Запорізький державний університет

АБРАМОВА ІННА ГЕОРГІЇВНА

УДК 883Н-Л-3.06:159.922.4”18”

Художнє трактування етнопсихологічних типів українця у прозі І.С.Нечуя-Левицького

60-80-х років XIX століття

Спеціальність 10.01.01. – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Тихомиров Володимир Миколайович,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Клочек Григорій Дмитрович,

завідувач кафедри української літератури

Кіровоградського державного

педагогічного університету

ім. В.Винниченка,

академік АН вищої школи України

кандидат філологічних наук, доцент

Ляшкевич Петро Андрійович,

доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Львівського фінансово-економічного інституту

Провідна установа: Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України,

кафедра української літератури і

фольклористики

Захист відбудеться “ 27 ” вересня 2002 р . о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 при Запорізькому державному університеті за адресою: 69063 м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету ( 69063 м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2 )

Автореферат розіслано “26” серпня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук,

доцент Т.В.Хом’як

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українська літературознавча наука останнього десятиліття суттєво оновила методологію, методику і сам предмет досліджень. Виразно сформувалася тенденція до нового прочитання класики.

Процес переосмислення творчості митців, який зазнав викривлених, заідеологізованих інтерпретацій, найменше торкнувся знакових постатей, тобто письменників-класиків, зокрема, творців реалістичної літератури періоду “між Шевченком і Франком”.

І.Нечуй-Левицький прийшов у літературу в часи домінування в українському національному русі народницької ідеології, а в письменницькій практиці – народницького реалізму, характерними рисами якого були “тяжіння до традиційних, старих або автономних художніх структур (бароко, бурлеск), до активного продукування – з метою самозбереження романтико-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, використання елементів розмовної, а не писаної літературної мови”.11 Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ століття) // Слово і час. – 1993. - № 1. – С. 55.

Важливим чинником формування світоглядно-творчих принципів І.Нечуя-Левицького, в основі яких була проблема буття нації, стали прикрі для українства реалії пореформених часів ХІХ ст. у Російській імперії. Ще до середини століття сфера національного життя українського народу небезпечно звузилася. Фактично лише одна суспільна верства селянство – була органічним носієм національної ідентичності. Для нечисленної інтелігенції все ще актуальною залишалася дилема вибору між малоросійством і українством, між імперським і національно-народним. Письменники пошевченківської доби, діячі київської “Громади”, перейнявши ідеали Кирило-Мефодіївського братства, розгорнули активну роботу на ниві збереження самобутніх вартостей духовності народу – історії, мови, народної культури, а також почали науково обґрунтовувати проблему етнічної ідентичності та форми її проявів (М.Костомаров, “Две русские народности”).

Спрямованість на національну ідею поряд із відображенням та осмисленням кризових суспільно-історичних процесів, пов’язаних із розпадом старого патріархального життєвого устрою й відповідної моралі, ускладненням суспільної структури, а отже, й механізмів психосоціальної ідентифікації особистості, вимагала ґрунтовних змін у традиційному репертуарі української прози, передбачала формування нової стилістики, оповідної техніки, нових характерів і нового типу автора.

Нові естетичні структури системно оформилися у вигляді національної нарації, одним із чільних представників якої й постає І.Нечуй-Левицький. Саме в аспекті характерології національна заанґажованість його прози є найбільш помітною. Соціологічно-марксистське літературознавство інтерпретувало образність письменника передусім як відображення певних соціальних відносин, зводило багатство характерів його літературних персонажів та їх психоповедінкових реакцій до суспільно-економічних причин, часто відмовляло їм у духовній глибині й послідовності (передусім, звісно, це стосується так званих “ідеологічних” романів автора), а письменникові – у психологізмі. Ігнорування етнопсихологічного чинника в дослідженні особливостей характеротворення І.Нечуєм-Левицьким призводило до некоректних інтерпретацій, спотворення художнього смислу текстів, штучного приписування авторові невластивих йому намірів.

Актуальність дослідження характерів у творчості письменника зумовлена необхідністю більш об’єктивного опису персонального авторського універсуму як певної цілісності, єдності ідеологічного задуму і художньої структури. На сьогодні не існує окремого спеціального дослідження образів-персонажів у прозі І.С.Нечуя-Левицького як етнопсихологічних постатей українського народу. Аналіз національної, соціальної, психологічної, статевої ідентифікації героїв письменника покликаний поглибити уявлення про поетикально-риторичні й оповідні механізми творення колективного образу українства як культурно-самодостатньої унікальної історичної спільноти – нації – не лише в прозі автора, а й у контексті національної нарації дофранківського періоду в цілому. Виділення як центрального питання етнопсихологічної детермінації характерів у прозі І.Нечуя-Левицького дасть змогу об’єднати у проблемний вузол художній, етнографічний, публіцистичний і літературознавчий аспекти творчості письменника, розглянути їх як цілість, а отже, спростувати марксистські кліше, що стосуються художньої практики письменника.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація продовжує вивчення творчості І.С.Нечуя-Левицького, розпочате на кафедрі української літератури ЗДУ (колишнього ЗДПІ) у 60-х роках ХХ століття професором М.П.Тараненком. Дослідження виконувалося в межах комплексної теми “Література й історія”, яку розробляє група науковців Запорізького державного університету. Тема і план-проспект дисертації схвалені на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України 15 грудня 1998 року.

Мета роботи – з’ясувати специфіку характеротворення у прозі І.С.Нечуя-Левицького та обґрунтувати центральну роль етнопсихологічної ідентифікації характерів персонажів.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

- встановити етнопсихологічні особливості українського народу, змодельовані в характерах і типах у прозі письменника;

- визначити, наскільки глибоко автор диференціював психологічні і ментальні, типові й індивідуальні, етнічні й соціальні складники характерів персонажів;

- проаналізувати ґендерну специфіку й ідеологічний взаємозв’язок психосексуальної й національної ідентифікації характерів у досліджуваних текстах;

- дослідити психоповедінкові реакції персонажів в аспекті актуалізації архетипів колективного несвідомого українського етносу;

- розкрити позицію автора як носія народного світогляду, а також абсолютного та вичерпного етичного й ідеологічного смислу твору;

- проаналізувати оповідну техніку, риторичні й прагматико-комунікативні механізми прози І.С.Нечуя-Левицького, детерміновані орієнтацією на специфічного уявного читача (носія народного світогляду);

- внести доповнення та корективи в рецепцію творчості письменника в цілому.

Предмет дослідження – система художніх образів персонажів у прозі І.С.Нечуя-Левицького 60-80-х років ХІХ століття.

Джерельну базу роботи склали прозові твори письменника 60-80-х років, вміщені в найповнішому на даний час десятитомному виданні творів (Київ, 1965-1968). Для більш ґрунтовного вивчення проблеми та з метою порівняльного аналізу використовувалися публіцистичні, літературознавчі, етнографічні праці І.С.Нечуя-Левицького, його епістолярна спадщина. Оскільки поставлена проблема вимагає й досить широкого міждисциплінарного контексту дослідження, залучалися до розгляду результати етнопсихологічних розвідок М.Костомарова, О.Кульчицького, І.Мірчука, Б.Цимбалістого, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Янева та ін.

Методологічно-теоретична основа дисертації. Мета й завдання роботи зумовили комплексне використання структурно-семіотичного, психо-аналітичного й типологічного методів. Орієнтирами аналізу стали спроектовані на досліджувану проблему праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців Н.Арутюнової, М.Бахтіна, О.Білецького, В.Власенка, С.Єфремова, Н.Зборовської, Н.Зінченко, Н.Крутікової, Я.Лінтвельта, М.Майєнової, Ю.Меженка, Р.Міщука, В.Підмогильного, І.Приходько, В.Скуратівського, М.Тараненка, М.Ткачука та ін.

Надзвичайно цінними в методологічному аспекті стали праці Г.Грабовича, Т.Гундорової, О.Забужко. У міру необхідності використовувалися наукові дані етнопсихологів І.Грабовської, О.Кульчицького, В.Храмової, В.Янева та ін., філософів і психоаналітиків А.Бергсона, Ж.Лакана, М.Мінського, З.Фрейда, К.-Г.Юнга.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у спробі нового потрактування творчості митця, у виробленні принципів нової методології вивчення доробку письменника, глибинному розкритті особливостей художнього універсуму І.С.Нечуя-Левицького.

Практичне значення. Матеріали роботи можуть знайти застосування при підготовці нового, побудованого на сучасних методологічних засадах монографічного дослідження літературної спадщини письменника, для поглибленого вивчення окремих питань історії та теорії літератури. Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані і при підготовці відповідних спецкурсів і спецсемінарів у вищих навчальних закладах, у практиці викладання української літератури в середній школі. Значення дослідження зумовлене також його важливістю для перегляду і більш об’єктивного, неупередженого розуміння творчості митця.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедр української та зарубіжної літератури Запорізького державного університету. Основні положення та результати дослідження було висвітлено в доповідях на щорічних підсумкових конференціях викладачів і студентів ЗДУ (1998-2002), на міжнародній науковій конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998), четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), всеукраїнських наукових конференціях “Поетика художнього твору” (Запоріжжя, 2000), “Українська мова і література: історія, сучасний стан, перспективи розвитку” (Херсон, 2001).

Публікації. Аспекти досліджуваної проблеми відображені у десяти публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і бібліографії. Обсяг роботи - 193 сторінки, з них 175 сторінок основного тексту, бібліографія включає 217 найменувань і подана на 18 сторінках.

Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету й основні завдання роботи, визначено джерельну базу та методологічно-теоретичну основу, наукову новизну і практичну цінність, подано відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретичні аспекти вивчення проблеми психології народної душі” розробляються основні наукові засади роботи, розглядається зміст поняття “колективна психологія народу”. Ґрунтовним дослідженням, що містить систематизований виклад наукових концепцій і трактування цього питання, є праця В.Янева “Нариси до історії української етнопсихології” (Мюнхен, 1993), у якій висвітлено погляди на психічні особливості народу найвідоміших етнопсихологів, етнографів, соціологів, педагогів, істориків (Г.Ващенко, Д.Донцов, М.Костомаров, О.Кульчицький, Ю.Липа, В.Липинський, І.Мірчук, Б.Цимбалістий, М.Шлемкевич, В.Щербаківський, Я.Ярема).

Першу виразну спробу етнопсихологічного тлумачення характерів літературних персонажів здійснено Д.Донцовим у працях “Націоналізм” та “Дві літератури нашої доби”. Окремі аспекти “української психіки”, “елліністичності душі” вивчав Є.Маланюк. Частково питаннями психоетнічних чинників у системі художнього характеротворення займалися історики літератури – М.Бернштейн, Н.Калениченко, Р.Міщук та ін.

Оскільки етнопсихологія є новою галуззю, то в цій науковій сфері не подоланою залишається термінологічна невизначеність. Діаспорне народознавство на позначення етнічних особливостей людей найчастіше послуговується словосполученням “етнічна самосвідомість”, “національна свідомість”, “національна вдача”, “психічна структура”, “етнопсихологія буття” (О.Кульчицький, І.Мірчук, Б.Цимбалістий, М.Шлемкевич, Я.Ярема та ін.). Українські вчені, як правило, користуються терміном “ментальність” (І.Грабовська, В.Дем’яненко, В.Храмова та ін.)

Першою науковою працею про особливості етнопсихології українців була розвідка М.Костомарова “Две русские народности” (1861). Пізніше до вивчення згаданої проблеми зверталися І.Нечуй-Левицький (“Світогляд українського народу”, 1876), Т.Рильський (“К изучению украинского народного мировоззрения”, 1888, 1890, 1905) та Г.Булашев (“Космогонические воззрения украинского народа”, 1908).

Етнопсихологічний аспект вивчення літературних персонажів став об’єктом наукових зацікавлень сучасних вчених. Серед них – В.Нарівська (“Національний характер в українській прозі 50-70-х років ХХ століття”, 1994) та В.Працьовитий (“Національний характер в українській драматургії 20-30-х років ХХ століття”, 1999).

“Нариси” В.Янева мають практичну цінність і використовуються в дисертації як науково-методологічна база у процесі аналізу системи образів І.Нечуя-Левицького та принципів характеротворення у його творчій манері.

Предмет дослідження зумовив необхідність звернення і до праць психологів. Останні стверджують, що для українців як представників певного етнотипу властивий інтровертний тип поведінки (Я.Ярема), емоційно-почуттєвий характер або кордоцентричність (О.Кульчицький), матріархальний стиль родинного життя (Б.Цимбалістий, В.Храмова). Названі своєрідності етнопсихіки українців знайшли талановите відтворення як у характерах літературних персонажів прози І.С.Нечуя-Левицького, так і в образі самого автора як інтегрованого їх виразника.

У другому розділі “Етнопсихологічні особливості українського народу та принципи художнього характеротворення в концепції І.С.Нечуя-Левицького” висвітлюється питання атрибуції світогляду письменника, подається аналіз його народознавчих, публіцистичних статей і розвідок, а також огляд літературознавчих досліджень, зокрема, інтерпретацій особливостей художнього характеротворення.

У підрозділі “До питання атрибуції світогляду письменника” аналізуються суспільні фактори, що вплинули на формування світобачення митця слова, характеризуються сутність культурно-національного руху та участь у ньому І.Нечуя-Левицького.

Формування світогляду письменника відбувалося в часи брутального наступу царату на культурно-національне життя українського народу, коли після культурно-просвітницького руху настав якісно інший, “національно-народницький період” (С.Єфремов, В.Коряк, М.Мироненко).

Суспільно-політичні умови, за яких відбувалося становлення І.Нечуя-Левицького як митця і громадянина, докладно охарактеризував І.Франко. У статті “Україна” він зауважував, що розвиток української ідеї поширився у трьох напрямках: формально-національному (П.Куліш), радикально-соціальному (М.Драгоманов) та національно-радикальному (М.Грушевський). І.Нечуя-Левицького І.Франко відніс до представників формально-національного напряму. Сучасні вчені (О.Федорук) підкреслюють значний вплив П.Куліша на становлення поглядів письменника.

Осмислення національних проблем І.Нечуєм-Левицьким розпочалося 1868 року, коли письменник надрукував у львівському часописі “Правда” рецензію на п’єси Марка Онука “Мотря Кочубеївна” та М.Старицького “Малоруська опера”. Митець сформулював народницьке розуміння літератури як виховника національної свідомості на основі історичної пам’яті, а також дав актуальну політичну оцінку гетьманові І.Мазепі.

Перевагу національних питань над соціальними у творчому доробку І.Нечуя-Левицького підкреслюють дослідники Ю.Меженко й І.Очинський.

Важливим чинником формування національного світогляду прозаїка були, як свідчить аналіз, і обставини домашнього виховання. Його батько – священик – мав тверді національні переконання, мати походила зі староукраїнського козацького роду. Риси її вдачі помітні у власному характері та звичках письменника. Спробу психоаналізу творчості І.Нечуя-Левицького зробив В.Підмогильний, обґрунтувавши версію про Едіпів комплекс письменника у ставленні до матері.

На зацікавлення І.Нечуя-Левицького питаннями сутності українського національного характеру мали вплив і досягнення тодішньої етнографії (В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський). 1876 року з’явилася друком етнографічно-фольклористична розвідка митця “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”.

Аналізуючи світоглядні особливості українського народу, І.Нечуй-Левицький з’ясовує джерела пізнання національного характеру, світосприймання українця. Цей аспект “Ескізу...” знайшов логічне продовження у високохудожніх творах прозаїка.

Описаний суспільно-політичний і духовний контекст, у якому формувався світ переконань письменника, дав змогу з’ясувати, які етнопсихологічні особливості українського народу змоделював І.Нечуй-Левицький у характерах і типах своєї прози.

У другому підрозділі “Персонажі художньої прози І.С.Нечуя-Левицького в літературознавчих інтерпретаціях” проаналізована творчість письменника 60-80-х років, її оцінка критикою ХІХ століття та сучасним літературознавством.

Дослідженням творчого доробку митця займалися практично всі визначні літератори (І.Франко, Леся Українка, М.Драгоманов, С.Єфремов, О.Барвінський та ін.).

І.Франко, аналізуючи як окремі повісті, так і в цілому прозу І.Нечуя-Левицького, відзначив, що для його героїв етнографічна (національна) належність часто є стрижневою позицією у творенні характеру (“Дві московки”, “Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Причепа”).

Найпильнішу увагу на особливості характерів героїв І.Нечуя-Левицького звернув М.Драгоманов у статті “Українське письменство 1866-1873 років”. Він першим почав говорити про літературних героїв як про виразно національні типи характерів (Марина з “Двох московок”, рибалка Панас Круть з однойменного оповідання).

Детально дослідив обставини формування характеру письменника, висловив оригінальні судження про особливості творчої манери митця С.Єфремов у монографії “Іван Левицький (Нечуй)” (1924; 1925). Ґрунтовно аналізуючи стилістику, композиційну майстерність, художні прийоми, вважав героїв прози митця найперше соціальними типами, тому що письменник “дав живий та яскравий образ епохи в своїх мистецьких творах”11 Єфремов С. Іван Левицький –Нечуй. – К.: Слово, 1924. – С. 143.

.

У радянські часи творчість І.Нечуя-Левицького досліджувалася в працях М.Бернштейна, О.Білецького, В.Власенка, Н.Калениченко, І.Кирилюка, Н.Крутікової, М.Тараненка та ін. Наукові розвідки згаданих літературознавців мають відбиток заідеологізованості, що виявилося найперше в замовчуванні виразно національних рис світобачення митця. Останнім часом, у роки незалежності, стало можливим вивчення психологічних особливостей українського народу як етносу. Інтенсифікація наукових досліджень стимулювала зацікавлення цією проблемою сучасних літературознавців (Я.Поліщук, І.Приходько, М.Тарнавський та ін.) Вони вважають, що письменник у творах подає “цікаві соціонічні спостереження, тонкі визначення ментальних рис” (за І.Приходько).

Спробу нового осмислення характерів літературних персонажів І.Нечуя-Левицького зроблено в розвідці автора дисертації “Кайдашева сім’я”: моє прочитання”, в якій розкривається проблема “кайдашівства” як явища, породженого не тільки (а може, й не стільки) відповідними соціальними обставинами, а й поведінкою осіб, на вчинки і характер яких накладає відбиток світогляд, властивості та психічні функції їх як представників певного етнопсихологічного типу, що знаходить потворний вияв в умовах герметичного сімейного життя.

У третьому підрозділі “Питання етнічної самоідентифікації соціуму в народознавчих та публіцистичних працях письменника” доводиться, що І.Нечуй-Левицький стояв біля джерел українського народознавства. У численних статтях, нарисах, рецензіях, розвідках митець не раз порушував проблему етнічної ідентичності, особливостей національного характеру українського народу. Свої спостереження він використовував у процесі художнього моделювання поведінки, світогляду, способу життя літературних персонажів. У наукових і публіцистичних працях “Органи російських партій”, “Сьогочасне літературне прямування”, “Українство на літературних позвах з Московщиною”, “Світогляд українського народу” викладено певну систему поглядів прозаїка на етнопсихологічні особливості українців як нації: глибокий демократизм, індивідуалізм, почуттєвість, інтровертизм, миролюбність, кордоцентризм, щирість, ліризм, естетизм тощо.

Як опозиція російському мовному, літературному і загальнокультурному натискові й диктату формувалася українська культурологічна філософія національної ідеї, що знайшло відображення у творчості письменника.

Теорія характеротворення в концепції І.Нечуя-Левицького найпослідовніше розкрита у статті “Сьогочасне літературне прямування”. Письменник аналізує поняття “народний характер”, яке постає з його відомої тріади “реальність, народність, національність”, що визначала, на думку прозаїка, методологічну основу нової української літератури. Митець створив класичну художню панораму дореформеного й пореформеного життя українського села, вивів у оповіданнях, повістях і романах галерею оригінальних характерів і типів з виразними рисами етнічної індивідуалізації, увів у літературу раніше не помічені соціальні постаті. У моделюванні характерів І.Нечуй-Левицький першим подолав соціально-побутові та етнографічні схеми, започаткував творення етнопсихологічних літературних типів - носіїв національної ментальності.

Питання “про засади розвитку національної літератури” (за Т.Гундоровою) письменник поставив як актуальну суспільну проблему. Сучасні літературознавці стрижневим положенням статей І.Нечуя-Левицького вважають концепцію художнього творення “національного психічного та історичного характеру українців як етносу” (М.Чорнопиский та ін.).

У третьому розділі “Художня диференціація типології характерів у прозі І.С.Нечуя-Левицького 60-80-х років ХІХ століття” обстоюється думка про те, що персонажі художньої прози письменника не є продуктами народно-побутових чи соціальних обставин (кріпацтво, безземелля, солдатчина), як донедавна вважалося, - вони є носіями глибинних етнічних, буттєвих, психічних особливостей народу. Саме І.Нечуй-Левицький одним із перших в українській літературі відтворив особливості вдачі героїв, психічний склад характерів, світосприймання і внутрішню душевну сутність. У розділі висвітлено образ автора не лише як особистості митця (оповідача), а й виразника певної психології, світовідчуття епохи, часу, представника національного та соціального середовища.

У першому підрозділі “Характери й типи як носії етнічної, психічної, соціально-громадської та фізіологічної ідентичності” відзначається, що з-поміж українських прозаїків, які в міру своїх сил і таланту намагалися гідно відповісти на виклик часу, І.Нечуй-Левицький помітно вирізнявся чітко сформульованою й витриманою естетичною програмою та новаторством своєї творчості періоду 60-80-х років, у якій найповніше відбилися звичаї й жива вдача народу на початковому етапі перетворення його етносу на модерну націю.

Період в історії української культури ХІХ століття є своєрідною “стадією дзеркала” (метафора Ж.Лакана), коли народ-етнос усвідомлює й чітко проголошує свою окремішність і право на історичне буття.

Витворені письменником типи й характери персонажів демонструють різний досвід переживання й усвідомлення етнічної ідентичності.

Національна ідентифікація (за Е.Сміт) героїв-українців у творах І.Нечуя-Левицького виявляється по-різному. Для найчисленніших селянських типів й характерів літературних персонажів письменника ідентичність не є проблемою, не спонукає їх до рефлексії. Вона усвідомлюється тільки при зустрічі чи в конфлікті з іноетнічним фактором. У першому дебютному творі “Дві московки” письменник пропонує варіант такого конфлікту. Героя Василя Хоменка оповідач ідентифікує як козака, незважаючи на соціальний статус парубка як солдата російської армії. Він повернувся в український селянський світ, легко реінтегрувався в його “символічний лад” (Ж.Лакан).

Відрив від ґрунту (важливий компонент народного характеру українця-хлібороба) передбачає в І.Нечуя-Левицького розпад етосу, дезінтеграцію ідентичності: в далеких краях губиться Василь, втрачає моральне обличчя й безглуздо гине Марина (“Дві московки”).

У оповіданні “Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть” (1866) письменник уперше торкається єврейської теми, рецепція і репрезентація якої відбувається за “реалістичною моделлю” (Г.Грабович). Прозаїк відтворює образи євреїв – понад усе грошолюбних, брудних, галасливих, нечутливих до навколишньої краси (Лейба з “Бурлачки”, Абрам Бродовський з “Миколи Джері”). І.Нечуй-Левицький мав об’єктивні підстави виводити негативні єврейські типи, оскільки їх не бракувало в дійсності, але не робив з них “ворогів українського народу” (О.Білецький). Проте вагання на межі реалістичного й тенденційного “одкидного” зображення євреїв були характерними для всього періоду творчості письменника.

Оповідання й повісті з селянського життя найповніше виражають через систему характерів світоглядні переконання І.Нечуя-Левицького. Миколі (“Микола Джеря”) і Василині (“Бурлачка”), хоч і різною мірою, властива виразна воля до життя за совістю і принципами. Характери обох персонажів збагачуються у процесі долання життєвих труднощів, здобуття досвіду боротьби з суспільною несправедливістю.

Створення героя-протестанта із селянського середовища у І.Нечуя-Левицького подібне до завдань тогочасної європейської прози, зокрема повістей польських авторів Ю.Крашевського “Історія пана Савки”, “Уляна”, Т.Єжа “Василь Голуб”. Авторів об’єднує думка про нездоланність прірви між панами й селянами.

І.Нечуй-Левицький розгорнув дуже болючу для тогочасного українства тему пролетаризації селянства та катастрофи ідентичності психіки селянина, відірваного від ґрунту (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Дві московки”).

Окрему групу творів селянської тематики, написаних у 70-80-ті роки, складають оповідання “Баба Параска та баба Палажка”, “Приятелі”, “Чортяча спокуса”, “Невинна”, повість “Кайдашева сім’я”. Гумор та іронія були найбільш адекватними інструментами аналізу “психопатології щоденного життя” (З.Фрейд) на селі. Ворожнечі, сварки, наклепи, на які витрачається душевна енергія людини, спонукали письменника шукати причини цих потворних явищ не в соціальній сфері, а в особливостях національного характеру. Післяреформена епоха підсилювала розвинутий індивідуалізм українця. У трактаті “Сьогочасне літературне прямування” І.Нечуй-Левицький підкреслює: “Українська громада не любить підкорятись особовій власти... Принцип особости – то національний український принцип. Людська особа на Україні... нізащо в світі не одкажеться од свого Я, і хоч буває часом придушена, але вона не буває задушена”.11 Нечуй-Левицький І. Українство на літературних позвах з Московщиною. Культурологічні трактати. – Львів: Каменяр, 1998. – С.75.

Автор досяг значних успіхів в індивідуалізації характерів героїв “Кайдашевої сім’ї”, розкритті й поясненні психологічних особливостей кожного з них. У всіх спільне одне: “ідіотизм сільського життя”, руйнуючи опору патріархальної моралі – сім’ю, родину – розкладає, деформує психічну ідентичність. І.Нечуй-Левицький розгорнув художню етнопсихологічну критику української вдачі, її найхарактерніших деформацій та крайнощів.

Епізодично у творах прозаїка зображуються і представники вищого духовенства. Письменник, який взагалі був схильний “ідеалізувати побут і статику життя” (Ю.Меженко), з болем спостерігав виродження “старосвітських батюшок і матушок”, втрату попівством авторитету серед пастви, здирство, пияцтво. Священицтво не здатне було зберігати родово-патріархальну свідомість і мораль, плекати етнічну ідентичність (отці Хведор і Мойсей, “Причепа”, Харитін і Балабуха “Старосвітські батюшки та матушки”).

І.Нечуй-Левицький зображує різні міщанські типи: люмпенізоване міщанство (“Рибалка Панас Круть”), провінційне заможне міщанство, нащадків козацької старшини (“Причепа”, “Бурлачка”), столичне купецьке міщанство (“Хмари”). Здебільшого значно освіченіша, ніж селянство й попівство, ця верства переживає свою українську ідентичність інакше: міщанству притаманне почуття гідності, рівності й незалежності, воно за психологією близьке до народу, ініціативніше, свідоміше. Старий Лемішка (“Причепа”), Іван Михалчевський (“Бурлачка”) – образи, ідентифіковані, на думку С.Єфремова, В.Підмогильного, деякими рисами самого автора. Сила героїв – у здоровій народній основі, міцній національній ідентичності. Глибока симпатія І.Нечуя-Левицького до міщанства мотивується його біографією (письменник належав до українського середнього класу).

Надії на національне визволення письменник пов’язує з українською інтелігенцією (“нові люди”). Характери Радюка (“Хмари”), Комашка й Навроцької (“Над Чорним морем”) та ін. формуються в конфлікті зі старим світом і реакційною суспільною структурою. Герої шукають альтернативу та формулюють ідеал самостійного національного існування у вигляді широкої культурної автономії. Інтелігенти І.Нечуя-Левицького усвідомлюють європейський компонент своєї національної ідентичності, що споріднює їх із персонажами російської літератури, зокрема творів І.Тургенєва. Однак втрата ідентичності ніби не загрожує Базарову (“Батьки й діти”) катастрофою, у той час як збереження і розвиток національної самосвідомості трактуються Радюком (“Хмари”) чи Комашком (“Над Чорним морем”) як необхідна передумова соціально-культурного прогресу та індивідуального розвитку особистості.

Саме інтелігенти відроджують архетип козацького лицарства як необхідний компонент української ідентичності.

Психосексуальна ідентифікація характерів у прозі І.Нечуя-Левицького тісно пов’язана з національною проблематикою. Письменник дав класичний аналіз своєрідності ґендерних відносин у тогочасній українській спільноті – активну позицію і маскулінну акцентуалізацію жіночої (Зося, “Причепа”; Онися, “Старосвітські батюшки та матушки”) та м’яку фемінність чоловічої вдачі (Яким, “Причепа”; Харитін “Старосвітські батюшки та матушки”). Впадає в око легкість і естетична довершеність, з якою прозаїк ототожнює себе з жіночими образами. Це робить прозу І.Нечуя-Левицького вдячним матеріалом для феміністичного (Н.Зборовська) та психоаналітичного (В.Підмогильний) прочитань.

У підрозділі “Національний код героїв прози І.С.Нечуя-Левицького” характеризується бачення своєрідності народної вдачі письменником, який розширив і поглибив положення М.Костомарова про основні риси світобачення й характеру українського народу та вивів у своїй художній творчості класичні етнопсихологічні типи українців.

У розвідці “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології” (“Правда”, 1874, 1876) І.Нечуй-Левицький аналізує не лише міфологічні сюжети, а й намагається простежити, як у архаїчній пантеїстичній свідомості проступають ознаки етнічного світовідчуття.

Етнопсихологічні концепції національного характеру враховують присутність такого фундаментального компонента етнічної ідентичності, як архетипи колективного несвідомого.

В.Храмова відзначає стійкий психоповедінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній культурній та морально-етичній основі. Своєрідність українського світосприйняття на основі біологічних факторів намагається пояснити В.Янів. О.Кульчицький пропонує “генетичне пояснення” української психіки. К.-Г.Юнг називає архетипами зміст колективного несвідомого. Образи останнього спливають у снах персонажів І.Нечуя-Левицького (Микола Джеря, Марина, Нимидора), засвідчуючи близькість героїв до глибинних основ народу.

Українська сільська людина в повістях прозаїка наче переслідувана тривогою, що зароджується в надрах колективного підсвідомого, прагне зреалізувати своє бажання вкорінення на землі і в родині, і поки не здобуде бажаного, не заспокоюється.

Зразковими в цьому сенсі персонажами є Василь з “Двох московок”, Микола Джеря з однойменної повісті, старий Лемішка (“Причепа”), персонажі “Кайдашевої сім’ї”.

З архетипом Неньки-Землі тісно пов’язана й така психоемоційна домінанта українця, як чуттєвість. Д.Чижевський цю рису характеру називає кордоцентризмом, який представлений у філософії Г.Сковороди та П.Юркевича. Класичними носіями “глибиновості серця” (за І.Нечуєм-Левицьким) є Ганна (“Дві московки”), Ганя (“Причепа”), Василина (“Бурлачка”), рибалка Панас Круть з однойменного оповідання, Лаврін і Мелашка з “Кайдашевої сім’ї”.

Персонажі І.Нечуя-Левицького – з самої гущі народу, з живої стихії його життя. Письменник витворює широке панорамне зображення національного буття тогочасного українства, намагаючись проникнути в його психіку, спосіб світовідчуття, а відтак – і у сам характер, душу народу.

У третьому підрозділі “Автор як інтегрований виразник характерів персонажів” здійснено аналіз образу автора в прозі І.Нечуя-Левицького, який виявляє й реалізує себе у цілісності та зв’язності всього твору, визначає його стилістичну своєрідність, пафос, тональність вислову.

Проза митця була органічно включена в процес становлення нової нації, окреслюється як “об’єктивістський дискурс” (Т.Гундорова), що передбачав розчинення автора в художньому світі, переведення його на рівень імпліцитної, прихованої присутності у творі.

Так, у першій повісті “Дві московки” наратор, винесений за межі художнього світу та дії, активно виявляє свою присутність у тексті: читач легко складає уявлення про його світогляд, емоційний спектр і наміри за стилістичними особливостями мови автора твору, яка близька лексично й синтаксично до мови героїв-селян. Крім того, орієнтація мови оповідача на фольклорні та літературні стереотипи дала змогу авторові ввести у твір аксіологію (перелік цінностей), властиву народному світогляду.

Коливання між об’єктивною й суб’єктивною персоніфікованою на рацією помітні в оповіданні “Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть”. У тексті два центри ціннісної орієнтації читача: наділений функціями та психологією народного оповідача Панас Круть та імпліцитний автор, який намагається досягнути цілковитої ідентифікації реципієнта з власною оцінною позицією.

Особливістю наративно-прагматичної організації тексту “Причепи” є часті появи експліцитного автора, який то в дусі народного оповідача перериває сюжет, звертаючись до читача, то в публіцистичному стилі засуджує певні суспільні явища. Ці прямі звернення мають явно дидактичний чи ідеологічний характер, за ними проступає образ автора, що усвідомлює себе суб’єктом впливу на свідомість читача.

У подальшій творчості І.Нечуя-Левицького тенденція до злиття епічного й оцінного планів не лише зберігається, а й посилюється, набуває витонченіших форм. У жодному з творів письменник не вдається до цілковито нейтрального типу викладу, позбавленого оцінного виміру авторської присутності. Разом з тим у прозі після “Причепи” І.Нечуй-Левицький рідко вдається до прийому безпосереднього виступу в тексті в ролі експліцитного автора. Його присутність ніби розчиняється в компонентах художнього цілого, виявляється непрямо в самій структурі й мові твору. Так, незрима присутність автора позначається в портретних (“паспортних”, живописних, абстрактних і динамічних) характеристиках, описах інтер’єру й побуту, оцінна присутність автора в яких не менш очевидна, ніж у портретах (“Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я”), неповторних пейзажах, в яких поєднуються об’єктивна інформативність і власна інтерпретація зображуваного (“Дві московки”, “Рибалка Панас Круть”).

Осібною за типом оповіді й особливостями авторської присутності є група комічних повістей І.Нечуя-Левицького (“Баба Параска та баба Палажка”, “Невинна”, “Чортяча спокуса”). Оповідь у цих творах ведеться від першої особи і письменник ніде не втручається в її плин з якимись оцінками, висновками тощо. Однак у процесі комічного самовикриття персонажів у читача створюється враження “ненадійності” їх як оповідачів, що, в свою чергу, спонукає апелювати до незримого центру орієнтації, яким є “розчинений” у структурі тексту образ автора-гумориста.

Як справедливо зауважує Н.Крутікова, сміх І.Нечуя-Левицького має виразну соціальну спрямованість, однак з поля зору дослідниці, авторки єдиної ґрунтовної розвідки про своєрідність гумору письменника, зовсім випадає зв’язок цієї однієї з найяскравіших рис Нечуєвої поетики з національним українським характером, у якому нахил до гумору є однією з прикметних рис.

Уміло користуючись засобами творення комічного, письменник підносить об’єктивно організовану нарацію до максимального рівня модальності, утверджуючи свою оцінну присутність як єдино авторитетну для орієнтації читача. Останній, будучи об’єктом дидактичних, просвітницьких зусиль автора, покликаний солідаризуватися з ним, приєднатися чи до його їдкого сміху й сатири, чи погодитись із поблажливою, сумовитою іронією.

Проблема адресування художнього твору завжди була актуальною для письменника. Настанова на дидактичну взаємодію з читачем не лише очевидна в поетиці творів, їх прагматичній структурі, а й була усвідомлена письменником як певний естетичний імператив і зумовлена історична необхідність.

У “Висновках” узагальнено результати дослідження. Відзначено, що творчість І.Нечуя-Левицького 60-80-х років засвідчує появу нової концепції людини й дійсності, а ширше – естетичної свідомості, спрямованої на артикуляцію національної самобутності й унікальності українського етносу в епоху його перетворення на модерну націю. Увесь художній репертуар прози письменника зорієнтований на творення нового образу українства як духовно самостійного суб’єкта історії.

Формуючи характери літературних персонажів у відповідності до задекларованих естетичних принципів, І.Нечуй-Левицький завжди пов’язує національну, суспільно-громадську і психосексуальну ідентичність героїв в єдиний проблемний вузол, що дає йому змогу розгорнути вичерпну рефлексію над долею української людини в складну епоху соціальних перетворень.

Персонажі письменника різняться переживанням окремих аспектів своєї ідентичності й рівнем її усвідомлення. Найчисельніша селянська верства народу постає як не пробуджена, але в основному міцна й здорова основа українства. Саме селянські типи є стихійними й органічними носіями етнічної ідентичності, їм безпосередньо відкривається сенс існування у злагоді з природою і землею.

Зміст і структуру “Я” селянина в повістях відповідно до авторового принципу “реальності” визначає й обмежує його соціальний статус. Письменник розумів зародкове, рослинне існування національної свідомості в селянських масах. Навіть Микола Джеря, який репрезентує “лицарський тип український” (І.Франко), не переживає якогось відкриття в собі власної “українськості”, його “Я” не перетворене свідомою національною ідентифікацією.

Аналогічно змальовані в творчості письменника представники сільського духовенства. Суспільно-громадська ідентичність повністю вичерпує зміст свідомості численних “батюшок” на сторінках Нечуєвої прози (“Старосвітські батюшки та матушки”, “Поміж ворогами” та ін.).

Письменник відчував необхідність творити образи “нових людей” – інтелігенції, покликаної розбудити селянські маси до свідомого національного буття. Суспільним субстратом “нових людей” є українське міщанство, глибока симпатія до нього мотивується біографією митця. Здебільшого значно освіченіша за селянство й попівство, ця верства зберігає близькість з народом за вдачею.

Українська національна ідентичність патетично переживається Радюком, Дуніним-Левченком, Мірошниченком (“Хмари”), Комашком, Навроцькою (“Над Чорним морем”) як самовідкриття, а водночас і як проблема, виклик, що вимагає втілення певної програми. Національна самосвідомість помітно відрізняє “нових людей” від інших типів тогочасного українства, перетворює їхню життєву поведінку, визначає суспільно-громадську роль. Однак конкретні дії героям-ідеологам вдаються гірше, у чому й виявляється неповнота їхнього романтичного проекту.

Психосексуальна ідентифікація персонажів осмислюється автором у зв’язку з їх етнопсихологічною, соціальною та національною належністю.

Аналіз прозових творів І.Нечуя-Левицького засвідчує, що не тільки його персонажі наділені народним світоглядом, є природними носіями українського характеру, менталітету, а й сам оповідач декларує себе його носієм. Він стає інтегрованим виразником характерів героїв, а його позиція – центром орієнтації читача в художній дійсності твору.

Основні результати дослідження відображені в таких публікаціях автора:

1. Абрамова І. Біля витоків української ідеї (Нечуй-Левицький і “формально-національний” напрям) // Слово і час. – 1999. - № 12. – С. 56-58.

2. Абрамова І.Г. Етнопсихологічні особливості українського народу в концепції І.Нечуя-Левицького // Наукові записки ХДПУ ім.Г.С.Сковороди. – Вип. 2 (26). – Харків, 2000. – С. 91-98.

3. Абрамова І. “Кайдашева сім’я”: моє прочитання // Морена. Літературний журнал одного автора. - № 8 (14). – Львів, 1998. – 20 с.

4. Абрамова І.Г. Еволюція характеру Яся Серединського в повісті І.Нечуя-Левицького “Причепа” // Вісник Запорізького державного університету. – Серія: Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗДУ, 1998. - № 1. - С. 9-10.

5. Абрамова І.Г. Національний психотип українців (на матеріалі розвідки І.Нечуя-Левицького “Світогляд українського народу”) // Вісник Запорізького державного університету. – Серія: Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗДУ, 2000. - № 1. – С. 7-10.

6. Абрамова І.Г. До постановки проблеми етнопедагогічного виховання (на матеріалі повісті І.С.Нечуя-Левицького “Хмари”) // Студент-98: Проблеми і перспективи виховної роботи в сучасному вищому навчальному закладі. Матеріали науково-практичної конференції. Травень 1998 р. – Запоріжжя: ЗДУ, 1999. – С. 9-13.

7. Абрамова І.Г. До питання атрибуції світогляду І.С.Нечуя-Левицького // Вісник Запорізького державного університету. – Серія: Філологічні науки. – Запоріжжя: ЗДУ, 2001. - № 1. – С. 5-8.

8. Абрамова І. Іван Нечуй-Левицький. Про українську вдачу // Українська мова та література. – 1999. - № 39 (151). – С. 1-2.

9. Абрамова І.Г. Чому сварилися Кайдаші? // Придніпровський науковий вісник. – 1998. - № 80 (147). – С. 6-10.

10. Абрамова І. Літературознавче інтерпретування героїв прози І.С.Нечуя-Левицького: традиції та новації // Південний архів. Філологічні науки: Збірник наукових праць. Випуск ІХ. – Херсон: Айлант, 2001. – С. 165-168.

Анотація

Абрамова І.Г. Художнє трактування етнопсихологічних типів українця у прозі І.С.Нечуя-Левицького 60-80-х років ХІХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. – українська література. – Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2002.

У роботі проаналізовано художньо-естетичні та соціально-політичні погляди І.С.Нечуя-Левицького, а далі через призму отриманих результатів розглянуто особливості художнього трактування етнопсихологічних типів характерів українців як носіїв національної ментальності у прозі письменника. У цьому контексті вивчено й особу автора як інтегрованого виразника характерів персонажів, певної психології, світовідчуття епохи, часу, національного та соціального середовища.

Ключові слова: етнопсихологія, психотип, національний тип характеру, національна ідентифікація, ментальність.

Аннотация

Абрамова И.Г. Художественная трактовка этнопсихологических типов украинца в прозе И.С.Нечуя-Левицкого 60-80-х годов ХІХ века. – Рукопись.

В диссертации впервые исследована художественная трактовка этнопсихологических типов украинца в прозе И.С.Нечуя-Левицкого 60-80-х годов ХІХ века. В работе проанализированы художественно-эстетические и социально-политические взгляды писателя, а далее сквозь призму полученных результатов рассмотрены особенности этнопсихологических типов характеров украинцев как носителей национальной ментальности. В упомянутом контексте изучена и личность автора как интегрированного выразителя характеров персонажей определенной психологии, мироощущения эпохи, времени, национальной и социальной среды.

В первой главе – “Теоретические аспекты изучения проблемы психологии народной души” разрабатываются научные основы работы, рассматривается содержание понятия “коллективная психология народа”.

Во второй главе – “Этнопсихологические особенности украинского народа и принципы художественного создания образов в концепции И.С.Нечуя-Левицкого” освещается вопрос атрибуции мировоззрения писателя, представлен обзор и анализ его народоведческих, публицистических статей и исследований.

В третьей главе – “Художественная дифференциация типологии характеров в прозе И.С.Нечуя-Левицкого 60-80-х годов ХІХ века” обосновывается мысль о том, что персонажи художественной прозы писателя не являются продуктами народно-бытовых или социальных обстоятельств, они – носители глубинных этнических, психических особенностей народа.

Освещен образ автора не только как повествователя, но и выразителя определенной психологии, мироощущения эпохи, времени, представителя национальной и социальной среды.

Ключевые слова: этнопсихология, психотип, национальный тип характера, национальная