ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЗЕЛЕНСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР ГЕОРГІЙОВИЧ

УДК 882.08–31

Динаміка міфологізації

у ранній творчості М.В. Гоголя:

постмодерністська інтерпретація

10.01.02 – російська література

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філологічної і культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Нарівська Валентина Данилівна,

Дніпропетровський національний університет,

завідувач кафедри філологічної і культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського

національного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Бовсунівська Тетяна Володимирівна,

завідувач кафедри української філології

Київського інституту “Слов’янський університет”;

кандидат філологічних наук, доцент

Михед Павло Андрійович,

завідувач кафедри світової літератури

Ніжинського державного педагогічного

університету ім. М.В.Гоголя.

Провідна установа: Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

кафедра історії російської літератури

Захист відбудеться “29” жовтня 2001 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.08.051.12 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при

Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 804.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропет-ровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий “29” вересня 2001 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О. Глушко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційної роботи пояснюється насамперед необхідністю вивчення міфологічних структур (універсалій) як одного з найважливіших засобів прояснення загальної для тексту тієї або іншої епохи культурологічної інтуїції, художньо-естетичного осмислення різноманітних аспектів міфопоетичного у ранній творчості Гоголя, що передбачає, у свою чергу, обгрунтування міфопоетичної концепції творчості письменника в цілому, усвідомлення міфу як системної цілісності. Наступним важливим моментом дослідження є встановлення типологічних зв'язків літературного міфу М. Гоголя з визначеними шарами архаїчних міфологій (в основному - індоєвропейських) і впливу останніх на формування романтичної картини світу циклу “Вечеров...” і “Миргорода” переважно як “міфоцентричної”. Звідси і випливає необхідність виокремлення ідеологічних і художніх механізмів міфологізації (як технології культурних форм), властивих епосі романтизму. Міф розглядається як чи не найсуттєвіший для історії і культури смислопороджувальний феномен, що забезпечує їх функціонування і варіативність подальшого прочитання та інтерпретації.

Художня спадщина М.В. Гоголя достатньо добре вивчена, це стосуєть-ся і проблеми “Гоголь і романтизм”, і питання про міфологічний вимір текстів письменника. Найбільш цілісно цей напрямок дослідження гоголівської спадщини став висвітлюватися в працях 80-90-х рр. ХХ ст., серед яких особливо слід відзначити доробки В. Топорова і Ю. Лотмана1, присвячені аналізу моделі світу М. Гоголя, а також О. Іваницького, В. Кривоніса, М. Віролайнена, М. Вайскопфа1 Топоров В.Н. Вещь в антропоцентрической перспективе (Апология Плюшкина)//Топоров В.Н. Миф.Ритуал. Символ. Образ. М., 1995; Лотман Ю.М. Художественное пространство в прозе Гоголя//Лотман Ю.М. В школе поэтического слова. Пушкин. Лермонтов. Гоголь. М., 1988;.

2 Иваницкий А.И. Гоголь. Морфология земли и власти. М., 2000; Кривонос В.Ш. Фольклорно-мифологические мотивы в “Петербургских повестях” Гоголя//Известия Академии наук. Серия лит. и яз. М., 1996. –Т.55. –Вып.1. Виролайнен М.Н. Гоголевская мифология городов// Пушкин и другие. Новгород, 1997; Вайскопф М. Сюжет Гоголя. Морфология. Идеология. Контекст. М., 1994; Вайскопф М. Птица-тройка и колесница души: Платон и Гоголь//Гоголь: материалы и исследования. М., 1995;

3 Карасев Л.В. Гоголь и онтологический вопрос// Карасев Л.В. Онтологический взгляд на русскую литературу. М., 1995; Михед П.В. Способы сакрализации художественного слова в “Выбранных местах из переписки с друзьями” Н.В. Гоголя (Заметки к новой эстетике слова)//Гоголеведческие студии. Нежин, 1997. –Вып.2; Пумпянский Л.В. Гоголь// Пумпянский Л.В. Классическая традиция: Собр. тр. по истории русской литературы. М., 2000; Барабаш Ю. Почва и судьба. Гоголь и украинская литература: у истоков. М., 1995.

. Онтологічній поетиці М. Гоголя та широкому культурно-історичному контексту його творчості присвячені роботи Л. Карасева, П. Михеда, Ю. Барабаша, а також перевидані праці Л. Пумпянського3.

Романтичний контекст творчості письменника досліджується В. Звиняцковським, А. Спасичем (відзначимо більш ранні роботи 80-х рр. Ю. Манна, І. Карташової4 Звиняцковский В.Я. Николай Гоголь: Тайны национальной души. К., 1994; Манн Ю.В. Динамика русского романтизма. М., 1985; Манн Ю.В. Поэтика Гоголя. Вариации к теме. М., 1996;, що зберігають неминуще значення для літературознавства). Комплексний же аналіз епохи романтизму в українській і слов'янських літературах притаманний Е. Кирилюку, І. Неупокоєвій, Т. Бовсунівській5 Кирилюк Є.П. Український романтизм у типологічному зіставленні з літературами західно- і південнослов’янських народів: Перша половина ХІХ ст. К., 1973; Неупокоева И. Романтизм в славянских литературах ХІХ столетия в общеевропейском контексте//7-й Международный съезд славистов. Славянские литературы. М., 1973; Бовсунівська Т.В. Феномен українського романтизму. – К., 1998. – Ч. 2..

Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами. Робота виконана за тематичним планом кафедри філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету: “Філологічно – культурологічна концепція свідомості ХХ століття: думка, слово, вчинок”.

Мета дисертаційної роботи – дати обгрунтування міфопоетичної концепції ранньої творчості М.В. Гоголя крізь призму постмодерної інтерпретації, тобто синтез методологій, і показати динаміку міфологізації як процесу, вихідним елементом якого є повернення до традиційних цінностей культурного і духовного життя.

Метою передбачено вирішення таких завдань:

-

-

-

-

-

-

-

витлумачити зміст дефініцій національного і державного міфу Гоголя як виключно художнього;

-

-

-

-

Методами дослідження є комбінації літературознавчих підходів до вивчення проблем міфопоетики. Це, насамперед, стратегія дослідження, розроблена в руслі міфокритичної теорії (Н. Фрай), символічної й архетипічної концепцій міфології (Е. Кассірер, Р. Гєнон), а також структуралістичної і постструктуралістичної науки. Дисертант ураховує як методи вітчизняного літературознавства, так і підходи до постмодерністських ігрових текстів, вироблені сучасними зарубіжними методологіями й гуманітарними впливами. В дисертації поєднуються теоретичний аспект дослідження (загальні питання міфопоетики) з типологічним і літературно-критичним.

Предметом дослідження стали в першу чергу повісті українського циклу М.В. Гоголя, об'єднані в збірники “Вечера на хуторе близ Диканьки” і “Миргород”, зокрема такі, як “Сорочинская ярмарка”, “Страшная месть”, “Тарас Бульба” (у редакціях “Миргорода” 1835 р. і 1842 р.), “Старосветские помещики”. Для аналізу художньої картини світу письменника залучається також текст ранньої поеми “Ганц Кюхельгартен”, у якій наявні майже всі основні гоголівські теми. Єдина міфологічна лінія, закладена в “Вечерах...”, простежена також в “Мертвых душах” і “Выбранных местах из переписки с друзьями”, крім того, широко використовуються філософські праці, пов'язані з проблемою міфотворчості, твори російських письменників трьох літературних епох – класицизму, сентименталізму і романтизму (М. Ломоносова, О. Сумарокова, Г.Державіна, М. Карамзіна, О. Бестужева-Марлінського, М. Погодіна).

Наукова новизна отриманих результатів дослідження визначається такими чинниками: –

розкрита динаміка розвитку міфотворчості Гоголя через опрацювання і переосмислення архаїчних образів і мотивів, даних універсальної символіки міфологічних форм – до створення складної міфопоетичної картини світу; представлена характеристика зв'язку різних етапів цього творчого процесу в контексті міфологічних структур, що складають його основу;–

виявлений міфологічний контекст українських повістей письменника; система образів, художній час і простір розглядаються через міфологічні й символічні універ-салії, що складають мета-текст європейської культурної традиції;–

уперше визначені особливості і роль деяких міфологічних форм у структурі творів Гоголя;–

міфотворчість Гоголя співвіднесена з різноманітними міфологічними теорі-ями, зокрема з романтичними поглядами, символічним трактуванням міфу й доробка-ми сучасних міфологів (міфокритична теорія, структуралізм, постструктуралізм);

– на цій основі встановлені сутність і еволюція гоголівської концепції світу.

Практичне значення отриманих результатів. Поданий у дисертації матеріал може бути використаний для подальшого вивчення поетики М.В. Гоголя, у загальних курсах російської та української літератури XІX ст., при розробці спецкурсів і семінарів, присвячених проблемам життя міфу в літературі цього періоду, а також з метою більш повного і комплексного теоретичного осмислення міфологічних конструкцій, удосконалення і специфікації підходів до аналізу міфоцентричних творів.

Апробація роботи. Основні положення дисертації відображені в публікаціях статей та тез. Результати дослідження викладені в доповідях на таких конференціях: Міжнародна наукова конференція, присвячена 140-річчю від дня народження Д.І. Яворницького та 90-річчя ХІІІ Археологічного з'їзду (Дніпропетровськ, 1996); “Гоголь і слов’янський світ” (Ніжин, 1997); Шмельовські читання (Алушта, 1998,1999); Шрейдерівські читання (Дніпропетровськ, 1999); “Роди і жанри в літературі” (Одеса, 1999); “Біблія і культура” (Чернівці, 1999, 2000); на підсумкових наукових конференціях Дніпропетровського національного університету (1998, 1999, 2000, 2001). Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри філологічної та культурологічної підготовки журналістів Дніпропетровського національного університету.

Структура, композиція й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів і висновків. Дисертація викладена на 177 сторінках тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовані вибір теми, її актуальність, зв’язок роботи з науковими програмами, визначені мета і завдання дослідження, показані наукова новизна і практична цінність роботи.

Перший розділ дисертації “ЛІТЕРАТУРА І МІФИ. ДЕЯКІ АСПЕК-ТИ ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ” є теоретичним підгрунтям обговорюваної в дисертації теми. Він включає шість проблемних підрозділів, у яких висвітлюються такі питання: 1) істо-рико-літературне трактування поняття “міф”, де докладно аналізуються погляди на міф у романтичну епоху; 2) символічна концепція міфології; 3) архетипічна концепція міфології; 4) структуралістичні і постструктуралістичні міфологічні штудії; 5) міфо-критична теорія; 6) взаємодія літератури і міфу в культурі романтизму.

У розділі зосереджена увага на тому, що при широкому й різноманітному використанні понять “міф” і “міфологічне” у всіх галузях гуманітарного знання спроби його комплексного літературознавчого визначення відрізняються суперечливістю й умовністю, пов'язаними зі специфікою конкретного застосування терміна. Проте розбіжності, що виявилися між поняттям міфу як предмета, і є тим значеннєвим полем, тією цілісністю, через які дослідники добувають ті чи інші відтінки значень шуканого матеріалу. До того ж, у сучасній науці поняття здебільшого формуються на настільки різноманітній основі, що потрібні певні зусилля з боку семіотики, щоб визначити в кожному окремому випадку структуру співвіднесеностей об'єкта, словесного знака і значення. Між примарним предметом, мовним знаком і змістом наявна настільки довільна семантична співвіднесеність, що часом її можна усвідомити тільки виходячи з прагматичної спрямованості повідомлення. За таких умов комунікативний ефект поняття виникає лише на основі індивідуальних мовних зв'язків і їх ідеологічної спрямованості. Багатозначність терміна “міф” посилюється введенням до літературознавчого вжитку поняття “сучасний міф”, що розмиває уявлення про межі древньої міфології.

У розділі розглянуте різноманіття трактувань поняття “міф” в історичному й систематичному ключі. Проведений аналіз символічної, архетипічної і структуралістичної систем вивчення міфу, теорії міфокритики. Показана взаємодія літератури і міфу в культурі романтизму.

З огляду на аналогійну й водночас суперечли-ву співвіднесе-ність міфологічної і поетичної символіки дисертантом втілює ідею Е. Кассірера про ідентичність символічних структур мистецтва і міфу.

На тому рівні розвитку свідомості, що припускає мистецтво як окрему символічну систему, ідентичність предмета й образу стає елементом гри: єдність речі й образу сприймається у вигляді міфічної ілюзії, тотожність природної події й ідеального образу набуває вигляду метафоричного зв'язку. Метафора встановлює єдність імені і речі як чисто умовну категорію. Як у метафорі, так і в символі тотожність – образна. У художньому мисленні єдність символу і символізованого стає усвідомленою ілюзією, при цьому інтенсивність зв'язків між ними зберігає найглибшу естетичну значимість. Тотожність образу і предмета, що раніше сприйма-лась на віру, продовжує існувати в перетвореній єдності відображення й наслідування. Художнє ж поєднання відображення й об'єкта, образу, що оцінює, й оцінюваного предмета приховує в собі момент протиріччя. На цій метафоричній і символічній суперечливій співвіднесеності продовжує існувати в новому вигляді діалектика дійсного і можливого: не в значенні магічної, а в значенні естетичної ілюзії.

Постмодерністська інтерпретація припускає, що умовність для літератури є, у деяких аспектах, більш потужним чинником, ніж історія. Умовність, поряд із жанрами і повторюваними групами образів (архетипами), належить до розряду основоположних структурних принципів літератури. Звертаючись до “традиції” як образної умовності, необхідно прагнути ідентифікувати чинники цієї традиції, на основі яких стає можливим створення нових літературних творів із більш ранніх зразків. У цьому контексті поняття міфу природним чином ставиться у зв'язок із поняттями метафори і символу, усвідомлюється як значимість, замкнута в собі; метафора при цьому трактується як така, якій притаманна більша значимість, ніж необхідна для референтної співвіднесеності з реальною дійсністю.

Одним із основних теоретичних орієнтирів дисертаційної роботи є міфокри-тична методологія, що представляє міф як вирішальний для розуміння усього худож-нього надбання людства чинник. Відповідно до цієї методології всі літературно-худож-ні твори можуть бути або безпосередньо названі міфами, або в них віднаходиться стільки структурних і змістовних елементів міфу (міфологем, міфем), що вони стають визначальними для розуміння й оцінки даного твору. Міф, таким чином, розглядається не тільки як природне, історично обумовлене джерело художньої творчості, але і як трансісторичний генератор літератури, що утримує її у визначених міфоцентричних рамках.

Звернення до романтичної традиції, одночасний розгляд ранніх і пізніх періодів розвитку літератури, залучення поняття міфу як такого, що обрамлює і систематизує історію літератури, – усе це створює багатогранну систему літературної критики, що припускає безліч інтепретацій і має численні зв'язки самого широкого, універсального характеру. Повернення до міфу зумовлюється тим, що він стає основою раціональної класифікації. Міфологічний порядок виводиться з “безладдя” історичних подій, пратипова основна модель береться з усім конкретним історичним матеріалом, у якому вона втілена,зважаючи на кореляцію літературних жанрів із символами, архетипами і на інші аспекти загального тісного зв'язку літератури і міфу. Таким чином, міфологія і система, архетип і структура утворюють інтерпретаційний синтез.

Виходячи з загального зв'язку, когерентності явищ літературного процесу, представлених в ідеї національної традиції, дисертант пропонує вбачати в ній координуючий принцип, через який визначається співвіднесеність літератури нового часу з первинними формулами, типами і структурами. Оскільки ж ці формули знову з'являються у творчості видатних класичних письменників, література в цілому розглядається як система топологічних зворотних зв'язків, які не тільки ускладнюються у часі, але й поширюються в понятійному просторі від деякого центру, який літературознавча теорія може встановлювати. У цьому “понятійному просторі” розташовуються як біографічні джерела літератури, так і її надособистісні й узагальнено-символічні характеристики. Останні перебувають у зв'язку з пратиповими процесами, що відбуваються у підсвідомості, а міфічний початок сприймається як код для безособової природи художнього твору. При цьому міф розглядається не тільки як аналогія або праформа літератури, а як структурний принцип творчості, оскільки література в цілому є “переміщена міфологія” (Н. Фрай). Поняття переміщення сприймається стосовно літератури як відтиснутий міф, у якому міфічне заміняється поетичним. Оскільки міфологія і література займають один і той же вербальний простір, то контекст для кожного літературного твору може бути виявлений у міфологічній системі, якщо літературно-міфологічна традиція правильно сприйнята.

У другому розділі дисертації “МОДЕЛЬ СВІТУ “ВЕЧЕРОВ НА ХУТОРЕ БЛИЗ ДИКАНЬКИ” І “МИРГОРОДА” розглядаються принципи моделювання світу в кон-тексті романтичних опозицій і концептуальні виміри художнього простору повістей Гоголя “українського” циклу (топографія тексту, уявлення про будову і стан світу, основні форми взаємовідносин світу і людини в етнокультурній спільності). Автор показав походження й основні риси мономіфу М.Гоголя в його історико-літературному та символічному вимірах.

Мономіфом Гоголя є мотив перетворення людської істоти як такої (перетворення плоті) у контексті універсального міфологічного сюжету про спокуту. Образ досконалої сфери трактується як основна модель світу “Вечеров...” у співвіднесенні з даними індоєвропейської архаїчної міфології.

Творчість М. Гоголя подано в контексті так званої “міфопоетичної” сфери російської літератури. Мова йде про деякий цільно – єдиний культурно – історичний, релігійно-моральний і психоментальний комплекс, що виокремлюється на надемпіричному рівні, підставою для чого служить звернення до міфологічного, символічного й архетипового як до вищого класу універсальних модусів буття в знаці. Дослідницька конструкція припускає тут впровадження категорії “модель світу” (універсальна просторовість), на фоні якої можливо співвіднести модуси буття і їх прояв у художньому тексті. Простір, з одного боку, утворює рамку, усередині якої модуси буття виявляють себе (екстенсивний аспект), але, з іншого боку, він давніший за модуси: у ньому позначалися “першомодуси”, які успадкували від простору перші свої особливості. Але навіть ставши самодостатніми категоріями, ці модуси продовжують у певному відношенні знаходитися у сфері просторового (поза якою вони немислимі) більше того, простір диктує умови реалізації й актуалізації цих начал (інтенсивний аспект).

Повісті Гоголя трактуються як тексти, що мають статус етнокультурного міфу в його суто художньому, естетичному аспекті. Це абсолютно справедливо, тому що в цих текстах наявний особливий вимір, що втілює ідею про соціокосмічний простір і тяжіє до універсалізації усіх проявів людського світу взагалі, хоча універсалізація в даному випадку – поетична. Тому, незважаючи на світоглядну визначеність, що неминуче себе заявляє, картина світу, що вибудовується Гоголем, розглядається як ігрова подоба гіпотетичного, “початкового” міфологічного зводу. Образ України представлений як модель Всесвіту. Разом з тим показано розвиток Гоголем літературного міфу про Малоросію в напрямку виявлення “чистої” міфологеми в її націо-нальному варіанті. Розглянуто принцип театралізації, на якому базується моделювання світу у формах вертепу. Дисертантом доведено, що в кожному з гоголівських текстів співіснують поетичні форми, які історично успадковують одна одну, суміщуються різночасні пласти художнього мислення. Письменник відтворив так багато міфо-ритуальних комплексів і сюжетів, що є всі підстави бачити в його творчості навмисну спробу “прищеплення” архаїчних, споконвічних смислів до культурно-історичних реалій сучасної йому епохи, що значною мірою уже втратила символічний і міфологічний вимір, тобто “зразковість”. У відродженні епохи-зразка і полягає метафізика гоголівської творчості.

Крім того, дисертантом здійснений аналіз ритмічних структур як міфологічних універсалій у світлі їх національної унікальності, показана роль ритму як первинної форми осмислення світу.

Роль ритму в гоголівському тексті розкрита в трьох вимірах:–

по-перше, з урахуванням того, що ритм – це міфічне в “чистому” вигляді, оскільки ритмізація існуючого світу – одна з ключових характеристик первинного осмислення людиною світових закономірностей (а первинне осмислення завжди синкретичне і тому міфологічне). Звідси ритм – це міфологічна універсалія;–

по-друге, з огляду на особливості ритму і метафори у світлі їх національної унікальності. У цьому плані ритм є показником етнокультурної єдності, що створює “вібраційне середовище”, назване національним буттям. Саме народну пісенну творчість М. Гоголь вважав найважливішим онтологічним орієнтиром для своїх творів, моделюючи в прозаїчних текстах атмосферу і ритміко-синтаксичний лад українських пісень різних жанрів – історичних (думи), похоронних, обрядових, весільних і ін. (стилізація народної пісні найбільше подана саме в епоху романтизму.);–

по-третє, з позиції того, що ритм являє собою можливість об'єктивувати тотожність ідеї і міфу в просторі художнього тексту, відтворювати єдність умогляду й афекту і уявляти буття в міфі як органічне для будь-якої людської (і вселюдської) спільності. Таким чином, міф для романтиків є “зміст і призначення історії”, міфічне створює динаміку дійсного через реалізацію вічних змістів. Циклічний розвиток світового цілого символічно виражається ритмом, що є символом усякого руху взагалі. Тобто ритмічні форми являють собою універсальний синтаксис, реалізуючись у поетичному періоді, танці, музиці, пластичних мистецтвах як те, що відтворює принципи гармонії Космосу на матеріалі конкретної культури.

Дисертант на основі комбінованого критичного підходу до тексту простежив зв'язки і взаємодії таких онтологічно розділених сфер, як вимір екстратекстуальної реальності і необмежених варіантів віртуальних світів (вимірів) літератури. Конструю-вання літературної форми ілюзії, механізми гри в відображенні літературних умовнос-тей, різноконтекстуальний прояв міфологічного пласта – ось деякі вектори дослідження.

Третій розділ “МІФОЛОГІЯ ІСТОРІЇ У ГОГОЛЯ. ДЕРЖАВНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ” присвячений аналізу етнічної специфіки творів Гоголя. У ньому аналізуються механізми взаємодії між міфічним і історичним у романтичній літературі й історіографії, засоби художнього відображення етнічного початку в “Вечерах...” і “Миргороде”. Виникнення і трансформація національного і державного міфу розглянуті в естетичному, соціологічному й психологічному ключах (в основному на матеріалі двох редакцій “Тараса Бульбы”). Показаний зв'язок, що сходить до глибокої архаїки, міфологічного комплексу Царя і царської влади з державним міфом епохи класицизму в Росії і його рецепція у творчості Гоголя.

У роботі здійснений аналіз художньо-міфоло-гічної природи національного “характеру”, романтичного за походженням. Повість “Тарас Бульба” у контексті гоголівського літературного міфу про Малоросію автором позначена як завершення української історичної теми в системі романтичного мислення. Цей твір являє собою синтетичне утворення “повість – поема”, суміщує епічність і ліричність, що створює об'єднуючу форму символічного й емпіричного погляду на дійсність і виводить до “чистого” міфу.

Національний міф розробляється Гоголем на фоні естетичного процесу етнічної самоемансипації, який відбувається упродовж усієї другої редакції “Тараса Бульбы”, де войовничі і тільки войовничі козаки вперто іменують себе російськими (для читачів же першої половини Х1Х ст. цей етнонім не пов'язаний ні з чим іншим, як з Російською імперією), в результаті самий правовірний (а отже, самий типовий) козак Тарас Бульба відверто говорить, що приймає останній бій і вічні муки за Прийдешнього Російського Царя (у підтексті – аналогія Царю Іудейському, тобто Месії), який повинен помститися за козачі страждання.

Відзначено, що етнічна емансипація Гоголя відбувалася двояко: по-перше, рідний етнос у цілому ототожнювався з його частиною (козаки); по-друге, відношення до рідного етносу формувалося через його прекрасну частину і за допомогою цього відношення відбувався вихід у естетичне ціле більш високої, цілісної, прогресивної, правильної і т.п. романтизованої спільності. Створюється романтичний образ: усе православне людство – Російська Імперія.

В епоху романтизму відбуваються фундаментальні зміни у характері втілення етнічної специфіки художніх творів, у зв'язку з чим не завжди видається вірним уявлення про те, що засіб художнього "упредметнення" етнічного початку сприймається переважно як автоматичний, побутово визначений.

Зокрема, у романтичній літературі процес упредметнення усвідомлюється, а сама етнічна своєрідність стає помітною, бажаною, цінною. Найбільш виразним, хоча і не єдиним, прикладом може служити мистецтво народів періоду їх національного звільнення, пробудження, для якого найхарактернішим є звернення до суто “своєї” тематики – історичної (трагічної і героїчної), побутової, до використання фольклорних або інших традиційних або прийнятих за “свою” традицію форм.

Етнічна специфіка твору є результатом кристалізації фундаментальних рис психічного складу, а також відбитком життя народу, причому перша риса – обов'язкова, друга – факультативна. Проте геній романтизму (епохи, перехідної до “нового національного мислення”) може приймати за “свою”, у принципі, будь-яку традицію і народність. Культурний герой епохи романтизму – насамперед міфотворець; головний міф романтизму – міф романтика про самого себе. У контексті романтичних опозицій цей міф двоїстий за визначенням, як двоїсте служіння романтика – поета і пророка: служіння Аполлонові і служіння богу “національної свідомості”. Романтизм як схема творчого поводження залишає, так би мовити, свободу національного вибору: романтик вільний обрати (або придумати собі) “свій народ” на власний розсуд. І Гоголь досить послідовно дотримувався цієї запропонованої романтизмом схеми, намагаючись “из своего прекрасного далека” охопити й уявити ц і л е шуканої “народності”. Але свідомий вибір погляду призводить до ускладнення картини світу, що не вміщується вже в романтичну парадигму. Гоголь світоглядно “випадає” з цієї системи. Проте навіть і в тому випадку, коли розглядати всю творчість Гоголя як систему відмінностей від романтизму, то і тоді доведеться визнати, що система ця виростає на романтичному грунті, сприймається й остаточно відбувається в контексті романтизму (тобто в контексті його результатів), і, навіть ламаючи певні романтичні стереотипи і сподівання, змушена їх враховувати. Одним із таких стереотипів є сподівання від мистецтва національного монізму.

Вважається, що доромантична історія європейських народів не знала ідеї нації, як не знали її не тільки античні Греція і Рим, але і християнська цивілізація, що духовно об'єднала Європу. Ідея нації народжувалася не тільки на очах у Гоголя, але, говорячи стосовно і до Росії, і до України – й у ньому самому. “Національне” у гоголівському розумінні є “національне для Європи”, тобто “християнське”, що синонімічне “незвичайному”, тобто “романтич-ному”. Романтичне хвилювання тим і романтичне, що нерозгадане, тому акцент у визначенні національних особливостей робиться на так би мовити таємно-індивідуальній природі людини і товариства, на тому, що близьке серцю. Якщо національна душа і предмет вибору, то вибору таємного (аналогія з ритуалом причастя), незважаючи на граничну особистісну конкретність апелюючого до людськи – всезагального.

Поняття ж нації, національного інтересу, характеру і т.п., романтичні за походженням, приводили до романтичного ж пріоритету “духу” над “фактом”. Механічне конструювання “національного інтересу” або “націо-нального характеру” із, байдуже, фактів чи домислів з “національної історії” – усе це дійсно мало (як і говорили про те Пушкін, Гоголь, Максимович) художню, тобто міфологічну, природу. Художній текст є насамперед міфологема, а потім уже – семантема; через свою міфологічність і емотивність він служить джерелом появи і закріплення стереотипів. Будь-яка молода культура проходить свою міфологічну стадію, для якої міфологія і є історія. В російській і українській культурі ілюзії молодості відчутні ще і на початку XIX ст. О. Галич у своїй “Естетиці” називає всесвітню історію ідеалом епопеї. У той же час М. Карамзін починає свою “Історію” з посилання на те, що для всякого народу історія “в некотором смысле” є “священная книга”, і пояснює, у якому саме сенсі: “скрижаль откровений і правил; завет пред-ков к потомству; дополнение, изъяснение настоящего и пример будуще-го”. Але і “чисто” художній текст тим більше виявляє претензії на “міфо-ло-гічність”, чим більше за своїм предметом наближається до “золотого віку”.

Гоголь ближче до архаїчної традиції побудови міфологічних моде-лей світу в тих випадках, коли використовує свої “місцеві”, тобто українські, першоджерела. Взагалі, для слов'янського романтизму спокуса почати священну історію наново, як історію своєї нації, існувала цілком реально і буде існувати доти, доки “національна свідомість” тієї або іншої нації залишатиметься романтичною.

Друга редакція “Тараса Бульбы” певним чином відроджує традиції осіанічного історизму в російській літературі, зокрема “пісенне” трактування історії, умовну атмосферу історичного переказу, що пов'язані з жанром історико-героїчної елегії. Для культурної свідомості сучасного дослідника (ХХI ст.) подібна орієнтація на “міфічні художні джерела” рівноцінна орієнтації на літературний міф, оскільки останній саме і являє собою “історію” у найбільше “показових” її образах і сюжетах. Уподібнення Осіану намітило естетичну програму для багатьох письменників романтичної пори, у тому числі і для М. Гоголя з його Рудим Паньком, чиї “осіанічні” риси очевидні.

Звичайно, для втілення художньо правильного образу конкретної історичної епохи необхідно було подолати абстрагованість у підході до історичного часу, знайти спроможність бачити специфіку кожного окремо взятого історичного моменту й одночасно його зв'язок із минулим і майбутнім життям народу, усвідомити, як плин історії вторгається в приватне життя окремої людини і наскільки він визначає характер цієї людини.

В другій редакції “Тараса Бульбы” Гоголь тяжіє здебільшого до початкового осіанізму, намагаючись втілити романтичний епос у “чистому” вигляді. До подробиць історії письменник звертається в повістях, сюжети яких говорять про часи, найбільше наближені до сучасності, і хоч осіанічний імпульс тут значною мірою завуальований, проте він дуже значимий, оскільки формує перспективу оповідача. Оповідач же в Гоголя (як і у всіх “осіа-ніс-тів”) причетний через ланцюг спадкоємності і літературних уподібнень до “міфічних” часів, міфічних першозмістів.

Очевидно, що достеменність гоголівської “народності” і гоголівського “історизму” (особливо в “козацьких” повістях) повинна прочитуватися з інших позицій, ніж вимога дійсної історичної об'єктивності. Літературний міф насамперед проектує сугестивність, налаштовуючись саме на приховані сплетіння змісту, на підтекст буття, пізнаючи все це в межах художнього простору, еквівалентного простору душі. Для художньо-міфологічної свідомості значущими є ідеальні компоненти людського досвіду, які, щоб зберегти їх внутрішню правду, необхідно начебто “домислити”, створити для них особливий вимір і, більше того, “підігнати” під них об'єктивну реальність.

Міфологічний комплекс Царя і царської влади простежений у безпосередньому зв'язку не тільки з архаїчними поглядами, але і з російським імперським бароко XYIII ст. У постаті чудесного царя (богатиря) Гоголь відтворює, на думку дисертанта, найдавнішу соціокультурну перцепцію

простору, його антропоморфність, внутрішню рухливість і натхненність. Мотив народження Нового царя співвідноситься з основною міфотемою Гоголя – перетворення плоті і відновлення цілісності світу. Це співзвучно також і з художнім завданням Гоголя-епіка – повернення до моделі світу державінського бароко. Такою, очевидно, повинна була бути нормалізована свідомість оточення, у якому формувався Гоголь. Мрія маленької людини, відбита Гоголем у його апології ломоносовської оди і XVIII сторіччя, – можливо, саме такий раціональний космос, що є водночас “родовою структурою”. Це абсолютно одухотворений, сферичний і прозорий світ, уособлений чудесним царем-богом. Мотив народження нового царя розглядається як найважливіша деталь сакралізації простору.

ВИСНОВКИ дисертації узагальнюють результати дослідження міфопоетичного пласта художнього твору, виконаного з метою розкриття динаміки міфотворчості М.В. Гоголя і сутнісних сторін еволюції його романтичної картини світу.

У дисертації зроблена спроба огляду сучасних тлумачень поняття “міф” в історико-літературному і культурологічному аспектах на основі синтезу даних різноманітних міфологічних теорій і шкіл, визначена стратегія дисертаційного дослідження, базовими для якого є символічна, традиціоналістська й архетипічна концепції міфотворення.

У творчості М.В. Гоголя, відповідно дослідницьких настанов, виділений цілий ряд мономіфів. Хоча мономіф розуміється як первинна структура, інваріант, універсальний мотив твору, єдиний по суті, проте він може складатися з комплексу тем і мотивів, що також втілюють у собі цілісність і повноту першоміфу, закладеного в основу художньої системи. Тим самим можна говорити про мономіф як про “зріз” універсальної теми.

У дослідженні основним структурним ядром гоголівського мономіфу є мотив перетворення людської істоти як такої у зв'язку з мотивом відтворення цілісності світу. Обгрунтувано функціональність зв'язків мономіфу Гоголя з художньо-міфологічними універсаліями (міфологемами, архетипами) російської й української літератур романтичної епохи, а також спадкоємність світобачення письменника щодо ідеологічних і естетичних настанов епохи “імперського бароко” Росії.

Процес міфологізації досліджується в аспекті типологічних зв'язків традиційних міфологем із персональною міфологією письменника, для чого був залучений широкий спектр даних індоєвропейської міфології і космології. У першу чергу це – образ космічного цілого і образ універсальної людини, динаміка їх трансформації відповідно до вимог художньої правди та ідеології (антроподіцея). Уперше висвітлені особливості і зв'язки деяких міфологічних форм у структурі гоголівських творів (уявлення універсальної сфери) та основні параметри картини світу ранньої творчості Гоголя. Таким чином, обгрунтовані художньо-естетичні, традиційно-міфологічні й ідеологічні складові мономіфу Гоголя, що має синтетичну барочно-роман-тичну природу, чим і зумовлено, з одного боку, прагнення до естетизації реальності, літературної гри, а з іншого – спрямованість до вищої серйозності (як ключової категорії культури ХІХ сторіччя) і спроба формування нового романтичного міфу про сотворіння.

У дисертації аналізуються естетичні особливості етнокультурного (національного) міфу українських повістей Гоголя; специфіка переломлення державного і національного міфу в зв'язку з традиційним міфологічним комплексом Царя і царської влади.

Архетипічне мислення Гоголя несумісне з соціологічним, а тому суб'єктивні ідеали романтичної життєтворчості можуть бути реалізовані в межах “загального”, позаісторичного, тобто міфічного, де конкретна особистість виокремлюється як сукупність всіх – як архетип. Феномен народного колективу як продукт філософської та естетичної думки є не стільки уособленням соціокультурної множинності індивідів, скільки символом надприродньої і надлюдської єдності (так само як рід символізує собою космос, а окрема людина являє собою мікрокосм). Родове тіло і фігура чарівного царя-богатиря, що об’єднує у своєму тілі царство та підлеглих, осмислені в контексті романтичних уявлень про особистість як про осередок народної сутності, що у свою чергу є найдавнішою формою соціокультурної перцепції і засвоєння людиною простору й оточення.

У зв'язку з цим виявлена специфіка антропологізму творчості Гоголя у співвіднесеності з поетикою романтичного літературного міфу. Осмислено особливості переломлення християнських ідей у романтичному контексті (християнська космологія, антропологія, метафізика).

У дослідженні обгрунтовано міфопоетичну концепцію ранньої твор-чості М.В. Гоголя, виходячи з програмних заяв самого письменника, а та-кож у результаті міфокритичного аналізу структур образної системи в цілому.

Динаміку міфологізації розглянуто як культуротворчий чинник, досліджено естетичні механізми вписування культури в міф. Обгрунтовано використання Гоголем міфологічних універсалій як елементів поетики повернення до вічних культурних цінностей і традицій.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЇ

ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

АНОТАЦІЯ

Зеленський О.Г. Динаміка міфологізації в ранній творчості М.В. Гоголя: постмодерністська інтерпретація.– Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю – 10.01.02. російська література – Дніпропетровський національний університет. – Дніпропетровськ, 2001.

Дисертація присвячена аналізу романтичної картини світу й питанням міфопоетики в ранній творчості Гоголя. В роботі розвивається новий напрямок літературознавчого дослідження міфу, заснований на синтезі методів символічної, архетипічної і традиціоналістської концепцій міфологізму у контексті постмодерної парадигми.

Встановлено, що мономіфом гоголівської творчості є мотив перетворювання людської істоти як такої, пов'язаний з універсальним міфом про спокуту. Показано трансформацію міфологічного комплексу Царя і царської влади у співвіднесеності з символічними елементами моделі світу України в контексті мономіфу Гоголя. Повісті “Вечеров на хуторе близ Диканьки” і “Миргорода” трактуються як тексти, що мають статус романтичного за походженням етнокультурного (національного) міфу в його естетичному, художньому аспекті.

Запропоновані конструктивні методи аналізу міфоцентричних творів, реконструкції їхніх праформ, дослідження динаміки транскультурних елементів міфу як особливої форми міжлітературної спільності. Розглянуто ідеологічні механізми міфологізації. Основні результати роботи знайшли застосування в розробці концепції міфологізації в літературі епохи романтизму, в матеріалах за курсом російської літератури XIX ст.

Ключові слова:. міфоцентричний твір; мономіф; міфопоетична модель світу; романтична міфотворчість; транскультурні елементи міфу; романтичний етнокультурний (національний) міф.

АННОТАЦИЯ

Зеленский А.Г. Динамика мифологизации в раннем творчестве Н.В. Гоголя: постмодернистская интерпретация. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. русская литература – Днепропетровский национальный университет – Днепропетровск, 2001.

Диссертация посвящена анализу романтической картины мира и вопросам мифопоэтики в раннем творчестве Гоголя. В работе развивается новое направление литературоведческого исследования мифа как формы художественной условности, основанное на синтезе методов символической, архетипической и традиционалистской концепций мифологизма в контексте постмодернистской парадигмы. Это предусматривает отношение к тексту как к мифопорождающей ситуации, возникающей в специфическом про-странстве литературной игры.

Установлено, что мономифом гоголевского творчества является мотив преображения человеческого существа как такового, связанный с уни--версальным мифом об искуплении. Показана трансформация мифологического комплекса Царя и царской власти и соотнесенность его с символическими элементами модели мира Украины в контексте мономифа Гоголя. Повести “Вечеров на хуторе близ Диканьки” и “Миргорода” трактуются как тексты, имеющие статус романтического по происхождению этнокультурного (национального) мифа в его эстетическом, художественном аспекте.

Предложены конструктивные методы анализа мифоцентрических произведений, реконструкции их праформ,