Ужгородський національний університет

Алешкевич Ярослав Андрійович

УДК 94 (439) 04/09

КОНТАКТИ УГОРЦІВ

З НАСЕЛЕННЯМ СХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ

В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ужгород - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

БАЛАГУРІ Едуард Альбертович

історичний факультет Ужгородського національного університету,

професор кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

КРІЛЬ Михайло Михайлович

історичний факультет Львівського національного університету

ім. І.Франка, професор кафедри історії слов’янських країн

кандидат історичних наук,

ШОВШ Калман Калманович

ректор Закарпатського Угорського педінституту, м.Берегово, Закарпатська обл.

Провідна установа:

Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича, МОН України, м.Чернівці

Захист відбудеться “ 22 ” листопада 2002 р. о 14.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 61.051.04. Ужгородського національного університету за адресою: 88000 м.Ужгород, вул.Університетська, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Ужгородського національного університету за адресою: 88000 м.Ужгород, вул. Капітульна, 6.

Автореферат розісланий “18” жовтня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук І.М. Ліхтей

І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Переселенню угорців із регіону Приуралля до Тисо-Дунайської низовини в добу раннього середньовіччя та широкому спектру проблем, які були пов’язані із цим явищем, приверталась підвищена увага дослідників. Однак, не зважаючи на це, до нашого часу жодна з цих проблем не була остаточно розвязана. Серед негативних факторів, які впливали на подібне становище, з одного боку була політична та ідеологічна конюктура, яка, керуючись концепцією “інтернаціональних, дружніх зв’язків між братніми народами”, часто вдавалась до прикрашення фактів, а також свідомо уникала та замовчувала так звані “конфліктні питання”, які безперечно мали місце у системі контактів між угорцями та окремими народами Європи; з іншого - суперечливість відомостей письмових, археологічних, антропологічних джерел, що неодноразово спричиняло досить вільне їх тлумачення. В кінцевому рахунку, вказані недоліки не дозволяли обєктивно досліджувати проблеми стосунків між угорцями та населенням Східної, Центральної та Південно-Східної Європи.

В дисертації робиться спроба комплексного розгляду проблем контактів між угорцями, які перебували в процесі переселення та напередодні утворення Угорської держави, з різноманітними народами Європи. Крім цього, автор намагається визначити рівень та глибину трансформацій, які відбулися завдяки цим контактам в політичній, господарсько-побутовій, соціальній та духовній сферах життя угорського суспільства.

Актуальність теми дисертації очевидна з огляду на відсутність нових комплексних досліджень з цієї проблематики. Крім цього вона обумовлена як потребою введення в науковий обіг нових джерел (зокрема, археологічних знахідок останнього десятиліття ХХ ст.), так і необхідністю зробити підсумок наявних на сьогодні поглядів та підходів в оцінці різноманітних контактів між угорцями та народами Європи в добу раннього середньовіччя.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період від початку угорського переселення з регіону Південного Приуралля (з IV ст.) до заснування Угорської держави (1000 р.). Нижня хронологічна межа визначається необхідністю розглянути політичну та етнічну ситуацію в регіоні існування Magna Hungaria, яка небезпідставно вважається прабатьківщиною угорців та визначити причини, що спонукали угорців до переселення у західному напрямку, а верхня - обмежується 1000 роком (подіями, пов’язаними із коронацією Іштвана І та проголошенням Угорського королівства), що символізувало собою перехід угорців на нову ступінь політичної, етнічної, господарської, суспільної та культурної зрілості.

Що ж стосується територіальних меж, то вони включають досить великий ареал - від Південного Приуралля (тут відбувалося формування мадярської етнолігвістичної спільноти), степової та лісостепової смуги Східної Європи (де угорці активно вступали в контакти із кочовими та напівкочовими народами - болгарами, хазарами та аланами, а також із осілими східнослов’янськими племенами) до Карпатських гір та межиріччя Тиси і Дунаю (де угорці встановили контакти із місцевим словянським, волоським та аварським населенням і вступили у стосунки із державами Центральної Європи та Балкан).

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відображає напрямок науково-дослідної роботи кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Ужгородського національного університету, пов’язаний із вивченням історії зарубіжних народів та країн в період середньовіччя. Одним із аспектів роботи кафедри є вивчення давньої історії угорців та міжнародних відносин зазначеного періоду.

Мета і завдання дослідження. Головною метою даного дослідження є визначення характеру та результатів контактів між угорцями в процесі переселення та напередодні утворення держави, із населенням Східної та Центральної Європи в добу раннього середньовіччя. Відповідно до методологічних підходів, які використано в роботі, автор намагається в контексті головної мети вирішити ряд принципових завдань:

- визначити ступінь та специфіку розвитку угорських племен до початку переселення і причини, які спонукали угорців вдатися до цього кроку;

- визначити напрямки та хронологічні межі двох хвиль переселення угорців;

- надати характеристику контактам угорських переселенців із кочовим, напівосілим та осілим населенням Східної Європи (тюрками та східними словянами) у політичній сфері;

- охарактеризувати рівень політичних взаємин угорців із населенням Середнього Подунав’я, Південно-Східної та частково Західної Європи, прослідкувати шляхи втягування угорців у систему регіональних міждержавних стосунків;

- проаналізувати глибину впливів народів Європи на подальшу еволюцію соціальної структури угорського суспільства, форм управляння, трансформацію господарської діяльності, побуту, духовної культури та поховальних традицій угорців.

Об’єктом дисертаційного дослідження є процедура встановлення, перебіг та результати контактів, які склалися між угорцями та населенням Східної і Центральної Європи у політичній, господарсько-побутовій, соціальній та духовній сферах в добу раннього середньовіччя. .

Предметом дослідження є фактори, які спричинили встановлення та подальший розвиток політичних, господарсько-побутових, культурних та релігійних контактів між угорцями та населенням Східної і Центральної Європи в добу раннього середньовіччя. Лише докладне вивчення дозволить зрозуміти їх природу, сутність та впливовість на “поведінку” угорців, які опинялися на різних етапах свого переселення в оточенні більш цивілізованих та зрілих у соціальному і культурному плані народів.

Методика дослідження. Робота виконана з використанням порівняльно-історичного методу. Вибір методики дослідження визначався із урахуванням комплексного підходу до аналізу наявних в розпорядженні дослідника джерел (письмових, археологічних, лінгвістичних), досягнень історіографії, їх критичної обробки та застосування порівняльних технологій. Останнє положення базується на розумінні того, що контакти із населенням Східної та Центральної Європи в значній мірі лише прискорили процес саморозвитку угорської етнічної спільноти, дозволили їй максимально швидко наблизитися до рівня тогочасної європейської цивілізації, але при цьому зберегти унікальність своїх звичаїв, мови та традицій.

Наукова новизна отриманих результатів полягаює у тому, що вперше у вітчизняній історіографічній науці проводиться комплексне дослідження проблем ранньосередньовічних контактів між угорцями, які перебували у стані переселення та напередодні утворення своєї держави, із населенням Східної та Центральної Європи у політичній, господарсько-побутовій, соціальній, релігійній та інших сферах. Розглянуті в цілісному вигляді специфіка стосунків із конкретними народами вказаного регіону. До наукового обігу були введені нові дані археологічних досліджень ранньосередньовічних угорських пам’яток. Вперше у вітчизняній історіографії процес становлення ранньосередньовічного угорського суспільства та державності розглядається як результат довготривалого процесу саморозвитку цієї спільноти, який вдало поєднався із активізуючою силою впливів різних народів.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичні розробки дозволяють більш об’єктивно переглянути і переоцінити багато існуючих положень і тверджень щодо специфіки контактів угорців із цілим рядом народів Східної та Центральної Європи. Практичне значення роботи полягає у тому, що методологічні підходи, апробовані в роботі, можуть бути використані при вивченні кола проблем, пов’язаних з історією стосунків між представниками кочового та осілого світів. Фактичний матеріал може бути використаний для підготовки навчальних курсів з історії Угорщини та України, історії міжнародних відносин в добу раннього середньовіччя, спецкурсів, курсових та дипломних робіт.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача, яка була викладена в кількох публікаціях у наукових періодичних виданнях.

Апробація результатів. Окремі аспекти дослідження обговорювались на засіданнях кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Ужгородського національного університету. Основні положення дослідження були апробовані на міжнародних, республіканських і міжвузівських наукових конференціях, зокрема: на V Міжнародній археологічній конференції студентів та молодих вчених (Київ, 1997), VI Міжнародній археологічній конференції студентів та молодих вчених (Чернівці, 1998), Науково-теоретичній конференції, присвяченії 55-й річниці заснування Ужгородського державного університету та історичного факультету (Ужгород, 2000), Науковій конференції, присвяченії 90-річчю від дня народження Федора Потушняка (Ужгород, 2000), Науковій конференції викладачів історичного факультету (Ужгород, 2000), Міжнародному науковому симпозіумі, присвяченому 70-річчю від дня народження професора Балагурі Е.А. (Ужгород, 2001), 55 - 56-тій підсумкових конференціях професорсько-викладацького складу Ужгородського університету (Ужгород, 2001-2002).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлено у 7 публікаціях без співавторства і в 1-й публікації у співавторстві, з них 6 зареєстрованих ВАК України.

Структура роботи. За своєю структурою робота складається із вступу, трьох розділів, висновків (193 стор.), списку використаних джерел та літератури (16 стор., 216 найменувань) та додатку (18 ілюстрацій). Загальний обсяг роботи 209 стор.

ІІ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано вибір теми та її актуальність. Вказані хронологічні та територіальні межі, визначено обєкт, предмет, методологію, мету та завдання дослідження. Показано зв’язок роботи із науковими програмами, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів. Подається перелік публікацій з теми, що досліджується.

Розділ І. “Джерела та стан вивчення проблеми контактів угорців з населенням Східної та Центральної Європи в добу раннього середньовіччя”. Ранньосередньовічну історію угорців, які під час переселення вступали в різнопланові контакти з народами Східної і Центральної Європи, неодноразово реконструювали за допомогою наявних пам’ятників писемності, лінгвістики, антропології та археології. На жаль, інформація, яка міститься в кожному з цих видів джерел, по-свому епізодична, і тому, відновити перебіг подій можна лише за допомогою їх комплексного аналізу. Це дозволяє визначити глибину впливів окремих народів Східної та Центральної Європи на політичну, господарську, соціальну, культурну та релігійну сторони життя.

Специфіка ранньосередньовічної історії угорців полягала у тому, що власних письмових джерел (хронік, літописів), які б стосувалися опису епохи переселення та надбання нової вітчизни вони не залишили. І тому відомості про них можна отримати з повідомлень іноземних авторів - сучасників тих подій - арабських, слов’янських, візантійських та германських літописців, істориків, географів та політиків. В основному панують чотири напрямки оцінки угорців - помірковано-ідеалістичний, поміркований, критично-поміркований та ідеалістичний.

Прояв помірковано-ідеалістичного напрямку найбільш помітним є у творах східних істориків та географів, які з уподобанням відносились до “степових лицарів”, їх норовів, звичаїв, традицій та зовнішності. Поміркованістю оцінки угорців відрізняється східнослов’янський літописець, який обмежувався лише констатацією факту контактів між угорцями та слов’янськими народами Європи. Можливо, такий підхід, був обумовлений обмеженістю інформації. Критично-поміркований підхід, який поєднується з повним несприйняттям та зневагою до будь-якого варварського народу, панує серед авторів, країни яких були розташовані поряд з угорцями та страждали від їх набігів (Візантійська імперія, Італія, Східно-Франкське королівство та ін.). Ідеалістичний напрямок представляє одне джерело - угорський “Анонім”, автор якого не вдавався у детальний аналіз подій, але із зрозумілою симпатією ставився до історії та діянь угорців.

Незважаючи на вказане різноманіття поглядів та підходів щодо оцінки угорців та їх дій, всі письмові джерела поєднував між собою в різній степені фактор зацікавленості угорцями.

В оцінці угорців східними авторами присутній помірковано-ідеалістичний відтінок. Цьому сприяли елементи угорського стилю життя та побуту, що в сукупності співпадало або дуже наближалося до ідеалів народів Близького Сходу та Центральної Азії. Крім того, араби та перси не зазнали жодного угорського набігу, і тому критикувати їх на цій підставі не було сенсу. Відомості про угорців містяться у творах арабських географів та істориків середини ІХ - Х ст.: Ібн-Русте, Ал-Гардізі, Ал-Марвазі, Мухаммеда ал-Катіби та у автора анонімного трактату на перській мові “Худуд ал-алам мін алмашрік іла-л-магріб”. Враховуючи ідентичність наявної в джерелах інформації та спрощеного стилю викладу, можна отримати достатньо чіткі відомості щодо території розселення угорських племен у Північному Причорномор’ї, їх соціальний устрій, звичаї, вірування та про відносини з сусідніми народами. “

Повість минулих літ” становить собою цінне джерело з історії не тільки східних слов’ян, але й інших народів, які в той час мешкали у степовій зоні Східної Європи, у тому числі і угорців. Згідно з текстом літопису всього відбулося два великі контакти між русичами та угорцями (у першій половині VII ст. та у кінці ІХ ст. (898 р.)). Можна припустити, що військове протистояння між угорцями і русичами мало епізодичний характер.

Середньовічних візантійських джерел ІХ - Х ст., в яких би згадувалися угорські племена та подавалася оцінка їх відносин із сусідніми народами, не так вже і багато. Серед них виділяються твори двох візантійських імператорів - Лева VI Мудрого - “Тактика” (написаний після 904 р., але не пізніше 912 р.) та Костянтина VII Багрянородного “Про керівництво імперією” (948 - 952 рр.). У “Тактиці” подавалася детальна інформація про манери нападів угорців, їх військові здібності, специфічні риси характеру, відношення до полонених.

Цікаво, що для позначення угорців, Лев VI, а згодом і Костянтин Багрянородний, вживали етнікон “турки” (“тюрки”), а не “мадяри”. Назву “турк” (“тюрк”) почергово використовували по відношенню до різних народів, зокрема - хозар (ІХ ст.), угорців (ІХ - ХІ ст.), сельджуків (ХІІІ ст.).

Роки правління мператора Костянтина Багрянородного (945 - 959) небезпідставно вважаються періодом політичної та військової могутності Візантії. В творі “Про керівництво імперією” - “De administrando imperio” Костянтин повністю присвятив угорцям (“туркам”) 38-у та 40-у глави свого твору. Автор намагався докладно вивчити угорську систему внутріплемінного управління та визначити роль і місце правителів, по відношенню до яких використовував візантійську титулатуру.

Четверта і остання група наративних пам’яток, в яких містяться згадки про угорців та характеризуються їх стосунки з сусідніми народами, представлена кількома трактатами, хроніками та анналами ІХ - ХІІІ ст., зокрема, “Баварським географом” (приблизно 850 р.), “Хронікою Галла Аноніма” (1113 - 1116 рр) та “Великою Польською хронікою” (ХІІІ - XIV ст.). На жаль, в жодному з них порівняно мало конкретики, а та інформація, яка є в нашому розпорядженні, виявилась досить обмеженою, критичною та занадто суб’єктивною. Як виняток в сонмі ранньосередньовічних європейських письмових джерел слід розглядати угорську хроніку - “Діяння угорців” - “Gesta Hungarorum” (приблизно 1196 - 1203 рp.), автор якої досить оригінально підходив до трактування взаємодії угорців з сусідніми народами.

Крім ранньосередньовічних наративних пам’яток, відомості про угорців під час переселення та їх контакти із народами Європи, можна отримати досліджуючи еволюцію угорської мови. Контакти між народами спричинили масову появу мовних запозичень передусім на рівні термінології господарської діяльності та побуту, а також топонімів, гідронімів та етнонімів.

Незважаючи на те, що за останнє століття антропологами була проведена колосальна робота з реконструкції фізичного типу угорців доби раннього середньовіччя, антропологічні матеріали являють собою другорядний вид джерел. Угорці Південного Приуралля, в силу свого географічного місця розташування із самого початку являли собою змішаний антропологічний тип, ознаки якого коливались в залежності від чергового напливу європeїдів чи монголоїдів. Чим далі угорці просувалися на Захід, тим жвавішими були їх контакти з європеїдами. У звязку з цим відбувалися процеси поступової втрати монголоїдних рис і надбання європеїдних ознак.

В останній час суттєво змінюється погляд на археологічне джерело, коли фактологічне відношення поступається місцем сприйняття його історичної інформативності в комплексі, причому в категоріях адекватних уявленням часу, що вивчається. Незважаючи на всю свою розпорошеність, археологічні памятки представників кочового світу (до якого відносилися і угорці) розміщені в межах так званих локально-часових культур. Досить докладно та планомірно вивчаються угорські памятки на території сучасної Закарпатської області. Наприклад, могильника у селищі Чома (Берегівський район). На протязі кількох археологічних сезонів був зібраний багатий речовий матеріал. Імпульсом для активізації подальшого дослідження було святкування 1100-річчя приходу угорців у Тисо-Дунайську низовину (1996 р.).

Дослідження контактів між кочовими та осілими народами, які перебували на різних ступенях політичної, господарської, соціальної та культурної зрілості, було і залишається актуальним в історичній науці. Починаючи з другої половини ХІХ і на протязі ХХ ст., завдяки перекладу текстів письмових джерел та появі матеріалів археологічних експедицій, з’явилася можливість визначити перелік питань, які викликають підвищену увагу в середовищі науковців:

- поглиблене дослідження наявних в розпорядженні істориків і пошук нових письмових, археологічних та мовних джерел з вказаної проблематики;

- вплив різних чинників на процес формування угорської мовної та етнічної спільноти, її розселення у Приуральському регіоні та існування першого додержавного об’єднання угорців - Magna Hungaria;

- перехід угорців до кочового способу життя, встановлення політичних, господарських та культурних контактів з представниками тюркського світу Східної Європи та утворенням Причорноморських угорських країн Леведії та Ателькузу;

- встановлення перших контактів угорців із східними словянами та розвиток стосунків із Київською Руссю;

- переселення угорців у Тисо-Дунайську низовину та реконструкція їх відносин із населенням регіону;

- визначення місця і ролі угорців як невід’ємного елементу системи міжнародних стосунків у Центральній Європі напередодні утворення Угорського королівства;

- вплив народів Східної та Центральної Європи на трансформацію господарської та побутової сфер життя угорських племен (поширення нових видів господарської діяльності, зокрема, землеробства та ремесла);

- реконструкція соціальної сфери та системи управління угорського племінного союзу напередодні утворення ранньофеодальної Угорської держави;

- вплив народів Східної та Центральної Європи на духовне життя угорців (реконструкція поховального обряду, первинних вірувань та поширення світових релігій в угорське середовище).

Слід відзначити, що серед істориків по сьогоднішній день відсутня тенденція висвітлення вказаної проблеми комплексним методом. Наведена далі інформація підтверджує той факт, що історики віддають перевагу поглибленому вивченню конкретного питання.

Дослідженням історії угорців на основі письмових та археологічних джерел займалися російські дослідники Д.А.Хвольсон, В.В.Бартольд, Б.Н.Заходер, Т.Левицкий, С.А.Плетньова, В.Д.Шушарин.

Найбільш важливим з точки зору впливу на всю подальшу історію угорців виступає питання формування угорської мовної та етнічної спільноти, її розселення у Приуральському регіоні та локалізації території Magna Hungaria. Фактично, це і є питання про “прабатьківщину” угорців. В контексті розгляду цього питання варто виділити збірку наукових праць радянських та угорських дослідників О.Н. Бадера, Ч.Балінта, В.Ф.Геннінга, А.П. Смірнова, І.Ерделі та ін. - “Проблемы археологии и древней истории угров” (М.: Наука, 1972).

Перехід угорців до кочового способу життя, який був викликаний встановленням контактів з представниками тюркського світу Східної Європи був найбільш помітною подією в історії угорців. Конкретних досліджень з історії угорців, які перебували в степах Східної Європи, де вони вступали в контакти з тюрками та здійснили дві спроби заснувати свої держави Леведію та Ателькузу дуже мало. Серед них виділяються праці Д. Паулера, К.Цегледі, Е.Молнара та сучасного дослідника М.К.Юрасова.

Угорські племена на протязі кількох століть були невід’ємною частиною кочового степового світу, який безперечно наклав відбитки на різні сфери їх життя, побут, мову і т.д. Закономірності з одного боку непростого, а з іншого - оригінального життя та побуту кочовиків східноєвропейських степів досить докладно описали у своїх наукових працях такі дослідники як - Л.Н.Гумільов, Г.А.Федоров-Давидов, С.А.Плетньова, М.І. Артамонов.

Проблеми стосунків угорців із східними словянами, а пізніше - із Київською Руссю, висвітлені у дослідженях Г.І.Магнера, П.Толочка та В.П.Шушарина.

Переселення угорців у Тисо-Дунайську низовину відкрило новий етап їх контактів з народами Центральної та Південно-Східної Європи. Поява кочового етнічного елементу в середовищі переважно словянського осілого населення не могло не відбитися на характері стосунків між ними. Зрозуміло, що це стало об’єктом підвищеної уваги науковців - К.Я.Грота, Р.Марсіної та А.Барти.

Після встановлення політичного і військового домінування у Середньому Подунавї та серії грабіжницьких походів в різні частини Європи, угорці почали сприйматися як складова частина системи міжнародних стосунків. Саме цьому питанню присвячена низка наукових праць угорських дослідників І.Бони, І.Фодора, Д.Дьорффі, Д.Крісто та П.Кіралі, а також російського історика М.К.Юрасова.

Контактуючи на протязі кількох століть з населенням Східної та Центральної Європи, угорці повинні були зазнати суттєвого впливу на господарську, побутову та соціальну сфери життя. Стосовно цієї проблематики варто виділити діяльність таких дослідників як В.Арендта, А.Барти, І.Гедана, Л.Ковач та ін. Соціальні стосунки, виділення нових верств населення та вплив на прискорення темпів руйнації сталих традицій досить повно описані в дослідженнях С.М.Амброза та Г.А. Федорова-Давидова. Еволюцією нової для угорців жупної системи адміністративного управління територіями займався дослідник В.П.Грачов.

Контакти з народами Східної та Центральної Європи не могли не відбитися на такій консервативній сфері життя як духовна. Реконструкція поховального обряду та первинних вірувань кочових народів дуже важлива, оскільки матеріальні пам’ятки (поодинокі могили та поховальні комплекси) досить важко фіксуються та ідентифікуються. Теоретичні положення стосовно еволюції поховальних звичаїв кочовиків докладно викладені у працях Н.С.Алексеєва, А.В.Криганова, В.К.Міхеєва, В.А.Кореняко, І.Діосегі та Ч.Балінта.

На завершення історіографічного огляду з приводу проблеми контактів угорців з населенням Східної та Центральної Європи в добу середньовіччя можна констатувати: незважаючи на те, що до її розв’язання підключилося багато істориків з різних країн, загального дослідження серед них поки що немає. Саме тому назріла необхідність у комплексному вивченні названої проблеми.

Розділ ІІ. “Політичні контакти угорців з народами Східної, Центральної та Південно-Східної Європи в добу переселення та напередодні утворення Угорської держави”. Донині залишається спірним і остаточно не з’ясованим питання щодо географічної локалізації території першого додержавного об’єднання угорців Magna Hungaria - “Великої Угорщини”. Ареал поширення угорських памяток майже завжди охоплював одну і ту ж саму територію, яка була обмежена річками Кама, Біла та Чусова (в основному територія сучасної Башкирії). Відносно ізольований розвиток населення Великої Угорщини був перерваний у IV ст. переселенням конгломерату тюркських народів. Контакти угорців з тюрками в політичній сфері виявилися досить серйозними – вони призвели до появи частини угорських племен (несторівські “білі угри”) у Північному Причорномор’ї та Середньому Подунав’ї вже на початку V ст. Якщо кількома словами визначити характер цього руху, то він, враховуючи обставини, був спонтанним за походженням та майже безперервним у часі. Окремі спорадичні спалахи переселенського руху не припинялися навіть після розпаду Гуннської імперії (454 р.) та утворенням на її уламках кількох тюркських державних об’єднань, зокрема Західнотюркського каганату, а пізніше Великої Болгарії та Хазарії. Фактично у складі населення кожного з перерахованих утворень завжди був присутній домішок угорських етнічних елементів.

Після розгрому та переселення болгар у степах Північного Причорноморя та Північного Кавказу запанували хазари, які не один десяток років впливали на політичний, господарський та соціальний розвиток угорців. Оскільки Хазарія в добу найбільшого розквіту контролювала величезну територію, то етнічний склад її населення був досить різноманітним, фактично каганат був взірцевою федерацією кочових спільнот.

У кінці VII - початку VIII ст. відносна стабільність життя Південноуральського регіону була перервана черговим напливом тюркського населення - територія Великої Угорщини стала зоною контактів між угорцями та башкирами. Тиск з боку останніх спричинив другу хвилю переселення угорців, яка розпочалася на межі VIII - IX ст.

Просуваючись по віддалених північних територіях Хазарії, угорці зробили велику зупинку у Верхньому Подонні на території Мещери (район сучасних Тамбовської та Воронезької областей Росії), де вперше зіткнулися із східнослов’янськими в’ятичами. Тут був укладений військово-політичний союз між сімома угорськими племенами, який отримав назву - Гетумогер (Hetumoger). Звідси у кінці 20-х рр. ІХ ст. військові загони угорців майже без перешкод дісталися Дніпра.

Місцеве східнослов’янське населення лісостепової смуги досить довго було об’єктом угорських нападів. Арабські та перські письмові джерела насичені повідомленнями про жорстокі сутички з землеробським населенням Східної Європи, про захоплення словян у полон і про торгівлю полоненими.

Угорці припинили набіги на східнословянське населення у звязку із появою у степах Північного Причорноморя нового кочового народу - печенігів. Завдяки великим військовим зусиллям, хазарам вдалося нанести кілька поразок печенігам, але поставити їх під свій контроль вони так і не змогли. Опинившись під загрозою залишитися сам на сам з печенігами, угорці змушені були переселитися у Приазов’я і перейти на становище федератів Хозарії. Після переселення у Приазовя угорці заснували там свою “країну” - Леведію. З історичної точки зору час існування Леведії був дуже коротким. Наприкінці 60-х років ІХ ст. угорці зазнали чергової агресії з боку печенігів і змушені були вдатися до нового переселення за Дніпро. У західній частині Північного Причорноморя в степах між річками Південний Буг та Прут вони заснували нову “країну” - Ателькузу, яка за своїми ознаками була копією Приазовської Леведії.

Втеча угорців за Дніпро не звільняла їх від загрози печенізьких нападів. Потреба у створенні антипеченізької коаліції і відкритті “другого фронту” підштовхувала хазарських правителів до переговорів з Леведієм, які в кінці-кінців виявилися безрезультатними. Переважна більшість угорців не проявляла бажання переходити у залежность від хазар і виявила довіру Арпаду - представнику нової генерації, молодого, енергійного, амбітного та дійового лідера. Перші зовнішньополітичні кроки Арпада (біля 890 р.) та його співправителя Кусана (Курсана) свідчили про остаточний розрив відносин між хазарами та угорцями, які відтепер не бажали, навіть формально, визнавати першість Хазарії в степах Східної Європи і поступово переорієнтовувалися на Візантію.

Головними причинами військової поразки угорців і повного розорення їх родинних вогнищ в Ателькузу (895 р.) були результати далекоглядної та прагматичної політики болгарського царя, який шукав засоби послаблення могутності візантійсько-угорської коаліції. Поразка угорців в Північному Причорноморї знову поставила на порядок денний питання про подальшу долю угорського племінного обєднання.

Після переселення за Карпати, угорці намагалися укріпитися у регіоні межиріччя Тиси та Дунаю. Відомості письмових джерел та археології дозволяють встановити, що для регіонів прилеглих до середньої течії Тиси та Дунаю, їх межиріччя, а також для значної частини Трансільванії була притаманна етнічна строкатість, яка сформувалась внаслідок проживання тут невеликого за чисельністю романізованого догунського населення, кочових аварських племен і постійного проникнення в ці райони болгар та слов’ян.

Проникнення угорських племен другої хвилі переселення у Тисо-Дунайську низовину розпочалося у 896 р. і відбувалося трьома напрямками. За період з 896 до 900 рр. угорці повністю оволоділи регіоном Середнього Подунавя та значною частиною Трансільванії. Після того, як угорці оволоділи новими територіями почався новий етап їх контактів з народами Європи, який характеризувався з одного боку значною конфронтацією та грабіжницькими походами, а з другого - поступовим втягненням угорців у європейську політику, дипломатію та матримоніальні зв’язки.

Починаючи з 862 р., угорці здійснили біля 50-ти походів у різні райони Центральної, Південно-Східної та Західної Європи. Розклад тодішніх політичних сил в Центральній Європі та на Апеннінському півострові дозволяє стверджувати, що в ролі ініціатора походів і покровителя угорців могла виступати Візантійська імперія, яка докладала всі зусилля для повернення свого колишнього політичного впливу.

Щодо специфіки політичних стосунків угорців із франками, то їй потрібно приділити підвищену увагу, оскільки політика східно-франкського короля Арнульфа (887-899) девчому сприяла активізації походів угорців на окремі регіони Європи. Фактично східні франки перехопили у Візантії роль координатора подальших дій угорців, що згодом вилилось у створення військового союзу, спрямованого проти Великої Моравії. На протязі з 902 - 907 рр. угорці здійснили кілька вдалих набігів на великоморавські землі в результаті яких вони зайняли східну частину країни. На протязі перших десятиліть Х ст. на нові землі активно здійснювалась угорська колонізація.

Від нападів угорців страждала не лише Центральна та Західна Європа. Досить привабливими для угорців залишалися райони та країни, що були розташовані на південь та південний-захід від Тисо-Дунайської низовини - Болгарське царство та Візантійська імперія.

На початку 50-х рр. Х ст. активність угорців вступила в фазу згасання. Остаточне припинення угорських грабіжницьких походів на країни Західної Європи відбулося після битви під Аугсбугом на річці Лех (10 серпня 955 р.). Грабіжницькі напади на Фракію (958 та 962 рр.) та участь угорців у походах київського князя Святослава (964 - 972) на Болгарію та Візантію (967 - 971 рр.) сприймалися в Константинополі як останні прояви войовничості і агресивності угорців на Балканах. Політична ситуація другої половини та кінця Х ст. суттєво відрізнялася від тієї, яка була на початку століття. Змінилася Європа, з’явилися нові політичні центри, формувалася відповідна система міжнародних відносин, яка відбивала у своїх основних рисах змінений розклад сил у Європі.

Таким чином, політичні контакти між угорцями та населенням степової і лісостепової смуги Східної Європи тривали на протязі кількох століть. Досить тривала зупинка у Північному Причорномор’ї не тільки сприяла поступовому втягуванню угорців у політичні відносини з хазарами, східними слов’янами та ромеями, а й впливала на формування у них відповідного рівня самооцінки та визначення свого місця серед народів Східної Європи з точки зору наявних етнічних стереотипів. Своєю появою (896 р.) у регіоні Тисо-Дунайської низовини, угорці внесли суттєві корективи в існуючу етнічну і політичну ситуацію. У стосунках з населенням низовини і країнами Центральної, Південно-Східної та Західної Європи, угорці величезну роль відводили силовим прийомам. Їх грабіжницькі набіги і майже піввікова “угорська загроза” в тій чи іншій мірі впливали на хід розвитку окремих держав регіону та долю їх правителів. Військові поразки у 955 та 970 рр. примусили угорців переглянути свої стосунки із сусідами, вгамуватися і активно підключитися до будівництва нової системи міжнародних стосунків.

Розділ ІІІ. “Вплив народів Східної та Центральної Європи на еволюцію господарської діяльності, соціальну структуру та духовну сферу життя угорців”. На вибір форм господарської діяльності традиційно впливають кілька суттєвих чинників природного і антропогенного характеру: зміни клімату, зростання популяції чи винищення деяких видів промислових тварин і рослин, скорочення обсягів харчових ресурсів, за рахунок збільшення чисельності населення, опосередкований чи безпосередній вплив контактів з носіями інших форм господарювання та побуту. Глибину та наслідки проникнення в угорське середовище господарських та побутових традицій населення Східної і Центральної Європи можна прослідкувати при допомозі комплексного вивчення археологічних матеріалів, письмових джерел та данних лінгвістики.

Матеріальні залишки археологічних культур Південного Приуралля засвідчують, що господарська діяльність та побут угорців Magna Hungaria зовсім не зазнавали зовнішніх впливів і тому їм були притаманні циклічність, надмірна архаїчність та мінімалізм.

Перші, без перебільшення революційні, зміни відбулися у господарстві угорців після приручення коня. Кінь виявився єдиною свійською твариною, яку угорці почали розводити автохтонно, тобто без впливів з боку інших народів. Справжній бум в угорській господарській діяльності, побуті і, відповідно, у стилі життя, відбувся після встановлення контактів з представниками тюркського світу. Поступово розширювалась їх база, змінювався харчовий раціон - і все це було пов’язано з переходом до нового виду господарювання - кочового скотарства.

Всю еволюцію кочового господарства угорців можна розкласти на три стадії: 1)табірна (VІ - VIII ст.); 2)стадія сезонного перекочування (ІХ ст.); 3)напівосіле кочування (X - XI ст.). В хронологічному плані кожна із вказаних стадій співпадала з основними етапами історії угорських племен, повязаних з їх рухом на Захід.

Ще під час другої стадії кочівництва, угорці вперше у своїй історії здійснили спробу займатися землеробством, що було першим кроком на шляху до остаточного осідання. Всю землеробську традицію угорців можна поділити на дві нерівні за часом та змістом фази: 1)початкова, яка тривала на протязі перебування угорських племен у Північному Причорномор’ї; 2)основна, яка відродилася після невеликої перерви вже на території Тисо-Дунайського басейну і яка, фактично, продовжується по-сьогодні.

Поступово, різноманітні форми зв’язків, які складалися між угорцями і слов’янським населенням Середнього Подунав’я, стимулювали процес появи унікального явища - слов’яно-угорського господарського симбіозу. Окремі елементи такого господарського синтезу, звичайно із своєю специфікою, спостерігалися в усіх об’єднаннях, які виникали на основі поєднання двох протилежних за суттю форм господарювання - у Хазарії, Болгарії, а пізніше і в Угорщині.

Про зміни в побуті угорців свідчать пам’ятки матеріальної культури. Передусім - житло, гончарна справа, металообробка, виготовлення одягу, ювелірна справа та ін. Поява постійних поселень, а пізніше - міст, які символізували собою торжество осілого способу життя, дозволила угорцям піднести рівень своєї ремісничої діяльність на значно вищій рівень.

Торгівля та торгівельні зв’язки з часів гуннської навали і до середини VII ст., у Північному Причорномор’ї та Тисо-Дунайській низині знаходилися у стадії занепаду і глибокого застою. Однак, саме в таких умовах і зародилась власне угорська торгівля, яка поки що носила характер простого обміну. Перебування у степах Північного Причорномор’я дозволило угорцям ознайомитися із тогочасними обіговими грошовими одиницями. Склалася ситуація, коли ні угорець-кочовик, ні осілий словянин вже не могли обходитися без товарів та продуктів, які кожен з них отримував в результаті торгівлі з носієм протилежного господарського устрою.

Завдяки вказаним факторам, угорцям за кілька століть вдалося подолати шлях від максимально спрощених форм лісового господарства Уральського регіону до більш прогресивного кочового скотарства та побуту східноєвропейських степів, а пізніше, вже під час перебування в Тисо-Дунайській низовині - вдало поєднати елементи тваринництва та землеробства і остаточно перейти до осілого способу життя.

Використовуючи уривчасті повідомлення письмових джерел та проводячи порівняльний аналіз, можна не лише максимально точно реконструювати еволюцію соціальної структури та системи управління угорської спільноти під час переселення цього народу з Приуралля до Тисо-Дунайської низовини, а й зафіксувати час, масштаби та глибину змін, яких зазнало їх суспільство завдяки контактам з окремими народами.

Очевидно, що напередодні переселення первинною ланкою у соціальній будові угорського суспільства був патріархальний рід, в якому влада над всіма його членами була сконцентрована в руках батька чи чоловіка. В умовах зростання жорстокої конкурентної боротьби за природні ресурси, поширення набув процес єднання кількох дрібних угорських родів для захисту своїх господарських інтересів, у більш великі об’єднання, на чолі яких знаходився головний рід. Така ситуація існувала в угорському середовищі досить довгий час і зазнала суттєвих трансформацій після появи перших ознак, притаманних станові військової демократії. Саме з цього часу угорське суспільство в соціальному плані почало являти собою поєднання одразу двох систем, що співіснували паралельно - общинно-кочової та військово-кочової.

В процесі переселення в угорців склалася своєрідна форма правління, в основі якої знаходився яскраво виражений дуалізм верховної влади, який в угорців був представлений двома правителями, які носили титули джила та кенде. Після створення угорських протодержав у Північному Причорноморї місце племінного вождя зайняв князь.

В історії Угорщини період від 895 р. до часів правління воєводи Гейзи (973 - 997) називають “епохою вождів”. Цей період був насичений грабіжницькими походами угорців на народи Західної та Південно-Західної Європи, внаслідок яких відбулося значне майнове та соціальне розшарування. Соціальну диференціацію за часи “епохи вождів” потрібно сприймати як наслідок еволюції кочового скотарства угорців, переходу певної частини населення до напівосілості, зміну масштабів грабіжницьких походів, наділення окремих родів територіями для перекочування та постійного проживання, що символізувало собою остаточний розклад родових відносин та заміну традиційних родових зв’язків територіальними.

Поступовій зміні соціальних відносин, яка підводила основу для виникнення угорського феодального суспільства сприяло місцеве слов’янське населення, яке знаходилося на більш високому рівні соціальної зрілості. Тому, однією з найголовніших проблем внутрішньої політики Арпадовичів, була необхідність забезпечення рівноваги між двома різноетнічними прошарками панівного класу посередництвом адміністративного дуалізму. Феодалізація суспільства була останньою передумовою виникнення ранньофеодальної Угорської держави. В основу адміністративного-територіального устрою майбутньої Угорщини був покладений місцевий (словянський) розподіл на жупи або комітати (“megye”).

Первинні релігійні уявлення угорців про потойбічний світ та потойбічне життя впливали на формування поховальних звичаїв і традицій. Угорцям був притаманний звичай ховати своїх померлих не з цілим тілом коня, а тільки з певними частинами - черепом, шкірою, фалангами ніг.

Завдяки контактам з тюрками і еволюцією уявлень про потойбічний світ, в угорців зявилася ідея Бога. Можливо, що в угорців ще до знайомства з монотеїстичними релігіями, існувала