НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

АНТОФІЙЧУК Володимир Іванович

УДК: 821.161.2.09 "19"

СВОЄРІДНІСТЬ ТРАНСФОРМАЦІЇ

ЄВАНГЕЛЬСЬКОГО СЮЖЕТНО-ОБРАЗНОГО

МАТЕРІАЛУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

XX СТОЛІТТЯ

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та в науково-дослідному центрі "Біблія і культура".

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор Нямцу Анатолій Євгенович, завідувач кафедри слов'янської філології та порівняльного літературо-знавства Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

Офіційні опоненти – доктор філологічних наук Мороз Лариса Захарівна, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.–

доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, професор Інституту філології при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.–

доктор філологічних наук, професор Погребенник Володимир Федорович, професор кафедри української літератури Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова.

Провідна установа – Львівський національний університет ім. Івана Франка, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться "2" квітня 2002 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, Київ-1,

вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий "2" березня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М. М. Сулима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Сучасна епоха характеризується складністю взаємодії численних буттєвих і ціннісних концепцій, докорінними змінами в розстановці соціально-ідеологічних акцентів у розвитку світової цивілізації. Тому відчувається гостра потреба нових орієнтирів і критеріїв аналізу суперечливого минулого, що вимагає вироблення методології об’єктивних підходів при дослідженні та оцінці нашої духовної спадщини. Крім того, драматична історія української нації вступила в особливо важливий період, який, зрозуміло, потребує як діалектичного осмислення минулого і сучасного, так і побудови принципово нових соціокультурних моделей майбутнього.

Звільнення національної свідомості від стереотипів і догм тоталітарного режиму передбачає, окрім багатьох інших аспектів, дослідження тих проблем, які ще недавно були небажаними чи взагалі забороненими. У зв’язку з цим надзвичайно актуальною видається проблема функціонування біблійних образів і мотивів в українській літературі, що зумовлювалося соціально-ідеологічними та філософсько-психологічними факторами певної культурно-історичної епохи. У різні часи – тривожні, трагічні, відносно благополучні – українські письменники та діячі культури постійно зверталися і звертаються до загальнолюдських ідей та уявлень, в яких вони відкривали джерело гуманізму та обгрунтування надії на здійснення віковічних прагнень народу.

У сьогоднішніх воістину глобальних подіях (сказане стосується не тільки України та її культури) виняткову роль покликана відігравати віра в Ідеал, Абсолют, Вічне, роль яких особливо гостро усвідомлюється на тлі двотисячолітньої історії Нового Завіту. Надзвичайно важливе значення християнського вчення у становленні й розвитку української літератури та культури загалом важко переоцінити, однак комплексне дослідження цього феномена з цілком відомих причин раніше було неможливе. Тепер, коли гостро постало питання про духовне відродження української нації, проблема “Новий Завіт і українська література” набуває особливого значення і звучання, тому що її дослідження потребує розробки численних аспектів взаємодії конкретної національної літератури зі світовою.

Як важливе джерело духовності, християнство мало, безперечно, величезний вплив на розвиток української літератури. Особливо це помітно відчувається з плацдарму десятилітньої історії незалежної України, коли з’явилася низка оригінальних творів на біблійну тематику, а також опубліковано частину штучно вилучених з літературного обігу художніх зразків минулих століть.

Історія української літератури кінця ХІХ – ХХ ст. являє розмаїту художню картину, в якій поєднується високотрагічне і знижене, гуманне і людиноненависницьке, духовні злети і пристосуванство до жорстоких реалій повсякдення. Звісно, це не могло не стати одним із визначальних факторів духовної еволюції українства. У контексті цих драматичних умов звернення українських письменників до світлих максим Нового Завіту сприймається як логічна, певною мірою “абсолютна” закономірність. Інакше кажучи, українська література цього періоду допомагала і допомагає зберегти живу українську душу. Тому дослідження звернень української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу має безперечну актуальність і наукову перспективність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми “Актуальні питання української літератури ХІХ – ХХ століть і літературний та фольклорний процес на Буковині”, яка розробляється колективом кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та науково-дослідним центром “Біблія і культура”.

Мета роботи полягає у розгляді закономірностей і своєрідності рецепції ідей та образів Нового Завіту українською літературою ХХ ст.

Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження є твори українських письменників (у тому числі й авторів з української діаспори), в яких тією чи іншою мірою використовуються євангельські ідеї, образи та мотиви, здійснюється їх “канонічна” розробка або оригінально-авторська трансформація.

Наукова новизна роботи визначається такими моментами. У вітчизняному літературознавстві ХХ ст. (до уваги взято й дослідження зарубіжних учених) нема комплексних досліджень впливу євангельської традиції на українську літературу ХХ ст. Поодинокі праці концентрують увагу переважно на конкретних версіях або проблемно-тематичних аспектах. Це не дає загальної уяви про цілісну картину українського літературного процесу зазначеного періоду з погляду рецепції євангельського сюжетно-образного матеріалу. Крім того, окремі роботи, як правило, вимагають методолого-методичних коректив, що зумовлено якісними зрушеннями в духовному житті сучасної України. Потреба в таких корективах спричинена також спалахом інтересу, як об’єктивного, так і кон’юнктурного характеру до біблійної тематики. 2000-літній ювілей християнства, з одного боку, пожвавив звернення літературознавства та культурології до проблеми “Біблія і література”, а з другого, – привів до деякої деформації відповідних методик і методологій. Проблема “Новий Завіт і українська література ХХ ст.” ще не знайшла відповідного осмислення в науці і потребує всебічного розгляду як у теоретичному, так і в історико-літературному планах.

Теоретико-методологічною основою дисертації є системний підхід до розгляду визначених проблем. При цьому узагальнюються фундаментальні теоретико-літературні дослідження вітчизняних і зарубіжних науковців, які передбачають комплексний аналіз конкретного явища національної літератури в контексті західноєвропейської. В дисертації розробляється оригінальна методика дослідження, яка може використовуватися при розгляді подібних явищ у слов’янських та в інших літературах. Це зумовлює і концептуальне значення дисертаційного дослідження. У роботі застосовуються порівняльно-історичний, контактний та типологічний методи дослідження, що в сукупності дозволяє системно вивчати одну із найскладніших і найактуальніших проблем сучасного літературознавства.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріалами дисертації можуть послугуватися літературознавці, культурологи, філософи, психологи, народознавці, фахівці з етики й естетики, а також спеціалісти, що вивчають історію національної культури в контексті світової, взаємодію гуманітарних наук з теологічними. Матеріали дослідження знадобляться при підготовці підручників, навчальних посібників, методичної літератури, при написанні курсу історії української літератури, побудованому на нових методологічних засадах і фактичних даних. Окремі результати дослідження можуть стати органічною частинкою сучасної історії й теорії літератури і культури загалом. Теоретична основа роботи необхідна для подальшої розробки методології сучасної компаративістики, яка останнім часом переживає бурхливий розвиток.

Матеріали, які склали основу дисертації, використовуються у курсах історії української літератури, спецкурсах “Біблія як видатна пам’ятка світової культури” та “Євангельські мотиви й образи в українській літературі ХХ ст.”, що впродовж останнього десятиліття читаються автором у Чернівецькому національному університеті.

Особистий внесок здобувача. У дисертації враховуються досягнення науковців як минулого, так і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її авторові. Будь-які форми використання досліджень інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.

Апробація роботи. Окремі розділи дисертації та дослідження в повному обсязі обговорювалися на засіданнях кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Концепція роботи неодноразово викладалася та обговорювалася на різних наукових форумах: міжнародному науковому симпозіумі “1000 років християнства в Україні: історія, культура, духовність” (Варшава, 2000), міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000), міжнародних наукових конференціях “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (Львів, 1998), “Мова і культура” (Київ, 1999), “Біблія і світова література” (Чернівці, 1999), “Християнство та слов’янські культури” (Київ, 2000), “Міф і легенда у світовій літературі” (Чернівці, 2000), “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001), а також на всеукраїнських наукових конференціях “Спадщина Осипа Маковея в контексті української ідеї” (Івано-Франківськ, 1992), “Духовне відродження слов’ян у контексті європейської та світової культури” (Чернівці, 1992), “Сатира і гумор в українській літературній традиції” (Чернівці, 1994), “Українська мова на Буковині: минуле і сучасне” (Чернівці, 1998), “Ольга Кобилянська: погляд на життя і творчість з кінця ХХ ст.” (Чернівці, 1998), “Шевченко і Поділля” (Кам’янець-Подільський, 1999), “Руська Трійця і християнська традиція в духовному житті України” (Трускавець, 2000), “Розвиток української філології на Буковині у загальноєвропейських культурно-наукових зв’язках ХІХ – ХХ ст.” (Чернівці, 2000), “Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи” (Рівне, 2000) та ін. За матеріалами дисертації видано 3 монографії, 2 брошури, більше тридцяти наукових статей.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (343 позиції). Обсяг роботи без списку літератури – 359 с., повний обсяг – 385 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету дослідження, окреслено ряд завдань, спрямованих на її реалізацію, розкрито наукову новизну, викладено принципи добору і методи аналізу літературного матеріалу, практичне значення дисертації, етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі – “Євангельська традиція в українській літературі (жанрово-тематичні та морально-психологічні аспекти трансформації)” – аналізується стан вивчення проблеми, розглядається форма “літературного євангелія" в сучасній українській прозі, досліджуються особливості функціонування образів головних персонажів Нового Завіту в українській літературі ХХ ст.

У підрозділі “Проблема “Новий Завіт і література” в сучасних літературознавчих дослідженнях” з’ясовується рівень вивчення питання. Відзначається, що функціонування євангельського, як і загалом біблійного сюжетно-образного матеріалу в українській та світовій літературі – одна із пріоритетних проблем сучасного порівняльного літературознавства. При зверненні до новозавітних колізій та ідей література шукає в них аб-солютний імператив, котрий допоміг би осмислити як конкретно-націо-нальні, так і загальнолюдські процеси. Загальновідомість Біблії забезпечує в структурі літературного твору впізнаваність, тому зображуване в художньому реалістично-життєподібному контексті вимагає зіставлення, порівняння конкретного, звичайного з універсальним, сакральним.

Українська література завжди, навіть в найтрагічніші моменти історії, зберігала і розвивала християнський підтекст (період насильного тотального атеїзму не є винятком, хоч тоді цей процес розвивався завуальовано). Зараз перед вітчизняним літературознавством постала проблема аналізу цих процесів з погляду того нового ідеологічного контексту, який поступово формується в суспільній свідомості. Тому дослі-дження процесів сюжетоскладання, соціально-ідеологічних факторів, які зумовили той чи інший характер трансформації новозавітного матеріалу, не є самодостатнім. Крім нових методик (герменевтики, психоаналізу, культурологічного ритуально-міфологічного аналізів і т. п.), необхідне багатопланове осмислення морально-психологічних факторів, які зумовили характер рецепції канону. Саме тому сучасна література, як правило, підходить диференційо-вано до використання євангельських структур.

На різних етапах свого розвитку українська література прагне осмислити історію і духовність народу в контексті світової історії, виявити загальні тенденції власної еволюції. Слід підкреслити, що звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу загалом співзвучне із закономірностями функціонування Нового Завіту в світовій літературі. Водночас необхідно враховувати і специфіку національної історії, яка не могла не вплинути на характер рецепції загальнокультурних зразків. Проблема ця дуже складна, вона неодноразово привертала увагу дослідників багатьох поколінь. Однак треба визнати, що значна кількість праць минулих років з цілком відомих причин потребує суттєвої корекції, тому що до недавна аналіз конкретного літературного матеріалу здійснювався переважно на застарілих ідеологічних засадах.

Автор дослідження не погоджується з окремими критиками і літературознавцями, які часто не враховують того факту, що до XX ст. було майже немислиме творче ставлення до канонічних ново-завітних структур (цьому перешкоджали багатовікові традиції їх рецепції літературою і, головне, тотальний вплив церкви на всі сфери сус-пільного та індивідуального буття). Кінець XIX – початок XX ст. за-свідчив початок кризи позитивізму і формування модерністської поетики, яка не відзначалася “законопослушністю” до літературної класики загалом і Біблії в тому числі. Крім того, злами століть завжди активізують у духовному житті ідеологію катастрофізму, побудовану на гранично напружених стосунках між традицією (каноном) і новоявленим світоглядом, який перебуває в стані формування. Тому всілякі спроби формальної класифікації літературних версій, створених на основі євангельського сюжетно-образного матеріалу, за принципом “відповідає канону – суперечить канону”, на наш погляд, недоречні і науково безперспективні. Відзначимо один досить важливий момент, якого не “помічають” дослідники: письменники, звертаючись до новозавіт-ного матеріалу, не ставлять перед собою мети зруйнувати (знизити, принизити і т.п.) канон. Вони використовують новозавітні колізії, орієнтуючись на етику, психологію і естетику принципово нового світогляду, який висунуло XX ст.

Протягом останнього десятиліття з'явилася низка досліджень, в яких проблема рецепції Біблії в українській та світовій літературі розглядається із врахуванням сучасних естетичних критеріїв та світо-глядних орієнтирів. Це стосується, зокрема, праць М. Жулинського, О. Мишанича, А. Нямцу, І. Бетко, Л. Голомб, В. Мокрого, Л. Мороз, Я. Розум-ного, Л. Рудницького, Т. Салиги, Г. Сивоконя, В. Сулими, М. Яценка та ін., в яких розглядаються здебільшого питання функціонування біблійних образів та мотивів у творчості українських письменників давньої та нової доби, а також досліджуються закономірності й своєрідність транс-формації новозавітного сюжетно-образного матеріалу в світовій літера-турі. Характерною ознакою досліджень названих вище авторів стало те, що в них переглянуто ставлення до християнства та його основної книги, яке нав’язувалося в часи тоталітарно-атеїстичного тиску.

У різні культурно-історичні епохи по-своєму виявлявся зв’язок новозавітного сюжетно-образного матеріалу з українською літературою, демонструвалися різні форми і способи його трансформації. Принагідні міркування про це висловлювали у своїх працях Н. Алєксєєнко, О. Засько, С. Кирилюк, Ю. Клим’юк, В. Косяченко, Б. Криса, М. Кудрявцев, О. Матушек, Б. Мельничук, Г. Нога, О. Новик, Ю. Пелешенко, Т. Рязанцева, В. Саєнко, Е. Соловей, М. Сулима, А. Ткаченко, Л. Ушкалов, Г. Штонь та ін. Їхні наукові розвідки присвячені розгляду конкретних аспектів проблеми, яка висвітлюється в дисертації. Вони демонструють пожвавлення процесу накопичення історико-літературного матеріалу.

Окремо в дисертації виділено дослідження І. Бетко, В. Сулими, А. Нямцу, присвячені теоретичним та історико-літературним питанням з означеної проблеми.

Своєрідним авторським підсумком досліджень І. Бетко стала монографія “Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ – початку ХХ століття” (1999), яка увібрала в себе основні аспекти, викладені в статтях і кандидатській дисертації та доповнені рядом нових перспективних дослідницьких напрямків. Концептуально книга І. Бетко розподіляє матеріал у двох розділах. Якщо перший присвячено осмисленню проблемно-тематичної своєрідності функціонування Біблії в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст., то в другому увага концентрується на проблемах поетики і жанрових особливостях аналізованого явища. Позитивним моментом книги є те, що її автор певною мірою залучає матеріал і західноєвропейських літератур, тобто мова не обмежується суто українським матеріалом, а частково враховується і суперечливий загальнокультурний контекст.

Одним із перших фундаментальних досліджень впливу Біблії на українську літературу стала книга В. Сулими “Біблія і українська література” (1998), яка складається із кількох проблемно-тематичних розділів, що створюють цілісну картину основного змісту усіх книг Старого і Нового Завітів, засвоєння їх українською християнською та культурно-літературною традиціями. Свої спостереження В. Сулима будує на основі величезного фактичного матеріалу, який охоплює тисячолітній здобуток української літератури в галузі художнього освоєння Біблії. Однак навіть солідний обсяг книги не дозволив залучити до аналізу ще багато творів на біблійну тематику бодай найвідоміших письменників ХХ ст.

Особливо важливе методологічне і теоретичне значення для дослідження проблеми “Новий Завіт і література” мають монографії (“Новый Завет и мировая литература”, 1993; “Мир Нового Завета в литературе”, 1998; “Идеи и образы Нового Завета в мировой литературе. Часть I”, 1999; “Поэтика традиционных сюжетов”, 1999; “Традиція у слов’янських та західноєвропейських літературах: проблеми теорії”, 2001; та ін.) численні статті та навчальні посібники А. Нямцу. Цю проблему вчений розглядає в контексті вивчення закономірностей функ-ціонування загальнокультурних традицій у світовій літературі. Актуальність праць А. Нямцу полягає насамперед у тому, що вони ставлять і вирішують ряд принципово важливих методологічних і методичних проблем дослі-дження світового літературного процесу. У них осмислюються суттєві закономірності міжлітературних взаємозв’язків і взаємодій. У зв’язку з глобальними геополітичними і духовними змінами на значних терито-ріях загальнолюдської цивілізації постала гостра необхідність не тільки в осмисленні реалій сьогоднішнього дня, але й у виробленні нових підходів до духовних цінностей класичного і недавнього минулого. Особливе значення і звучання мають ті аспекти традиції і куль-турної спадщини, які допомагають осмислити глибинні витоки сучасних конфліктів і суперечностей. Легендарно-міфологічний матеріал зафік-сував і художньо осмислив ряд універсальних станів і колізій колек-тивного та індивідуально-особистісного буття, які зберігали значи-мість протягом багатьох століть і в останні десятиліття активно сприяють виробленню нового світосприйняття, здатного забезпечити стабільне існування людства. У працях А. Нямцу розробляється теорія рецепції класичних зразків у літературі і культурі XX ст., осмислюються закономірності їх впливу на морально-психологічну еволюцію цивілізації. Крім того, досліджуються теоретичні та історико-літературні аспекти функціонування традиційних сюжетів, образів і мотивів різних генетичних груп, здебільшого легендарно-міфологічних і легендарно-церковних.

У дисертації характеризується значення праць літературознавців Чернівецького національного університету, роль відкритого тут у 1999 р. науково-дослідного центру “Біблія і культура”, який покликаний об’єднати пошуки вчених України і зарубіжних країн у дослідженні однієї з найактуальніших проблем сучасної гуманітарної науки.

Відзначаючи перші вагомі здобутки і добрі перспективи для подальших наукових розробок з проблеми “Біблія і культура”, автор дослідження підкреслює, що українське літературознавство тільки починає комплексне наукове осмислення проблеми “Біблія і українська література”. Адже незважаючи на формальне розмаїття і чисельність праць, практично нема жодного фундаментального дослідження, в якому на порівняльно-історичному, типологічному та контактному рівнях вивчалася б історія функціонування біблійного матеріалу в українській літературі.

У другому підрозділі розглядаються “літературні євангелія” як форма емоційно-психологічної та предметно-побутової “реконструкції” новозавітних подій у сучасній українській прозі. При цьому автор дослідження виходить з того, що протягом тривалого часу в українській літературі оформлявся свій “варіант” Біблії, змістове ядро якого склали численні обробки того сюжетно-образного матеріалу першоджерела, які, з одного боку, найбільше відповідали загальнонаціональним проблемам (наприклад, мотив єгипетського та вавилонського полонів, вихід із неволі, потреба пророка як організатора народу в його державницьких змаганнях, трагізм нерішучості й інертності особистості у відповідальні історичні моменти), а з іншого – стосувалися загальноприйнятих біблійно-християнських ідеалів як культурно-історичної основи та життєво-практичних критеріїв буття. Ідеї Біблії, її пафос і поетика використовувалися і використовуються українською літературою для проголошення та осмислення суперечливих концепцій національної історії та політико-ідеологічних орієнтирів.

У XX ст. досить широкого розповсюдження набув жанр “літературних євангелій” (термін А. Нямцу), що пояснюється не тільки процесами секуляризації індивідуальної та масової свідомості, але й прагненням осмислити новозавітні події з погляду альтернативних концепцій і розповідних планів (“П'яте євангеліє” М. Поміліо, “Життя Ісуса Христа” А. Дідона, “Євангеліє від Іуди” Г. Панаса, “Нове Євангеліє” П. Бертоле, “П’яте євангеліє” Ф. Хассанаіна, “Христос приземлився в Городні. Євангеліє від Іуди” В. Короткевича, “Євангеліє від Матфея” Т. Брингсвера, “Євангеліє від Марка” і “Фрагменти апокрифічного євангелія” Х. Борхеса та ін.). Змістова поліфункціональність прийому зміщення розповідного центру зумовлює, як правило, багатоплановість викладеного матеріалу, своєрідність сюжетно-композиційної організації твору, тенденційність (суб’єктивність) погляду на загальновідомий контекст.

До таких творів належить і роман Р. Іваничука “Євангеліє від Томи” (1993 –1994), жанровий підзаголовок якого (“апокрифічний”) декларує принципово оригінальну семантико-естетичну сутність авторського задуму. У своєрідному “заспіві” роману, побудованому на часовій інверсії, письменник стверджує змістову домінанту своєї концепції, зорієнтованої на заперечення канонічних євангелій, які, на думку заголовного персонажа, спотворюють істину. Зауважимо також, що прийом розповідної переакцентуації активно використовується світовою літературою і щодо багатьох легендарно-міфологічних структур і змістово спрямований на зруйнування стереотипів сприйняття загальнокультурного матеріалу (“Загадка Прометея” Л. Мештерхазі, “Орфей і…” Г. Носсака, “Жертвоприношення Гелени” В. Хільдесхаймера, “Рука Касандри” З. Юр’єва та ін.).

Для розуміння концепції роману важливий прийом ретроспективної розповіді, який дозволяє письменникові поєднувати, “спресовувати” численні часові контексти, актуалізувати події майже двотисячолітньої давнини з погляду сучасних національно-ідеологічних процесів. Авторське трактування історичних та євангельських подій підкреслено зідеологізоване, більше того, письменник свідомо “націоналізує” історію багатьох великих цивілізацій минулого. Створюється враження, що власне євангельський матеріал потрібний авторові як привід для реалізації свого задуму. Формально об’єктивна авторська розповідь постійно корегується роздумами та оцінками Томи, які поступово формують специфічний ідеологічний підтекст розповіді.

У романі досліджується чи згадується доля багатьох євангельських персонажів та історичних осіб, і в кожному конкретному випадку письменник створює досить складну систему мотивувань чи своєрідних “ілюстрацій”, які пояснюють або все життя новозавітних героїв, або їх конкретні, найбільш важливі діяння. В сукупності всі ці історії “реконструюють” суперечливу картину євангельської епохи з її трагічними злетами й падіннями. Головна ж думка, яка організовує весь матеріал в єдине змістове ціле, полягає в утвердженні любові та милосердя як основоположних характеристик не тільки християнського вчення, а й того нового світу, народження якого почалося з приходом до людей Боголюдини.

У контексті розмови про роман Р. Іваничука “Євангеліє від Томи” розглядається повість письменника українського зарубіжжя Р. Володимира (літературний псевдонім Романа Кухаря) “Андрій Первозванний” (1984) та роман Н. Дзюбенко “Андрій Первозванний” (1999), які побудовані на аналогічних формально-змістових прийомах та проблемно-тематичних рівнях.

У дисертації висловлюється незгода з версією О. Бердника, який у книжці “Тайна Христа” (1996), де один з центральних розділів складає так зване “Євангеліє від Андрія”, намагається представити новозавітні події від імені першопокликаного апостола. Загальна концепція названого твору досить суперечлива і сумнівна; вона не підтверджується жодними авторитетними чи достовірними фактами. Складається враження, що в своїй розповіді автор спирався виключно на власну фантазію, немов боячись відступити від властивого йому творчого амплуа письменника-фантаста. За версією О. Бердника, Марія Богородиця, Святий Йосип, Ісус Христос, Андрій Первозванний та інші євангельські особи походять з України. Вони долають складний і небезпечний шлях до Іудеї, щоби там поринути у вир подій, про які розповідає новозавітна історія.

На основі аналізу творів Р. Іваничука, Р. Володимира, Н. Дзюбенко та ін. автор дослідження доходить висновку, що одним із функціонально значимих прийомів переосмислення новозавітного матеріалу в літературі ХХ ст. виступає зміна оповідного центру, при якому нейтральність, відсторонення оповіді замінюється активною світоглядною позицією оповідача. З погляду канону подібна трансформація євангельського тексту неправомірна і навіть дещо “єретична”. Водночас вона дозволяє якісно підсилити емоційно-психологічний підтекст загальновідомих подій або зображуваних авторською уявою ситуацій.

Інша точка зору на загальновідомі колізії передбачає створення складних художніх моделей, які орієнтуються не стільки на оповідну стилістику (тобто здійснюється багатоаспектна розробка подієвого плану), скільки на поглиблене осмислення і реконструкцію найбільш очевидних недомовок. У світлі сказаного слід відзначити апокрифічні євангелія, відхилені церквою, а також різноманітні художні твори, які за формально-змістовими характеристиками продовжують намічену давніми текстами традицію.

У контексті порушуваної проблеми досить цікавими видаються новели С. Грабара, що входять до циклу із промовистою назвою “Від першої особи”. З одного боку, автор підкреслено орієнтується на класичні формально-змістові традиції жанру, а з другого, – здійснює художню реконструкцію євангельських мікросвітів, кожен з яких будується на домінантній характеристиці або емоційно-психологічному стані. Завдяки цьому численні мікроструктурні компоненти оповіді (образи-деталі, образи-подробиці) отримують складне асоціативно-символічне звучання. Спогади-роздуми Ірода, вигнаного із храму торговця, Симона Киринеянина, розбійника, Петра, Іуди та інших євангельських персонажів, незважаючи на їх деяку, як може видатися, мозаїчність, фрагментарність, поглиблюють тільки намічені авторами Нового Завіту колізії. Оповідальне “Я” новел С. Грабара набуває таким чином аксіологічної самостійності, яка виявляється в різних аспектах: дається власна оцінка загальновідомої ситуації, повідомляється про індивідуальні переживання з приводу того, що бачить оповідач, нарешті, з’ясовується власна позиція всередині світу і пристрастей Ісуса Христа.

Переважна більшість новел циклу С. Грабара має конструктивний аксіологічний характер: учасники новозавітних подій уже зрозуміли весь жах здійсненого. Тому в окремих новелах виразно відчуваються виправдувальні інтонації, оповідачі прагнуть повідомити тільки їм відому суть їх позиції.

Новели С. Грабара відкривають новий аспект звернення сучасної української літератури до загальновідомого матеріалу. Правомірність такого підходу не потребує доведення, цілком очевидна і їх художня вартість. Врешті, “фрагменти” подій, які моделюються в конкретному тексті, помітно оживлюють євангельські схеми. Кожен із оповідачів посідає певне місце в новозавітній картині світу. Їх художнє осмислення в циклі С. Грабара орієнтується на створення драматично складного і суперечливого образу Людини, яка наполегливо шукає відповіді на питання: “Що є істина?”.

У підсумку до другого підрозділу констатується, що значна частина творів української літератури другої половини XX ст., особливо останнього десятиліття (наприклад, романи Р. Іваничука, Н. Дзюбенко, повість Р. Володимира та ін.) при зверненні до матеріалу, прямо чи дотично пов’язаного з християнським контекстом, орієнтується на різні форми втілення національної ідеї. Саме тому українські письменники найчастіше звертаються до найменше розробленої світовою літературою апостольської тематики, особливо в тій її частині, яка має або очевидні, або гіпотетичні виходи на часопростір сучасної України. Звичайно, ті чи інші трактування заслуговують на різні оцінки, але не варто забувати про те, що література і загалом культура нації, яка прагне до самоідентифікації, завжди намагаються виявити й осмислити онтологічні і духовні корені власної історії.

Третій підрозділ – “Образи головних персонажів Нового Завіту і проблема традиції та новаторства в літературі” – присвячений своєрідності трансформації образів Ісуса Христа і Марії Богородиці в українській літературі ХХ ст. Автор дисертації підкреслює, що у проблемі дослідження трансформації євангельського сюжетно-образного матеріалу в українській літературі вирізняється один аспект, що завжди викликає найбільшу полеміку читачів і критиків, які орієнтуються на догматичні підходи. Це стосується проблеми зображення Ісуса Христа в художній літературі, яка з точки зору об’єктивних і суб’єктивних факторів зорієнтована на однозначне тлумачення загальнолюдського євангельського персонажа. Якщо при використанні письменниками образів Іуди, Пілата, Варавви на перший план висувається розробка подієвого плану та створення осучасненої системи поведінкових і морально-психологічних мотивувань, то стосовно образу Ісуса Христа такий підхід дуже рідко дає позитивні з точки зору загальнокультурної традиції наслідки. Адже оточення Месії характеризується передовсім дією (вчинком), тоді як “інструментом” впливу Боголюдини на навколишній світ виступає слово. У світовій літературі мають місце приклади апокрифічних тлумачень образу Месії, але це швидше винятки, ніж загальнокультурна норма (“Остання спокуса Христа” Н. Казандзакіса, “Євангеліє від Ісуса” Ж. Сарамаго, “Євангеліє від Сина Божого” Н. Мейлера та ін.).

Протягом другого тисячоліття світова культура сформувала ряд усталених напрямків звернення до Нового Завіту, які беруть початок у фольклорній стихії, трансформуються художньою літературою, піддаються численним теологічним тлумаченням. Здається, що вже нічого нового створити або придумати неможливо, однак час від часу з’являються концепції, які тією чи іншою мірою порушують загальноприйняті уявлення про канонічний матеріал. Осмислення сутності подібних тлумачень, як правило, відбувається в контексті аналізу коренів тих чи інших традицій, виявляє ті онтологічні основи, які ніколи не втрачають своєї актуальності.

З цього погляду рецепція образу Ісуса Христа українською літературою у своїх основних напрямках відображає тенденції звернення світової культури до євангельського матеріалу. У найбільш загальній формі чітко простежуються своєрідні етапи трансформації основного персонажа Нового Завіту. Це стосується фольклоризації, створення легенд та апокрифів, орієнтації літератури на канон, творчого переосмислення загальновідомих вчинків, ситуацій, мотивувань. Цілком зрозуміло, що при цьому досить суттєву роль відіграє національна специфіка літератури, яка використовує цей матеріал.

Характерно, що ці та інші версії певною мірою орієнтуються на традиції жанру так званих “народних утопій”, які не тільки популяризували канонічний матеріал, але й, що важливіше, виступали своєрідною формою “компенсації” того, що народ не мав і не міг мати в певний період свого існування (“Зворушливе чудо” Е. де Кейроша, “Бланка, Клара та Кандида” Ш. де Костера, “Христос-сіяч” Г. Данилевського, “Христос в гостях у мужика” М. Лєскова, “Як пан собі біди шукав” І. Франка, “Перекази про Христа” С. Лагерлеф та багато інших). Слід також відзначити, що саме ці простонародні трактування Месії суттєво вплинули на літературну трансформацію образу Ісуса Христа в українській літературі кінця ХІХ – ХХ ст. Інакше кажучи, фольклоризація розповіді про Ісуса Христа та його оточення (учнів, антагоністів) орієнтується передусім на зближення Месії із світом звичайних людей, своєрідне “олюднення” його божественної іпостасі. В українській літературі ця тенденція особливо чітко простежується в кінці XIX – на початку XX ст. і в різних варіантах продовжує розвиватися в наступні десятиліття: “Христос на Олімпі” (1898) С. Яричевського, “Легенди і оповідання” (1906) та “По дорозі в Сихем” (1923) К. Гриневичевої, “Сумний Христос” (1928), “Христос і поет” (1928), “Великодня легенда” (1931) О. Дучимінської, “Во дні они...” (1935) та “Подорожній” (1953) Н. Королевої, “Жертва на Голгофті” (1939?) Р. Кедро, “Христос” (1949) В. Сосюри, “Гарфа Леїлі” (1953) К. Малицької, “Хрест” (1976) М. Руденка та ін.

Етап фольклоризації Нового Завіту та створення легенд базувався на принципах народної етики та з активним використанням фольклорної поетики. Певне спрощення євангельських подій і мотивувань полегшувало сприйняття і розповсюдження канонічного матеріалу. Що ж стосується літературних трактувань образу Месії, то українські автори різних часів і особливо у ХХ ст. тісно пов’язують євангельські оповіді та їх аксіологію з драматичними процесами певного періоду, тобто періоду створення тієї чи іншої версії. Однак подібна “націоналізація” аж ніяк не збіднює загальновідомий матеріал. Вона, як правило, здійснюється з урахуванням закономірностей і своєрідності звернення світової літератури до образу Боголюдини.

У різні епохи українська література активно і багатопланово використовувала образ Божої Матері, культ якої склався в Україні відразу ж після прийняття християнства. В різні культурно-історичні епохи українські автори акцентували увагу як на загальноважливих, так і конкретно-національних домінантах цього образу (наприклад, Матір-Україна та ін.). Ця проблема розробляється у таких творах, як “Марія” Т. Шевченка, “Сікстинська Мадонна” й “Коляда” І. Франка, “Прокляття Рахілі” Лесі Українки, “Мати Божа” і “Віщуни” О. Кобилянської, “Скорбна мати” П. Тичини, “Мати Божа у Пілата” Ю. Шкрумеляка, “Молебень до Богородиці” В. Вовк, “Божа Матір” Юрія Клена, “Чорнобильська Мадонна” І. Драча та багато інших.

Образ Богородиці в українській літературі зазнав глибокого переосмислення. Перед читачем постає насамперед образ Скорбної Матері, через який, з одного боку, передаються страждання Божої Матері, а з іншого, – трагізм земних матерів усіх часів. Окрім того, створюються і глибоко сакральні за своїм змістом твори на честь Богородиці.

Окреслені в цьому розділі тенденції і напрямки використання українською літературою новозавітного матеріалу розвиваються і всебічно аналізуються в наступних. Такий розподіл матеріалу, з одного боку, додатково аргументує структурне його розмежування, а з іншого, – надає можливість сконцентрувати увагу на конкретних літературних тлумаченнях, надзвичайно складних і суперечливих колізіях. Подібна структуралізація не руйнує євангельський світ у всіх його божественних і людських виявах.

У другому розділі – “Образ Іуди Іскаріота: своєрідність функціонування євангельського архетипу зради в українському та загальнокультурному контексті” – розглядаються найбільш характерні і змістово значущі трактування образу Іуди Іскаріота, які в багатьох відношеннях систематизують і узагальнюють досить широкий український фольклорний і літературний матеріал. При цьому залучаються трактування образу Іуди Іскаріота в слов’янських, західноєвропейських та інших літературах.

Багатопланове звернення української літератури до євангельського сюжетно-образного матеріалу відзначається складністю концептуальних моделей, які не тільки репродукують древні події, але й, що особливо важливо, прагнуть на цій основі пояснити світогляд і психологію людини ХХ століття. Цілком очевидно, що серед євангельських персонажів найбільший простір для постановки глобальних онтологічних і ціннісних проблем надає образ Іуди Іскаріота. Постать євангельського зрадника давно сприймається світовою культурою в якості загальнолюдського архетипу для моделювання самого феномена зради. Різні культурно-історичні епохи демонструють специфічне ставлення до цього образу – від догматичного до відверто єретичного.

За цей час була розроблена складна і суперечлива система мотивувань зрадництва, створено своєрідний загальнолюдський “портрет” антагоніста Ісуса. Ці пояснення здебільшого орієнтувалися на концепцію “заземлення” персонажа. Вони відзначаються спробами пояснити євангельську ситуацію за допомогою близьких і зрозумілих пересічній свідомості соціально-політичних, ідеологічних і морально-психологічних реалій. Ледь окреслена в оповідях євангелістів колізія накладається на реальний предметно-почуттєвий і тому добре зрозумілий звичайній людині світ. Таємничо-похмурий новозавітний образ розпочинає “повноцінне” літературне життя, заповнене трагічними суперечностями, любов’ю й ненавистю, великодушністю і заздрістю, відданістю і зреченням.

У першому підрозділі аналізуються канонічні, апокрифічні й легендарні версії поведінки Іуди Іскаріота в контексті української народної творчості та літератури. Численні легенди, зорієнтовані на канон або принципово апокрифічні версії, створювалися передусім з метою пропаганди християнських постулатів, а також для здійснення своєрідної системи заборон у поведінці окремої людини і маси. Суть змістової домінанти легенд про Іуду полягає в тому, щоби на рівні народного сприйняття компенсувати лакуни євангельських текстів і показати закономірність зради Іуди. Інакше кажучи, Іуда зрадив Христа не тільки тому, що в цьому полягало його призначення, а й тому, що він з дитинства був мерзотником. У слов’янському фольклорі, на відміну від західноєвропейського, ці легенди носили менш жорсткий, визначально засуджуючий характер. Ця “м’якість” виявилася передусім у широкій національно-побутовій деталізації оповіді. При цьому цілком відчутна дія загальнонаціональної слов’янської психології (на відміну від католицизму і протестантизму, православ’я при всіх недоліках його запровадження в масову свідомість було милосерднішим). Сказане досить об’єктивно пояснює характер функціонування християнських легенд в українській літературі різних епох. Особливістю цього функціонування стало активне використання письменниками фольклорної поетики, обробка різноманітного арсеналу її художніх засобів.

Крім того, відзначається й інша загальнокультурна традиція, яка має місце в слов’янському фольклорі. В епоху Середньовіччя християнська церква намагалася активно впливати на спадщину античної культури. Цей вплив здійснювався в двох напрямках: з одного боку, багато пам’яток античної культури заборонялися або знищувалися, з іншого, – античні тексти відверто пристосувалися для потреб християнської ідеології. Саме цим пояснюється виразна в окремих легендах і відповідних літературних обробках контамінація християнського й античного міфологічних начал. Мова йде про спроби фольклорної свідомості змістовно поєднати древньогрецький міф про Едіпа і євангельські оповідання про Іуду Іскаріота. При цьому антична міфологічна структура набувала чітко виражених негативних звучань. На долю міфологічного персонажа проектувалася семантика євангельського зрадника. Виниклий у результаті цього християнізований варіант едіпівського комплексу характеризувався посиленням психологічного начала і був покликаний відобразити “родовід” Іуди Іскаріота. Даний аспект набуває особливого звучання в контексті тієї уваги, яка приділяється психоаналізу в ХХ ст.

Другий підрозділ присвячено драматичній поемі Лесі Українки “На полі крові”, яка розглядається в контексті української літератури та загальнокультурної традиції. У світовій літературі чітко визначилися основні розробки системи мотивувань найстрашнішої зради в історії людства (жадібність, користолюбство, прагнення соціально вивищитися, відданість національно-визвольній ідеї, обраність Христом, почуття ревнощів тощо). Версії євангельського зрадника в українській літературі ХХ ст. загалом співзвучні провідним тенденціям його переосмислення в світовому художньому контексті, а також відзначаються певними змістово-подієвими та мотиваційними новаціями, про що йде мова в другому розділі роботи. При цьому основна увага відводиться не констатації формальної оригінальності в плані подій, а дослідженню тих онтологічних, поведінкових і аксіологічних аспектів, які визначають розробку екзистенційних домінант характеру новозавітного зрадника.

В українській літературі ХХ ст. образ Іуди посідає принципово важливе місце, що, очевидно, пояснюється комплексом трагічних обставин, які характеризують історію нашого народу.

Однією з перших спроб оригінальної трансформації образу Іуди в українській літературі можемо вважати вірш О. Романової “Юда” (1897), в якому передано складний внутрішньо-психологічний стан Іскаріота після скоєного ним злочину. Поетеса дописує євангельську сцену каяття Іуди.

Сповідь Іуди – досить поширений прийом у світовій літературі. Зокрема, герой роману Г. Панаса “Євангеліє від Іуди” створює і записує власну версію подій Нового Завіту, згідно з якою зради взагалі не було: Іуда стверджує, що виконав бажання Месії, який