-ті рр. було лише поставлено проблему взаємодії науки і суспільства, політичного й соціокультурного контексту поступу історичного знання. Більш успішно відбувалось вивчення внутрішньонаукових закономірностей: започатковано аналіз центрів, шкіл і напрямів, зроблено спробу дослідити спадковість знання 1920-х рр. із дореволюційним. Со-ціокультурні підходи були вторинними щодо політичних і групових. Так, адепти радянської історіографії ділили науку на правильну, власне радянську, і неправильну. Ці підходи стали домінуючими у 1930–1980_х рр., що знімало проблему оцінки соціально-політичного і культурного аналізу. Боячись репресій і нагінок, дослідники вдавалися до огульної критики, перекручень і замовчувань, засуджували ідейний та організаційний плюралізм, визнавали лише радянську модель як взаємодії суспільства (передусім влади) з наукою, так і самої науки.

Проте ми далекі від чорно-білого сприйняття радянської історіографії, оскільки тоді відбувалося накопичення фактажу, виходили ґрунтовні праці, робилися плідні висновки і навіть замасковані політичні узагальнення. Так, А Санцевич і В. Сарбей позитивно оцінили спадщину 1920_х рр. та її окремі складові (установи, центри, фахівці) у колективній монографії Інституту історії АН УРСР “Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади” (К., 1973). Вдумливий читач із таких праць міг довідатися про тіньові боки радянізації. Позитивно була сприйнята громадськістю і негативно владою спроба Ф. Шевченка об’єктивно висвітлити причини і наслідки повернення в УСРР М. Грушевського. Показовою для тих часів стала спроба Н. Комаренко подати системну оцінку науково-організаційної структури історичної науки. Дослідниця зібрала й узагальнила значний матеріал, але його політизований аналіз став перешкодою об’єктивності.

Важко однозначно оцінити вплив Москви, звідки поряд із плідними імпульсами щодо системного вивчення історії науки та позитивних характеристик доробку 1920_х рр. надходили відверто неоімперські вердикти щодо впливу національно-культурного відродження на українську науку.

Позитивні напрацювання дала діаспора особливо після появи там фахівців з України. О. Оглоблин проаналізував політичні умови поступу науки і виділив наукові течії, які “набули характеру шкіл”, – М. Грушевського, Д Багалія, М. Яворського, М. Василенка та історико-економічну, хоча приналежність двох останніх до історичної науки та недооцінка осередку М. Слабченка викликає заперечення. Він підкреслював “державницький дух” тодішньої історіографії, що дозволило почати створення “нової наукової схеми української історії”. Л. Винар доречно наголошує на своєрідності наукових шкіл 1920_х рр. та умовності виділення “державницького” й народницького напрямків. Однак колеги в діаспорі залишили поза увагою функціонування системи “наука-суспільство”, зводячи соціокультурну детермінованість до стосунків з патріотичною інтелігенцією, одним кольором змальовуючи радянську політику. Це пояснюється обмеженістю джерельної бази, певним консерватизмом інструментарію, політизованістю оцінок. Але саме в діаспорі почалось об’єктивне вивчення спадщини 1920_х рр. Після 1991 р. її доробок став надбанням вітчизняної науки, і вивчення проблеми на сучасному етапі вже здійснюється спільними зусиллями всіх українських вчених.

Сучасна вітчизняна історіографія в дослідженні науки 1920_х рр. пройшла два етапи. Основним змістом першого (з кінця 80_х до середини 90_х рр. ХХ ст.) було заповнення лакун, критика більшовицьких штампів, повернення в культуру і науку репресованих та їх доробку на базі відкриття спецсховищ і спецхранів. Методологічною основою справжнього публікаторського буму став позитивізм (неопозитивізм), що було природним і до певної міри виправданим.

Невдовзі стала зрозумілою марність “підчисток” старої і почалося створення нової картини науки 1920_х рр., шлях до істини пролягав через подолання старих і нових міфів. Публіцисти та науковці нерідко ігнорували досвід діаспори, який свідчив про хибність ототожнення біографії, політичних переконань і місця вченого (установи, школи, напряму) в історії науки, канонізації репресованих, списування помилок на патріотичні наміри та намагання зробити “навпаки” порівняно з радянськими канонами (Ю. Шевельов), що відсуває об’єктивність на другий план (О. Пріцак).

Так, з кінця 1980_х рр. про Д. Яворницького з’явились псевдопатріотичні міфи про те, що він нібито завершив формування нового напрямку в історіографії, який визначається як історико-етнографічна школа. М. Ко-вальським, І. Колесник та їх учнями було доведено, що академік творив у річищі народництва, у 1920_ті рр. через застарілу методологію, нестачу талановитих колег та учнів, відірваність від наукових центрів не створив історичної школи. Підсумковими щодо вивчення соціально-політичних і науково-організаційних чинників діяльності М. Грушевського стали ґрунтовні монографії “Життя Михайла Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934)” Р. Пирога та “М.С. Гру-шевський і Academia: ідея, змагання, діяльність” П. Соханя, В. Улья-новського та С. Кіржаєва, опубліковані у 1993 р. Жвавий інтерес викликала й діяльність М. Яворського (Г. Касьянов, О. Рубльов). А. Санцевич довів творчий характер і приналежність до української історіографії марксистського напрямку та наукової школи “червоного академіка”. Отже, у 1988–95 рр. відбулось інтенсивне повернення спадщини 20_х років, введено до обігу значний масив нових джерел, заповнено численні лакуни.

З середини 90_х рр. ХХ ст. почався новий етап у вивченні теми. Його ознаки – підготовка синтетичних досліджень на основі сучасної методології і комплексного опрацювання джерел, критичне засвоєння попередніх здобутків. Передумовою цього стало обґрунтування об’єктивного бачення ключових проблем історії України 20–30_х рр. ХХ ст. (праці С. Кульчиць-кого, В. Верстюка, В. Даниленка, В. Марочко, М. Панчука та інших науковців, “Історія України: нове бачення”). Сучасні концепції історії науки реалізовано в працях Г. Боряка, І. Верби, І. Колесник, Р. Пирога, Ю. Пінчу-ка, О. Удода, О. Юркової та ін.

Сформувалась група дослідників (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Харків), яка сприяє утвердженню нових підходів. Йдеться про методологічну розробку проблем поступу науки у системі “наука-суспільство”, механізмів взаємодії науки з окремими сферами суспільного буття (політикою, економікою, культурою), утвердження соціального, соціально-політичного і со-ціокультурного підходів, намагання удосконалити понятійний апарат. Зазначимо, що дискусії з термінологічних питань є найбільш палкими, хоч і найменш продуктивними.

Підсумовуючи викладене, наголосимо, що за 80 років узагальнено значний матеріал, висловлено чимало цікавих думок і спостережень, відтворено багато сторінок історії науки 1920_х рр. Водночас залишилась значна кількість недостатньо вивчених чи зовсім не розкритих питань і виникли нові. Йдеться про багатофакторне вивчення впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на розвиток науки та її соціальні функції, стосунки у системі “наука-суспільство”. Потребує узагальнення механізм взаємодії елементів науки (історіософія, кадри, організаційна структура тощо) з відповідними сферами суспільства. Цьому перешкоджає недостатня розробка ряду більш конкретних питань – про правове поле науки, специфіку діяльності окремих типів дослідницьких структур, доробок істориків-марксистів, соціокультурний аналіз науковців, характеристику пересічного науковця, дослідників “другого ряду” тощо. Проте це не знецінює зробленого. Українська історіографія має достатні передумови для успішного вирішення поставлених у дисертації дослідницьких завдань.

Зазначимо, що сьогодні слід вести мову не тільки і не стільки про нові факти (хоча пошук джерел і методів їх опрацювання завжди на часі), скільки про нові концептуальні підходи. Саме їх використання дозволить узагальнити досвід поступу історичного знання в добу суспільних перетворень, соціально-політичний і соціокультурний контексти поступу науки.

З теми роботи існує велика кількість опублікованих і архівних джерел. Перед дисертантом постало завдання вилучити з цього масиву інформацію про соціально-політичні, соціокультурні та наукознавчі аспекти, згрупувати їх, дослідити та узагальнити. Дисертант намагався передусім опрацювати опубліковані джерела. І лише в разі існування лакун, неповної чи спотвореної інформації в археографічних публікаціях або при потребі поглибленого вивчення певного питання використовувались архіви.

Отже, до аналізу залучались різноманітні за формою (архівні та опубліковані), змістом (офіційні та особисті), характером і походженням джерела. В основу огляду покладено їх видову класифікацію.

Документальні збірники радянського часу містять значний масив фактів і директивних матеріалів. Проте їх цінність суттєво знижується через безсистемність, неповноту, суб’єктивізм і політичну заангажованість.

Сучасні документальні публікації прагнуть змалювати реальний стан науки. Так, збірка “Історія Національної академії наук” (три томи за період 1918–1993 рр. обсягом у 161 обл.-вид. аркуш) містить багатий комплекс матеріалів з історії академічних установ – звіти, кошториси, листування, директивні рішення партійних і державних органів. Вміщені в них додатки (регести протоколів, списки співробітників і прочитаних ними доповідей) по суті є самостійним джерелом. Проте у збірниках простежується нахил до розгляду академічної науки поза системою “наука-суспільство”.

Достовірно відображено соціально-політичне значення різнобічної діяльності М. Грушевського у збірнику “Михайло Грушевський: між історією і політикою (20–30_і роки)”. Його укладачі продемонструвати сучасне розуміння функцій української історичної науки.

За останнє 15-річчя стало доброю традицією вміщувати документальні додатки до монографій, наукових і навіть науково-популярних видань. Рівень їх репрезентативності та археографічного опрацювання доволі різний. Але вони, як засвідчує наш моніторинг, в сукупності значно збільшили фактологічне підґрунтя дослідження.

Більшу частину інформації було отримано з архівосховищ – вітчизняних і російських, центральних і обласних, державних і відомчих. У дисертації використано 110 фондів 29 архівосховищ. Це обумовлено тим, що документи більшості установ і вчених не відкладалися в одному фонді чи архіві. Внаслідок тривалої пошукової роботи виявлено достатній за обсягом і достовірний за змістом масив архівних документів, який використовувався у комплексі з опублікованими матеріалами.

У ЦДАВО України проаналізовано діловодство Укрголовнауки, наукових установ (звіти, плани, кошториси). Вивчення особових справ науковців (Ф.  Оп. 12) дало можливість рекон-струювати їх соціальний склад, умови праці, політичні переконання, дослідницькі смаки і громадську активність. З урахуванням недостатнього вивчення марксистського напрямку було опрацьовано особові справи істориків-марксистів, їх праці, документи марксистських установ (Фф. ,177,6249,1267 ЦДАВОУ).

Багато відомостей про соціальну детермінованість історичного знання, реалізацію наукової політики, діяльність дослідних структур, шкіл і напрямків виявлено в архівному фонді НАН України (ЦДАГОУ, ЦДІА України у Києві, ЦДАВОУ, ІР НБУВ, ІА НБУВ, Архів Президії НАН України). Так, документи ІР НБУВ змальовують генезу та діяльність закладів науки й окремих вчених, склад і стосунки їх формальних та неформальних об’єднань. Матеріали особистого походження провідних вчених (ІА НБУВ, АП НАН України) надають відомості щодо змісту та методів наукових досліджень.

Є в архівному фонді НАН України і документи про реакцію вчених на політику радянського режиму, але найкраще вони представлені в ЦДАГО України. Матеріали архіву (доповідні записки, матеріали комісій, зокрема таємні рішення політбюро, оргбюро, секретаріату і підготовчі матеріали до них) змальовують складання і реалізацію наукової політики, містять політичну інформацію фактичного й оціночного характеру української науки, настроїв і діяльності вчених. Так, до справи “Доповідь О. Шумського на комісії політбюро ЦК КП(б)У про реорганізацію ВУАН у 1925 р.” входять огляд інформаційно-статистичного відділу ЦК, доповідна записка заступника наркома освіти Я. Ряппо, лист полтавського професора П. Клепацького до НКО УСРР.

Чимало змістовних і часом унікальних даних було виявлено в архівосховищах С.- Петербурга – відділенні Архіву РАН (СПВАРАН), Науковому архіві Санкт-Петербурзького відділення Інституту археології РАН, Рукописному відділі Російської національної бібліотеки (РВ РНБ). Наприклад, обробка первинних статистичних даних із фонду комісії “Наука и ее работники в пределах СССР” дозволяє проаналізувати склад істориків. Їх значення підвищується можливістю порівняння з опублікованими даними Держплану. Картотека установ уточнює критерії зарахування до науково-дослідницьких ряду наукових товариств і музеїв. Історію Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді як філії ВУАН у Росії подають фрагменти його архіву (СПВАРАН, ф. , 6 справ) та особові фонди членів товариства у РВ РНБ.

На наше переконання, дослідники не звертають належної уваги на недержавні архівосховища (університетів та їх бібліотек, музеїв, наукових бібліотек). Так, матеріали відділу колекцій рідкісних видань і рукописів ЦНБ Харківського національного університету ім. В. Каразіна – звіти, доповідні записки, творчі матеріали, дисертації Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури багато в чому корегують усталені погляди щодо стосунків науковців із владою та громадськістю, характеризують місце кафедри в духовному житті Харкова, змальовують настрої і психологію вчених, особливості підготовки аспірантів. Документи про участь наукових товариств у національно-культурному відродженні виявлено у фонді одеського науковця і громадського діяча А. Готалова-Готліба (відділ рідкісних книг і рукописів Наукової бібліотеки Одеського національного університету). Перешкоджає використанню цих архівосховищ їх невпорядкованість через недостатнє фінансування.

За видовою класифікацією в дисертації було використано документи наукових установ, особові фонди, мемуари, творчі матеріали, наукова і громадсько-політична періодика, архівно-кримінальні справи репресованих. В цілому залучений масив документів і матеріалів надає можливість реалізувати поставлені дослідницькі завдання.

Вивченням суспільно-політичних, соціокультурних і наукознавчих закономірностей розвитку науки займається її соціальна історія, що останнім часом стала повноправною галуззю історичного знання. Вона вивчає закономірності поступу науки залежно від взаємозв’язків науки з суспіль-ством та розвитком самої науки, зміною її соціальних функцій.

Соціальна детермінованість еволюції науки у дисертації розглядається як форма і наслідок впливу суспільства. Йдеться про тип суспільства з відповідним політичним режимом, соціально-економічним устроєм, суспільну свідомість і ментальність, наукову політику влади, правовий і соціальний статус вченого, пануючу модель науки. Все це зрештою і визначає функції науки. У роботі детермінація розглядається як відносна необхідність – через існування вірогідних, випадкових і необхідних зв’язків. Включення суб’єкта в соціальну детермінацію науки робить останню керованою, надає науці 1920_х рр. соціально-політичних і соціокультурних ознак. Відповідно її поступ визначався поліваріантно. А варіант реалізації необхідності залежав від вибору влади і позиції соціуму вчених.

Отже, в дисертації суб’єктно-об’єктні відносини постають як визначальні, що відповідає гуманістичному змісту сучасного пізнання. Тому історична наука аналізується не як абстрактне вивчення минулого, а як органічне поєднання знання і соціально обумовленої діяльності. Таке тлумачення соціальної детермінації логічно обумовило використання відповідного методологічного інструментарію. Використані методи доцільно поділити на загальнонаукові, методи соціально-гуманітарного та історичного знання. Перші передбачають об’єктивність, деполітизованість, світоглядний плюралізм, класифікацію та типологізацію. З методів соціального знання використано комплексний багатофакторний аналіз, системність, синтетичні підходи наукознавства. Наприклад, діяльнісний підхід (наука – єдність знання і діяльності) надав можливості проаналізувати соціокультурну зумовленість розвитку науки, характеристику механізмів “включення” культурних традицій у функціонування науки. Поступ науки вивчається як активний, обумовлений не лише об’єктом, методами й організацією досліджень, але і світоглядними цінностями вчених. Вчений-історик стоїть у центрі дисертації – йдеться про роль “сукупного” історика у поступі науки, про з’ясування мотивації його вчинків. Теорія еліт використана при характеристиці ролі лідерів.

Основними в роботі стали методи історичного дослідження – історизм, альтернативність та об’єктивність у координатах цивілізаційного підходу. Найбільш плідними для реалізації дослідницьких завдань виявилися проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та історико-аналітичний методи.

У другому розділі – “Політичні та соціокультурні умови функціонування історичної науки” – висвітлено питання щодо змісту “соціального замовлення” історичній науці; складання радянського механізму партійно-державного керівництва історичною наукою; характер і наслідки взаємодії вченого-історика з суспільством і, нарешті, подано соціокультурну характеристику науковців.

Доводиться, що для розуміння питання змісту і шляхів формування “соціального замовлення” слід розглянути два аспекти цього феномену. Головну роль відігравав радянський режим і більшовицька ідеологія завдяки використанню всіх владних важелів – політичних, економічних, морально-психологічних та адміністративно-репресивних. Водночас на завдання науки мали вплив й об’єктивні суспільні потреби – необхідність усвідомлення суспільством причин поразки національно-визвольних змагань і перемоги більшовиків, позиція патріотичних та опозиційних до влади сил, традиції української історіографії.

Залучений матеріал свідчить, що соціально-політичні умови поступу науки 1920_х рр. були неоднозначні. Позитивно впливали крах Російської імперії та здобутки української революції, неп і національно-культурне відродження, певна автономія УСРР, деякі елементи національної політики влади. Водночас діяли несприятливі і навіть згубні складові “соціального замовлення”, внаслідок чого воно перетворювалось на державне. Це посилення тоталітарних рис режиму, політизація та ідеологізація науки, підтримка радянської моделі і тиск на її опонентів, згортання та відкидання непу, посилення радянського бюрократичного централізму з його проросійським та антиукраїнським спрямуванням. Динамічне співвідношення цих соціально-політичних тенденцій і визначало положення науки: своєрідним вектором цієї динаміки було партійно-державне замовлення науці, що набувало з часом все жорсткішого характеру і повністю витіснило об’єктивні суспільні потреби.

Наведений в дисертації матеріал свідчить, що сприятливі та неспри-ятливі тенденції діяли до 1929 р. Не варто абсолютизувати перевагу тих чи інших. Порівняно з попередніми імперськими та наступними сталінськими часами 1920_ті рр. були сприятливими.

Негативні тенденції діяли через систему партійно-державного керівництва наукою. Наведений фактичний матеріал свідчить: в умовах лібералізму державні структури управління наукою зберігали до певної міри і до певного часу деяку автономію. Обґрунтовано тезу про те, що до 1928 р. партійно-державна система управління наукою не стала гвинтиком тоталітаризму, що набирав силу, і часом відігравала вирішальну роль у реалізації наукової політики. Виходячи з наявного документального матеріалу можна констатувати, що режим до 1929 р. не міг встановити тотальний контроль за наукою, був змушений залучати вчених до прийняття й реалізації рішень, йти на компроміс і заплющувати очі на характер досліджень.

Зазначається, що такий стан речей суттєво не перешкоджав науковим дослідженням. По-перше, в умовах непу влада не змогла стати на перешкоді об’єктивно зумовленому піднесенню української історичної науки. По-друге, чиновникам від науки вистачало здорового глузду не збурювати протест серед науковців. У 1920-ті рр. партійно-радянський механізм керівництва наукою (тотальний контроль, політико-адміністра-тивний тиск, жорстока плановість і централізація, жалюгідне фінансування, розрив зі світовими і національними традиціями, орієнтація на абсолютно лояльних до режиму науковців) і радянська модель науки лише формувалися.

У 1928–1929 рр. склалась принципова інша ситуація: апарат державного управління було вичищено від “лібералів”, він перестав реагувати на потреби науки і став активним учасником нищення української історичної науки. Отже, позитивні для історичної науки аспекти зовнішньої ситуації (соціополітичні та соціокультурні) створили об’єктивну, порівняно сприятливу можливість прогресивного поступу науки. Використання цієї ситуації обумовилось внутрішніми закономірностями самої науки і в першу чергу вченими.

У дисертації наголошується, що у пореволюційний час докорінно змінився соціальний статус науковців. Наведені порівняльні матеріали свідчать, що з авторитетної, матеріально та політично незалежної верстви наукова інтелігенція перетворювалась у соціально невизначену: відбулося погіршення її матеріального становища, її було усунуто від політики, вона втрачала реальну вагу в суспільстві. Поступово зникала професорська субкультура з відповідним архетипом (європейського ґатунку освіта, культура, лібералізм і неприйняття екстремізму) внаслідок радикальних суспільних змін.

Всебічне дослідження питання про характер і наслідки взаємодії вченого і суспільства дозволяє констатувати, що історики 1920_х рр. зуміли виробити такий тип соціальної поведінки, який забезпечив зліт української історичної науки. В її основі були усталені в науковому середовищі світові та вітчизняні традиції (свободи, честі, сумлінного служіння науці, народу і прогресу), пристосовані до специфічних тогочасних умов. Вона була вимушеною та компромісною, що й визначило її обмеженість. Принаймні вона не врятувала українську науку й українських науковців від сталінського погрому.

З сумом відзначаємо, що у своїй переважній більшості червона радянська професура належала вже до іншої культурної традиції та не успадковувала більшості позитивних соціокультурних рис від своїх попередників. Внаслідок цього відповідне інтелектуальне середовище та філософія буття, канони та еталони наукового мислення поступово втрачались. Досвід вивчення історії української історичної науки переконав дисертанта в тому, що поступова втрата традиційної культури перешкоджала виконанню науковцями належним чином своїх професійних і соціальних функцій. Але критичного рівня маса втрат досягла на рубежі 20–30_х рр. ХХ ст.

Особливу увагу в дисертації приділено аналізу соціокультурної, передусім професійної, характеристики вчених-істориків на підставі статистичних джерел. Для цього детально проаналізовано основні кількісні та якісні параметри – дореволюційний потенціал, політику влади, вікову, кваліфікаційну та територіально-відомчу структуру, систему підготовки наукової молоді. Було обґрунтовано висновок, що історична наука творилась головним чином ученими старої формації (70від усіх науковців, зокрема 96докторів і професорів).

Статистичний аналіз свідчить про поєднання в соціокультурній структурі вчених-істориків позитивних рис (значна питома вага досвідчених фахівців, струнка система підготовки наукової молоді, поява вчених-українознавців у ряді міст, успішне формування складу орієнталістів) і негативних (недостатня кількість дослідників молодої генерації і вчених-українців, спеціалістів всесвітньої історії, надмірна концентрація науковців у Києві і Харкові, втрата традиції підготовки фахівців з деяких з провідних проблем всесвітньої історії та історії церкви).

У дисертації зазначається, що патріотизм і відданість науці більшо-сті вчених дозволи в цілому подолати зазначені негаразди в умовах незадовільного матеріального забезпечення науки і науковців. Дисертант наголошує, що завдяки зусиллям лідерів було збережено і пристосовано до нових умов кращі традиції національної історіографії, створено оригінальну си-стему історичного знання. Вони зуміли очолити діяльність (дослідну, організаційну, педагогічну) провідних наукових структур. Наявність порівняно значної кількості талановитої молоді та ефективна підготовка аспірантів, органічне поєднання у провідних центрах і установах вчених різних поколінь, створення ряду дієздатних творчих колективів наочно свідчить про неабиякий потенціал подальшого прогресивного поступу української історичної науки. Останнє підтверджується і домінуванням у соціокультурній структурі науковців рис спадковості, континуїтету. Все це дозволило обґрунтувати висновок: за кількісними і якісними соціокультурними характеристиками соціум істориків відповідав чинним на той час вимогам з погляду як власне науки, так і національно-культурного відродження.

Вивчення політичних і соціокультурних умов функціонування історичної науки дозволило зазначити, що в цілому вони характеризувалися сполученням специфічних для 1920_х років позитивних і негативних рис. Їх динаміка, як свідчить проведений багатофакторний комплексний аналіз, об’єктивно була не на користь науки. В таких умовах принципового значення набула позиція співтовариства науковців, які змогли здолати негаразди в своєму середовищі (протиборство, групівщина, зайва поступливість і відверте капітулянтство перед режимом), пристосувати до суспільної ситуації та максимально використати зовнішні позитивні імпульси і нейтралізувати (пригальмувати) дію негативних.

Природно, що соціально-політичні та соціокультурні чинники впливали на науку опосередковано. Тому в кінцевому підсумку визначальним аргументом на користь історичної науки стала реалізація внутрішніх, суто наукових факторів розвитку історичного знання.

Третій розділ – “Науково-організаційна система історичних дослідних структур” – присвячено генезі наукових центрів та установ, їх структурі та взаємодії, впливу форм і методів організації досліджень на поступ історичного знання. При цьому науково-організаційна система розглядається як єдність об’єктивного (зовнішні соціально-політичні та соціокультурні умови розвитку науки та закономірності функціонування самої науки) й суб’єктивного (діяльність державних органів, керівників науки й соціуму науковців).

У дисертації засвідчено, що структура історичних установ ВУАН була представлена різноманітними типами науково-дослідних і науково-організаційних установ, причому її основу складали постійні та тимчасові комісії. Комітети виконували переважно науково-організаційні функції, кабінети спеціалізувались на проведенні емпіричних досліджень, науково-дослідні кафедри значної уваги надавали аспірантурі. Наголошується, що наукові товариства надавали академії рис державно-громадської установи завдяки посиленню демократизму, зростанню ролі та значення самоуправління, об’єднанню навколо ВУАН широкого загалу дослідників. Це зміцнювало позиції академії як провідного наукового центру, підвищувало громадсько-політичний статус ВУАН, стримувало її одержавлення та політизацію.

Звернено увагу на те, що історичні академічні заклади для кращого проведення досліджень (концентрації зусиль, створення наукових шкіл, забезпечення свого існування в умовах конкуренції тощо) об’єднувались в асоціації, секції, академічні кафедри, зберігаючи при цьому свою організаційно-фінансову самостійність. Типовим прикладом є Історична секція ВУАН, яка об’єднувала установи під керівництвом М. Грушевського.

Як свідчать джерела, в цілому структура ВУАН характеризувалась виваженим поєднанням стабільності та мобільності, здатністю оперативно й ефективно реагувати на актуальні наукові і культурні проблеми, здатністю мобілізувати вчених на вирішення вагомих суспільних питань, дозволяла узгоджувати індивідуальні та колективні дослідження, зусилля академічних і позаакадемічних інституцій.

У розділі зазначається, що академічна структура в цілому розвивалась прогресивно: утворювались і зміцнювались нові заклади, зникали неефективні, організовувались асоціації структур тощо. На 1928 р. структура ВУАН мала значний потенціал подальшого поступу. Так, на часі було створення науково-дослідних інститутів і нових асоціацій, удосконалювалось підґрунтя існування альтернативних шкіл, розширення мережі наукових товариств зміцнювало позиції ВУАН.

Переглянуто деякі усталені стереотипи щодо місця й ролі науково-дослідних кафедр (НДК), згідно з якими останні відігравали другорядну роль. Документально доведено, що НДК були важливим осередком науки, сполучали дослідну та науково-педагогічну роботу. З’ясовано, що поява, статус і характер діяльності НДК були обумовлені особливостями тогочасного стану науки й вищої школи. Ці специфічні для 1920_х рр. установи досі залишаються унікальними в історії вітчизняної науки.

Доведено, що НДК історичного профілю зробили помітний внесок у піднесення історичного знання, створення і функціонування наукових шкіл і напрямків, розвиток традицій національної істо-ріографії. Кафедри були самостійними інституціями академічного типу, зуміли у непростих умовах довести право на існування своєю ефективною діяльністю і виявили тенденцію до переростання у науково-дослідні інститути. У дисертації стверджується, що провідні з них (академічна кафедра історії України, харківські – історії української та європейської культури) з середини 20_х рр. фактично були дослідними інститутами за змістом і формами діяльності. Проте через позицію влади та брак коштів історичні науково-дослідні інститути до кінця 1920_х рр. не були створені. Організовані ж у 1930_х рр. інститути були вже складовими радянської моделі науки.

Аналіз діяльності НДК свідчить, що не всі з них знайшли місце в науковому житті 1920_х рр.: одні були ліквідовані, інші не змогли підвищити свій рейтинг, чому значною мірою сприяв пресинг центральних і місцевих владних структур. У діяльності всіх кафедр було чимало прорахунків і недоліків: занадто довгий (з 1921 р. по 1924 р.) організаційний період, нераціональне їх розміщення по території УСРР (переважна більшість містилась у Києві, Харкові та Одесі), відсутність чітких стосунків із вищою школою, певна пасивність у справі національно-культурного відродження. Це, поряд з хронічним недофінансуванням, шкодило повному використанню позитивного потенціалу НДК, а у 1930 р. вони взагалі були ліквідовані. Стверджується, що створені на базі дореволюційних установ (університетських та інститутських кафедр, наукових товариств) НДК уособлювали примат тенденції спадковості, континуїтету у розвитку науки 1920_х рр.

У дисертації наголошується, що перехідний характер історичного знання УСРР 1920_х рр. обумовив наявність у його структурі різноманітних за статусом, характером і методами роботи установ, які варто об’єднати в групу “партійно-ідеологічних”. Це Український інститут марксизму-ленінізму, марксистські НДК, істпарти та істмоли, історико-революційні товариства. Документально обґрунтовано тезу про те, що визначальним в їх діяльності було забезпечення потреб влади у кваліфікованих науково-педагогічних і дослідницьких кадрах, озброєних марксизмом і відданих владі; створення ідеологічного підґрунтя для політичних кампаній, боротьба з немарксистськими концепціями і вироблення радянської схеми історії України.

Стверджується, що партійно-ідеологічні заклади користувалися всілякою підтримкою влади: вони діяли поза межами радянського правового поля науки, мали привілейоване матеріально-фінансове забезпечення, підпорядковувались безпосередньо ЦК КП(б)У і виконували функцію наглядача над українською історіографією.

У дисертації зазначається, що не слід персоніфікувати об’єктивний в умовах 20_х рр. ХХ ст. процес визрівання і становлення марксистської історичної науки. Її рівень порівняно з подальшими 30_ми роками виглядав досить пристойно, а щодо інших складових історіографії 20_х – значно поступався. Констатується, що більшість