ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

Виноградова-Бондаренко Вікторія Євгенівна

УДК 371.4 (091) (477)

ВИХОВАННЯ БЕЗПРИТУЛЬНИХ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ

20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник,

Антонець Михайло Якович,

Інститут педагогіки АПН України,

докторант.

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор,

Оржеховська Валентина Михайлівна,

Науково-методичний центр превентивного

виховання АПН України, директор;

кандидат педагогічних наук, доцент,

Кривуша Віктор Іванович,

Київський інститут внутрішніх справ

при Національній академії внутрішніх справ, проректор.

Провідна установа: Ніжинський державний педагогічний університет

ім. М.Гоголя, кафедра педагогіки, Міністерство

освіти і науки України, м. Ніжин.

Захист відбудеться 22 червня 2001 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України

(04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки

АПН України.

Автореферат розісланий 21 травня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Волощук І.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь досліджуваності теми. Соціальні і політичні зміни, що відбуваються в Україні, зумовили розвиток безпритульності. В Україні існує нагальна потреба реформувати систему виховання з урахуванням нинішніх тенденцій розвитку суспільства. На це вказується у державних національних програмах “Освіта (Україна ХХІ століття)”, “Діти України”, з метою захисту дітей від негативних впливів.

У 20-х роках в Україні утворилася надзвичайно складна політична та соціально-економічна ситуація, що негативно позначилося на становищі освітніх закладів, а також сприяло поповненню армії безпритульних і бездоглядних дітей. Подібна ситуація склалася і сьогодні, що актуалізує тему нашого дослідження, оскільки у світі в цілому надзвичайно гострою залишається проблема безпритульних і дітей-сиріт: безробіття, воєнні конфлікти, епідемії зумовлюють їх появу. Аналіз досягнень і помилок подолання безпритульності у 20-х роках допоможе уникнути помилок у розв’язанні цієї проблеми і сприятиме створенню наукової картини перебігу підходів до практики виховання даного контингенту дітей.

Проблема дитячої безпритульності досліджуваного періоду постійно висвітлювалась на сторінках журналів “Вопросы просвещения”, “Вестник просвещения”, “Друг Детей”, “Народное просвещение”, “На путях к новой школе”, “Просвещение Донбасса”, “Радянська школа”, “Шлях освіти”. Кількість статей була значною, але вони носили фрагментарно-описовий характер.

Аналіз соціального, психологічного, правового та педагогічного контекстів дитячої безпритульності зроблено у процесі детального вивчення праць А.С.Макаренка, В.Н.Сороки-Росинського, П.П.Блонського, Л.М.Василевського, А.Б.Залкінда, Л.С.Виготського, В.І.Куфаєва, Маро /М.І.Левітіної/.

Окремі аспекти теми висвітлені у ряді дисертаційних досліджень. С.С.Коваленко (1954) у своїх наукових пошуках основну увагу приділяє створенню дитячих будинків, Л.В.Тютюнник (1992) висвітлює діяльність досвідних установ Наркомосу України. Питання голоду 1921-1923 років і його наслідку - безпритульності в історичному аспекті розглядають І.І.Диптан (1991), Б.Б.Драмарецький (1997). Діяльність комуністичної партії, комсомолу та уряду в боротьбі з дитячою безпритульністю аналізують С.М.Чех (1953), А.А.Гусак (1976). Педагогічні засади попередження бездоглядності та правопорушень неповнолітніх досліджує П.П.Середа (1974).

Оскільки проблема виховання безпритульних дітей недостатньо вивчена вітчизняними вченими, основним джерелом дослідження стали публікації у педагогічних періодичних виданнях 20-х років, архівні документи, збірники документів, статистичні збірники, наукові праці.

Отже, недостатність спеціальних історико-педагогічних досліджень, присвячених психолого-педагогічним, соціальним особливостям безпритульних дітей 20-х років, виховній роботі з ними в установах охорони дитинства та виявленню закономірностей і тенденцій розвитку безпритульності зумовили вибір теми даної кандидатської роботи “Виховання безпритульних дітей в Україні в 20-х роках ХХ століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота входить до плану наукових досліджень Інституту педагогіки АПН України і є складовою проблеми “Українська педагогіка в персоналіях” (реєстраційний номер № 0197U07543). Тема дисертації узгоджена з Радою з координації досліджень в галузі педагогіки та психології АПН України (протокол № 4 від 4.06.1998р.)

Мета дослідження полягає у розкритті основних тенденцій і закономірностей процесу виховання безпритульних дітей 20-х років в Україні та обґрунтуванні доцільності використання позитивного досвіду в сучасній практиці.

У процесі дослідження розв’язувалися такі завдання:

-

-

-

-

Об’єкт дослідження –дитяча безпритульність 20-х років як соціально-педагогічне явище.

Предмет дослідження - виховання безпритульних дітей в Україні 20-х років ХХ століття.

Для досягнення мети і розв’язання завдань дослідження нами використано комплекс науково-педагогічних і загальнонаукових методів, а саме:

-

-

-

-

Наукова новизна дослідження полягає у цілісному висвітленні проблеми виховання безпритульних дітей у 20-х роках, у показі досвіду основних напрямів діяльності держави та суспільства з подолання дитячої безпритульності.

У дослідженні уперше в межах окресленого періоду не з позиції класово-політичної заангажованості, а на засадах принципу об’єктивності з’ясовані виховні аспекти проблеми дитячої безпритульності.

Удосконалено та дістало подальшого розвитку висвітлення явища безпритульності шляхом використання поєднання та взаємодії історичної, соціальної, психо-фізіологічної та педагогічної баз даних.

Продовжено та розвинуто теоретичний та прогностичний пошуки шляхів, форм та засобів попередження дитячої безпритульності.

Введено в науковий обіг значну кількість невідомих архівних документів.

Практичне значення. Узагальнено фактичний матеріал, який може бути використаний у курсах історії педагогіки, педагогіки, соціальної педагогіки, психології вищих навчальних закладів. На основі проведеного дослідження створено рекомендації з попередження дитячої безпритульності.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження доповідалися й обговорювалися на всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Педагогічні ідеї А.С.Макаренка і сучасність: проблеми та перспективи” (м. Переяслав-Хмельницький, 1999), на звітній науковій конференції Інституту педагогіки АПН України “Зміст і технології шкільної освіти” (2000), на засіданнях лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України, шляхом публікацій одержаних результатів у науково-педагогічних часописах, збірниках статей.

Публікації. Всього по темі дисертації опубліковано 6 праць, з них 3 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що включає 274 найменування, та додатків (30 стор.). Основний зміст дисертації викладено на 170 сторінках. Загальний обсяг дисертації становить 212 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженості теми, визначається об’єкт, предмет, мета, завдання, методи педагогічного дослідження, наукова новизна та практичне значення роботи, наведено дані про впровадження й апробацію одержаних результатів.

У першому розділі “Дитяча безпритульність 20-х років як соціально-економічне та історико-педагогічне явище” розглядається явище безпритульності, його причини та наслідки у дореволюційні та радянські часи (20-ті роки). Поняття “безпритульності” містить у собі ознаки, які не завжди наявні. Це і відсутність виховання, і фактори нужди, і виявлення морально небезпечного стану неповнолітнього. Загалом у спеціальній літературі поняттям безпритульності охоплено сукупність несприятливих для розвитку умов та обставин, які можна поділити на дві групи. Першу складають ті, що викликані матеріальними, а другу – духовно-моральними причинами (М.М.Василевський, П.І.Люблінський, Маро). Обидві групи, як свідчить порівняльно-історичний аналіз, пов’язані між собою. Проте у практиці подолання явища безпритульності специфіка кожної віддзеркалюється за власними закономірностями.

До жовтневих подій 1917 року існували різні за матеріальним станом та педагогічною спрямованістю притулки для безпритульних дітей. Існували вони переважно на благодійницькі та на кошти місцевого самоврядування. Після початку громадянської війни у зв’язку з різким зростанням кількості безпритульних держава і суспільство приділяли значну увагу розв’язанню цієї проблеми. Однак відсутність розбудованої системи соціального захисту неминуче призводила до ще більшого зростання дитячої безпритульності.

Політико-економічна ситуація, яка склалася в умовах перехідного періоду на початку 20-х років ХХ століття, також сприяла зростанню дитячої безпритульності. Цей перехідний період зумовлювався не лише руйнацією капіталістичного устрою і переходу до іншого: він також обтяжувався громадянською війною, постійною зміною влади на території України, досить високим рівнем бандитизму в республіці, а також, що значно його поглибило, - страшним голодуванням населення.

Якщо основними причинами безпритульності та бездоглядності були економічні та соціальні умови країни, то безпосередніми причинами переходу у стан безпритульності - тяжкий матеріальний стан сім’ї (напівсирітство, безробіття, бідність), смерть батьків (сирітство), розпад сім’ї (вона ставала неспроможною займатись її вихованням), брутальне та жорстоке поводження з дітьми у сім’ї та їх експлуатація, бездоглядність, за якої діти набували шкідливих навичок, та фізична дефективність (сліпі, глухонімі, каліки, важко хворі, розумово відсталі), коли дитина потребувала систематичного догляду, а також багато інших причин. Форми виявлення дитячої безпритульності також були різні: жебрацтво, бродяжництво, проституція, правопорушення, які неминуче призводили безпритульного до зіткнення з суспільством.

В процесі дослідження встановлено, що високий рівень соціальної напруги негативно відбився на фізичному і психічному здоров’ї дітей. Наслідки голоду разом з антигігієнічними умовами життя на вулиці, вживанням наркотиків, кисневим голодуванням, передчасним статевим життям також вплинули на психофізіологічний стан дітей. Основними рисами характеру безпритульних дітей були активність, самостійність та яскраво виражена індивідуальність. Протягом кількох років серед значної кількості викинутих на вулицю дітей відбувся певний природний відбір: найменш пристосовані до життя та частина найбільш слабких дітей загинула, інші пішли з вулиці, і лише найбільш витривалі, а разом з тим і найбільш соціально занедбані, відстояли свою свободу та самостійність.

Як засвідчують результати нашого дослідження, фізичний та психічний стан безпритульних дітей 20-х років має дві найбільш суттєві взаємообернені характеристики. З одного боку, політична та соціально-економічна ситуації спричиняли й множили фізичні та психічні проблеми дитинства та юнацтва завдяки високій сприйнятливості критичних вікових періодів. З другого, наявність численного контингенту дітей-носіїв цих проблем породжувала споріднені або похідні проблеми не лише в їхньому середовищі, але й мала небезпечну тенденцію до їхнього “соціального інфекування”. Безпритульні мали свої специфічні професії: мандрівники, жебраки-“понтовщики”, “симулятори”, “артисти”, карманники, чемоданщики, скокарі-зломщики, утримувачі притонів, продавці наркотиків, правопорушники-професіонали. Ідеали безпритульних відповідали життєвому ідеалу, що у них склався. Однією з яскравих ознак приналежності до загону безпритульних була специфічна лексика, яка вирізнялась своєю складністю та оригінальністю. Поезія та пісні безпритульних також дають виразний матеріал про їхнє життя у власному баченні. Отже, перебування безпритульних в антисоціальному середовищі змінювало їхні особисті риси і утворювало новий прошарок суспільства зі своїми законами та відповідну субкультуру.

У дослідженні показується, що фактори революції, війни, голоду дали у 20-х роках не тільки величезну кількість безпритульних, а й цілу армію правопорушників. Ці два явища не просто зростали паралельно, а один збільшувався у зв’язку з іншим. Тобто, зростала безпритульність, і, як наслідок, збільшувалась кількість правопорушень. Ці показники залежали більшою мірою від економічного стану країни. Головним соціальним фактором правопорушень неповнолітніх були бідність, голод і тісно пов’язана з цими факторами безпритульність. Це підтверджується аналізом статистичних даних: 80% правопорушень були здійснені проти тих чи інших форм власності.

Отже, для всіх форм безпритульності загальною ознакою було порушення інтересів дитини - інтересів як фізичного розвитку та росту, так і розумового розвитку та морального здоров’я.

У процесі дослідження нами проведений аналіз та систематизація причин дитячої безпритульності в Україні (таб. 1.1).

Причини дитячої безпритульності в Україні в 20-ті роки ХХ століття.

Б А З О В І | П О Х І Д Н І

І ПОРЯДКУ | ІІ ПОРЯДКУ

соціально-

політичні | економіч-ні | етнічні | соціальні | психо-фізіологічні | медичні

- революція

- грома-дянська

війна

- евакуація

- біженство

-реевакуа-ція | - неврожай

- безробіт-тя

- нужда

- голод

- розфор-му-вання установ | - братовбив-чий характер громадянсь-кої війни

- міграційні процеси

- інспірова-ність голоду | - бездогляд-ність

- напівси-рітство

- криза сімейних стосунків

- жорстоке поводження з дітьми

- експлуата-ція

- “антисо-ціальні” впливи оточення на дітей

- безробіття підлітків | - схильність до бродяж-ництва

- фізична дефектив-ність

- розумова дефектив-ність | - інфекційні хвороби

за скупче-ності насе-лення, що призводило

до сирітст-ва;

- вживання

алкоголю

-вживання

наркотиків

Дана диференціація не є схематичною: її проведено дедуктивним методом - від ширших понять до більш вузьких, від минулого до явищ більш пізнього часу. Слід зазначити також, що вилучення причин здійснено в синергетичний спосіб, якому об’єктивно притаманне врахування перетину явищ і процесів.

Отже, історична обстановка, що утворилася в 20-ті роки в Україні, виявилась дуже складною. Перехідна криза, демократизація суспільства вплинули на його культурний та соціальний стан. Руйнація старих устоїв призвела до зниження рівня культури, кризи сімейних стосунків, падіння авторитету батьків і старших спричинили занепад фізичного розвитку, підвищення дитячої злочинності, множення безпритульності. Явище голоду похитнуло фізичний та психічний стан дітей, особливо тих, що залишились без опіки дорослих.

У другому розділі “Становлення виховної роботи в Україні 20-х років як відкрита історико-педагогічна система” розглядається робота держави і суспільства з подолання та профілактики безпритульності, висвітлені форми та методи виховної роботи з безпритульними дітьми.

У 1917 – 1918 роках вийшла ціла низка урядових постанов, спрямованих на допомогу дітям. У цей час утворюється надзвичайна комісія по боротьбі з дитячою безпритульністю під керівництвом Ф. Е. Дзержинського. У 1918 році за ініціативою В.Г.Короленка у Полтаві створюється громадська організація “Ліга порятунку дітей”, яка надавала невідкладну допомогу евакуйованим в Україну дітям, створювала дитячі установи та організовувала літні колонії для дітей. За прикладом “Полтавської ліги” були утворені ліги порятунку дітей по всій країні. У 1919 році Раднарком УРСР заснував Всеукраїнську раду захисту дітей, яка займалась соціальним захистом дітей.

У 1919 –1920 роках в Україні з 7.600.000 дітей – 1/8 частина була безпритульною (950 тисяч). Цей відсоток швидко зростав в осередках робітників та селян. 1 липня 1920 року Наркомос УРСР видав декларацію про соціальне виховання дітей. Її зміст виходив із економічної катастрофи, яка охопила Україну, глибокої кризи сім’ї, із зростання безпритульності. Завданнями системи соцвиху була організація життя дитинства. Відкривались нові типи дитячих установ, проводилась значна профілактична робота з безпритульністю, яка носила чітко виражену соціальну спрямованість і охоплювала численну кількість дитячих установ. Це і широка мережа дитячих будинків: відкритих, денних, цілодобових; дитячих містечок, трудових колоній, садочків, дитячих закладів для дітей з вадами розвитку та ін.

Голод, що спіткав південь України та Поволжя, наніс руйнівного удару народному господарству країни. Починаючи з липня 1921 року, рух мас людей з голодних місцевостей в Україну систематично збільшувався. На перших порах діти з’являлися поодиноко, але до середини вересня цей процес значно зріс, і більша частина цих дітей осідала на вузлових залізничних станціях і не розсотувалась у найближчих поселеннях. В основній масі безпритульні жили у пустих вагонах, і значна кількість з них скоювала правопорушення. З огляду на це терміново була створена “Секція допомоги голодуючим дітям”, спочатку при Центральній Комісії допомоги голодуючим (Секція допголдит при ЦКДГ), а потім при Центральній Раді Захисту дітей (ЦРЗД України). Восени 1921 року зусилля Секції були спрямовані на організацію евакуації та розміщення дітей Поволжя у врожайних місцевостях України. Наприкінці 1921 року кількість дитбудинків Наркомосу збільшилась утричі: їх стало 1844, у них нараховувалось 98.890 дітей. Однак продовольча криза в Україні була настільки велика, що навіть цю незначну кількість установ неможливо було утримувати як слід: розпочався голод серед інтернованих дітей. На початку 1922 року голодувала 1/3 всього сільського населення України. Смертність серед голодуючих сягала 50%. Допомога голодуючим була надто малою: голодували– мільйони, годували – тисячі з них.

На початок 1923 року вдалося розмістити більш, ніж 170 тисяч безпритульних. Проте безпритульність виросла до надзвичайних розмірів і набрала значення злободенної “дитячої проблеми”. Діти, не маючи притулку та їжі, блукали всією Україною, скупчуючись переважно у великих містах і на залізницях. Кількість безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт, які на той час потребували допомоги, досягала 1,5 мільйони.

Встановлення факту безпритульності належало Комісії у справах неповнолітніх, яка у кожному випадку засвідчення дитини безпритульною, повинна була з’ясувати роль батьків у цій справі. З метою прискорення ліквідації безпритульності Центральний Комітет почав організовувати нічліжно-харчові пункти переважно на великих станціях залізничних доріг, у місцях найбільшого накопичення безпритульних дітей. У великих центрах і містах проводились “Місячники”, “Тижні” допомоги дітям, лотереї. Але для того, щоб повністю покінчити з дитячою безпритульністю, необхідно було ліквідувати її постійні джерела: розруху, голод, епідемії, тяжкий матеріальний стан сімей робітників та селян. Великого значення набула боротьба з безробіттям підлітків, яка була однією з причин безпритульності. В Україні існувало декілька типів закладів для безпритульних: дитячі будинки, інтернати, відкриті дитячі будинки, трудові школи, колектори, розподільники, комуни, колонії.

У процесі дослідження показується, що громадська ініціатива 1924 року вилилася в організацію на підприємствах та установах осередків “Друзі Дітей”. Робота осередків складалась з таких видів роботи: шефство над дитустановами, підбір, обстеження дітей, утримання установ за свої кошти, попередження безпритульності, індивідуальна допомога бідним родинам та дітям, індивідуальне патронування підлітків, участь у кампаніях, трудова допомога, утримання безпритульних, влаштування дітей на роботу, відправлення їх на батьківщину за кошти осередків. У 1927 році осередки “Друзі Дітей” відокремилися у самостійну громадську організацію – Всеукраїнське Товариство Друзів Дітей.

У результаті напруженої планової роботи, починаючи з 1925/26 років, розміри вуличної безпритульності значно зменшились. Дітей розміщували в дитячих установах, прикріплювали на утримання в сім’ї, до підприємств та артілей. Але боротьба з безпритульністю майже не торкнулась сіл. У яких у цей час, навпаки, зростала безпритульність (бездомні, жебраки) і ще більшою мірою – джерела її поповнення (напівсироти, біднота, патроновані). Надлишок робочих рук у селі, тобто – аграрне перенаселення, за відсутності організованої допомоги, роботи з охорони дитинства, майстерень для професійної підготовки, шкіл були постійним джерелом міської безпритульності: у країні всього нараховувалось близько 20 тисяч безпритульних. Більшість з них складали ті, хто за різних умов не хотіли потрапляти до дитячих установ або втекли з них, та неповнолітні злочинці.

У 1929 році кількісно вулична безпритульність була незначною. Боротьба з нею велась переважно у містах і спрямована на ліквідацію найбільш гострих явищ дитячої безпритульності: очистка вулиць міст від безпритульних та охоплення сіткою дитячих закладів дітей вулиці.

Отже, у 20-х роках український уряд і суспільство проводили численні заходи по боротьбі з дитячою безпритульністю. Їх діяльність була різноетапною, в залежності від соціально-політичної ситуації в країні, і характеризувалася різними формами та методами надання допомоги безпритульним дітям.

На першому етапі, у 1921 – 1923 роках, головна увага зверталась на необхідність утворення максимальної кількості дитячих установ для розміщення в них безпритульних дітей та підлітків, врятування їх від стихії голоду та надання матеріальної допомоги. Цей етап характеризувався своєю стихійністю, бурхливою диференціацією мережі соціальних установ, появою нових типів виховних закладів та значним їх зростанням.

На другому етапі, у 1924 –1925 роках, основна увага приділялась пошуку більш дієвих форм боротьби з безпритульністю: утворенню шкіл-клубів, денних дитячих будинків, організації осередків “Друзі Дітей”.

На третьому етапі, у 1926 – 1928 роках, характер безпритульності змінився. Більшість безпритульних дітей та підлітків перебували у дитячих закладах, на вулиці залишались лише найзапекліші безпритульні - маленькі злочинці або ті, хто з різних причин втік з дитячих будинків і не хотів до них потрапляти. З урахуванням цих обставин на місцях практикували таку форму роботи, як проведення рейдів з вилучення безпритульних з вулиць, а також боротьба з безробіттям підлітків.

Починаючи з 1924 року, в Україні наступає значне поліпшення соціально-економічного стану, що, в свою чергу, вплинуло на розвиток соціального виховання.

Форми підтримки громадськістю голодуючих та безпритульних дітей були також різні: від епізодичної участі в тих чи інших заходах - до створення постійно діючих органів. Суспільними організаціями допомоги дітям були центральний комітет допомоги дітям при ВУЦВК, Український Червоний Хрест, осередки “Друзі дітей” на виробництвах. Разом з державними органами вони проводили такі форми боротьби з безпритульністю:

1)

2)

3)

4)

5)

6)

7)

- матеріальної допомоги дітям з незабезпечених сімей;

- проведення оздоровчих компаній;

- організації харчових пунктів;

- відкриття денних дитячих будинків, майданчиків та ясел;

- професійної підготовки підлітків.

У цей час відкривались і поширювались нові форми установ для безпритульних дітей, які розподілялись на приймальники-розподільники, дитячі будинки різних типів, установи для неповнолітніх правопорушників, заклади для підлітків та установи для дітей з фізичними та розумовими вадами.

Систематичній виховній та навчальній роботі з дітьми у дитбудинках заважали такі негативні впливи як: велика плинність дитячого складу, не підпорядкованість виховної роботи кінцевій меті, велика плинність педперсоналу (в деяких дитбудинках до 35% на рік), різноманітність дитячого складу за віком та несформованість системи дитбудинків.

Відсутність кваліфікованих вихователів, методичних розробок, посібників гальмувало проведення виховної роботи в дитустановах.

Значний внесок у розвиток практики виховання безпритульних зробив А.С.Макаренко. Його досвідом почали користуватися ще у 20-ті роки, і сьогодні з певними модифікаціями він може бути використаним в установах для безпритульних дітей. Видатний педагог довів, що виховання в інтересах держави є плідним лише тоді, коли воно поєднується з розвитком творчої індивідуальності, стимулюючи водночас моральні почуття та емоції. Досвід А.С.Макаренка сприяв розвитку нової системи виховання безпритульних дітей.

Отже, невизначеність змісту, форм та методів виховної освітньої роботи, злиденні умови, в яких довгий час існували дитбудинки, відсутність у них праці, навчання, організованого дозвілля, непідготовленість персоналу – все це перетворювало їх у будинки догляду. Відсутність необхідної науково-методичної літератури, кваліфікованих кадрів зумовлювало те, що виховання безпритульних дітей (і взагалі соціальне виховання) у перші роки педагогічних пошуків продовжувало залишатись надзвичайно актуальною суспільно-педагогічною проблемою.

У третьому розділі “Стан проблеми безпритульності в сучасній Україні” з’ясовуються причини, наслідки та характер безпритульності 90-х років, а також проаналізовані їх спільні та відмінні риси з безпритульністю 20-х років.

Наприкінці ХХ століття проблема дітей вулиці стала предметом обговорення у країнах як Центральної та Східної Європи, так і країнах СНД. Перехід до нових економічних умов, до вільного ринку призвів до великих соціальних зрушень. Відсутність у державі стабільної соціально-економічної ситуації значною мірою зумовила наявність та зростання кількості безпритульних дітей.

Нами були проаналізовані наукові праці, присвячені сучасному стану дитячої безпритульності (В.М.Оржеховська, Б.С.Кобзар, В.І.Бондар, І.Д.Звєрєва, П.П.Автомонов, Л.В.Жогло, О.Познякова), і з’ясовано, що нинішня соціально-економічна ситуація багатьма аспектами перегукується із 20-ми роками ХХ століття.

Як засвідчує дослідження, сьогодні багато дітей, маючи живих батьків, залишилися на вулиці. Лише в Києві налічується 20 тисяч безпритульних. З 1995 року в Україні збільшилась кількість дітей, які залишились без піклування батьків. Так, лише протягом 1996 року до органів внутрішніх справ України було доставлено понад 12 тисяч неповнолітніх, які бродяжили або жебракували. А в 1997 році їх кількість сягнула понад 24 тисячі.

Проаналізовані нами дані опитування дітей вулиці соціальною службою для молоді міста Києва і представництва Дитячого фонду ООН в Україні засвідчили, що 30% дітей були вигнані з дому, 15%- пішли самі, 10%- пішли тому, що батькам немає чим їх годувати, 6%- врятувалися втечею від фізичного насилля з боку рідних. Діти страждають від недоїдання, серед них поширені алкоголізм та наркоманія. Безпритульні стають головними кандидатами сексуальної експлуатації. Таке становище склалося передусім через те, що виховна робота, як свідчать сучасні дослідження (В.М.Оржеховської), спрямована на подолання негативних явищ, а не на їх профілактику.

Зроблений аналіз показав, що одним із заходів щодо запобігання дитячої бездоглядності є проведення профілактичних рейдів. До них належать обстеження населених пунктів, затримання безпритульних, дітей, схильних до бродяжництва, жебракування. Такі діти направляються до приймальників-розподільників для неповнолітніх (ПРН), де щодо них здійснюються переважно карні методи впливу замість виховних.

Для дітей, які потребують суспільного виховання і державної підтримки, функціонує розгалужена система інтернатних закладів.

На нашу думку, соціальна політика у сфері дитинства має бути спрямована на зменшення негативних впливів на дітей, що сьогодні відбуваються у суспільстві, на створення необхідної допомоги дітям, які її потребують, а також на створення нових інституцій, які б задовольняли хоча б мінімальні інтереси дітей. Політика стосовно дитинства повинна вирішувати його проблеми на загальнодержавному рівні: фінансове забезпечення охорони здоров’я дітей, безкоштовна освіта, працевлаштування, соціальна підтримка. При цьому держава має законодавчо забезпечувати діяльність всіх інституцій з проблем дитинства.

Проведене нами дослідження дало змогу порівняти причини та характер безпритульності 20-х і 90-х років ХХ століття. Порівняння здійснено на матеріалі вже наведеного аналізу за такими критеріями та показниками.

Критерії та показники порівняльного аналізу причин безпритульності

20-х та 90-х років ХХ століття.

Таблиця 2.1.

КРИТЕРІЇ | ПОКАЗНИКИ

1. Історичний |

1.1. Зміна суспільно-економічної формації.

1.2. Перехід до іншого устрою.

2. Соціально-політичний |

2.1. Наявність перехідного стану.

2.2. Прояви навмисних політичних дій.

3. Еколого-економічний. | 3.1. Фінансовий стан країни, освіти.

3.2. Розподіл робочої сили.

3.3. Екологічна ситуація.

4. Демографічний. | 4.1. Міграційні процеси.

4.2. Ступінь та характер урбанізації.

5. Освітній. |

5.1. Наявність та доцільність реформування.

6. Науково-методичний. | 6.1. Стан розробленості проблеми в науці і методиці.

7. Практично-педагогічний. | 7.1. Наявність відповідних установ та рівень їх діяльності.

7.2. Педагогічний досвід.

Інтегративним критерієм аналізу вивчених даних ми обрали історичний. Стосовно нашого дослідження це означало систематичне співставлення даних досліджуваного періоду з педагогічною ситуацією, що склалася з безпритульністю в сучасній Україні.

Причини безпритульності 20-х і 90-х років ХХ століття.

Таблиця 2.2

СПІЛЬНІ | ВІДМІННІ

20 роки | 90 роки

1) перехід від одного політичного устрою до іншого;

2) перерозподіл капіталу;

3) криза сімейних стосунків;

4)“антисоціальні” впливи

оточення;

5)

6)

7)

8)

9)

2)

3)

4)

5)

(Чорнобильська катастрофа).

Характерні особливості дитячої безпритульності.

Таблиця 2.3

СПІЛЬНІ | ВІДМІННІ

20-ті роки | 90-ті роки

1)

2)

3) моральна поведінка та звички (вживання алкоголю, наркотиків, проституція)

4) психологічний стан та стан здоров’я

5) правопорушення (висока криміногенність контингенту)

6) низька культура та неосвіченість

7) недостатня розробленість проблеми в науці та методиці

8) наявність значної кількості прикладів асоціальної поведінки

в екранних видах мистецтва та у житті | 1)

2)

3)

4)

5)

1) обмеженість пересування

2) наявність такої можливості

3) достатня поінформова-ність у цих питаннях

4) збіг плюралістичних підходів до теорії та практики виховання безпритульних

5) наявність історичного досвіду в цій галузі

Як бачимо, існує деяка розбіжність у суспільно-економічних, соціально-політичних та культурних передумовах явища безпритульності у 20-х та 90-х роках ХХ століття. Проте, попри різну часову “забарвленість” безпритульності (як і життя в цілому), є очевидним, що спільних моментів як стосовно причин її виникнення, так і характеру побутування, – більше. Така “впізнаність” даного явища є закономірною, оскільки виявлення специфіки безпритульності в обох порівнюваних періодах здійснювалося нами за єдиними історико-педагогічними критеріями.

Отже, масову безпритульність треба розглядати як закономірний наслідок соціально-економічних криз перехідного етапу суспільно-політичного та економічного життя країни.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Одне з центральних місць у 20-ті роки займало питання про взаємодію культури й економіки, народної освіти і матеріально-виробничої сфери. Це обумовлювалося тим, що органічний зв'язок освіти з життям суспільства забезпечує і ріст його економічного потенціалу.

Основними причинами масової дитячої безпритульності була революція, громадянська війна, голод, безробіття, евакуація значної кількості дітей із Росії. Це відобразилось на психофізичному стані дітей. Тим більш, що загальна маса безпритульних - це діти найбіднішого прошарку населення робітників та селян. Безпритульні діти мали свою лексику, заповіді, фольклор, ті, кому пощастило вижити і влитися в нормальні верстви населення, певною мірою несли на собі тягар про своє безпритульне дитинство. Їхні покоління, мабуть, несуть на собі відбиток стихії безпритульного дитинства, оскільки субкультура - це той емоційний сигнал, який зберігає для нащадків увесь спадок духовності з її позитивами і негативами.

Соціальне виховання дітей внаслідок довготривалої громадянської війни, голоду, розрухи відбувалось у перші роки діяльності Наркомосу шляхом охоплення безпритульного дитинства дитячими будинками соціального забезпечення. З восьми мільйонів дітей близько одного мільйона потребували соціального захисту та допомоги. Головним чином вони зосереджувались в робочих центрах та містечках, де громадянська війна й погроми призводили до найбільших спустошень.

До діяльності із соціального виховання прилучалися різні організації: профспілки, жінвідділи, комсомол, партійні організації. За їх активної участі були утворені дитячі ясла, садочки, будинки, притулки, інтернати, комуни, колонії. Ці заклади розподілялися на такі, що залучали дітей до колективних об’єднань, обслуговували дітей тимчасово, цілком охоплювали життя дітей. До кінця громадянської війни їх у відомстві Народного комісаріату освіти УСРР нараховувалось 550.

Голод в Україні та Росії у 1921 році призвів до значного збільшення дитячої безпритульності. У цей час швидко зростає кількість дитячих установ. Вони стають центрами догляду та допомоги дітям. Основним напрямом їх роботи було нагодувати дітей, виховання відступило на другий план. І тільки з другої половини 1922 року наступає період більш планомірної роботи. В Україні з часом почали змінюватись форми роботи з безпритульними дітьми. В установах стали надавати і приділяти більше уваги вихованню.

Незадовільна робота у цих закладах призвела до повальних втеч дітей з них. Основними причинами втеч із закладів була їх матеріальна незабезпеченість, безгосподарність та неорганізованість, відсутність цільової установки, затишку, незадовільна організація дитячого середовища, дозвілля, відсутність індивідуального підходу.

Основним видом виховної роботи у дитячих закладах було трудове виховання. Воно проводилося у різних формах: самообслуговування, робота в майстернях, сільських господарствах, у деяких установах воно поєднувалося з професійною підготовкою. Але були й такі дитбудинки, де воно здійснювалося лише формально у вигляді прибирання кімнат та подвір’я. Складно проводилися й інші види виховання, особливо поєднання санітарно-гігієнічного, статевого, фізичного, морально-етичного, естетичного - все це потребувало підготовлених вихователів, яких майже не було.

Досвід А.С.Макаренка у перевихованні безпритульних дітей залишається актуальним і сьогодні. Створена ним організація виховної роботи в колонії і комуні може використовуватися в дитячих притулках з певними адаптаційними змінами стосовно нашого часу.

Вирішення проблеми безпритульності можливе лише за умови державної кампанії з її ліквідації, а також участі суспільства в цьому процесі.

Задля ефективної роботи з ліквідації дитячої безпритульності пропонуємо такі заходи.

1.

2.

3.

4.

5.

Велике значення у роботі з явищем дитячої безпритульності мають профілактичні заходи. Найнадійнішим засобом попередження безпритульності є спільність взаємодії господарсько-політичної та соціально-культурної політики уряду. На наш погляд, ефективній роботі у зазначеному напрямку сприятимуть такі заходи:.

І. Профілактичні дії у загальноосвітніх установах:

1) систематичне виявлення та діагностика девіантної поведінки;

2) психолого-педагогічна корекція важковиховуваних учнів;

3) освітньо-виховна робота серед школярів (пояснення шкідливості наркогенних речовин, проведення статевого виховання, правильне висвітлення безпритульності і тієї шкоди, якої вона завдає дитині, вдосконалення дисциплін “Валеологія”, “Охорона здоров’я”);

4) співпраця вчителів і батьків;

5) організація дозвілля дітей (утворення безкоштовних гуртків, спортивних секцій);

6) здійснення соціально-психологічних та соціально-педагогічних програм попередження девіантної поведінки підлітків;

7) проведення педагогами профілактичної роботи щодо виявлення груп бездоглядних учнів своєї школи;

8) прогнозування шкільним психологом контингенту дітей, які можуть в майбутньому приєднатись до “дітей вулиці”.

ІІ. Охорона материнства і дитинства:

1)

2)

ІІІ. Державний соціальний захист дітей-сиріт:

1. Створення єдиного банку даних про неблагополучних дітей. Це допоможе налагодити системний аналіз, який будуть використовувати у своїй роботі всі служби, що працюють з дітьми вулиці.

2. Інформування підлітків про те, куди вони у разі потреби можуть звернутися за соціально-психологічною, медичною, юридичною допомогою.

3. Пропаганда засобами масової інформації та рекламою здорового способу життя.

4. Сприяння швидкому і якісному всиновленню відказних дітей.

5. Відновлення роботи професійно-технічних училищ з урахуванням сьогоднішніх потреб ринку праці.

6. Турбота про дітей безробітних.

7. Правильно налагоджена робота опіки сиріт, боротьба з експлуатацією дітей батьками.

8. Суттєве методичне вдосконалення та систематичні професійні консультації дитячим будинкам сімейного типу.

В організації роботи з безпритульними у дитбудинках мають враховуватись:

- кількість, стать і вік безпритульних;

- їхній психофізичний стан;

- особисте бажання безпритульного кваліфікуватись у певному виді праці;

- соціально-економічний стан місцевості та переважаючий вид праці;

- перспективи розвитку господарства даної місцевості для визначення необхідної кількості робочої сили, кваліфікованої у певних видах праці.

Трудове виховання безпритульних має відбуватись у поєднанні освіти з продуктивною працею з отриманням заробітку, підвищенням культурного рівня та писемності.

Організація виробничої праці підлітків гальмується відсутністю ринку, де вони могли б запропонувати свою працю або продукцію, та ускладнюється загальним безробіттям у країні. Проблема безпритульності нерозривна з процесом відновлення народного господарства.

Вивчення, аналіз та порівняння системи роботи з боротьби із безпритульністю у 20-ті роки дали нам змогу запропонувати організаційно-педагогічну схему з метою подолання безпритульності.

Проведене нами дисертаційне дослідження не вичерпує всіх аспектів багатогранної проблеми безпритульності та основних форм і методів виховної роботи з бездоглядними дітьми в різних соціально-економічних умовах. Подальшого вивчення, на нашу думку, потребують питання дитячої безпритульності у роки голоду 1931-1933, у післявоєнні роки (40-ві роки ХХ століття), а також у 90-ті роки.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.

2.

3.

4.

5.

6.

АНОТАЦІЇ

Виноградова-Бондаренко В.Є. Виховання безпритульних дітей в Україні в 20-х роках ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. – Інститут педагогіки АПН України, Київ, 2001.

У дисертації здійснено історико-педагогічний аналіз причин безпритульності та бездоглядності, їх вплив на фізичний та психічний стан дітей, досліджено їхнє соціальне становище. Розкрито динаміку організації боротьби з безпритульністю, зміст, форми, методи навчально-виховної роботи в закладах охорони дитинства. Зроблено порівняльний аналіз причин та характеру дитячої безпритульності у 20-х та 90-х роках ХХ століття. Дано рекомендації щодо поліпшення роботи з безпритульними у дитбудинках, а також профілактичні дії у боротьбі з безпритульністю.

Одержані у процесі дослідження результати сприятимуть збагаченню історико-педагогічної науки. Зібраний і систематизований фактичний матеріал може бути використаний у процесі викладання історії педагогіки, педагогіки, психології тощо.

Ключові слова: дитяча безпритульність; бездоглядність; профілактичні заходи; зміст, форми, методи виховання.

Виноградова-Бондаренко В.Е. Воспитание беспризорных детей в Украине в 20-е годы ХХ столетия. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 – общая педагогика и история педагогики. – Институт педагогики АПН Украины, Киев, 2001.

В диссертации сделано историко-педагогический анализ основных социальных условий и причин, источников, состояния, последствий детской беспризорности. Детально анализируются педагогические проблемы беспризорности в Украине до 1917 года и в послереволюционный период, влияние беспризорности на физическое и психическое состояние детей, исследовано их социальное положение. В работе рассмотрена специфичность их жизни: быт, фольклор,