ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ім. Г.С.СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ВОЛОШИН Володимир Вікторович

УДК:140.80:21(47+477) “19”

РЕЛІГІЙНО-МОРАЛЬНА ОЦІНКА СОЦІАЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ У ЗБІРЦІ “ВІХИ” І СУЧАСНІСТЬ

Спеціальність 09.00.11 – релігієзнавство

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Київ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Донецькому Національному університеті, Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: - кандидат філософських наук, доцент

Бояринцев В’ячеслав Іванович, Донецький Національний університет, кафедра філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, старший науковий співробітник Любивий Ярослав Валерійович, Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник;

кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Кирюшко Микола Іванович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, провідний науковий співробітник.

Провідна установа.

Київський Національний університет ім.Т.Г.Шевченка, кафедра релігієзнавства.

Захист відбудеться “__2__” ___березня__ 2001 року о __14__ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001 м.Київ-1, вул. Трьох-святительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Іституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001 м. Київ-1, вул. Трьох-святительська, 4.

Автореферат розісланий “_30_” __січня__ 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Надтока Г.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Дослідження типів світоглядів і обумовлених ними програм діяльності людини складає одну з важливих задач філософії в цілому, і релігієзнавства, зокрема. Особливу значимість воно набуває під час краху усталених ідеалів і цінностей, у період радикальних соціальних перетворень.

Загроза духовного вакууму та морального нігілізму, яка виникла в результаті нинішних суспільних трансформацій, швидка та методологічно не вивірена переоцінка цінностей деформують світогляд людини. Як наслідок – проблематичність створення адекватного історичній ситуації суспільного ідеалу, творчого рішення соціальних завдань. Вийти зі становища, що створилося, без революцій та утвердження нових моделей світоглядного монізму може допомогти усвідомлення уроків минулого, трагічного досвіду початку ХХ століття і релігійно-моральної оцінки, що дали революційним перетворенням представники “віхівства”.

Вихід у світ в 1909 р. книжки “Віхи. Збірник статей про російську інтелігенцію” - помітна подія в історії релігійно-філософської думки початку XX ст.. Протягом десятиліть “Віхи” розглядалися тенденційно. В Україні збірник не привернув на себе увагу дослідників. У Росії, за винятком статей Ю.М.Давидова, П.П.Гайденко, Г.Померанця, інтерес до “Віх” реалізувався у формі робіт науково-популярного і довідкового характеру. Акцент був зроблений на констатації основних ідей збірника і їхньої значимості для сучасної російської інтелігенції, а також на полеміці навколо “Віх”. Таким чином, “віхівська” спадщина потребує подальшого вивчення, у тому числі в контексті сучасності.

В умовах відмови від верховенства атеїстичної ідеології заслуговує спеціального аналізу й оцінки головна мета збірника - захист релігійних цінностей. Сферу дії і наслідки ігнорування цих цінностей М.О.Бердяєв, С.М.Булгаков, М.О.Гершензон, О.С.Ізгоєв, П.Б.Струве, С.Л.Франк досліджували в галузях філософії, соціології, психології, педагогіки, політики, етики. В той же час, Б.О.Кістяківського турбували питання правосвідомости.

Центральним об'єктом критики “віхівців” є світогляд інтелігенції та її революціонізм як певна парадигма мислення, що виходить за межі однієї країни в конкретний історичний період. Дешифрування тоталітарної, антигуманної за своєю сутністю системи поглядів на світ, суспільство і людину, започатковане у “Віхах”, не втратило свого значення й нині.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота пов'язана з науковими програмами кафедри філософії ДонНУ і є частиною міжкафедральної науково-дослідної роботи “Дослідження участі українських політичних партій у націотворчих та державотворчих процесах в 90-х рр. ХХ ст.” (№ д.р. 01980005546). В рамках цієї теми автор вивчає релігійно-моральний спектр суспільства, що вступило в епоху революційних перетворень, досліджує тип ліворадикальної політичної еліти та її ціннісний світ. Робота пов'язана з “Регіональною програмою патріотичного виховання населення, формування здорового способу життя, розвитку духовності і зміцнення моральних засад суспільства в Донецькій області на 1999-2005 рр.”, а також із реалізацією “Комплексної програми удосконалення роботи з кадрами і підвищення авторитету міліції на 1999 - 2005 рр.” МВС України.

Мета дослідження: спираючись на ідеї “Віх”, визначити структуру, особливості й аксіологічний зміст світогляду російської революційної інтелігенції, дати релігійно-моральну оцінку результатам його практичного втілення та обгрунтувати значущість концепцій “віхівців” для аналізу соціально-політичних реформ і змін у духовній сфери, що відбуваються в сучасній Україні.

Досягнення мети вбачається шляхом вирішення наступних завдань:

- проаналізувати роботи, присвячені “Віхам”;

- визначити поняття “революційна інтелігенція” і “революціонізм” та описати процес їх формування;

- уточнити сутнісні характеристики світогляду революційної інтелігенції на підставі її ставлення до релігії;

- з’ясувати теоретичну основу інтелігентського революціонізму, як специфічного соціального віровчення;

- оцінити результати практичного впровадження ціннісних установок інтелігенції в суспільне життя;

- розглянути вплив латентної релігійності інтелігенції на особистість;

- екстраполювати “віхівські” ідеї в сучасність і на цій основі визначити ступінь можливості їх використання в період корінних історичних змін та для ціннісного переорієнтування суспільства і особистості;

- дати оцінку сучасній релігійній ситуації в Україні крізь призму “віхівського” бачення проблеми демаркації релігійного та атеїстичного світоглядів.

Об'єктом дослідження є тип світогляду, що значною мірою, визначив програму революційних перетворень на початку XX ст.

Предмет дослідження - концептуальні підходи “віхівців” до оцінки світогляду революційної інтелігенції і результати осмислення ними ініційованої інтелігенцією реорганізації суспільного життя.

Методи дослідження. Дослідження грунтується на принципах об’єктивності, системності, історизму, поліметодичності. Визнавая принцип світоглядного плюралізму, автор віддає приоритет універсальним цінностям християнства и вважає метод релігійно-моральної оцінки соціальних процесів головним для досягнення мети і вирішення завдань. Синтезуються дискриптивно-історичний та нормативний підходи. За допомогою гіпотетичного і феноменологічного методів, а також структурно-функціонального аналізу визначаються природа і сутність світогляду інтелігенції. Застосування порівняльно-історичного, контекстуального методів та аналогії пояснюється необхідністю сучасного прочитання “віхівських” ідей. Для вивчення генезису інтелігенції та навколовіхівської полеміки використовуються джерелознавчий метод, аналіз та синтез. Досягнення мети та вирішення завдань роботи вимагають, поряд із релігієзнавством, звернення до таких дисциплін, як етика, політологія, історія, філософія історії тощо. Своєрідність новколовіхівської полеміки потребує вивчення та критичного розгляду не тільки наукових праць, але й літературних пам’ятників та сучасної публіцистики.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першим у вітчизняному рилігіїзнавстві комплексним дослідженням “віхівства”, представники якого дали релігійно-моральну оцінку революційним перетворенням початку ХХ ст. Проблематику “Віх” розглянуто у зв’язку з іншими працями авторів збірника, що дозволило розширити концептуальні блоки вихідного матеріалу та простежити еволюцію поглядів “віхівців”. Встановлено світоглядне ядро й особливості соціальної практики революційної російської інтелігенції, що створила модель суспільного розвитку, негативні наслідки якої переборюються у теперішній час.

Автором обґрунтовано теоретичні положення, що мають наукову новизну і виносяться на захист.

-

-

-

-

-

-

- “

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і результати дисертації можуть бути використані в теоретичних дослідженнях з релігійної філософії початку ХХ ст., при вивченні типів світоглядів, близьких за своєю структурою інтелігентському світогляду і для аналізу збірників “Проблеми ідеалізму”, “Із глибини”, “Зміна віх”; при розробці деяких навчальних тем і спецкурсів з релігієзнавства та філософії; для релігійно-морального і патріотичного виховання студентів вищих навчальних закладів; при підготовці спеціалістів для силових структур; при прогнозуванні соціальних процесів; у формі рекомендацій політикам-практикам.

Апробація результатів дисертації. Теоретичні положення і результати дослідження викладалися і обговорювалися на засіданнях кафедр філософії Донецького Національного університету і соціально-гуманітарних дисциплін Донецького інституту внутрішніх справ МВС України в 1996-2000 рр., науково-практичній конференції “Формування гуманітарної культури співробітника органів внутрішніх справ: теорія і практика” (Донецьк, 1996 г.), на 4-ій та 7-ій Міжнародних науково-практичних конференціях “Роль науки, релігії і суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 1998; 2000 р.); використовувалися в навчальному процесі в Донецькому інституті внутрішніх справ МВС України (1998-2000 рр.).

Публікації. Зміст і результати дослідження відображені в статтях, надрукованих у наукових журналах(4), а також матеріалах конференцій (2).

Структура дисертації. Дисертація викладена на 178 сторінках, складається із вступу, п'яти розділів, висновків і списку використаних джерел (370 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені об'єкт і предмет, сформульовані мета та завдання роботи, викладена наукова новизна та методи дослідження, практичне значення дисертації, вказані форми апробації і структура роботи.

Перший розділ - “Віхи” як об'єкт публіцистичної критики і наукового дослідження” - присвячено історіографії збірника, що вийшов у світ в 1909 р..

У 1909-1910 рр. з'явилося 217 відгуків на “Віхи”, у переважній більшості негативних. Зокрема, вороже поставилися до книги представники різноманітних партій, рухів та груп (кн. Д.Шаховський, Д.І.Мережковський, В.І.Ленін, М.Горький, П.М.Мілюков та ін.) Основними недоліками називалися: відсутність однозначності у визначенні поняття “інтелігенція”, сентиментальний консерватизм, ігнорування демократично-визвольних традицій. Деякі критики (О.Кізеветтер, С.Лур'є, Л.Толстой, М.Шагінян) визнали справедливість “віхівської” оцінки інтелігенції. У той же час підкреслювалося, що “Віхи” не дали відповіді на питання, як змінити духовний клімат у суспільстві. На захист “віхівських” вимог викоренити революціонізм і нігілізм стали архієпископ Антоній (Храповицький), А.Білий, Е.М.Трубецькой, В.В.Розанов. У цілому, полеміка 1909-1910 рр. не мала наукового характеру. Опоненти “Віх”, за винятком авторів збірки “Інтелігенція в Росії”, обмежилися емоційними і поверхневими нападками у формі популярної публіцистики. Вони задовольнилися винятково політологічним аналізом збірника, у той час як нечисленні союзники вказували на релігійно-філософську значущість “Віх”.

Мислителі зарубіжжя (Г.П.Федотов, Г.Флоровський, В.В.Зеньковський, М.О.Лосський) високо оцінили “Віхи”, проте завдання дати вичерпний аналіз збірника вищезгаданими мислителями не ставилося. Автори “Зміни віх” намагаються піддати ревізії “віхівську” традицію на тлі постжовтневих реалій. Але створити цілісної, несуперечливої концепції їм не вдається.

У СРСР до 1987 р. домінували однозначно негативні оцінки. У працях І.Я. Щипанова, А.І.Новикова, М.С.Гуса В.М.Дуденкова та інших дослідників збірник обвинувачується в реакційності, антинауковості, утопізмі тощо.

Пік інтересу до “Віх” припадає на 1990-1991 рр. і висвітлюється переважно в літературних і науково-популярних часописах. Проблему ставлення інтелігенції до релігії піднімає Є.С.Елбакян, військовий психолог В.О.Пономаренко виявляє в “Віхах” рецепт становлення вільної, сильної, вольової особистості. І.М.Сиземська, В.К.Кантор та В.В.Сапов концентруються на полеміці 1909-1910 р., яку можна вважати, завдяки їхнім зусиллям, добре вивченою. Ю.М.Давидов досліджує особливості інтелігентського революціонізму і людинобожжя як специфічної релігії. Він вважає, що авторам “Віх”, насамперед С.М.Булгакову, задовго до 1917 р. вдалося відчути тоталітаристський підтекст людинобожої революції, пророчити трагічні результати витиснення моральності політичною необхідністю. Як і В.К.Кантор, Ю.М.Давидов дійде висновку: “віхівцям” властивий реформаційний умонастрій, вони, по суті, доводять переваги протестантської етики. З погляду П.П.Гайденко, “віхівці” - прихильники прогресивного лібералізму, які вказали на небезпеку людинобожої єресі. Остання лежить в основі політичного і містичного революціонізму. П.П.Гайденко, Ю.М.Давидов, намічають контури інтерпретації світогляду революційної інтелігенції (далі – РІ) як стійкого історичного феномена. Есе Г.Померанця присвячене проблемам особистісного мислення. Він доказує, що “віхівці” - інтровертовані інтелігенти, які виступили проти екстравертованих революціонерів, що прагнуть системності. “Віхи” підкреслили, що зло зароджується в надрах добра, яке не знає жалю.

Аналіз робіт L.Schapiro, S.Tomkins, A.Kelly, М.П.Полторацького дозволяє резюмувати: на Заході панували об'єктивні оцінки, але вони знаходились в рамках західноцентричних, антирадянських концепцій.

У сучасній Україні “віхівство” не стало предметом наукового дослідження. Російські автори вказали на проблему релігійності РІ, окреслили перспективи екстраполяції ідей збірника в сучасність. Недостатньо розглянутими залишаються сутність і природа революціонізму, нігілізму і людинобожжя. Потрібно більш глибоке вивчення практичної реалізації ціннісних установок РІ. Залишається відкритим питання про значення “Віх” для оцінки радикальних перебудов кінця XX ст. Проблематика збірника не вивчалася в зв'язку з іншими роботами його авторів (за винятком звернення П.П.Гайденко до пізнього Бердяєва і Ю.М. Давидова до роботи С.М.Булгакова “Два града”).

В другому розділі - “Генезис інтелігентського світогляду” - досліджуються сутнісні характеристики цього світогляду в парадоксальній діалектиці їх становлення. На підставі генетичного підходу аналізуються першорядні компоненти революціоністської картини світу, з'ясовуються основні ідеї і цілі РІ (2.1.Основи філософії революціонізму). Висувається припущення про наявність у нігілістично пофарбованому світогляді РІ схованих релігійних концептів, що визначили смислові зв'язки й алгоритм її поведінки. (2.2.Релігійний нігілізм або секуляризована релігія (парадокси духовних пошуків інтелігенції)). Джерелознавчу основу розділу, поряд із “Віхами”, складають роботи М.О.Бердяєва (“Духовна криза інтелігенції”, “Витоки та зміст російського комунізму”, “Руська ідея”), С.М.Булгакова (“Карл Маркс як релігійний тип”, “Два града”) С.Л.Франка (“Фр.Ніцше й етика “любові до дальнього”), роботи духовних керманичів РІ, праці з історії російської філософії.

Слово “інтелігенція”, починаючи з XIX ст., набуло значення, неадекватного етимологічно вихідному. У “Віхах” критикується РІ, що являє собою опозиційне, заангажоване визвольними ідеями товариство проблематичних, екстраверсивних особистостей. Поява РІ - об'єктивний процес, реакція на авторитарно-деспотичний режим, духовний застій, комунікаційний вакуум між народом і елітою. Світогляд РІ формувався під впливом європейського лібералізму і вільнодумства, західної філософії і науки. РІ еклектично синтезувала і фальсифікувала вчення західних мислителів в інтересах визвольної ідеї. Наука перетворилась на засіб виправдання революції, базис прогресизму. Прикладом сцієнтистської самовпевненості, що доходить до дилетантизму, є Д.І.Писарєв. Представники РІ мінімізували цінність вітчизняної релігійно-філософської думки та літератури. Заперечення історико-генетичної спадкоємності в соціокультурних процесах та “руйнація естетики” готували грунт для майбутнього духовного насильства і диктатури належного світогляду.

З середини XIX в. утверджується розуміння істини як суспільної користі. Робиться ставка на порятунок народу, але під народом розуміється лише його гноблена частина. Тим самим започатковано розкол суспільства на два ворогуючі табори. Цінності демократії, що проповідуються, нівелюються правовим нігілізмом і утопізмом. Переважає теза: усе зло - у громадському житті і державі, тому заклики до удосконалювання людини розбиваються об необхідність “зовнішнього улаштування”. У результаті відбувається “роздвоєння особистості”. В.Г.Бєлінський, П.Л.Лавров, М.К.Михайловський, висуваючи гуманістичні ідеї, погоджуються на насильство заради втілення цих ідей. Зусиллями М.О.Бакуніна, П.О.Кропоткіна, П.М. Ткачова терор та експропріація висуваються як прийнятні шляхи досягнення блага.

Етичні погляди РІ будуються на засадах морального імманентизму, утилітаризму і раціоналізму. Егоїзм та гедонізм сусідять із жорстким контролем моралізму, аскетичною вимогою революційного служіння. Така етика не має стійкого аксіологічного статусу, дає простір для морального релятивізму, підміни етичних норм вимогами політичної вигоди. Формується тип динамічної, вольової, цілєспрямованої особистості з обмеженим духовним потенціалом. Парадоксально, але у витоків деструктивної філософії революціонізму стояли оригінальні мислителі, люди надзвичайно чутливі до зла.

Суперечливий характер світогляду РІ найбільш чітко проявився у її ставленні до релігії, у її релігійному нігілізмі й атеїзмі.

Порівняння різноманітних підходів до нігілізму дозволяють резюмувати: слово “нігілізм” приймає різноманітні семантичні відтінки, розуміння нігілізму - багатоваріантне, його критерій розмитий. Релігійному нігілізму можна дати таке визначення: це світоглядний підхід, що базується на тезі про неспроможність і слабко виражену ціннісну забарвленість релігії, аж до визнання її антицінністю. Неоднозначним є зв'язок атеїзму і нігілізму, обсяги цих понять перетинаються. Атеїзм РІ знецінює духовні аспекти буття, балансує на грані релігійного нігілізму, але не трансформується в нього остаточно.

Причини російського нігілізму й атеїзму полягають в нерозв'язанні проблеми теодицеї, неможливості переносити зло і страждання. Велика провина конформістської православної Церкви. Дійсної альтернативи атеїстичному революціонізму не було знайдено й у релігійній філософії. Атеїзм РІ недоцільно оцінювати тільки негативно. Проте у ньому замість “екзистенційного очищення ідеї Бога” (М.О.Бердяєв) відбувається “спекуляція на зниження” (Б.П.Вишеславцев), редукція духу до соціальної матерії. Шлях до викорінювання кривди бачиться через усунення ідеї Бога. Атеїстичний догматизм РІ не сприяє розмежуванню православ'я як культурно-історичного феномена і Церкви як соціального інституту.

Богоборство й антиклерикалізм РІ не говорять про її нерелігійність. Положення, що людина за своєю природою не може бути безрелігійною, пропонують визнати як аксіому М.О.Бердяєв, С.Л.Франк, С.М.Булгаков. Останній вважає, що Л.Фейєрбах і К.Маркс тільки конструюють нову релігію - людинобожжя. “Теургічним занепокоєнням” (В.В.Зеньковський) охоплені і російські богоборці. Ностальгія за трансцендентним, неусвідомлена “ієрофанія” (М.Еліаде) залишається в М.О.Бакуніна, М.Г.Чернишевського, М.О.Добролюбова. У світогляді РІ відтворюються, нехай і в перекрученому вигляді, базові паттерни християнства. “Символ віри інтелігенції - благо народу” (С.Л. Франк); народ стає Богом, який страждає. Жертовність РІ - “обернута навиворіт православна аскеза” (М.О.Бердяєв). Апокаліпсичні ідеї “побудови земного раю” (С.М.Булгаков) породжують соціальний радикалізм, близький релігійному фанатизму. Релігія людинобожжя у РІ набуває таких рис, як упевненість у всеблагості та всемогутності людини; поєднання адекватного і не адекватного в чеканні і підготовці соціального чуда; надія на поцейбічне віддавання в рамках секуляризованого історичного есхатологізму. Соціально-політична область буття виступає як щось сакральне, але існуюче в профанній сфері. Модель інтелігентської віри - парадоксальна віра, коли інтелектуальний елемент свідомості - атеїстичний, а емоційний є релігійним. У ній антитеза Боголюдині виявляється в особі Людинобога. Проте віра в людину як джерело добра, визнання історії її самоодкровенням не усуває гріховності людського роду, більш того, вона продукує етичний нігілізм. Відбуваються метаморфоза переходу від людинобожжя до народобожжя, а потім - партіябожжя, від антрополатрії до поклоніння пролетаріату і його керманичам. Одночасне витиснення традиційної релігії прискорює реінкарнацію людинобога у людинозвіря.

Отже, генезис світогляду РІ свідчить про існування цілого ряду протиріч і небезпечних тенденцій. Його основу склало людинобожжя або соціоцентрична, антитеїстична релігія нігілістичного гатунку. Релігійний підтекст революціонізму (його наявність, заперечив П.Б.Струве) виступав у формі прихованого захисту, виправдання радикальних історичних експериментів.

Третій розділ - “Віхи”: релігійно-філософська критика теоретичних основ революціонізму” - складається з двох підрозділів: 3.1. Істина і суспільний ідеал (аналізується співвідношення істини і суспільного ідеалу РІ, а також “віхівське” бачення проблеми); 3.2. Основи соціального віровчення інтелігенції (досліджується смисловий й аксіологічний зміст понять “революція” і “прогрес”, порівнюються релігійно-філософський і революціоністський підходи до пояснення сутності суспільного розвитку). Автор використовує пізні роботи М.О.Бердяєва, “Філософія господарства”, “Тихі думи”, “Світло невечірнє” С.М.Булгакова, “Patriotica” П.Б.Струве, “Незбагненне”, “Світло у пітьмі” С.Л.Франка, статті Б.О.Кістяківського й О.С.Ізгоєва, листи М.О.Гершензона.

“Віхівці” вважали, що істина має абсолютну цінність у силу божественного походження. Її критерій - добро, любов, краса, творчість. До істини веде релігійна віра. Грань між абсолютною і відносною істиною - це грань між Творцем і творінням.

Ідеал світобудови РІ має релігійну рису. Це тлумачення істини як всесвітньої правди-справедливості. Але безблагодатне народолюбіє “паралізує любов до істини” (М.О.Бердяєв), “притупляє інстинкт культури” (С.Л.Франк), “веде до бездіяльної обжерливості істиною” (М.О.Гершензон). “Майбутнє щастя майбутнього людства” (С.М.Булгаков), як самодостатня ідея, убиває любов до ближнього. Секуляризованому хіліазму передують жахи очисного революційного Армагеддону. Формується моністичний, прагматичний підхід до істини, при якому губиться “прагнення до адекватного відображення світу” (С.Л.Франк). Суспільний ідеал РІ як різновид “з`язиченого гуманізму” (С.М.Булгаков) набуває рис соціальної метафізики, наповнюється продуктами революційного міфотворчого процесу. П.Б.Струве та М.О.Бердяєв критикують одномірний класовий характер істини, коли вона робиться надбанням колективного органу і насаджується примусово.

Революційному шляху досягнення блага властиві спрощеність і політичний утилітаризм. Він - результат історичного нетерпіння, відмови від важкої праці щодо подолання недосконалості тварного світу. Проповідь надшвидких насильницьких реформ веде до нівелювання абсолютних цінностей. Уявлення про добро йде ззовні, воно втрачає статус імперативу. “Віхівці” доводять, що не можна ототожнювати Істину й істини, вічні цінності і тимчасові ідеали. Схиляння перед трансцендентним джерелом істини перешкоджає утвердженню псевдо-істин, у яких межа між святим і гріховним - умовна і проводиться людиною. Поставивши себе на місце Творця, людина стає рабом, створених нею самою “істин”. І вже не людина підпорядкована істині, що утворює сенс, а істина служить намірам людини. У цьому - апріорна малоперспективність суспільних ідеалів, подібних інтелігентському. В них спотворюється як істинність цілі, так і істинність образу об'єкта.

Основу соціального віровчення РІ склали догмати про революцію і прогрес. Революціонерам, що так і не надали точних характеристик нового соціального устрою, залишалося вірити в нього. Революційний процес наділявся атрибутами божества, усе пов'язане з ним набувало сакрального сенсу. Але божество це - аморальне, воно потребує фанатизму. Уявна благодать революції не знаходить відображення в благодаті її творіння. Бог революції не має реальної сили, тому що використовує насильство для здійснення блага. “Віхівці” доказують, що революцію, цей “нігілістичний бунт проти трансцендентного” (М.О.Бердяєв), характеризує величезний дефіцит етичного. Замість дуалістичного розуміння моральної природи людини РІ пропонує маніхейський розподіл усіх і все на дві частини залежно від ставлення до революції. Відсутність об'єктивних умов для переходу до суспільства матеріального добробуту породжує ненависть, пристрасть до руйнації, жагу влади і “синдром експропріації”. В основі останнього - антихристиянська ідея про те, що присвоєне чуже майно може зробити щасливим. Прагнення викликати історичне чудо веде до загасання співучасті, співчуття, милосердя. Виправдовувати моральну деградацію історичною необхідністю - це впадати в дурну безкраїсть самообману. Соціальний прогрес не можна завоювати, його потрібно заслужити.Запропонована РІ програма відрізнялася космополітизмом. У ній, указував П.Б.Струве, не було воління національного духу і релігійних шукань. Це відрізняє негативний “принциповий” (С.Л.Франк) революціонізм від революціонізму позитивного.

Революція є заклик до боротьби за прогрес. “Віхівці” шукають критерій прогресу в сфері духу, їхні опоненти - у сфері “об'єктивації” (М.О.Бердяєв), у царстві Кесаря. Віра в такий прогрес атомізує суспільство. Спроба викоренити остаточно соціальне зло дає зворотний ефект. Ціна такого прогресу занадто велика. Людинобожий прогрес будує щастя майбутніх поколінь на стражданнях нині живучих. Коли прогрес відбувається з волі обраних, що нібито розкрили його таємницю, нігілізм неминучий. Проповідь абсолютного добра без віри в його трансцендентне джерело хибна. Натуралістичний оптимізм, прямування вперед без почуття гріху є регрес. Зовнішні ускладнення й удосконалювання можуть супроводжуватися “стоншеними формами зла духовного” (С.М. Булгаков). Прогрес лише вказує курс і йому “байдуже, що наприкінці шляху - благо або зло” (Й.Хейзінга).У “віхівців”, прогрес проблема релігійно-етична. Вирішується вона подоланням дуалізму софійного і природного буття, установленням духовного єднання. Евдемонізму людинобожжя пропонується як альтернатива укорінення в Бозі людини, що шукає спасіння.

Помилки “віхівців”: недооцінка гносеологічного аспекту істини (за винятком Б.О.Кістяківського); ототожнення позитивістської і марксистської концепцій соціального розвитку; переважання скептичного песимізму над пропозиціями “земних” шляхів подолання соціального зла. Найбільше конструктивну позицію обіймають С.М.Булгаков і П.Б.Струве. Їхній антипрогресизм селективний. Можна зробити наступні висновки: 1) необхідно не усувати ідею прогресу, а переглянути його сутність; 2) розрізняти прогрес як реальність і як ідеал.

Отже, у “Віхах” ставиться питання про духовний вимір перебудов громадського життя. При їх здійсненні неприпустимі нігілістичне викривлення свідомості, відрив її від Істини на користь ілюзорних схем майбутнього щастя. Позиція “віхівців” - це позиція консервативних еволюціоністів, що відстоюють релігійні цінності.

У четвертому розділі - “Віхи”: проблема практичної реалізації ціннісних установок інтелігенції” аналізується практичний зміст світогляду РІ і дається йому релігійно-моральна оцінка; узагальнюються результати впливу революціонізму на громадське життя (4.1.Про спроможність “зовнішнього улаштування” (втілення викривленної ієрархії цінностей в суспільному житті)) і особистість (4.2. Деформація особистості в релігії людинобожжя). Крім вищезгаданих робіт авторів збірника використовуються: “Філософія вільного духу” М.О.Бердяєва, “Предмет знання”, “Реальність і людина”, “Сенс життя”, “Біографія П.Б.Струве” С.Л. Франка, статті Б.О.Кістяківського та О.С.Ізгоєва.

Дослідження “віхівства” дозволяє констатувати, що його представники вважають істиною таку схему буття: Бог - Людина - Світ (історія, культура). Тому, об'єкт початкового удосконалення є середньою ланкою, як вершина творіння, а історичний процес є реалізація даних Творцем ідеальних цінностей. Це пояснює, чому революціонізм критикується з позиції визнання “теоретичної і практичної першості духовного життя стосовно зовнішніх форм співжиття” (М.О. Гершензон).

РІ відмовила Богу в праві на існування і побачила відповіді на кінцеві питання соціального буття в реструктуризації світу. Подолання відчуження вона вбачала не в зміні людини, а в “зовнішньому улаштуванні”.Інтелігентська свідомість, уражена релігійно-етичним нігілізмом і політичним радикалізмом, виявилась нездатною до постановки і плюралістичного обговорення метафізичних питань. Звідси і спрощена техніка революції, яка неспроможна в силу ряду причин. По-перше, РІ не знайшла ідеальних мотивів в економіці і запропонувала замість творчої, еволюційної її реорганізації проект перерозподілу благ, аж до відкритої експропріації. По-друге, розглядаючи політичну реальність як перманентну боротьбу й відкинувши “непорушні принципи правового ладу” (Б.О.Кістяківський), РІ легітимізувала насильство, звела нанівець можливість політичного діалогу, сформувала стійкий образ ворога. У результаті процес включення індивіда в політичну систему набув криміногенного характеру, моральна несамовитість політика утвердилась як норма. По-третє, замість політичного виховання запропонована моністична система ідеологічного перевиховання, що спрямована на формування тоталітарного, некритичного мислення. По-четверте, безрелігійність РІ, із погляду П.Б.Струве, є причиною її бездержавності. Як наслідок - хід соціокультурних процесів був спрямований у річище непродуманих експериментів.

Суть “віхівської” програми соціального реформування можна висловити так. Проблема економічного росту і гідного існування людини є , насамперед, релігійно-моральною. Влада, що бажає “бачити себе в теократичному світлі” (С.М.Булгаков), згубна для суспільства. Поняття “політична свідомість” підпорядковано поняттю “моральність”, отже, політика може вносити в моральні оцінки лише ситуативні критерії. Мета політики -. конкретна людина. Релігія і право в консолідованій державі - чинники, що забезпечують прогрес суспільства. Розпочинати реформи слід з соборної творчості і демонтажу образу ворога. Політична соціалізація бере початок у “внутрішньому улаштуванні” незаангажованої утопічними ідеями особистості. Спроможність відчувати універсалізм божественної світової гармонії і гріховність конкретного феномена історії досягається в наслідок виховання.

Революціонізм сприяв появі нового типу особистості. Фігура героя-революціонера на початку XX ст. є невід'ємним атрибутом суспільної свідомості. Це був героїзм підпільної особистості, яка у своєму прагненні викоренити зло руйнує світ абсолютних цінностей, повстає проти Бога і бере місію рятівника на себе. Сенс життя герой бачить у боротьбі за нову, “добру” владу. Намальована ним картина майбутнього - істина в останній інстанції, а будь-яка інша перспектива - єресь. Віра у власну історичну всесильність трансформується в самосвятство і “героїзм самообоження” (С.М.Булгаков). Прометеї революції звільняють себе від “старої” моральності. Релігійна санкція моралі підмінюється революційним богомільским моралізмом. Ігнорування об'єктивного критерію моралі усуває страх перед гріхом. З'являється каста обраних пророків-керманичів, уражених одночасно героїчною святістю, самоцензурою, авантюризмом і одержимих мучеництвом. Одночасно збільшується число маргінальних особистостей із домінантою антицінностей - ненавистю, мстивістю, агресивністю. У революційній свідомості перехід від настрою героїчного до нігілістичного і злочинного гранично спрощений. Здійснюючи експансію в область нейтральних якостей людини, революціонізм мінімізує спроможність до рефлексії, гасить творчу енергію, робить життя безальтернативним. Захопленість однією ідеєю, романтизм і нарцисизм дають у сукупності парадоксальний тип протикультурної, утилітарної, мілітаристської особистості. Поняття “обов`язок” із категорії етики перетворюється на політичний артефакт. Профанація смерті, героїчний мазохізм в ореолі революційних страждань роблять смерть доступною і навіть обов'язковою. Цінність життя затьмарюється значимістю революції. Готовність померти й умертвити остаточно дискредитує людинобожу антропологію. Особливо швидко спекуляції революціонізму проникають у свідомість молоді. Для неї моральне самовдосконалення швидко стає “реакційною вигадкою” (О.С.Ізгоєв), особистісне мислення підпорядковується постулатам політичних програм.

У цілому поява героя революції - “професійного” руйнівника - об'єктивний процес. Це результат послідовної секуляризації і витиснення традиційної релігійності соціальною псевдорелігією. Як альтернативу герою-борцю С.М.Булгаков пропонує християнське подвижництво. У ньому акумульовані відповідальність і дисциплінованість, смиренність і толерантність. Максималізм і аскетизм мають іманентний характер. На перший план виходить боротьба з гріховними сторонами відкритого Богу “Я”. Подвижник визнає недосконалість світу й обмеженість людини.“

Віхівський” підхід відрізняє ідеалізація належного. Але, якщо шлях християнського самовдосконалення є дуже важким, то “зовнішнє улаштування” і відповідний йому тип особистості, який критикується, зовсім не мають майбутнього. Актуальним є попередження “Віх”: легко дати простір богоборчому й антиперсоналістичному революціонізму і дуже важко розкрити христологічний, боголюдський початок історії.

У п'ятому розділі - “Віхівські” ідеї в контексті сучасності” - основні положення “віхівства” розглядаються крізь призму сьогодення.

У переломні історичні періоди зароджуються спокуса людинобожжя і віра у “великий стрибок”. Але, якщо суспільство навіть і жило за помилковим ідеалом, то із цього не випливає, що заради гіпотетичної конструкції майбутнього можна взагалі відкинути позитивні цінності. Сенсожиттєві орієнтації тісно переплетені з моральністю, тому аморальний за засобами реалізації проект соціальної перебудови веде до революційного хаосу. Неприпустимо виправдовувати зло економічною і політичною доцільністю. Анонімному деспотизму, що ховається під маскою демократії, “Віхи” протиставляють релігійний лібералізм. У ньому містяться вимоги соціальної совісті, заклик повернутися до збагаченої досягненнями сучасної культури християнської парадигми мислення. Демократія – це не тільки політична категорія, але й феномен морально-релігійний. “Зовнішнє улаштування” - не самоціль, а засіб удосконалення людини. Економіка і політика - не домінанти, а похідні природного розвитку гуманного, соборного суспільства, у якому переборюється “вотчинно-холопський світогляд”(П.Б.Струве). У той же час, влада, не задовольняючи елементарні потреби народу, не зупиняючи пасивного споживання, не викорінюючи “цивілізованих” форм експропріації, провокує появу негативного революціонізму.

Без опори на святині, без релігійного фундаменту, соціум має мало перспектив. Реструктуризація суспільства, вважають “віхівці”, повинна супроводжуватися збереженням статус-кво ідеальних цінностей - Істини, Добра, Краси, що мають трансцендентне джерело. З цим джерелом пов`язане вчення про рівність, свободу й абсолютну гідність людини, як атрибути суспільного ідеалу. “Омана заради спасіння” приводить суспільство до деградації. Як і на початку сторіччя, у хаосі нинішнього улаштування кращого життя, на другий план відійшли проблеми, що мають метафізичний зміст. Проте відмовляючись від вічного заради тимчасового, людина постає перед погрозою духовного розпаду.

Етично нейтральний прогрес неможливий. Забути про ціну прогресу, ще раз проігнорувати “сльозинку дитини” наше суспільство не має права. Історія XX сторіччя загалом, невизначена ситуація в його кінці, коли для більшої частини людства не видно “світла у пітьмі” (С.Л.Франк), зокрема, ще раз ставлять під питання лінійну, секуляризовану теорію прогресу. Людина не спроможна розгадати задум Творця, тим більше поставити себе на його місце.

Безперспективні як провінціалізм свідомості і месіанізм, так і сліпе копіювання. Не можна допустити культурно-історичного суїциду на основі “догматичної віри в Захід” (С.М.Булгаков). Повага до чужої культури спричиняє не ідентифікацію себе з нею, а критичний синтез.

Найважливішою складовою світогляду РІ став нігілізм. Зараз він проявляється в дискредитації минулого, зневазі права і моралі, прагматичному ставленні до релігії. Нігілістичні тенденції мають песимістичний, пасивний характер, що дозволяє визначити їх як помірні. Але ситуація може змінитися, якщо залишити справедливість на рівні декларації і припустити перетворення свободи в антицінність. Вільне самообмеження свободи можливе при укоріненні її носія в Бозі і виробці смиренності, як спроможності відчувати дистанцію між абсолютним та створеним.

Інтелігенція покликана не для розробки ідеологічних прожектів, а для формування і впровадження адекватної картини світу. У своєму класичному вигляді вона являє собою товариство творчих, вільних інтелектуалів. Вони - незалежні експерти, носії критичного мислення, еталон моральності. Держава, що не спроможна підтримувати інтелігенцію, створює “підпілля” і грунт для появи соціальної мімікрії, “інтелігентщини” (М.О. Бердяєв), або “освітянщини”(О.І.Солженіцин).

Особистість, що втрачає зв'язок з об'єктивно-моральним, загальнообов'язковим початком малозмістовна. Найважливіше завдання - зупинити саморозклад людини через обожнювання чергової економіко-політичної доктрини. Постмодерністська концепція людини, що нині утверджується, - хазяїна комфортного світу, - є одним з різновидів людинобожжя. Наше суспільство має потребу в особистості з “творчою самосвідомістю” (М.О.Гершензон), аскетизмом громадянського служіння і вірою в моральну святість основ державності. “Віхівці”, по суті, пропонують протестантську модель “особистої придатності” (П.Б.Струве) при верховенстві права. Це особливо важливо, оскільки ці протестантські мотиви виходять із надр православного світорозуміння.

У “Віхах” звучить актуальний заклик відкрито і чесно визначитися у ставленні до релігії. Віру і безвір'я, вважають М.О.Бердяєв, С.М.Булгаков та С.Л.Франк, - дві позитивні установки. На фоні етичного нігілізму є небезпечним за своїми негативними наслідками видавати за зміну вектора мислення і релігійне відродження інституціалізацію уявної (у якісному аспекті) релігійності. Сучасна релігійність залишається значною мірою людинобожною, аморфною, утилітарною. Наше суспільство не має нагальної потреби в релігійному політиканстві і релігійності, що політиканствує. Модернізоване фарисейство - перепона на шляху національно-культурного відродження.

ВИСНОВКИ

У дисертації подано теоретичне узагальнення і нове рішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні змісту світогляду російської революційної інтелігенції і релігійно-моральної оцінці соціальних перетворень на початку і в кінці XX ст. шляхом комплексного аналізу філософії “віхівства”.

Методологічна цінність “Віх” - у сполученні метафізики, релігійно-етичного осмислення соціальної форми руху матерії і політичного прогнозування. “Віхівці” передбачили релігієзнавчі концепції А.Бергсона і Е.Фромма, протиставивши статичному й авторитарному соціальному віровченню РІ світ цінностей динамічного і гуманітарного християнства. Значення “Віх”, як маніфесту релігійного гуманізму та ненасильства, перш за все, у постановці питання про духовний вимір соціальних перетворень.

Фундаментом світогляду російської революційної інтелігенції стала неявна і парадоксальна релігійність. Вона створила різновид секуляризованої релігії людинобожжя. В ній у завуальованій формі дублюються базові положення християнства, що редукуються з трансцендентної сфери в профанну. Ця редукція є модифікацією релігійного нігілізму, коли в інтересах спекулятивних утопічних схем належного світопорядку знецінюються абсолютні цінності. Моральна неспроможність людинобожжя полягає у самодостатності її агентів, що вважають можливим припустити зло заради гіпотетичної соціальної гармонії майбутнього, заради прогресу.

Важливе завдання сучасності - мінімізувати вплив згубного негативного революціонізму. Він уособлює в собі тип світогляду, смислова спрямованість до світу якого обмежується сферою феноменального “зовнішнього улаштування”, а домінуючим є орієнтир на максимально обмежений у потоці історичного часу вихід за межі пануючих моделей життя суспільства і надшвидкий демонтаж механізмів його життєзабезпечення.

Головні напрямки гуманізації сучасних реформ вбачаються у витисненні міфологем людинобожжя, подоланні уявної релігійності, етичного і правового нігілізму, екстенсивного західництва. Перспективи подолання кризових явищ залежать від того, наскільки швидко цінності незаангажованих релігійного й атеїстичного світоглядів будуть прийняті вільною особистістю та соборним суспільством. У переломні періоди історії еволюційне релігійно-моральне реформування не повинно відходити на другий план перед радикальними перебудовами зовнішніх форм життя. Істина та інші аксіологічні максими не можуть бути поставлені на службу будь-якій політичній програмі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Волошин В.В. К проблеме нигилизма // Вісник Донецького Університету. – Серія Б. Гуманітарні науки. – 1999. - №2. – С. 202-206.

2. Волошин В.В. “Вехи” и современность // Вестник Сев ГТУ. Вып.20: Философия: Сб. науч. тр. / Ред. кол.: А.С.Глушак (отв. ред.) и др. – Севастополь: Севастоп. Гос. Техн. ун-т, 1999. – С. 42-49.

3. Волошин В.В. “Секуляризованная религия” и “мнимая религиозность” (некоторые историко-философские параллели) // Вісник Донецького державного університету економіки і торгівлі. – Серія “Гуманітарні науки”. – 2000. - №5. – С. 170-176.

4. Волошин В.В. Деякі аспекти здійснення права на свободу совісті // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. Збірник наукових статей. - №2. – Донецьк: ДІВС, 1998. – С. 22-26.

5. Волошин В.В. Истина и общественный идеал // Наука. Релігія. Суспільство. Збірник доповідей Четвертої міжнародної науково-практичної конференції “Роль науки, релігії та суспільства у формуванні моральної особистості”. – Донецьк: ДДІШІ, 1998. – С. 80-81.

6. Волошин В.В. К вопросу об аксиологическом статусе мировоззрений //