ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ імені Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

ХИТРОВСЬКА ЮЛІЯ ВАЛЕНТИНІВНА

УДК 21.009 : 322 (477.4)

ГРОМАДЯНСЬКО – ПОЛІТИЧНА ПОЗИЦІЯ ДУХОВЕНСТВА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ

НАПРИКІНЦІ XVIII – СЕРЕДИНІ XIX СТ.

(В КОНТЕКСТІ ЦЕРКОВНОЇ ПОЛІТИКИ САМОДЕРЖАВСТВА)

09.00.11 – релігієзнавство

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

КИЇВ – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник : доктор історичних наук, професор

Крижанівський Олег Прокопович

(Київський Національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків)

Офіційні опоненти : доктор історичних наук

Надтока Геннадій Михайлович

(Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,

Відділення релігієзнавства, провідний науковий співробітник)

кандидат історичних наук

Харишин Михайло Володимирович

(Міністерство закордонних справ України, радник)

Провідна установа | Київський Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова,

(кафедра історії України)

Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “3” липня 2001 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України (01001, Київ, вул. Трьохсвятительська, 4 )

Автореферат розісланий “2” червня 2001 р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

кандидат філософських наук Бучма О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Участь церкви в громадсько-політичному житті суспільства в радянський період не знаходила належного висвітлення в наукових працях. Але без реконструкції цієї сторінки церковного життя неможливо об’єктивно і всебічно відтворити історію українського народу. Церква – це не тільки засіб організаційного оформлення духовного життя послідовників певної конфесії. Вона водночас й організація релігійно-політична, бо ж завжди брала ту чи іншу участь у політиці. Тому без з’ясування місця церкви в громадсько-політичному житті, громадсько-політичної позиції духовенства, її історія вигляділа б ущербною, неповною, а відтак – неадекватною. Відповідно й історія самих громадсько-політичних рухів без врахування церковного чинника не може претендувати на всебічність і повноту.

В громадсько-політичному житті Правобережжя були задіяні православна, римо-католицька, греко-католицька церкви. Їхні позиції й інтереси не співпадали. Більше того, саме в цій сфері суспільного життя особливо виразно виявилися міжконфесійні протистояння. Тому дослідження цієї сторінки історії церкви допоможе з’ясувати витоки нинішніх міжконфесійних негараздів в Україні і цим, думається, посприяє, з одного боку, виробленню заходів по їх послабленню, з іншого - посиленню об’єднавчої функції церкви. Дисертаційна тема безпосередньо стосується проблеми взаємин між церквою й державою. Її дослідження, сподіваємось, допоможе підтримувати сталі відносини між цими структурами.

Важливість теми дисертаційного дослідження обумовлена також тим, що наприкінці XVIII – середині XIX ст. світська інтелігенція ще перебувала на Правобережній Україні в ембріональному стані. Тому в ту добу основним духовним провідником нації слугувало духовенство. До того ж вплив церкви на селян залишався значним. Отож, громадянсько-політична позиція духовенства не могла не позначитись на загальному громадсько-політичному житті регіону.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконувалося в контексті наукової програми кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Київського Національного університету імені Тараса Шевченка “Антична та медієвістична спадщина в українській історичній науці та просвітництві XVII-XIX ст.” (№ держрегістрації 0195025817).

Ступінь наукового дослідження теми дисертації. Історіографічний огляд базується на аналізі чотирьох основних концептуальних ліній : дореволюційної, радянської, пострадянської та діаспорної. Дореволюційна історіографія спиралася на відому формулу графа С.С.Уварова “православіє, самодержавство, народність”. Монографії, написані в цей період, характеризуються зверненням переважно до проблем внутрішньоцерковного життя. Громадсько-політична позиція духовенства Правобережжя спеціально не досліджувалася, а окремі сюжети громадсько-політичної діяльності церкви, побіжно розглянуті в працях дореволюційних дослідників, як правило, подавалися тенденційно, в руслі тодішнього офіціозу. Це, зокрема, монографії М.Кояловича, М.Симашкевича, Д.О.Толстого, О.О.Папкова, В.О.Мілютіна, Я.Яроцького, а також історичні описи “Поділля” і “Волинь” М.І.Петрова. Коялович М. История воссоединения западно-русских униатов старых времен. – Санкт-Петербург, 1873. – 400с.; Симашкевич М. Римское католичество и его иерархия в Подолии. – Каменец-Подольский, 1872. – 528с.; Толстой Д.А. Римский католицизм в России : историческое исследование. – В 2-х томах. – Санкт-Петербург, 1876. – Т.1-2.; Папков А.А. Упадок православного прихода (XVIII-XIX ст.). Историческая справка. – Москва, 1899. – 163с.; Милютин В.О. О недвижимых имуществах духовенства в России. – Москва, 1861. – 572с.; Яроцкий Я. Один из указов 1795 г. и жалобы униатского духовенства. // Труды общества исследователей Волыни. – Житомир, 1915. – Т.7. – С.69-77.; Подолия (историческое описание). – Санкт-Петербург, 1891. – 299с.; Волынь (исторические судьбы Юго-Западного края). – Санкт-Петербург, 1888. – 288с. Незважаючи на певну конфесійну заангажованість цих церковно-історичних досліджень, вони становлять наукову цінність через наявність у них конкретного фактичного матеріалу.

Також слід назватити дореволюційні праці, присвячені тогочасній історії Польщі. Це, зокрема, монографії Ш.Аскеназі, Д.Брянцева, Г.Г.Писаревського, Ф.Вилежинського, М.Костомарова, В.Студницького, О.Погодіна. Аскенази Ш. Царство Польское. 1815-1830 гг. – Москва, 1915. – 167с.; Брянцев Д. Очерк состояния Польши под владычеством русских императоров после падения ее до 1830 года или до первого восстания поляков. – Вильно, 1895. – 51с.; Писаревский Г.Г. К истории польской революции 1830 г. – Баку, 1930. – 79с.; Вылежинский Ф. Император Николай и Польша в

1830 г. – Санкт-Петербург, 1905. – 154с.; Костомаров Н. Последние годы Речи Посполитой. – Санкт-Петербург, 1886. – 559с.; Студницкий В. Польша в политическом отношении от разделов до наших дней. – Санкт-Петербург, 1908. – 199с.; Погодин А. История польского народа в XIX ст. – Москва, 1915. – 297с. Вони змальовують загальне історичне тло, на якому розгорталася громадсько-політична історія церкви на Правобережній Україні.

Окремі аспекти дисертаційної теми порушено у працях В.Антоновича й М.Грушевського. Володимир Антонович, зокрема, розглянув конфесійну обстановку на Правобережжі у

XVIII ст. Антонович В. Що принесла Україні унія : стан УПЦ від першої половини XVII до кінця

XVIII ст. – Вінніпег, 1991. – 132с. Михайло Грушевський торкнувся питання про суспільний резонанс на одержавлення православної церкви на початку XIX ст. Він наголосив, що зміни в політичному статусі церкви породили скептичне ставлення в українському суспільстві до неї й обумовили появу атеїстичних ідей у пізніших поколінь української молоді. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. – Вінніпег; Мюнхен; Детройт, 1962. – 160с.

За радянської доби лише в 50-80-х рр. XX ст. з’явилися праці, в яких тією чи іншою мірою розглядалося питання про участь духовенства Правобережної України в суспільно-політичних рухах. Зокрема, Л.О.Обушенкова Обушенкова Л.А. Статистика учасников восстания на Правобережной Украине в 1831 году. // Советское славяноведение. Материалы IV конференции историков-славистов. – Минск, 1959. – С.476-482. навела дані про його заангажованість у польському повстанні 1830-1831 рр. Г.Я.Сергієнко, Г.І.Марахов, Г.М.Лєбедєва, В.А.Смолій, Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. – Київ, 1971. – 298с.; Марахов Г.И. Социально-политическая борьба на Украине в 20-40-е годы

XIX ст. – Киев, 1979. – 149с.; його ж : Деятельность “Содружества польского народа” на Правобережной Украине в 1835-1839 гг. Связи революционеров России и Польши XIX – нач. XX ст. – Москва, 1968. – 151с.; Лебедева Г.М. Новые материалы о “Содружестве польского народа” и Шимоне Конарском. – Из истории общественно-политического движения в России XIX в. – Москва, 1967. – 183с.; Смолій В.А. Возз’єднання Правобережної України з Росією. – Київ, 1978. – 189с. не вдаючись до грунтовного аналізу, навели факти участі католицького духовенства в опозиційних до самодержавства громадсько-політичних організаціях першої половини XIX ст.

А.Л. Зінченко Зінченко А.Л. Церковне землеволодіння в політиці царизму на Правобережній Україні наприкінці XVIII – першій половині XIX ст. – Київ, 1994. – 176с.; його ж : Визволитися вірою. Життя і діяльність митрополита Василя Липківського. – Київ, 1997. – 423с. в своїх монографіях торкнувся питання про участь католицького й уніатського духовенства в подіях 1830-1831 рр. на Правобережжі та розглянув у загальному плані участь православної церкви в українському національному русі на межі XIX – XX ст.

Питання про роль церкви в громадсько-політичному житті України стало предметом спеціального аналізу лише в другій половині 90-х років XX ст. Йому присвячена, зокрема, кандидатська дисертація О.М.Шевченко Шевченко О.М. Православна церква в суспільно-політичному житті Лівобережної України (друга половина XVII – перша чверть XVIII ст.) : Автореферат дис. кандид. іст. наук. – Київ, 1996. – 23с., а також базові монографії для докторської дисертації Г.М.Надтоки. Надтока Г.М. Православна церква і процес українського національного відродження 1900-1917 років. – Київ, 1996. – 112с.; його ж : Православна церква в Україні. 1900-1917 років : соціально-релігійний аспект. – Київ, 1998. – 271с. Г.М. Надтока, зокрема, показав політичне розшарування духовенства, наголосив, що перехід духовенства з відверто реакційних на реформістські позиції відносно примирив його з селянством, що духовенство загалом захищало російську національну ідею. Проте обидві праці стосуються громадсько-політичної діяльності лише православного духовенства, і до того ж виходять за хронологічні рамки нашої теми, отож мають для її дослідження переважно загальнометодичне значення.

Наприкінці 90-х років вийшли з друку навчальний посібник “Історія релігії в Україні” Історія релігії в Україні. Навчальний посібник. – Київ, 1999. – 735с. і три тома “Історії релігії в Україні”, підготовлені науковцями відділу релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. Для дисертаційної теми особливо важливим є третій том Історія релігії в Україні. – В 10-ти томах. – Київ, 1999. – Т.3 (Православ’я вУкраїні). – 559с.. У ньому розглядається конфесійна обстановка, яка вплинула на формування громадсько-політичної позиції духовенства Правобережної України кінця XVIII – середини XIX ст.

У працях істориків української діаспори про вітчизняну церкву - О.Лотоцького, Н.Василенко-Полонської, Д.Дорошенка, С.Антоновича, І.Дубилка, В.Липинського та інших – громадсько-політична позиція правобережного духовенства спеціально не розглядається.

Стосовно польської історіографії, яка завжди приділяла увагу історії Правобережної України, то нам не вдалося виявити в ній спеціальних наукових розробок з дисертаційної теми. Лише Теодор Мистевич розглянув висвітлення в публіцистиці польського націоналістичного руху кінця XIX – 1905 р. позиції римо-католицької церкви. Mistewicz T. Rola religi i Kosciola rzymsko-katolickiego w swietle publicystyki ruchu nacjoonalistycznego (do 1905 r.). // Kwartalnik historyczny. - 1985. - №4. – S.765-789.

Таким чином, дисертаційна тема в її хронологічних межах ще не була предметом спеціального комплексного дослідження в історіографії.

Хронологічні рамки дисертації визначаються внутрішньою логікою подій і обмежуються кінцем XVIII – серединою XIX ст. Нижній хронологічний рубіж - кінець XVIII ст. – визначається датою входження Правобережної України до складу Російської імперії, верхній – середина XIX ст. – кардинальними змінами в конфесійній обстановці, коли римо-католицька та греко-католицька церкви втратили своє провідне становище на Правобережжі, а православна стала домінуючою.

Мета дисертації полягає в комплексному аналізі громадянсько-політичної позиції духовенства Правобережної України кінця XVIII – середини XIX ст. в контексті церковної політики самодержавства. Меті дослідження підпорядковані такі основні завдання :

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є християнська церква на Правобережжі кінця XVIII – середини XIX ст.

Предметом дослідження є громадянсько-політична позиція православного, римо-католицького й греко-католицького духовенства Правобережної України кінця XVIII – середини XIX ст., його участь у громадсько-політичних рухах та вплив громадсько-політичної активності представників церкви на загальний перебіг церковного життя в краї, на церковну політику російського уряду.

Методи дослідження. У дисертаційній праці застосовано такі методи історичного дослідження : проблемно-хронологічний (громадсько-політична позиція духовенства Правобережної України з’ясовується в часовому аспекті), критично-порівняльний (співставляється громадсько-політична активність духовенства Правобережної України, Великоросії, Польщі), комплексний (досліджуються в комплексі державницька, опозиційна, національно-визвольна позиція священно- і церковнослужителів) та ретроспективний (окремі сюжети церковної історії регіону, які мають пряме відношення до досліджуваної проблеми, розглядаються в історичній ретроспективі). Автор дисертаційного дослідження керувався принципом об’єктивності й історизму. Реалізація цих методологічних засад передбачає конфесійну незаангажованість дослідника, визнання ним права людини на свободу совісті, дослідження релігійних й суспільно-політичних явищ у їх взаємозв’язку.

Джерельною базою дисертації є комплекс архівних та опублікованих джерел. Джерельні матеріали, використані в дисертаційному дослідженні, поділяються на світські й церковні. Церковні джерела можна згрупувати так : 1) матеріали Синоду (звіти обер-прокурора); 2) церковна мемуарна література; 3) “дисертації” слухачів Київської духовної академії; 4) грамоти церковних ієрархів; 5) інструкції церковної адміністрації; 6) листи священиків в консисторію; 7) рапорти й донесення священиків про зміни в конфесійній обстановці та про участь польської шляхти й католицького та уніатського духовенства в повстанні 1830-1831 рр. на Правобережжі.

Звіти обер-прокурора Синоду за 1845, 1850 та 1856 роки містять статистичні дані про кількість католиків Правобережної України, котрі перейшли в православ’я, про загальне число православних і католицьких священиків в цьому регіоні тощо. Извлечение из Отчета по ведомству духовных дел православного исповедания за 1845г. – Санкт-Петербург, 1846. – С.55, 107.; за 1850 г. – Санкт-Петербург, 1851. – С.41-42, 44.; за 1856 г. – Санкт-Петербург, 1857. – С.20, 44-46.

З наративних джерел використано мемуарну літературу. В ній йдеться, зокрема, про утиски православних поміщиками-поляками, про настрої низового духовенства, про дискримінацію царським урядом католицької церкви на початку XIX ст. Иер. Ф-л. Из воспоминаний отшельника К-ской пустыни. // Киевская Старина. - 1887. - №12. – С.717-760.; Илляшевич В. Из воспоминаний священника о.Никифора Хмелевского об упразднении базилианского училища в г.Умани. // Киевская Старина. - 1892. - №8. – С.160-167. тощо.

“Дисертації” слухачів Київської духовної академії НБУ ім. В.І. Вернадського. Інститут рукописів. Ф.КДА, дис.№572, 317, 401 та ін. опосередковано проливають світло на ставлення керівництва Української православної церкви до масонських організацій, адже слухачі академії писали свої роботи під керівництвом викладачів цього закладу й тому неминуче дотримувалися церковного офіціозу.

Важливим типом церковних джерел є грамоти та інструкції церковних ієрархів. Вони інформують про процес переходу уніатів у православ’я наприкінці XVIII ст.

Про спробу ліквідувати унійну церкву на Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. розповідають численні листи православних священиків в консисторію. Вони дозволяють краще уявити тодішню конфесійну обстановку, настрої духовенства й засвідчують, що перемогу православної церкви над унійною брутально стимулював царський уряд, штовхаючи цим католицьке духовенство в лави опозиції режиму. Однак, автори цих листів не мали точних даних про кількість уніатів, які перейшли у православ’я й через свою очевидну конфесійну заангажованість не завжди об’єктивно висвітлювали події.

Доноси православного духовенства часто містять цінну інформацію про участь католицького та уніатського духовенства в польському повстанні 1830-1831 рр. Втім, нерідко траплялося, що священики звинувачували в політичній неблагонадійності невинних людей, зводячи рахунки зі своїми недругами.

Використано в дисертаційному дослідженні й світські джерела, які поділяються на такі групи: 1) законодавчі акти; 2) звіти генерал-губернаторів, цивільних губернаторів, справників, чиновників особливих доручень; 3) листи й розпорядження київського, подільського й волинського генерал-губернатора Київському митрополиту.

Ряд найважливіших урядових законів стосовно церкви на Правобережній Україні є в “Полном собрании законов Российской империи”, а неопубліковані - в архівних справах. Законодавчі акти значною мірою пояснюють причини того чи іншого ставлення духовенства до самодержавно-поліцейського режиму.

Звіти генерал-губернаторів й цивільних губернаторів стосуються конфесійної обстановки на Правобережній Україні, процесу ліквідації унії (1839р.) й ставлення до цього духовенства та мирян. Аналогічну інформацію містять й звіти справників та чиновників особливих доручень. Послання й циркуляри генерал-губернатора Правобережжя Київському митрополиту також проливають певне світло на досліджувану проблему.

Автор дисертації виявив і опрацював ряд неопублікованих джерел, що містяться в фондах ЦДІАК України в м.Києві, держархівів Київської та Житомирської областей, Інституту рукописів НБУ ім. В.І. Вернадського тощо.

Використано ряд джерел, опублікованих у спеціальних збірниках документів і матеріалів. Уния в документах. – В 3-х частях. – Минск, 1997. - Ч.3 ( К вере отцов и дедов). – 518с.; Правда про унію : документи і матеріали. – Львів, 1968. – 424с.; Документи свідчать. – Ужгород, 1985. – 160с.; Луцьку 900 років. 1085-1985 : Зб. документів і матеріалів. – Київ, 1985. – 303с.; Описание документов архива Западно-русских униатских митрополитов. – В 2-х томах. – Санкт-Петербург, 1907. – Т.2.

Чимало конкретних джерел трапляється на сторінках київських, подільських і волинських “Епархиальных ведомостей”, “Трудов Подольского историко-статистического комитета”, “Киевской старины” тощо (матеріали про приєднання частини уніатів до православної церкви наприкінці XVIII ст., біографічні дані про церковних діячів кінця XVIII – першої половини

XIX ст.).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що її автор вперше здійснив комплексний аналіз участі римо-католицького, греко-католицького та православного духовенства в громадсько-політичному житті Правобережної України кінця XVIII – середини XIX ст., його громадсько-політичних позицій. Спеціально проаналізовано участь духовенства в національно-визвольних рухах на Правобережжі зазначеного періоду, його зв’язок із таємними громадсько-політичними організаціями, його реакцію на політику царського уряду щодо релігії і церкви.

Проведене дослідження дало можливість обгрунтувати низку теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист :

- встановлено, що в середовищі духовенства всіх трьох конфесій були непоодинокі випадки відходу від офіційної позиції церков, спрямованої на підтримку політичного курсу самодержавства та освячення самодержавної форми правління;

- доведено, що основною причиною існування серед частини духовенства опозиційних настроїв були брутальне втручання уряду в суто церковні справи, урядовий курс на уніфікацію норм церковного життя регіону з Великоросією, на цілковите перетворення тамтешньої церкви в специфічне державне відомство, незадоволення низового духовенства своїм матеріальним становищем;

- виявлено суттєві відмінності в громадсько-політичній позиції духовенства різних конфесій, обумовлені передусім його заангажованістю в політичних змаганнях між польською шляхтою та російським урядом, а також міжконфесійним суперництвом і протистоянням. Так, православне духовенство схвалювало і підтримувало політичний курс самодержавства на перетворення Правобережжя в органічну частину Російської імперії, римо-католицьке домагалося відродження незалежної Великої Польщі, греко-католицьке ж загалом співчувало римо-католикам, однак не хотіло цілковитого златинщення, ставилося до політики уряду дещо толерантніше й зосередилось на самозбереженні;

- доведено існування розбіжностей в громадсько-політичній позиції церковних верхів і низового духовенства, породжених їх соціальним протистоянням. Якщо церковна верхівка майже одностайно засвідчувала своє вірнопідданство, то серед рядового духовенства (особливо римо-католицького та греко-католицького) не були рідкістю опозиційні настрої, протести проти кріпосницької політики уряду;

- підтверджено факт причетності окремих духовних осіб до діяльності таємних громадсько-політичних організацій, зокрема масонських лож, що свідчить про відсутність ідейної монолітності серед духовенства, відхід певної частини священиків від церковно-релігійної ортодоксії;

- показано, що наявність в середовищі духовенства опозиційних настроїв налаштовувала царський уряд на більш рішуче здійснення нівеляційної політики в церковному житті Російської імперії та одержавлення церкви.

Практична значимість дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для розробки нормативних і спеціальних курсів з вітчизняної історії і релігієзнавства у світських та богословських навчальних закладах, в лекційній та краєзнавчій роботі, а також при написанні наукових праць з історії України та Польщі, досліджень з церковно-релігійної тематики, громадсько-політичних рухів на Правобережній Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження апробовані автором на міжнародних конференціях ”Християнство і духовність” (Київ, 1998); ”Християнство в контексті світової історії і культури” (Київ, 1999) та Всеукраїнській науковій конференції “Християнство і культура” (Полтава, 2000). Дисертація обговорювалася на спільному засіданні кафедр історії стародавнього світу та середніх віків і стародавньої історії України Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в чотирьох авторських публікаціях (загальним обсягом 1,8 друк. арк.).

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, його метою та основними завданнями. Керуючись ними, автор у першому розділі звертається до розгляду питання про одержавлення церкви на Правобережній Україні та посилення її охоронної функції щодо політики царського уряду. Це дало змогу в другому розділі проаналізувати офіційну політичну позицію українського православного, римо-католицького й уніатського духовенства та дослідити його участь в опозиційних до самодержавного режиму організаціях. Аналіз цих проблем дозволив у третьому розділі висвітлити питання про ставлення духовенства вищезгаданих конфесій до національно-визвольних рухів на Правобережжі кінця XVIII – середини XIX ст. та реакцію на неї уряду. Отож, дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи без списку літератури – 191 стор. машинописного тексту. Список використаних джерел і літератури включає 245 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, охарактеризовано джерельну базу та ступінь наукового дослідження проблеми, визначено об’єкт і предмет, хронологічні рамки та методи дослідження, сформульовано мету й основні завдання дисертаційної праці, визначено наукову новизну, практичне значення дисертації, вказано форми її апробації й структуру.

У першому розділі - “Одержавлення церкви на Правобережжі та посилення її охоронної функції” - розглянуто комплекс питань стосовно становища Української православної, римо-католицької та греко-католицької церкви на Правобережній Україні кінця XVIII – середини XIX ст.

Наприкінці XVIII ст. Правобережжя увійшло до складу Російської імперії. Царський уряд прагнув не тільки територіально, а й ідеологічно злити Правобережну Україну з Великоросією. Якщо православна церква Правобережжя була політичним союзником імперської влади, то католицька, навпаки, підтримувала патріотичні зусилля шляхти. Тому російські урядові кола вважали за доцільне послабити католицькі впливи на Правобережжі та контролювати католицьку церкву. Це здійснювалось шляхом масового закриття католицьких монастирів, секуляризації земельної власності католицької церкви та ліквідації унії. Головним засобом послаблення католицьких впливів уявлялося підпорядкування уніатів православній церкві. Уряд прагнув вилучити греко-католиків з-під духовної влади римської курії. Він вважав, що збереження унії на Правобережжі служитиме вогнищем соціальної, політичної та релігійної нестабільності й що лише її ліквідація послужить надійним засобом для забезпечення спокою в регіоні.

Дисертант доводить, що на Київщині й Брацлавщині, де унія поширилася пізніше і не пустила глибокого коріння, процес приєднання уніатів до православної церкви наприкінці XVIII ст. майже завершився. На Поділлі й Волині цей процес протікав млявіше, бо там унія краще прижилася. В Подільській і Волинській губерніях лише частина греко-католиків перейшла у православну віру, решта ж залишилась вірною унії чи навернулася в католицизм. Католицьке та почасти уніатське духовенство, сподіваючись на зміни в урядовій політиці, намагалося загальмувати перехід греко - католиків у православну віру. Місцеві поміщики активно допомагали йому в цьому.

Розпочавши приєднання уніатів до православ’я, Катерина II не встигла завершити цей процес. Однак, вона істотно послабила позиції католицизму на Правобережній Україні. Домінуючу роль у регіоні стала відігравати православна церква. За царювання Павла I та Олександра I ставлення до католицизму на Правобережжі стало толерантним, але з приходом до влади Миколи I знову все змінилося. Католицька церква зазнала утисків і обмежень з боку держави, передусім економічних, тому істотно занепала. Уряд, щоб надійно інкорпорувати Правобережну Україну в імперську структуру Росії, вирішив остаточно ліквідувати уніатську церкву. Польське національно-визвольне повстання 1830-1831 рр., підтримане частиною католицького й уніатського духовенства, укріпило його в цьому намірі.

Автор підкреслює, що спершу навернення уніатів Правобережної України у православ’я проходило без особливих ускладнень. Це пояснювалося реально існуючою перспективою покатоличення, яку більшість уніатів вважали небажаною, сподіваннями селян-уніатів на послаблення з переходом у православ’я соціального, національного й релігійного гноблення з боку місцевих польських поміщиків-католиків, спадом католицької експансії після придушення польського повстання 1830-1831рр., виведенням уніатських церковних структур з-під римо-католицького управління, відстороненням віруючих-уніатів від участі в тих церковних процесах, які відбувалися в колишніх “польських областях”, традиційною схильністю частини українського населення до конформізму, недосить чітким розумінням рядовими уніатськими священнослужителями та мирянами суті церковної політики уряду.

Однак, поступово великодержавні наміри уряду ставали зрозуміліші для уніатів, особливо через застосування місцевою адміністрацією силових методів навернення їх у православ’я. Тому багато уніатів переглянуло своє ставлення до переходу в офіційну релігію. Парафіяни колишнього греко-католицького віросповідання масово відмовлялися від виконання треб (сповіді та євхаристії) за православною традицією. Про це свідчила, наприклад, відмова 1000 парафіян із селищ Дідковичі, Бехів і Пашин Овруцького повіту від сповіді та євхаристії. ЦДІАК України. Ф.442, оп.413, спр.5 (1ч.). Арк.9. Формами протидії церковній реформі з боку духовенства та мирян стало також здійснення богослужінь за уніатським чином (як це робив священик Писканівський із Бердичева Там само. Спр.133. Арк.1-1зв.), навернення непоодиноких уніатів у римо-католицизм. Мали місце на Правобережжі й окремі заворушення селян-уніатів (скажімо, в Овруцькому повіті Волинської губернії). Все ж масового характеру цей опір з боку греко- і римо-католицького духовества та парафіян не набув. Це пояснюється слабкістю позицій католицької церкви на Правобережжі на той час і, почасти, традиційною схильністю частини українського населення до конформізму. Але невдоволених церковною політикою уряду з боку духовенства, як про це свідчать джерела, не поменшало.

У дисертації відзначається, що приєднання уніатів до православної церкви в 1839 році та ряд економічних обмежень істотно послабили католицьку церкву на Правобережній Україні. Вона значною мірою втратила свій колишній вплив у регіоні. Православній церкві держава, навпаки, відвела привілейоване становище в суспільстві, але перетворила її при цьому в звичайну державну установу шляхом державного контролю за її господарським життям і переведення духовенства на державний оклад. Від того церква стала втрачати свій вплив. У суспільстві наростало несприйняття одержавленої церкви з боку не лише інтелігенції, а й селянських мас, які почасти шукали задоволення своїх релігійних потреб в єретичних сектах.

У другому розділі - “ Церква й ліберальний та революційно-демократичний рухи на Правобережжі кінця XVIII – середини XIX ст.” - аналізується офіційна політична позиція православного, римо-католицького й уніатського духовенства, а також участь духовенства цих конфесій в опозиційних до самодержавного режиму організаціях.

Із входженням Правобережної України в орбіту імперських впливів тамтешня Українська православна церква швидко втрачала свої самобутні риси й ставала придатком Російської православної церкви. Одержавлення церкви приносило їй як шкоду, так і реальні вигоди, що визначило її офіційну позицію стосовно самодержавної влади.

Православне духовенство, культурно-освітній рівень якого залишався низький, загалом підтримувало політику самодержавства, за що царський уряд надавав йому матеріальну й правову допомогу. Незважаючи на свою принизливу залежність від російського державного механізму, українські православні душпастирі в своїй масі справно виконували ідеологічні домагання самодержавства, підтримували урядову політику, а до патріотичного руху місцевої шляхти ставились несхвально, навіть вороже.

Католицька ж церква, навпаки, чинила супротив політичному тиску, причому робила це переважно з патріотичних мотивів. Однак, цей супротив істотно послаблювався тим, що добре налагоджений імперський поліцейсько-чиновницький механізм захищав соціальні інтереси духовенства ефективніше, ніж розладнані політичною анархією урядові структури колишньої Речі Посполитої.

Греко-католицька церква на Правобережжі більше тяжіла до католицького Заходу, ніж до православної Росії, вбачала в церковній політиці російського уряду потенційну загрозу для свого існування. Її прозахідну позицію визначало ще живе в пам’яті протистояння між нею та православною церквою наприкінці XVIII ст. Але відтоді, як у 1827 році членом Петербурзької “уніатської колегії” став випускник Віленської семінарії Йосип Семашко, офіційна платформа греко-католицької церкви змінилася. Йосип Семашко пороздавав відповідальні пости в уніатській митрополії своїм однодумцям. Його зусиллями в уніатських духовних училищах Правобережжя та Білорусії було запроваджено викладання російською мовою, навіть використовувалось синодальне Святе Письмо та московський служебник. Йосип Семашко розправився з тими священиками-уніатами, котрі виступили проти цієї новації. Завдяки такій позиції провідників греко-католицької церкви рядові священики та миряни загалом змирилися з брутальним оберненням їх у православ’я в 1839 році.

Хоча Українська православна, римо-католицька та уніатська церкви виконували в цілому охоронну функцію, частина духовенства, щоправда незначна, брала безпосередню участь у діяльності таємних організацій наприкінці XVIII ст. та, особливо, на початку XIX ст. На думку автора, це свідчить про те, що церква ні в політичному, ні в ідеологічному відношенні не була монолітною. Непоодиноких священнослужителів не влаштовувала роль гвинтика в адміністративному механізмі, яка сковувала їхню ініціативу, ускладнювала їхні стосунки з мирянами, певною мірою ламала звичний для них життєвий уклад, тому неминуче – не без впливу вільнолюбивих ідей із Заходу – породжувала їхню опозиційність по відношенню до самодержавно-поліцейського режиму. Джерела переконують, що масштаби і ступінь цієї опозиційності духовенства різних конфесій були неоднаковими.

Підкреслюється, що основна маса духовенства на Правобережжі – сільські православні священики й причетники - за своїм господарським побутом майже не відрізнялася від селян, тому співчувала селянству, цілком розділяла його антикріпосницькі настрої. Серед священнослужителів не бракувало таких, хто не схвалював кріпосницьку політику уряду. Це й обумовлювало наявність опозиційних настроїв серед частини духовенства, їхню участь у патріотичних гуртках та масонських ложах. На початку XIX ст. окремі православні ієрархи були пов’язані з масонством. Однак, думається, це засвідчувало не стільки їхню опозиційність щодо урядової політики, скільки бажання йти в ногу зі світськими колами знаті. Для частини урядовців, особливо за царювання Олександра I, брати участь у роботі містичних гуртків стало ледь не модою. Отож, духовним особам було з кого брати приклад. Характерно, що хоч Українська православна церква толерантніше ставилася до масонських організацій ніж католицька, все ж католицьке духовенство брало активнішу участь в їх діяльності, бо було більш політично заангажованим. Хитровська Ю.В. Церква та таємні організації в Польщі й на Правобережній Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 1999. – Випуск 45. – С.34.

У третьому розділі - “Церква і національно-визвольні рухи на Правобережжі кінця XVIII – середини XIX ст.” - розглядається ставлення православного, римо-католицького й уніатського духовенства регіону до національно-визвольних рухів на Правобережній Україні досліджуваного періоду.

Перший і другий поділи Польщі (1772, 1793) позбавили поляків централізованої суверенної держави, але водночас підсилили національну ідею, яка втілилась у прагнення відродити Велику Польщу. Першою спробою реалізувати цю мету було повстання проти Росії під керівництвом Тадеуша Костюшка (1794). Хоч центром повстання стала територія Речі Посполитої, Правобережжя також увійшло в орбіту його впливу. Тією чи іншою мірою в повстанні Костюшка взяла участь й частина католицького та уніатського духовенства.

Придушивши повстання Костюшка, царський уряд повів наступ на позиції католицької та уніатської церкви на Правобережній Україні, скориставшись заангажованістю частини духовенства у повстанні. Зокрема, було ліквідовано чимало уніатських монастирів і парафій, підтримано масовий перехід уніатів у православ’я, обмежено земельну власність католицької церкви. Опорою своєї політики на Правобережжі самодержавство зробило тамтешню православну церкву. Брутальні заходи уряду по радикальній зміні конфесійної обстановки в регіоні наштовхнулися на протидію з боку місцевої шляхти, католицького та почасти уніатського духовенства, яке й надалі підтримувало польський патріотичний рух, особливо під час наполеонівських воєн в Європі. Православне ж духовенство було на боці уряду.

Неоднакове ставлення духовенства різних конфесій на Правобережжі до польського національно-визвольного руху найвиразніше виявилося під час польського повстання 1830-1831 рр., яке охопило й Правобережну Україну. Участь у повстанні взяла також частина католицьких та уніатських ченців, священно- і церковнослужителів. Переважна більшість духовних у повстанську армію не вступила, проте схиляла селян підтримати повстанців. Католицькі костьоли та монастирі нерідко слугували притулком для повстанців і складом для їхньої зброї. Хитровська Ю.В. Церква й національно-визвольні рухи на Правобережній Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. та урядова реакція на неї. // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – Київ, 2000. – Випуск 47. – С.26-27.

Автор обстоює висновок про те, що участь частини католицького й уніатського духовенства в польському національно-визвольному русі була обумовлена кількома причинами: бажанням відродити незалежність і могутність Речі Посполитої, тобто громадянським патріотизмом, який підсилювався родинними зв’язками багатьох священнослужителів з польською шляхтою, а також згадуваними політичними ускладненннями для церкви після включення Правобережної України до складу православної імперії.

Іншою була реакція на повстання 1830 – 1831 рр. з боку православного духовенства. Чимало православних священиків на Правобережній Україні слухняно писали доноси на місцевих поміщиків, звинувачуючи їх в участі у повстанні (іноді ці звинувачення були безпідставними). Так, священик Григорій Концевич із села Поповки доніс уманському городничому на кількох тамтешніх поміщиків і посесора, що вони брали участь у повстанні, приховували зброю під містечком Дашевом. ЦДІАК України. Ф.127, оп.383, спр.248. Арк.4. Це посилювало неприязнь, навіть викликало ворожість до православного духовенства з боку польської шляхти, яка принагідно мстилася донощикам. Безпосередня участь у повстанні частини чорного й білого католицько-уніатського духовенства ще глибше вбила клин між ним і основною масою українського селянства та православного духовенства. На цьому фоні традиційні негаразди у відносинах між католиками і православними на Правобережжі на початку 30-х років XIX ст. явно загострилися.

В процесі дослідження дисертант доходить висновку, що підтримка повстанців частиною католицьких та уніатських священиків і ченців пришвидшила реалізацію намірів самодержавства ліквідувати ті відмінності, які ще зберігалися між церковним устроєм Правобережжя та Великоросії. Внаслідок нерівних політичних змагань з абсолютистською владою католицьке духовенство Правобережжя з серидини 40-вих років XIX ст. фактично втратило своє провідне становище й підкорилося російській силі, відмовившись від участі у справі, яку захищали у Варшаві.

Активна діяльність польських патріотів на Правобережжі наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст., як визнають історики, певною мірою вплинула на розвиток українського національного руху. Однак, участь духовенства у ньому в джерелах, на жаль, майже не відображена. Думається, це можна пояснити тим, що український національний рух на початку XIX ст. лише зароджувався й міг розраховувати на підтримку майже виключно православного духовенства. Останнє, в своїй масі, не відзначалося політичною активністю й займало консервативну позицію, попри нав’язування царським урядом Українській православній церкві великоросійського шаблону та проведення великодержавного політичного курсу.

У висновках викладені результати дослідження. Відзначається, що у громадсько-політичній позиції духовенства Правобережної України кінця XVIII – середини XIX ст. не було одностайності. Загалом церква всіх трьох конфесій підтримувала політику самодержавно-поліцейського режиму. Українське православне, греко-католицьке й римо-католицьке духовенство (особливо ієрархів, найбільше обласканих урядом) задовольняв той соціальний захист, який надавав йому російський уряд. Все ж у першій половині XIX ст. в середовищі духовенства, як незаперечно свідчать джерела, відбувалося бродіння умів. Так, окремі представники правобережного духовенства, переважно католицького, були членами масонських лож. Католицьких священнослужителів зближувала з масонською організацією насамперед спільна боротьба за відродження незалежності Речі Посполитої. Результати цього зближення найвиразніше дали про себе знати під час польського повстання 1830-1831 рр., коли повсталу польську шляхту активно підтримало римо-католицьке та, меншою мірою, уніатське духовенство. Ця підтримка була не лише матеріальною й моральною – непоодинокі представники католицького кліру були членами польських патріотичних організацій на Правобережжі. Православні церковно- і священнослужителі, на відміну від католицьких і уніатських, перед загрозою відродження колишньої Речі Посполитої рішуче відмежувалися від підтримки цього руху й виступили на боці російського самодержавства.

На відміну від католицької та уніатської церкви, зацікавленої в політичній незалежності Польщі, Українська православна церква в національному відношенні виявляла індиферентність.

Підтримка польських повстанців з боку католицького та уніатського духовенства укріпила російське самодержавство в намірі якомога швидше придушити польський національно-визвольний рух та здійснювати більш жорстку церковну політику в регіоні. Першим кроком в цьому напрямку стала ліквідація греко-католицької церкви (1839). Ця урядова акція істотно змінила тамтешню конфесійну обстановку. Приєднання уніатів до православної церкви, закриття більшості римо-католицьких костьолів