ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (м.Одеса)

ім. К.Д.Ушинського

Запорожченко Олексій Володимирович

УДК 301.162

ФЕНОМЕН ВІДЧУЖЕННЯ В УМОВАХ СУЧАСНОГО СОЦІУМУ

Спеціальність 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Одеса – 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі суспільних наук Ізмаїльського державного педагогічного інституту

Науковий керівник – доктор філософських наук

Кавалеров Анатолій Іванович,

професор кафедри суспільних наук

Ізмаїльського державного педагогічного інституту

Офіційні опоненти – доктор філософських наук

Дмитрієва Маргарита Степанівна,

професор кафедри філософії та соціології

Південноукраїнського державного педагогічного

університету (м. Одеса) ім. К.Д.Ушинського

кандидат філософських наук

Доннікова Ірина Анатоліївна,

в.о. доц. кафедри філософії Одеської

державної морської академії

Провідна установа Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України

Захист відбудеться “3” липня 2001 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.41.053.02. у Південноукраїнському державному педагогічному університеті (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського. Адреса: 65021, м. Одеса, вул. Старопортофранківська, , ауд. 74.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського за адресою: 65021, м.Одеса, вул. Старопортофранківська , ).

Автореферат розісланий “….” травня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Мисик І. Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема відчуження є однією з актуальних тем філософії. Вона особливо актуальна в період, коли відбуваються докорінні соціокультурні трансформації, наслідком чого є перегляд і переосмислення традиційних парадигм і понять, які визначають характер життєдіяльності людини в соціумі. Проблема відчуження вивчається в контексті протиріч між людиною і соціокультурним простором, оскільки це дає змогу з’ясувати тенденції сучасного поступу, котрі прямо стосуються перспектив розвитку гуманізму як парадигми, спрямованої на формування повноцінної людини, що є суб'єктом і кінцевою метою культуротворчого процесу.

Становлення українського суспільства на сучасному етапі передбачає активну участь кожного індивідуума у суспільному житті, що можливо лише за створення певних передумов для формування активної, творчої особистості. Вирішення проблеми формування такої особистості в сучасних умовах пов'язується з теоретико-філософським осмисленням протиріч людського існування, які призводять до відчуження й втрати найважливіших гуманістичних орієнтирів суспільства.

Незважаючи на досить глибоку розробку низки аспектів щодо аналізу проблеми відчуження, у світовій філософії залишається наявною потреба комплексного аналізу відчуження як деформації взаємодії у системі зв'язків між людиною і соціокультурним середовищем у нових реаліях сучасності. Аналіз різних концепцій відчуження, представлених в світовій філософській думці, осмислення структури і сутності феномена відчуження в реаліях сучасності, вивчення його особливостей і причин відкриє нові аспекти культуротворчого процесу, без яких неможливе формування особистості, котра б могла творити підґрунтя подальшого розвитку незалежної і самобутньої України. Це все і визначило вибір теми дослідження даної дисертації.

Характеризуючи вітчизняну і зарубіжну філософську літературу з проблеми відчуження, потрібно зазначити що, незважаючи на те, що саме поняття відчуження є досить популярним, не існує єдиного підходу до його експлікації. В західній філософії з усього розмаїття підходів до проблеми відчуження можна виділити такі основні:

Культурологічний підхід, який полягає в тому, що відчуження пов’язується з особливостями сучасної культури. Представники цього напрямку Р.Генон, Е.Жільсон, О.Шпенглер, Ч.Евола, А.Швейцер, Хосе Ортега-і-Гасет, Г.Марсель, Ж.Еллюль та інші, - досить однозначно характеризують сучасну культуру як відчужену від традиційних цінностей, сакральної культури минулого. Усі вони виступають проти ціннісних орієнтацій сучасного суспільства, у якому надається пріоритет матеріальному, а не духовному. Вони вважають, що розвиток сучасної масової технізованої культури набув некерованого характеру, й у ній усе більше прогресує відчуження, оскільки спотворюється людська природа, дегуманізується суспільство.

Екзистенціальний підхід до відчуження був розроблений М.Хайдеггером, Ж.-П.Сартром, А.Камю, Е.Муньє, та іншими філософами-екзистенціалістами і персоналістами. Відчуження, головним чином, розуміється як деперсоналізація людини в сучасному знеособленому суспільстві. Значний акцент в контексті цього підходу було зроблено на емоційно-особистісному аспекті феномена відчуження: тобто в характеристиці взаємовідношень індивіда й суспільства відображені почуття безсилля, абсурдності, безглуздя дійсності та й самого існування, самотність і взаємна відчуженість між людьми, відчуття втрати автентичності особистості. Саме емоційно-особистісний аспект проблеми відчуження покладено в підвалини багатьох сучасних досліджень феномена відчуження, котрі здійснювались авторитетними соціологами і психологами, наприклад: А.Шафом, В.Франклом, М.Сименом, М.Коном (Kohn), С.Скулером та іншими.

Інтегративний підхід пропонує комплексний аналіз проблеми відчуження. Цей підхід до проблеми відчуження є конструктивнішим за попередні, оскільки культурологічні, соціально-економічні, індивідуально-психологічні та інші аспекти проблеми відчуження вивчаються в їхньому взаємозв'язку. Як представників цього підходу можна згадати теоретиків Франкфуртської школи М.Хоркхаймера, Т.Адорно, Е.Фрома, Г.Маркузе та інших. Під їхню критику підпадають соціальні інститути, правові норми, ціннісні орієнтації, стан культури й мистецтва, які призводять до пригноблення особистісного потенціалу. Дуже близьким до франкфуртців за своїми поглядами є І.Ілліч (Illich). Він вважає, що в сучасному західному “суспільстві споживання” наявна надмірна залежність індивідуума від промислових товарів і послуг.

В українській і російській радянській філософії проблема відчуження розглядалася переважно в парадигмі економічного підходу, який полягає в тому, що за основу береться економічна форма відчуження і з неї виводяться всі інші форми: відчужена свідомість, самосвідомість і поведінка індивіда, а також політичне відчуження, культурне, міжособистісне. Цей підхід був характерний, головним чином, для марксистсько-ленінської філософії, головним недоліком якої була ідеологічна упередженість. Відчуження тлумачилося як явище, іманентне лише капіталістичному суспільству, заснованому на відносинах приватної власності. Однобічність і догматизм економічного підходу до відчуження були розкриті в роботах В.В.Радаєва, Я.І.Кузьмінова, Є.С.Набіулліної, Т.П.Суботіної. Проте написані в парадигмі марксистсько-ленінської філософії роботи таких філософів, як А.П.Огурцов, І.С.Нарський, Е.М.Сітніков, І.І.Кальний, Г.С.Батіщев, А.В.Квас, Є.В.Ільєнков, можна віднести до вельми цінних, оскільки в них, окрім вдалого і докладного аналізу концепцій відчуження Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса та інших класиків світової філософії, концептуально викладається проблема відчуження людини в суспільстві, в якому установки на наживу за рахунок експлуатації іншого стали визначати все суспільне життя.

В пострадянській філософії проблема відчуження частіше всього розглядається у парадигмах культурологічного та інтегративного підходів. Так, В.І.Овчаренко, А.А.Гріцанов в своїх роботах дають докладний аналіз західних концепцій відчуження . Вони обгрунтовують необхідність вивчення проблеми відчуження як багатогранного соціокультурного феномена, якій дозволяє виявити всілякі форми дегуманізації й деперсоналізації людини в сучасному світі. В.Ф.Лазарєв, В.Н.Сагатовський, В.А.Кравченко, А.І.Кавалеров пов'язують процес відчуження з деформованою системою цінностей, яка панує в сучасному суспільстві. В.А.Лоскутов, В.Н.Руденко О.В.Александрова В.Г.Табачковський, Г.К.Ковадло представляють відчуження як суперечність існування людини в світі предметної культури, розглядають відчуження як складний соціокультурний феномен, пов'язаний із суперечливим характером самої культури, котра, з одного боку, слугує людині, конституює її як свого суб’єкта, а, з іншого боку, використовує людину, частково ставлячи її в залежність від матеріального світу. Е.І.Андрос відзначає, що сам феномен має перманентний характер і пов'язаний із тим, що людина завжди буде, більшою чи меншою мірою, залежати від сил, створених нею, і питання лише в тому, яка міра цієї залежності.

Екзистенціальний підхід до проблеми відчуження використали І.В.Бичко, А.К.Бичко, Н.В.Хамітов, О.В.Данчева, Ю.М.Швалб та інші.

Дослідження історико-філософського аспекту проблеми відчуження представлено в роботах таких відомих українських авторів, як В.П.Андрущенко, М.І.Михальченко, І.В.Бойченко, В.С.Горський. В роботах К.К.Жоля, А.В.Місуна, Н.Н.Мокляка, В.І.Шинкарука, М.Ф.Цибри, А.І.Кавалерова, Г.І.Шалашенка, І.І.Коваля докладно аналізуються соціально-філософські аспекти розвитку особистості в контексті сучасної культури.

Помітний вклад в розробку низки аспектів відчуження внесли М.С.Дмитрієва, В.Г.Кузнецов, А.Ф.Ніколаєнко, С.Н.Чугунов.

Якщо спробувати охарактеризувати представлені у вітчизняній філософії дослідження феномена відчуження в цілому, то можна сказати, що проблема отримала досить багатопланове вираження в розробці ряду аспектів, але немає єдиного концептуально-цілісного погляду на проблему, який дозволяв би відобразити особливості відчуження в умовах сучасного соціуму.

Недостатня вивченість суті феномена відчуження, його механізму і детермінант, потреба визначення світоглядних орієнтирів в умовах сучасного суспільства визначили структуру й логіку дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках планової наукової тематики Ізмаїльського державного педагогічного інституту. На кафедрі суспільних наук розробляється наукова програма “Права й свободи особистості як вираження єдності загальнолюдських потреб”, яка має на мету провести комплексний аналіз нагальних проблем сучасного українського суспільства. Тема даної дисертаційної роботи пов’язана з соціально-філософським аспектом цієї програми.

Об'єктом дослідження є система взаємовідносин між людиною і соціокультурним простором.

Предметом дослідження є відчуження як деформована взаємодія особистості з соціокультурним простором у контексті сучасності.

Метою дослідження є розкриття сутності, механізму, детермінант і виявів відчуження як соціокультурного феномена сучасності.

Досягнення мети має забезпечуватися вирішенням таких завдань:

1.

2.

3.

4.

5.

Методи дослідження. Дисертаційне дослідження базується на історико-філософському, системному, діалектичному, екзистенціально-культурологічному і соціально-прогностичному методах. Історико-філософський метод дає змогу дослідити генезис проблеми відчуження і її еволюцію в процесі розвитку соціуму. Системний і діалектичний методи дозволяють розглядати феномен відчуження як багатогранне явище, пояснюють суб’єктно-об'єктивну природу відчуження і деякі найважливіші аспекти його динаміки в соціумі. Екзистенціально-культурологічний метод дає можливість пов’язати між собою особистісні та соціокультурні аспекти феномена відчуження. Соціально-прогностичний метод дозволяє розглянути феномен відчуження в перспективі.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в роботі подано якісно нову експлікацію сутності і механізму феномена відчуження в умовах сучасного соціуму, яка полягає в тому, що відчуження визначається не як суб’єктно-об’єктне протиріччя в системі зв’язків “особистісне-надособове", а, навпаки, як відсутність протиріччя й гомогенізація в цій системі, наслідком чого є нівелювання, втрата суб’єктності.

Вперше механізм відчуження розкривається через процес самотрансцендування як сутнісної потреби людини постійно виходити за межі своєї суб’єктивності і залучатися до того чи іншого сегмента соціокультурного простору. У процесі самотрансцендування може відбутися гармонічне єднання особистісного і надособового, що відбивається в психосоціальній ідентичності. Коли особистісне і надособове замість гармонічного єднання зливаються в однорідну реальність, ідентичність перетворюється в гомогенізацію: зникає внутрішня напруженість особистості, вона ототожнює себе із навколишнім середовищем, що також є відчуженням. Але це відчуження є латентним, оскільки немає явного протиріччя в системі “людина-соціум”. Цей тип відчуження полягає в неможливості особистісної самореалізації у всій своїй багатозначності, відчуженні від своєї суб’єктності.

Встановлено, що оскільки домінування таких соціокультурних парадигм, як наукова раціональність, техніцизм, масовізація і тоталітаризм тощо є причиною втрати сучасною культурою свого поліморфізму, ці соціокультурні парадигми виступають детермінантами відчуження в умовах сучасного соціуму.

Встановлено, що сама інформація в сучасних умовах розвитку систем інформаційної комунікації може бути потужним чинником відчуження і негативним чином впливати на психосоціальну ідентичність.

Обґрунтовано, що необхідною умовою мінімізації відчуження в контексті сучасності є не тільки розвиток нових інформаційних технологій, а і формування такого цілісного інтегрального утворення, як духовність, що дає можливість людині гармонічно поєднати особистісне і надособове в процесі актуалізації своєї багатозначності в умовах сучасності і, таким чином, утвердити свій унікальний особистісний потенціал на пріоритетах загальнолюдських та індивідуальних гуманістичних та естетичних ідеалів.

Практичне значення одержаних результатів роботи полягає у створенні нової експлікації сутності, механізму і виявів відчуження, яка дає змогу застосувати категорію “відчуження” для аналізу реалій сучасності. Отримані результати і висновки можуть започаткувати подальші дослідження з окремих аспектів дисертаційної теми, зокрема з проблеми формування повноцінного суб’єкта культуротворчого процесу в умовах сучасності. Практично матеріали дослідження можуть використовуватися при читанні нормативних курсів і спецкурсів із філософії, соціології, соціальної психології, підготовці методичних розробок, підручників, наукових публікацій, виступів на наукових конференціях, присвячених проблемі відчуження людини.

Апробація результатів роботи. Основні ідеї та висновки дослідження були апробовані у виступах на конференції “Наука й освіта в толерантному суспільстві ХХІ століття”. (Одеса, жовтень, 1998 р.), виступах на методологічних семінарах кафедри суспільних наук ІДПІ “Права й свободи особистості як вираження єдності загальнолюдських потреб” (Ізмаїл, квітень, листопад 2000р.; лютий, 2001 р.), на методологічному семінарі кафедри філософії й соціології ПУДПУ (Одеса, лютий, 2001р.), та на засіданні спеціалізованої вченої ради Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) ім К.Д.Ушинського. Основні положення наукового дослідження отримали підтвердження на засіданнях кафедри суспільних наук Ізмаїльського державного педагогічного інституту і реалізовані у науково-педагогічній діяльності (лекціях, семінарах, студентських конференціях тощо.)

Публікації. Основні положення наукового дослідження викладені у 3 публікаціях загальним обсягом 1,5 друк. арк.

Структура дисертації обумовлена змістом, метою й завданнями дослідження. Робота складається із вступу, двох розділів, що містять п'ять підрозділів, заключної частини та бібліографічного списку. Матеріал викладений на 150 сторінках, список використаної літератури містить 162 джерела.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується міра її розробленості в філософській літературі, визначаються об'єкт і предмет дослідження, мета й завдання роботи, розкривається наукова новизна, практичне значення, апробація дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Генезис категорії “відчуження” і її експлікація в контексті сучасного соціуму” дається історико-філософський аналіз проблеми відчуження, розкриваються сутність феномена відчуження, його механізм і особливості його вивчення.

У першому параграфі “Становлення категорії “відчуження” як самостійної соціально-гносеологічної реалії і її особливості в умовах сучасності” простежується розвиток ідеї відчуження і її еволюція до складної філософської категорії. Було показано, що задовго до появи самої категорії відчуження, існувала ідея відчуження в релігійному світогляді і теології, яка виразилася в теологічному вченні про гріхопадіння і розглядалася як відхід, відрив людини від Бога і свого божественного призначення, наслідком чого є спотворення людської природи й залежність від матеріального світу. За допомогою цієї ідеї відчуження намагалися пояснити основні протиріччя людського існування: внутрішню напруженість і полярність людської природи, існування зла у світі тощо.

В епоху Просвітництва соціальні протиріччя, несправедливість і спотворення людської природи пояснюються, головним чином, через існування нерівності, причиною чому є приватна власність.

В дослідженні детально розглядається момент, коли в ХVІІ столітті в теорії “суспільного договору” з'являється термін “відчуження”, в семантичному полі якого вгадуються деякі моменти філософської категорії відчуження, яка буде остаточно сформована лише в німецькій класичній філософії. Зазначається, що хоч сам термін “відчуження” і був запозичений з юриспруденції, де ним позначають передачу суб'єктом своїх прав і майна на користь іншої особи, в теорії “суспільного договору” за допомогою його пояснювали генезис і природу держави, права, політичної системи, які були представлені як утворення, що виникли внаслідок добровільного відчуження людьми своїх природних прав і свобод. Таким чином, вперше була зроблена спроба вивести сутність суспільних і державних інститутів із самого суб'єкта – людини й обґрунтувати необхідність підкорення людини її власним витворам: державі, закону, уряду, які мають свої власні закономірності.

У Гегеля відчуження еволюціонує до складної, багатоаспектної філософської категорії, за допомогою якої виражаються різні рівні опредмечування, об’єктивації. Уся соціокультурна реальність Гегелем розглядається як відчужена форма абсолютної ідеї, яка знімається в процесі розпредмечування - її пізнання. В цілому, у Гегеля відчуження експлікується як порушення внутрішньої цілісності ідеального суб'єкта внаслідок опредмечування його власних внутрішніх потенцій і перетворення їх у відносно незалежне й відмінне від природи суб'єкта чуже утворення. Л.Фейєрбах використовує поняття відчуження для пояснення суті релігії, яку він визначає як відчуження моральної суті людини. Якщо Гегель за допомогою категорії відчуження описує процес діалектичного розвитку, то Фейєрбах за допомогою цієї категорії критикує релігію як пригноблююче людину утворення, що заважає суспільному розвитку. Таким чином, саме відчуження Фейєрбах розуміє як вороже людині явище, яке має бути свідомо подолане через скасування релігії. Молодогегельянець Макс Штірнер також розглядає відчуження як феномен свідомості, що виникає при зіткненні нескінченності, неповторності й унікальності особистості з будь-якою формою інституалізації, у якій неминуче відбувається відчуження індивідуальності.

К.Маркс здійснює своєрідний переворот в розумінні причин феномену відчуження, його сутності й можливості його подолання. По-перше, він надає поняттю відчуження конкретно-історичного характеру і розглядає його не як суб'єктивний феномен свідомості, а як об'єктивне соціально-економічне явище. У його ранніх творах відчуження представляється як багаторівневий феномен, що має декілька форм, кожна з яких відповідає тому або іншому рівню суспільного буття. Серед усіх форм відчуження К.Маркс виділяє основну форму - економічне відчуження, яке, на його думку, детермінує всі інші форми відчуження і робить її основою політекономічного аналізу капіталізму ХІХ століття. Додавши особливий статус економічному відчуженню, К.Маркс приходить до сумнівної ідеї ліквідації всіх форм відчуження шляхом скасування приватної власності.

В ХХ столітті проблема відчуження розглядалася, головним чином, з феноменологічних позицій екзистенціальної культурфілософії і з позицій “критичної теорії суспільства", які по-різному досліджують відчуження як феномен дегуманізації культури, суспільства і деперсоніфікації людини (О.Шпенглер, М.Хайдеггер, К.Ясперс, Е.Муньє, Ж.П.Сартр, Г.Марсель, М.Хоркхаймер, Г.Маркузе, Е.Фром та інші.). Було зазначено, що разом із тим, що екзистенціальна культурфілософія і “критична теорія суспільства” представили безліч досліджень на тему деперсоналізації людини в умовах сучасного дегуманізованого суспільства, вони всі розрізнені і, як правило, не приведені до загального знаменника - єдиної концепції відчуження. Це пов'язано з тим, що традиційне поняття відчуження не відображає всіх аспектів феномена відчуження. В багатьох джерелах відчуження визначається як ситуація протистояння людини і створених нею обставин, результатом чого стає пригноблення людини. Нам представляється, що визначення відчуження як суперечності чи протистояння не описує ті сучасні форми відчуження, коли людина і створені нею обставини зливаються в єдину гомогенну реальність. Тут наявна суперечність між суб'єктом і об'єктом відсутня. Добре відомі поняття, запропоновані деякими західними філософами такі, як "людина-машина", “людина-функція", “людина-маса", “одномірна людина" тощо виражають той факт, що відбувається неприпустиме злиття, ототожнення людини й техніки, людини і її функції у суспільстві, людини і безликої маси. Тут суб'єкт ніби поглинається об'єктом, розчиняється в навколишньому бутті і вже не вступає в протиріччя з об'єктивним світом. У такому випадку відбувається не відчуження між суб'єктом і об'єктом, а відчуження суб'єкта від своєї сутнісної основи – суб’єктності, результатом чого є перетворення суб’єкта особистісної активності в об’єкт зовнішнього впливу.

У другому параграфі “Відчуження як порушення взаємодії особистісного і надособового в системі зв’язків “людина-соціум”” розкривається механізм і подвійна природа феномена відчуження через з’ясування взаємодії його суб'єктивних і об'єктивних аспектів.

Вихідне положення в дослідженні механізму відчуження суб’єктності людини полягає в тому, що відчуження може відбуватися лише в процесі трансцендування, як сутнісної потреби людини постійно виходити за межі своєї суб'єктивності (В.Франкл) і залучатися до того чи іншого сегмента соціокультурного простору, що являє собою гіперсистему, яка інтегрує в себе всю різноманітність суспільних зв'язків і структур, матеріальну й духовну культуру.

У процесі трансцендування може здійснитися гармонічне єднання особистісного і надособового, що виражається в особистісній і соціокультурній ідентичності. Особистісна ідентичність розуміється як самототожність і єдність структури внутрішнього світу людини, її свідомості й самосвідомості. Соціокультурна ідентичність полягає в узгодженні індивідуальних і суспільних цінностей і установок, і, таким чином, передбачає можливість самовираження в соціокультурному середовищі.

Коли гармонічного єднання особистісного і надособового не відбувається, тоді порушується ідентичність особистості, і це веде до відчуження: людина втрачає єдність і автентичність свого “я”, що відображається в порушенні позитивного зв'язку між внутрішнім світом людини (його емоціями, мотиваційною сферою, особистісними установками й цінностями) і його діяльністю. Слідством є втрата внутрішнього зв'язку людини з соціокультурним середовищем, яке уявляється їй чужою, ворожою і пануючою силою. Це відчуження є явним і об'єктивно виявляється в соціальній напруженості, всіляких конфліктах і кризах, а суб'єктивно - в ряді негативних екзистенціалів, таких, як страх, невпевненість, занепокоєння тощо, які характеризують глибинні індивідуально-психологічні структури буття людини.

Гомогенізація також є видом порушення ідентичності, але це викликає вже не явне, а латентне відчуження. Ідентичність перетворюється в гомогенізацію тоді, коли особистісне і надособове, замість гармонічного єднання, зливаються в однорідну реальність: зникає внутрішня напруженість особистості, вона ототожнює себе із навколишнім середовищем, що також є відчуженням. Але це відчуження є латентним, оскільки немає явного протиріччя в системі “людина-соціум”. Цей тип відчуження полягає в неможливості особистісної самореалізації у всій своїй багатозначності, відчуженні від своєї суб’єктності.

Ми дотримуємося позиції, що особистість реалізується й розвивається лише тоді, коли вона внаслідок перманентної внутрішньої боротьби здійснює свій особистісний вибір, направлений на подолання деструктивного, нівелюючого впливу середовища і затверджує гуманістичне особистісне начало. Якщо цього не відбувається, людина із внутрішньо-активного суб'єкта культуротворчого процесу перетворюється в пасивного виконавця.

В роботі доводиться, що, оскільки феномен відчуження має подвійну природу, – в ньому перетинаються об’єктивне й суб’єктивне, суспільно-безособове і індивідуально-особистісне, то дослідження феномену відчуження вимагає інтегративного підходу: повинні враховуватися як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники, тобто досліджуються закономірності динаміки соціуму і особливості соціального характеру, ціннісні установки і світогляд сучасників.

У другому розділі “Соціокультурні детермінанти і вияви відчуження в сучасному соціумі" досліджуються особливості сучасного соціокультурного простору в контексті проблеми відчуження.

У першому параграфі “Наукова раціональність і техніцизм як детермінанти відчуження в умовах сучасного соціуму" ми виходили з того, що соціокультурний простір являє собою результат активності колективного суб'єкта - великих соціальних груп людей (спільностей, народів, націй), керованих домінуючими соціокультурними парадигмами. Наукова раціональність є однією з домінуючих парадигм сучасності, оскільки вона інтегрує в себе культурно-світоглядну, матеріально-виробничу і соціально-перетворюючу функції. Наукова раціональність як специфічний модус раціональності конституюється з ХVII сторіччя. Для наукової раціональності властиво поділяти єдиний світ на суб'єкт й об'єкт і вивчати дійсність як об'єктивну, незалежну, що знаходиться поза суб'єктом (людиною). Звичайно, будь-яке дослідження передбачає аналіз, фрагментацію об'єкта, що вивчається, оскільки це необхідно для отримання глибоких знань про ті або інші сторони об'єкта. Але отримані наукові знання про часткові властивості об'єкта не повинні необґрунтовано екстраполюватися на весь об'єкт, що вивчається, особливо якщо цей об'єкт є складною системою, такою, наприклад, як Всесвіт або Людина. В роботі показано, що наукова раціональність набуває відчуженого характеру тоді, коли різноманітну, багатогранну і невичерпну реальність намагаються насильно “втиснути” у вузькі рамки наукової абстракції. Тому і пізнання світу повинно відбуватися, як писав український філософ П.Д.Юркевич, не тільки лише раціональними способами, але і за допомогою “серця”, як осереддя духовних сил людини.

У процесі науково-технічного прогресу і бурхливого розвитку виробництва формується особливий тип наукової раціональності – “технічна раціональність” як такий спосіб застосування знань, який дозволяє здійснювати контроль і управління всіма рівнями дійсності за допомогою всіляких технічних засобів і технологій. Саме такий тип раціональності породив техніцизм як світогляд, що є своєрідним синтезом технічної раціональності й ряду утилітарних ціннісних установок, які виникли, головним чином, в ХХ столітті під дією успіхів науково-технічного прогресу. Основна мета техніцизму - це створити повністю раціоналізоване і штучно оброблене середовище й інтегрувати в нього людину, зробити її агентом науково-технічного прогресу.

Спираючись на роботи К.Ясперса, М.Хайдегера, Г.Марселя, Ж.Еллюля, Н.Постмана, А.Крокера, Ф.Джеймсона ми показуємо зв’язок між процесами актуалізації наукової і технічної раціональності, техніцизму і процесами дегуманізації й відчуження пов’язаних із тим, що сучасна технізована культура втрачає поліморфізм. Людина діє, як правило, лише на об'єктному, емпіричному рівні, а нескінченний духовний потенціал (вищі емоції й почуття віри, надії, любові тощо) або не знаходять свого вираження, або зводяться до грубих афектів.

У другому параграфі “Відчуження в контексті сучасного масового гомогенізованого суспільства” розглядаються різні форми відчуження людини в сучасному соціумі. Масове суспільство і його культура виникли, головним чином, у ХХ столітті в зв'язку з науково-технічним прогресом, внаслідок якого відбулися корінні зміни соціокультурного простору й умов життєдіяльності суспільства. Створений новий базис виробництва, нові технології привели до змін архітектоніки соціуму і викликали його масовізацію. Масове суспільство і його культура розглядаються як неминуча реальність сучасності. Але робиться акцент на тому, що само масове суспільство стає головним фактором відчуження, оскільки суть поняття “маса” полягає в однорідності, відсутності індивідуальності й поняття свого “Я” (Хосе Ортега-і-Гасет). Людина стає конформістом, втрачає свою індивідуальність. В дисертації обґрунтовується положення, що діяльність людини в масовому суспільстві - це не діяльність суб'єкта, а ззовні задана суспільна функція відчуженої людини, яка втратила свою суб’єктність. Підкреслюється, що особливість масового суспільства полягає в тому, що воно орієнтується не на Людину, а на певні безособові установки чи доктрини, які різними способами тотально нав'язується соціуму і гомогенізують його. Таким чином, все суспільство і кожний індивід є лише засобом досягнення визначених завдань.

Було показано, що тоталітарне суспільство, як різновид масового суспільства, – це гомогенна структура, де всі елементи архітектоніки соціуму підкоряються певній політичній доктрині, що і є причиною всіх форм відчуження в тоталітарному суспільстві (відчуження від влади, відчуження від керування виробництвом і споживання, відчуження від правдивої інформації тощо). Якщо тоталітарне суспільство гомогенізується ідеологічними установками, то сучасне західне “суспільство споживання” (І.Ілліч) гомогенізується імперативами ринкової економіки. На основі робіт Е.Фрома показується проникнення ринкових імперативів у всі сфери громадського життя, у міжособистісні відносини й у соціальний характер. З цього робиться висновок, що в гомогенізованому суспільстві індивід мусить підкорятися впливу встановленої у суспільстві доктрині суспільстві і тому не може бути суб'єктом культуротворчого процесу.

Суб'єктивною реакцією на гомогенізацію є індивідуалізм і колективізм, що в роботі критично розглядаються як полярні домінуючі інтенції свідомості відчуженої людини.

У третьому параграфі “Відчуження в умовах “інформаційного суспільства” і духовність як парадигма його мінімізації” робиться спроба спрогнозувати подальшу динаміку відчуження людини і намітити можливості його мінімізації.

У другій половині ХХ століття суспільство вступило в принципово новий період свого розвитку, що пов'язано з бурхливим розвитком інформаційної техніки і технологій, які стали грати величезну роль не тільки у сфері матеріального виробництва, але й у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Не капітал, труд і матеріальні ресурси, а саме інформація почала визначати суспільний розвиток. Деякі відомі західні дослідники Д.Бел, О.Тофлер, Дж.Мартін, Е.Масуда, Т.Стоуньєр, А.Турен, У.Дайзард пов'язують із “інформаційним суспільством” надії на зняття відчуження людини, основою для чого є, по-перше, зміна характеру труда завдяки новітнім технологіям: людина звільняється від монотонної праці, пов'язаної з систематизацією й обробкою величезної кількості інформації, оскільки ці функції бере на себе комп'ютер, а людина може реалізувати себе в творчій діяльності. По-друге, практично необмежений доступ до банків інформації і можливість інформаційної комунікації за допомогою комп'ютерної мережі може розглядатися як передумова для значного підвищення рівня знань більшості, розкриття й реалізації творчих здібностей багатьох людей на користь всього суспільства. Тобто мова йде про значно більші можливості самовдосконалення і самореалізації в інформаційному суспільстві у порівнянні з індустріальним.

Але в той самий час величезні пласти інформації, що поширюються за допомогою ЗМІ, - це не знання, а “інформаційні вихори образів”, які формують певне мислення й поведінку споживачів (Ж.Бодріяр). Ця інформація не призначена для глибокого вивчення, і тому вона гранично спрощується, їй додається однозначне тлумачення з тим, щоб вона була придатною для негайного сприйняття. Довгі ланцюги взаємопов'язаних ідей і міркувань замінюються на несистематизований набір різноманітних оголошень, новин, команд, ідей, що невпинно перевантажує свідомість сучасника інформацією. Це практично зводить нанівець можливість її глибокого осмислення і, відповідно, органічної імплікації у світогляд. У таких умовах особистість ризикує частково або повністю втратити психосоціальну ідентичність.

Було доведено, що інформаційні технології самі по собі ніяк не можуть бути заставою гуманізації суспільства й розвитку особистості. Усе залежить від самої людини і саме від того, як вона буде відноситися до інформації і використовувати її. Вона (інформація), як наука і техніка, може бути засобом всебічного розвитку людини, а, може, і навпаки, бути засобом програмування навіть глибинних структур внутрішнього світу людини, що ще більше сприяє відчуженню людини.

Безперечна необхідність розуміння того, що людина має орієнтуватися не тільки прагматичними установками і іманентними цінностями, але й вищими духовними запитами й цінностями, які формувалися протягом усієї історії людства. Для цього необхідно формування духовності як інтегрального утворення, яке включає в себе ціннісний, поведінковий, когнітивний, вольовий, емоційний компоненти. Всі вони мають бути зорієнтовані як загальнолюдськими етичними цінностями, такими, як гуманізм, добро, істина, краса, справедливість, мудрість, так і найважливішими екзистенціалами людських дій: співчуттям, совістю, любов'ю, вірою, надією тощо і направлені на самопізнання, самореалізацію і самовдосконалення особистісного потенціалу. Саме морально-етична спрямованість людини дозволяє їй не зливатися з дійсністю, а підноситися над нею, вносячи момент творчості і виявляти справжню особистісну суб’єктність у культуротворчому процесі.

Було показано, що “інформаційне суспільство” має дуже багато “зовнішніх” можливостей для формування духовності, але не формується внутрішня мотивація до самопізнання і самовдосконалення, що є необхідною умовою формування і розвитку духовності в контексті сучасності.

У висновках викладені результати дисертаційного дослідження, підкреслюється їх теоретична і практична значимість, визначені можливості і перспективи подальшого розвитку теми даної роботи.

ВИСНОВКИ

У дисертації виконано системний аналіз проблеми відчуження в умовах сучасності і запропоновано нове розуміння сутності феномену відчуження, його механізму, детермінант і форм виявів. В дослідженні встановлюється:

Феномен відчуження є складним соціокультурним феноменом, який має багато форм, але в основі всіх форм відчуження лежить процес і результат втрати людиною своєї суб’єктності в процесі життєдіяльності в соціумі, тобто деформація взаємовідносин в системі зв’язків “особистісне-надособове”

Класичне визначення відчуження як протиріччя між людиною і соціокультурним середовищем не відображає всіх аспектів суб’єктно-об'єктної взаємодії в реаліях сучасного соціуму і тому запропоновано визначати відчуження не тільки як протиріччя між людиною і соціокультурним середовищем, але і як відсутність будь-якого протиріччя в системі зв’язків між людиною і соціокультурним середовищем. Механізм відчуження розкривається через аналіз порушення особистісної і соціокультурної ідентичності. Виродження ідентичності в гомогенізацію свідчить про латентне відчуження.

Феномен відчуження має подвійну природу: з одного боку, відчуження - це об'єктивний процес порушення взаємодії у системі зв'язків “людина-світ”, з другого боку, - це комплекс індивідуально-особистісних переживань. В процесі вивчення відчуження неприпустимо абсолютизувати його об’єктивний чи суб’єктивний аспект, чи вивчати їх ізольовано. Підкреслюється необхідність вивчати проблему відчуження як об’єктивно-суб’єктивний феномен.

Головними детермінантами відчуження в сучасних умовах є такі взаємопов’язані чинники, як наукова раціональність, техніцизм, масовізація. Домінування цих соціокультурних парадигм є причиною втрати сучасною культурою свого поліморфізму, дегуманізації суспільства, деперсоналізації і відчуження людини.

Мінімізація відчуження лише за допомогою новітніх інформаційних технологій неможлива, оскільки навіть сама інформація може бути чинником, що відчужує. Необхідно формування духовності як багаторівневого психічного утворення.

Запропоноване розуміння сутності, механізму і виявів феномену відчуження може бути застосовано для аналізу реалій сучасної України, особливо проблем формування повноцінного суб’єкта культуротворчого процесу. Результати дослідження можуть бути використані при читанні нормативних курсів і підготовці методичних розробок, підручників із соціальної філософії, соціології, культурології, соціальної психології тощо. А також при читанні спецкурсу: “Гуманізм як парадигма особистісно-зорієнтованої культури: минуле і сучасність”.

Основні положення дисертації відображені в публікаціях:

1.

2.

3.

4.

Запорожченко О.В. Феномен відчуження в умовах сучасного соціуму. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія і філософія історії. Південноукраїнський державний педагогічний університет (м.Одеса) ім. К.Д.Ушинського. Одеса, 2001.

Дисертація присвячена соціально-філософському аналізу феномена відчуження в умовах сучасного соціуму. З цією метою проаналізовані основні концепції відчуження, представлені в світовій філософській думці і запропоновано поняття відчуження, яке виражає основні аспекти феномену відчуження в сучасному соціумі. Розкривається механізм відчуження, який полягає в тому, що порушується особистісна і соціокультурна ідентичність. Аналізуються домінуюючі соціокультурні парадигми в контексті проблеми відчуження і форми відчуження людини в умовах сучасного соціума. Робиться спроба спрогнозувати динаміку відчуження в умовах “інформаційного суспільства” і визначити можливі шляхи мінімізації відчуження.

Ключові слова: відчуження, суб’єктність, соціокультурний простір, самотрансцендування, психосоціальна ідентичність, гомогенізація, духовність.

Запорожченко А.В. Феномен отчуждения в условиях современного социума. - Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. Южноукраинский государственный педагогический университет (г.Одесса) им.К.Д.Ушинского. Одесса, 2001.

Диссертация посвящена социально-философскому анализу феномена отчуждения в условиях современного социума. С этой целью проанализированы основные концепции отчуждения, представленные в мировой философской мысли и выделены культурологический, экзистенциальный, экономический и интегративный подходы к проблеме отчуждения. Отмечено, что интегративный подход к проблеме отчуждения является наиболее конструктивным, поскольку позволяет соединить в единое концептуальное целое социальные, культурные, экзистенциальные аспекты отчуждения и рассматривать его как сложный социокультурный феномен. Показано, что экспликация отчуждения как противоречия в системе связей “человек-социум” не отражает всех аспектов феномена отчуждения человека в современном социуме. Предложено новое понятие отчуждения, которое позволяет отразить основные аспекты феномена отчуждения в современном социуме состоящего в том, что человек утрачивает специфическое “человеческое” измерение, свою субъектность и “растворяется” в созданном им социокультурном пространстве, превращаясь в “одномерного человека”, “человека-функцию”, “человека-машину”, “человека-массу” и так далее. В работе раскрывается механизм отчуждения через анализ взаимодействия личностного и надличностного в процессе жизнедеятельности человека в социуме. На уровне отдельного индивида отчуждение проявляется в различных нарушениях психосоциальной идентичности, которая включает в себя личностную и социокультурную идентичность. Перерождение психосоциальной идентичности в гомогенизацию рассматривается как форма проявления латентного отчуждения. Подробно анализируются доминирующие социокультурные парадигмы современности: научная рациональность и техницизм в контексте проблемы отчуждения. Показывается, что доминирование этих парадигм ведёт к утрате полиморфизма культуры, дегуманизации общества, и к отчуждению человека. Также рассматриваются формы отчуждения человека в условиях современного массового общества, под которым понимается любой гомогенизированный социум на рыночных или политических императивах. Делается попытка спрогнозировать динамику отчуждения в условиях “информационного общества” и определить возможные пути минимизации отчуждения. Анализируются концепции теоретиков “информационного общества”, в которых рассматриваются возможности минимизации отчуждения в социуме, организованном с помощью новейших информационных технологий. Наряду с тем, что отмечаются положительные стороны информатизации общества, показывается, что сама информация приобретает специфические черты, которые могут придать информации отчуждающие функции. Установлено, например, что информация сейчас чаще просто перегружает человека и разрушает его личностную идентичность, чем способствует развитию человека. Информация и новейшие информационные технологии действительно могут способствовать минимизации отчуждения за счёт создания определённых “внешних” (объективных) условий, но без формирования “внутреннего” (субъективного) фактора отчуждение будет лишь прогрессировать, приобретая новые формы. Показано, что необходимым “внутренним” условием минимизации отчуждения является духовность как многоуровневое психическое образование, ориентированное как общечеловеческими этическими ценностями, так и позитивными экзистенциалами человеческих действий.

Ключевые слова: отчуждение, субъектность, социокультурное пространство, самотрансценденция, психосоциальная идентичность, гомогенизация, духовность.

Zaporozhchenko А.V. Phenomenon of Alienation in Conditions of Contemporary Society. - Manuscript. Thesis for a scientific candidate’s degree of philosophical sciences by speciality 09.00.03 - social philosophy and philosophy of history. South Ukrainian State “K.D.Ushynsky” Pedagogical University. Odessa, 2001.

This dissertation is devoted to socially-philosophical analysis of phenomenon of alienation in conditions of contemporary society. The basic alienation conceptions represented in the world philosophy are analysed, and the author offers the notion of alienation, which expresses the basic aspects of the phenomenon of alienation in the contemporary society. The mechanism of alienation is opened up, which consists in the destruction of identity. The cultural paradigm is analyzed in the context of alienation and forms of alienation in conditions of contemporary society are shown. Besides the author attempts to foresee the dynamics of alienation in conditions of “information society" and to define the possible ways of minimization