Ужгородський національний університет

Бевзюк Євген Володимирович

УДК 94(367)”1815-1870) 431

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ ЛУЖИЦЬКИХ СЕРБІВ

У XIX столітті

(1815-1870 рр.)

Спеціальність 07.00.02 – всесвітня історія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ужгород–2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі нової і новітньої історії та історіографії історичного факультету Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор історичних наук, професор

Мандрик Іван Олександрович

історичний факультет Ужгородського національного університету,

завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор

Вегеш Микола Миколаєвич

історичний факультет Ужгородського національного університету, кафедра політології

кандидат історичних наук, доцент

Мотрук Світлана Миколаївна

історичний факультет Київського національного університету імені

Тараса Шевченка, кафедра історії слов'ян

Провідна установа:

Інститут історії України НАН України, відділ всесвітньої історії та

міжнародних відносин

Захист відбудеться 21 червня 2002 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради

К 61.051.04. Ужгородського національного університету за адресою м. Ужгород, вул. Університетська, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

Ужгородського національного університету за адресою: м. Ужгород, вул. Капітульна, 6.

Автореферат розісланий 20.05.2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент І.М.Ліхтей

Загальна характеристика роботи

Лужицькі серби - автохтонний слов'янський етнос на території Німеччини. Це одна з найменших за чисельністю слов'янських етноспільнот. Незважаючи на багатовікові процеси асиміляції, онімечення та й навіть етногеноцид періоду нацистського правління в Німеччині, лужичани продовжують існувати у ФРН на початку третього тисячоліття як компактна національна меншина чисельністю близько 60 тис. чоловік.

Феномен серболужицької етноісторії та національного самозбереження представляє значний науковий інтерес у контексті вивчення культурно-національного та етнополітичного розвитку народів і держав європейського континенту на шляху до формування мультикультурного суспільства як базової риси оновленої та інтегрованої європейської цивілізації ХХІ ст. Водночас історія серболужичан показує варіантну модель багатовікового міжнаціонального співіснування етнічної меншості - лужицьких сербів з більшістю - державотворчим німецьким народом, що дозволяє використати позитив цього історичного досвіду для співжиття українців із національними меншинами в Україні.

Актуальним дане дисертаційне дослідження є тому, що етновідроджувальні процеси ХІХ століття проходили у лужицьких сербів на широкому історичному тлі пробудження народів Європи, революційного піднесення, національного відродження і державотворення в Німеччині. Саме впродовж періоду 1815-1870 рр. були закладені підвалини довготривалого збереження національно-культурної специфіки серболужицького населення Німеччини та принципи його співіснування в єдиній державі з німецькою нацією, а також виникли міцні взаємозв'язки лужичан із іншими слов'янськими етноспільнотами і країнами, в т.ч. українсько-лужицькі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами: Дане конкретно-історичне дослідження виконане в руслі наукової проблематики кафедри нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського національного університету (номер державної реєстрації науково-дослідних робіт - 0198U007782).

Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють період з початку ХІХ ст. до 70-х років ХІХ століття, відправним пунктом якого є 1815 р. - закінчення наполеонівських воєн, розподіл лужицьких земель в основному між Пруссією і Саксонією згідно з рішеннями Віденського конгресу, розгортання організованого культурно-національного руху сербів-лужичан, а кінцевим - 1870 р. (включно) - закінчення процесу консолідації єдиної німецької нації і державності та функціонування серболужицької меншини на хвилі національного відродження в нових внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

Метою даного дисертаційного дослідження є висвітлення перебігу, закономірностей і специфіки культурно-національного розвитку і цілісного процесу національного відродження лужицьких сербів у 1815-1870 рр.

Об'єктом вивчення у дисертаційній роботі є культурно-національний рух сербів-лужичан як чільний фактор їх національного відродження у ХІХ столітті.

Предметом наукового аналізу в даному дослідженні є всі активні складові чинники процесу консолідації та прискорення національного самоусвідомлення серболужицької спільноти в ХІХ столітті: формування та багатовікова еволюція серболужицької етноспільноти, діяльність інтелектуально-духовної еліти - національних лідерів та культурних, освітніх і наукових діячів з-поміж лужицьких сербів, заснування і культурно-просвітницька діяльність “Матиці Сербської”, соціальне становище і градація, політична активність, вплив міжслов'янських зв'язків на етноконсолідацію лужичан та розвиток співробітництва з іншими слов'янськими народами і державами того часу, в т.ч. становлення українсько-лужицьких зв'язків.

Методи дослідження обрані автором, виходячи із мети, об'єкту та предмету даної дисертаційної роботи. Конкретно-історичний характер дослідження - вивчення процесу культурно-національного відродження лужицьких сербів у динаміці та чітких хронологічних рамках (1815-1870 рр.) і в певному історичному просторі (Німеччина-Європа-слов'янський світ) зумовили поєднання історичного і логічного методів та базування на принципі історизму, як найголовнішому у науковому пізнанні. Для вивчення проблеми етновідродження лужичан, крім ряду загальнонаукових, автором застосовані спеціальні науково-історичні методи - історико-генетичний - для висвітлення передумов і джерел національного відродження; історико-порівняльний - для компаративного аналізу серболужицького і загальнослов'янського відродження у ХІХ ст. та, зокрема, проведення аналогії із культурно-національними процесами в тогочасній Україні; історико-системний підхід - для теоретичного узагальнення цілісності серболужицьких національно-відроджувальних процесів і обґрунтування їх місця і ролі в історичному розвитку Німеччини, Європи і європейського слов'янства. Не відкидаючи певні позитиви формаційного підходу до вивчення багатовікової еволюції лужицьких сербів, однак, вважаємо більш раціональним застосування цивілізаційного підходу до наукового дослідження процесу їх національного відродження у ХІХ ст. та його наслідків для збереження національної специфіки даної етноспільноти впродовж ХХ - початку ХХІ ст. Головні принципи цивілізаційної концепції всесвітньої історії, сформульовані А.Тойнбі та його послідовниками. Правда, на сучасному етапі в історико-геополітичному плані дана концепція доведена американським вченим С. Гантінгтоном до теорії “конфлікту цивілізацій”. Не можемо, однак, повністю погодитися із деякими його положеннями тому, що історія сербів-лужичан, зокрема і у період національного відродження ХІХ ст. засвідчує можливість злагодженого співіснування та розвитку й різноцивілізаційних елементів. Тому більш зваженою і теоретично обґрунтованою методологією вважаємо комплексний підхід до вивчення історичного процесу з поєднанням цивілізаційного та формаційного (стадіального) підходів, запропонований у другій половині 90-х років ХХ ст. провідними українськими вченими, який і покладено в основу дисертаційного дослідження.

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення проблем, що виявляється в необхідності розкрити ряд наступних наукових завдань: аргументовано, логічно і взаємозв'язано викласти історію лужицького населення у Німеччині в контексті загальноєвропейського історичного процесу, еволюції слов'янських народів та етапів консолідації німецької нації і держави в ХІХ ст.; теоретично обґрунтувати новий підхід до понять “культурно-національний рух” та “національне відродження” лужицьких сербів, як процесів становлення і зростання рівня національної свідомості, зміни етнічної ментальності: національної ідентифікації, культурної, ідейної, політичної і організаційної консолідації національної групи; визначити особливість етноісторичної еволюції Верхньої та Нижньої Лужиці до і впродовж ХІХ ст.; розкрити характерні риси і специфіку національного пробудження лужицьких сербів на початку ХІХ століття на тлі аналогічних загальноєвропейських процесів; виділити соціально-економічні, національно-культурні та етнополітичні чинники активізації серболужицького руху напередодні та під час революції 1848-1849 рр. у Німеччині; охарактеризувати перебіг революційного піднесення та вимоги основних прошарків лужицького населення і пояснити причини й наслідки переважно вірнопідданої промонархістської орієнтації більшості лужицьких сербів та їх лідерів у ході подій 1848-1849 років; показати значення культурно-національної діяльності провідних лідерів - “будителів” сербів-лужичан; оцінити роль “Матиці Сербської” в культурно-просвітницькій роботі та консолідації лужицької етноспільноти; визначити вплив міжслов'янських зв'язків на серболужицьке національне відродження; висвітлити становлення і розвиток українсько-лужицьких зв'язків; синтезувати спільне і особливе у процесі національного відродження лужицьких сербів та інших слов'янських народів ХІХ століття.

Наукова новизна даної дисертаційної роботи полягає в наступному:

1. Здійснений комплексний і системний конкретно-історичний аналіз процесу національного відродження лужицьких сербів у ХІХ столітті, що сприятиме розвитку історичної сорабістики (як традиційно іменують цю галузь слов'янознавства за німецькомовною назвою лужицьких сербів - “сорб”) в Україні.

2. Комплексний історичний аналіз еволюції культурно-національного руху сербів-лужичан періоду 1815-1870 рр. у роботі поєднано із розглядом конкретних питань, більшість з яких вітчизняною історіографією не висвітлені або досліджувалися фрагментарно, а саме: етноісторія спільноти впродовж попередніх століть, чинники піднесення лужицького руху на початку ХІХ ст. та напередодні революції 1848-1849 рр. у Німеччині, участь лужичан у революційних подіях, просвітницьке та організаційне подвижництво духовних лідерів сербів-лужичан, заснування “Матиці Сербської” та значення її діяльності для лужицького національного самоусвідомлення.

3. У новому ракурсі впродовж всієї роботи досліджується становлення і розвиток зв'язків лужицьких сербів з іншими слов'янськими народами і державами у ХІХ ст., в т.ч. вперше просліджується еволюція українсько-серболужицьких стосунків, розглядається вплив міжслов'янських контактів на процес національного відродження сербів-лужичан.

4. Автором пропонується нова теоретична і прикладна модель вивчення процесу національного відродження лужицьких сербів та інших народів Європи у ХІХ столітті за допомогою цивілізаційного та структурно-системного (міждисциплінарного) підходу і концепції мультикультурного суспільства.

5. Ґрунтовно переглядається традиційно-схоластична концепція абсолютних негативів “германізації” щодо німецько-лужицьких, як і загалом німецько-слов'янських взаємин, вперше ставиться питання про конкретні позитиви прилучення серболужицької спільноти до німецького культурного піднесення в ХІХ ст.

6. Вперше в українській історіографії введено в науковий обіг значний масив нового документального, архівного матеріалу, друкованих джерел, в т.ч. серболужицькі, німецькі, російські та інші документи і видання, записки та щоденники російських і українських славістів-мандрівників по Верхній і Нижній Лужиці, листування лужицьких діячів ХІХ ст. із провідними зарубіжними славістами, в т.ч. з України, преса і періодика Лужиці, Німеччини, Росії, Чехії, Польщі та інших країн ХІХ-ХХ століть, принципово новим є залучення, з метою більш повного висвітлення теми дослідження, німецьких і російських електронних джерел через мережу Інтернет.

Науковий рівень вивчення проблеми національного відродження лужицьких сербів ХІХ століття у сучасній українській історіографії залишається недостатнім. Загалом впродовж новітнього часу в колишньому СРСР і Україні сорабістика була представлена переважно роботами культурологічного та мовознавчого характеру. Це стало наслідком механічного продовження в радянській історіографії після 1917 р. традиційного культурно-ідеалістичного підходу російського слов'янознавства другої половини ХІХ - початку ХХ століть до серболужицької проблематики. Тільки у роки ІІ світової війни, швидше з чисто кон'юнктурно-політичних міркувань, характер публікацій радянських вчених щодо історії лужицьких сербів дещо змінився у бік пріоритетного висвітлення еволюції лужичан у контексті ідей солідарності і єдності всіх слов'ян Європи.

У 60-80-х роках XX ст. проходило становлення основного науково-дослідницького сорабістичного центру в Україні - львівського. Культурологічні та літературознавчі статті, а також невеликі роботи з історії українсько-лужицьких зв'язків впродовж 70-80-х років ХХ ст. публікувалися також представниками київської, ужгородської та інших славістичних шкіл України. Єдине в нинішніх пострадянських державах багатопланове сорабістичне дослідження - колективна українсько-німецька робота з історії і сучасності, культури та інших аспектів життя сербів-лужичан, правда у вигляді навчального посібника загального народознавчого плану, побачила світ лише у незалежній Україні (1999 р.). Воно підготовлене вченими Львівського національного університету ім. І.Я.Франка та Сербського інституту в м. Будишин (ФРН).

У цілому варто констатувати, що історія національного відродження лужицьких сербів найбільш глибоко і всебічно вивчалася і вивчається сорабістами в Німеччині, в т.ч. з рядів самої лужицької етноспільноти.

Теоретичне значення: Аналіз етноеволюції сербів-лужичан у ХІХ столітті має водночас серйозне теоретичне значення для об'єктивного розуміння історії, сучасності та перспектив розвитку системи міжнаціональних відносин в Україні. Логічно проводити певні історичні паралелі щодо спільних рис у тисячолітньому розвитку лужицьких сербів у Німеччині та еволюції регіональних груп українців, особливо Західної України: Галичини, Закарпаття і Буковини, які протягом тривалого часу знаходилися в складі чужих неслов'янських держав та іншомовному середовищі і також зберегли свою національну ідентичність. Як і серби-лужичани, вони пройшли в ХІХ столітті фазу національного відродження, поштовхом і кульмінацією якого були революції 1848-1849 рр. і “весна народів” у Європі.

Практичне значення одержаних результатів. Вивчення процесу етнічного відродження і культурно-національного руху лужичан представляє теоретичний і практичний інтерес з погляду ґрунтовного дослідження історії слов'ян українською історичною наукою та викладання курсів слов'янознавства, країнознавства й історії Німеччини і держав Центральної Європи, історії і теорії культури у вищих, середніх спеціальних та загальноосвітніх учбових закладах України, а також для підготовки підручників, навчальних і методичних посібників та навчальних програм.

Апробація результатів. Основні положення дисертації обговорено на кафедрі нової і новітньої історії та історіографії історичного факультету Ужгородського національного університету. Їх було викладено автором у виступах на ІV-й конференції молодих вчених Ужгородського університету (м. Ужгород, 1-3 червня 1989 р.), IX-м Міжнародному сорабістичному семінарі, який відбувся 29-31 жовтня 2001 р. у Львівському університеті.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в 6-х індивідуальних статтях у наукових виданнях, які відповідають вимогам ВАК України.

Структура дисертації обумовлена предметом, метою і основними науковими завданнями дослідження. Дисертаційна робота побудована за проблемно-хронологічним принципом і складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури (всього 718 назв на 58 сторінках, 5 таблиць, 1 ілюстрація) та додатків (всього 16 позицій). Загальний обсяг дисертації без списку джерел та додатків складає 214 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовуються актуальність та новизна обраної теми, її хронологічні рамки, визначаються мета, об'єкт і предмет, методологія, основні завдання дослідження, показано його зв'язок з науковими програмами, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Джерельна база та історіографія проблеми культурно-національного розвитку лужицьких сербів” – аналізуються опрацьовані джерела. Основну групу джерел з вивчення процесу культурно-національного відродження лужицьких сербів складає масив неопублікованих архівних матеріалів, суттєво важливі з-поміж яких містяться не тільки у фондах центральних і регіональних архівів Німеччини, Чехії, Польщі - малодоступних для українських вчених з об'єктивних причин, але й у документосховищах України та Росії - Інституті літератури НАН України ім. Т.Шевченка; Відділі рукопису Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського; Інституті рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника; Відділу рукописів Державної публічної бібліотеки ім. М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі; Російському Державному історичному архіві у Санкт-Петербурзі; Центральному Державному історичному архіві України у Києві та Центральний Державний історичний архів України у Львові. Не менш значиму групу складають опубліковані джерела. Важливі дані щодо національного і соціального руху лужичан приводяться у комплексі документальних видань і збірок, які вийшли друком протягом ХІХ-ХХ ст. у Німеччині, Росії та інших країнах. До опублікованих джерел з історії національного відродження лужицьких сербів варто віднести й щоденники подорожей, етнографічно-історичні замітки й статті, листування провідних серболужицьких, російських, українських та інших славістів періоду ХІХ ст. Багатий фактичний матеріал стосовно культурного і соціального життя лужицьких сербів містять преса і періодичні видання, які започатковані в першій половині ХІХ ст. слов'янськими лідерами (М.Горніком, Я.Йорданом, Я.Колларом, А.Мукою, Я.Смолером, П.Шафаріком, Л.Штуром та ін.), так і загальні друковані органи Німеччини й сусідніх з нею слов'янських земель, а також Російської та Австрійської (потім, з 1867 р. - Австро-Угорської) імперій. Джерелами, використаними автором у роботі, є також сучасні видання на мові національної меншини. Принципово новим джерелом з вивчення етноісторії сербів-лужичан, недостатньо опрацьованим українськими істориками, є масив документального матеріалу в Німеччині, Росії та інших державах, доступ до якого забезпечує використання всесвітньої мережі Інтернет. Порівняльний аналіз і критичний підхід до всіх з перерахованих джерел дозволяють більш об'єктивно висвітлити історичний процес національного відродження сербів-лужичан у період 1815-1870 рр. та провести історичні паралелі з проблемами розвитку цієї національної меншини в сучасній ФРН.

За традицією, своєрідний “польовий” матеріал з Лужиці наводиться і в роботах московської сорабістичної школи другої половини ХХ ст. - початку ІІІ тисячоліття. Але, у той час, як і сучасна російська сорабістика, здебільшого, не здатна вийти за традиційні рамки своєрідного неослов'янофільства, українська історико-народознавча школа досліджує еволюцію сербів-лужичан у ширшому контексті пробудження слов'янства впродовж ХІХ ст. Беззаперечним досягненням нинішньої української сорабістики, особливо її львівської школи, є, по-перше, ґрунтовні студії з історії мови і літератури, та й загалом культури серболужицької етноспільноти, по-друге, інтенсивне вивчення лужицько-українських і в цілому лужицько-слов'янських зв'язків і взаємовпливів у ХІХ ст., і, по-третє, підтримка й до теперішнього часу плідних контактів із науковим центрами та вченими Німеччини, Росії, Білорусі, Чехії, Польщі та інших країн, які спеціалізуються на вивченні сорабістичної проблематики.

Інтелектуальним проривом російської історико-славістичної школи з питань висвітлення ключових пунктів етноеволюції слов'янства у 90-х роках XX ст. слід вважати ґрунтовну науково-теоретичну дискусію щодо суті національного відродження у слов'янському світі, започатковану дослідниками з Інституту слов'янознавства і балканістики РАН. Деякими сучасними провідними російськими вченими в сучасності переглядається і береться під сумнів навіть саме поняття “слов'янське національне відродження” та піднімається питання про наукову некоректність традиційного тлумачення національно-відроджувальних процесів ХVІІІ-ХІХ ст. у колишній радянській та сучасній російській і зарубіжній історіографії. Вони вельми аргументовано зазначають, що старі підходи виключають із цих процесів поляків, росіян, українців та білорусів, тому не варто твердити про загальнослов'янський характер “національного відродження” в ХІХ ст. Щодо останнього - дійсно первинної народної культури серболужичан, пустим схоластичним спором виглядають дискусії з казуїстичним запитанням: “Чи було що відроджувати і чи взагалі щось відроджувалося?” Насправді, саме в ХІХ ст. реально і були відроджені масова етнокультура і етнотрадиції Верхньої та Нижньої Лужиць, які знаходилися на грані забуття. І без національного лужицького саме відродження їх відновлення було б неможливим.

Вважаємо і занадто спрощеним розуміння поняття національного відродження, в т.ч. і сербів-лужичан тільки як вторинного наслідку процесу становлення націй в результаті дії першопричини - переходу від феодалізму до капіталізму, а у ще відвертішій формі економічного детермінізму - промислового перевороту або переходу до індустріальної стадії виробництва. Етнопроцеси набагато складніші і далеко не прямолінійно залежать від зміни матеріальної бази виробництва або системи соціально-економічних відносин. Етноеволюція виразніше пов'язана із культурними змінами, ніж “способом виробництва”. Загалом, варто уже звикнути до постулату, що різні сфери суспільного життя, в т.ч. культурні або культурно-національні процеси мають певну автономність, функціонуючи і за власними внутрішніми закономірностями. Інакше вони не були б окремими складовими елементами або підсистемами єдиного суспільства як цілісної системи більш високого порядку.

Критичний аналіз категорій та існуючого понятійного апарату, однак не означає нігілістського заперечення попередніх досягнень славістики ХІХ-ХХ ст. у вивченні проблеми. Попри виключно формаційний підхід радянських і деяких сучасних російських вчених до характеристики і періодизації національного відродження слов'ян, недоцільно абсолютно відкидати їх позитивні досягнення, в т.ч. методи комплексного дослідження та логічно побудовану етапизацію. Але позбавивши винятково соціально-економічного наповнення та збагативши культурно-національними характеристиками. Крім того, застосувавши логічний ланцюжок “Відродження-Просвітництво-національне (слов'янське) відродження”, вважаємо більш продуктивним вивчення проблеми також і через цивілізаційні критерії. Застосування такої моделі дозволяє розглядати національне відродження сербів-лужичан у ХІХ ст., яке є основним предметом і об'єктом нашого дослідження, дійсно більш комплексно і багатогранно.

Попри принципову правильність тези щодо вузькості і релятивізму дефініції “слов'янське відродження” та більшу логічність його генетичного зв'язку не з Ренесансом, а з епохою Просвітництва, на нашу думку, такий радикально заперечувальний підхід новітньої російської історіографії значним чином зумовлений методологічною невизначеністю сучасної історичної науки у РФ і Східній Європі загалом. Перехід від жорсткої формаційної до цивілізаційної концепції висвітлення історії вельми важко дається навіть професійним вченим. Зокрема, російські славісти-реформатори ніяк не можуть відмовитися від теорії детермінації культурно-національного руху слов'ян у ХІХ ст. виключно переходом від феодальної до капіталістичної суспільної формації в Європі. Тому, нові російські теоретики слов'янства, намагаючись будь-як еклектично поєднати цивілізаційний підхід з формаційним, потрапляють у своєрідну методологічну “пастку” - хитання до крайнощів. По-перше, як прояв рудиментів “формаційності”, - не знайшовши критичної маси національних буржуазних елементів серед переважно селянського населення деяких слов'ян, насамперед тих, які не мали у ХVІІІ-ХІХ ст. своєї національно-самостійної державності, в т.ч. лужицьких сербів, вони сумніваються у наявності в даному середовищі будь-якого національного відродження. А, по-друге, як неопрояв “цивілізаційності”- дещо штучно прив'язують вельми специфічні етноеволюційні процеси у слов'янському середовищі виключно до генеральної лінії загальноєвропейського цивілізаційного розвитку та його етапів, втискуючи національне пробудження й відродження слов'ян до Просвітництва, як особливого етапу в розвитку європейської цивілізації і як самостійної історичної епохи, та до його наслідків. Таким чином, і новітні підходи сучасної російської історіографії до феномену національного відродження слов'янства у ХІХ ст., в т.ч. лужицьких сербів, варто вважати швидше еклектичними, ніж методологічного визначеними.

Уникнення крайнощів і еклектики у підходах, зокрема до національного відродження сербів-лужичан, та вихід з теоретико-методологічного тупика нам вбачається в застосуванні методу комплексного аналізу у контексті цивілізаційного розвитку, який нещодавно запропонував відомий український теоретик історії Юрій Павленко. Згідно з ним, при розгляді світової історії доцільно притримуватися в єдності принципів стадіальності (формаційності), полілінійності та цивілізаційної унікальності історичного процесу, що забезпечує “нове бачення соціокультурного руху людства, створює основу для розуміння внутрішньої єдності його економічного, соціального, політичного, культурного, релігійно-морального та інших аспектів”. Такий метод дослідження видається найбільш раціональним і у вивченні унікального соціокультурного типу серболужицької етноспільноти та процесу її національного відродження і розвитку в ХІХ ст.

Другий розділ - ”Роль революції 1848-1849 рр. у національному відродженні лужичан”.

Активізація культурно-національного руху сербів-лужичан відбулася на зламі ХVІІІ-ХІХст. під впливом епохи Просвітництва та революції Великої французької революції. Ідеали французької революції мали виключний вплив не тільки на великі західноєвропейські народи, але і на найменший слов'янський острівок Заходу - серболужичан. Зміни, що відбулися в політичному та соціальному житті німецьких земель, до складу яких входили Лужицькі райони, призвели до формування нового прошарку – національної інтелігенції. Саме вона стала головною консолідуючою силою серболужицького народу, доклала значних зусиль в справу об'єднання розділених між державами та за конфесійною ознакою лужичан. З-поміж діячів культури і демократичного руху початку ХІХ ст. варто відзначити Я.А.Смолера, Д.Глована, Я.Любуша, Я.Дейка, Г.Зейлера, Я.П.Йордана. Виключне значення для серболужицького національного руху, його становлення мали студентські організації. Одночасно передові ідеї проникали до лужицького населення завдяки національній молоді, що отримувала освіту в різноманітних навчальних закладах Європи. Взагалі для серболужицького відродження, особливо його духовності, значення донора мала сусідня Чехія, яка у ті часи була головним осередком збереження слов'янських національних традицій та культури. Тому не випадково, що “Лужицька семінарія” у Празі зіграла видатну роль у вихованні значного числа лужицьких діячів національного відродження. Логічним наслідком слов'янської взаємності стала участь лужичан у загальнослов'янському з'їзді у Празі. Серед членів комітету були чехи Ф.Палацький, В.Ганка, Л.Штур, лужичанин Я.Йордан, І.Добрянський та ін.

Виникнення “Матиці Сербської” було мабуть однією з головних подій у серболужицькому національному русі. Фактично Матиця стала головним консолідуючим центром лужицької інтелігенції. В ній, осередку духовних лідерів меншини, відобразилися всі ідеологічні протиріччя національного лужицького руху першої половини XIX ст. У “Матиці Сербській” існувало два політичних крила. Перше – ліберальне, йому протидіяли консерватори, які до того ж займали у Матиці керівні посади. Фактично у Матиці, як народному товаристві відобразилися проблеми суспільного життя самого німецького народу середини XIX ст. - це економічні складнощі перехідного періоду на фоні різноманітних ідеологій та політичних течій. Але потрібно відзначити, що в народному лужицькому середовищі переважала тенденція зваженої поміркованості, навіть з листування Я.Смолера з одним із лідерів німецьких демократів Р.Блумом видно, що лужицькі національні діячі свою політичну програму пов'язували не з радикалізацією суспільного руху, а з наданням йому характеру поміркованої боротьби за розширення національно-правового поля. Лужицьке селянство охоче підтримувало економічну програму німецьких демократів, особливо в тій її частині, де наполягалося на вирішенні проблеми заборгованості дрібнотоварних виробників. До того треба додати, що вирішення питання про політичні свободи не тільки не заперечувало, а навпаки, знаходилося в контексті серболужицьких національно-культурних прагнень.

Для відносно невеликої, порівняно з багаточисельним німецьким оточенням, маси слов'янських жителів Нижньої та Верхньої Лужиці революційні події 1848-1849 рр., безумовно, не стали поштовхом до усамостійнення чи національно-політичного виступу. Такі завдання і не могли стояти перед тодішнім серболужицьким національним рухом, який мав переважно культурно-просвітницький характер. Але внаслідок революційних перетворень німецького суспільства та системи влади, власного культурно-національного піднесення, лужичани офіційно закріпили свої мовні та освітні права, і практично вперше в історії співіснування з німцями отримали гарантії реалізації етноправ та визнання етноспецифіки як однієї з небагатьох національних меншин в Німеччині. Досягнення цього стало наслідком копіткої громадсько-просвітницької діяльності плеяди лужицьких будителів та створених з їх ініціативи національних організацій і об'єднань, насамперед, заснованої в переддень революції “Матиці Сербської”.

Третій розділ - “Культурно-національний рух лужицьких сербів у 50-60-х роках XIX століття”. Після революційного піднесення середини XIX ст. у національному русі серболужичан спостерігається певний політичний спад. Це пояснюється наступним. Насамперед, етнос, який на протязі своєї історії не мав правового захисту, отримав своє визнання з боку офіційної влади, що зняло певну національну напругу в народному середовищі. По-друге, серболужицький національний рух внаслідок слабкості національної міської та сільської буржуазії менш за все ставив перед собою політичні завдання, а дрібнобуржуазний характер лужицької інтелігенції та її малочисельність не могли надати йому самостійності.

Не можливо не відзначити значення серболужицької інтелігенції та духовенства, як головних факторів національного піднесення 50-60-х р.р. XIX ст. У марксистській історіографії довгий час панувала теза про своєрідність національного відродження лужицьких сербів, яка полягала у відсутності національної буржуазії. Фактично з наведеного твердження виходило, що з широкої категорії населення, яке сприяло національно-культурному піднесенню фактично була виключена ціла категорія серболужичан, що насправді існувала і належала до буржуазії, хоча і дрібної. Безумовним є те, що з причини своєї малочисельності та своєрідності історичного шляху, який визначався правовими обмеженнями, лужичани мали невелику за чисельністю і економічно слабку національну буржуазію, але говорити про неповну соціальну структуру лужичан буде не зовсім вірним. Саме вони, дрібні буржуа, були джерелом інтелігенції, яка несла на собі рудиментарну ідеологію, дрібнотоварного виробника, що і визначило певний консерватизм національного руху серболужичан, який особливо яскраво проявився під час революції 1848-1849 рр.

Серболужицькі лідери вміло використали національну відлигу передостанньої чверті XIX ст. і, намагаючись не зникати з горизонту німецької національної політики, прилаштувалися до російської імперської “годівнички”. До цього потрібно додати, що на даний час припадає особлива активізація серболужицького національно-культурного руху. Саме тоді були закладені підвалини майбутніх національних об'єднань, між якими особливо виділяється “Домовина.” Фактично серболужицьке національне відродження потрібно розглядати не як суцільний прямолінійний поступовий процес, а як хвилевий рух, де пік припадає на роки напруженої діяльності Я.Смолера, А.Муки, Я.Барт-Чішинського та інших діячів.

Після заснування “Матиця Сербська” зайняла у національному русі положення організаційного лідера найменш чисельного слов'янського народу та на протязі багатьох років залишалась головним науковим і освітнім товариством. До 1872 р. воно видало до 100 тис. різноманітних примірників наукової та популярної літератури. “Матиця Сербська” у цей час являла собою національно-культурне об'єднання, у якому нараховувалося приблизно 200 дійсних членів. Розвиток національного руху серболужичан у 50-60-х роках XIX ст. мав деякі відмінності від схожих процесів у інших слов'янських народів. Насамперед, це масштабність руху та відповідно до цього завдання, що стояли перед ним. Для лужичан, що були відірваними від магістрального завдання - створення власної державності, національний інтерес набував не стільки політичного або економічного змісту, скільки перетворювався у дії, що були спрямовані на реалізацію абстрактного національного права у дієвий механізм, який би забезпечив національно-культурні потреби народу. Одним з таких етнозберігаючих елементів стало заснування у 1863 р. Я.А.Смолером разом з Я.Б.П'єхом спільного видавничо-торговельного підприємства “Смолер і П'єх”.

Надавати лужицько-українським зв'язкам характеру каталізатора національного руху лужицьких сербів буде безумовною натяжкою. Лужицький рух був складовою частиною загальноєвропейського, в тому числі і слов'янського за збереження своєї етнічної своєрідності та відродження національної культури. В стороні від цього загального процесу не могли залишитися патріотично налаштовані діячі науки і культури, які були вихідцями з України або тут працювали. До них треба віднести І.Срезневського, О.Бодянського. О.Котляревського, В.Григоровича, Д.Дорошенка, М.Драгоманова, Я.Головацького та ін. Безумовно, українсько-лужицькі взаємини XIX ст., а звідси і вплив мали скоріше спорадичний, епізодичний характер, але важливим є той факт, що вони насправді існували та привносили до свідомості зникаючого етносу певну розширену уяву про слов'янський світ, додаючи лужичанам знань про слов'янську культурну ойкумену.

Розглядаючи проблему, автор виносить на захист наступні висновки та положення:

Серболужицьке національне відродження ХІХ ст. - складний, суперечливий і багатогранний процес, який поєднав у цілісному комплексі культурно-національного розвитку лужицьких сербів впродовж 1815-1871 рр. загальноєвропейські, загальнослов'янські, загальнонімецькі та конкретно-історичні лужицькі культурно-цивілізаційні зрушення, явища, взаємозв'язки і взаємовпливи. Він розпочався на завершальній хвилі європейського Просвітництва і досяг апогею в культурно-національному русі революційного періоду 1848-1849 рр.

1. Наприкінці ХVІІІ ст. лужичани знаходилися на етапі інтенсивної асиміляції та під загрозою онімечення й розчинення у переважаючому за чисельністю німецькому оточенні. Саме тому з початку ХІХ ст. постала нагальна необхідність національного відродження лужичан, але національно-відроджувальний рух лужицьких сербів й у час кульмінаційного піднесення - в революційний період 1848-1849 рр. - не виходив за рамки культурно-політичних, національно-просвітницьких вимог. Лужицька етноспільнота в силу об'єктивних причин не могла трансформуватися в націю, але розвивалася впродовж досліджуваного періоду - 1815-1871 рр. у загальному руслі становлення європейських націй, насамперед, німецької, а її культурно-національне відродження було складовою частиною становлення новоєвропейських націй, чи й більше - Новоєвропейської цивілізації.

2. Історія серболужичан - це складний шлях народу, який був змушений у IX-X ст., в силу політичних обставин, існувати на зламі двох європейських етнокультур – романо-германської та слов'янської, що і обумовило полівекторність його етноісторії. Під час національного піднесення у слов'янських народів у ХІХ ст., що було наслідком європейських культурних і соціально-економічних змін, серболужичани пережили свій національно-культурний ренесанс, який був синтезом німецького просвітництва та слов'янського руху за національно-культурне визнання.

3. Специфіка лужицького відродження полягає в тому, що воно проходило на національному ґрунті, але у німецькому культурному середовищі. Треба зауважити, що попередні етапи розвитку німецької культури не мали такого впливу на культурно-національний рух лужичан. Лише в часи, коли ідеологія титульного народу, наприклад, під час Реформації або революції 1848-1849 років, виходить за рамки індивідуальної, вона стає органічною для лужичан, хоча при цьому залишаються певні національні елементи, які визначають поведінку етносу, як це мало місце, під час березневих подій 1848 р. або у повстанні 1849 р. у Дрездені.

4. Пробудження серболужичан - це закономірне явище, яке є наслідком цивілізаційної єдності старого континенту. Відродження слов'янських народів у перший половині XIX ст. напряму пов'язане з подіями у імперії Габсбургів та різноманітністю форм національного руху у слов'ян. Крім того, рух за об'єднання Німеччини та Італії став одним загальноєвропейським ланцюгом “весни Європи” та “весни слов'янських народів”. Фактором серболужицького пробудження з початку ХІХ ст. була національна інтелігенція. Джерелом, з якого на протязі багатьох років лужичани черпали патріотичні сили, залишалося етнічне селянство, яке і формувало дрібнобуржуазну, конформістську свідомість у національних лідерів, останні визначали політичну поведінку народу.

5. Напередодні революції 1848-1849 років відбулися значні економічні перетворення, насамперед у галузі сільського господарства. Внаслідок його реформування було запроваджено новий тип господарювання на землі. Лужичани переважно мешкали у сільській місцевості і були практично відірваними від культурних та ідеологічних центрів, а соціальна структура народу була не до кінця емансипованою. По-перше, ремісницький прошарок лужичан був незначним через існування на протязі багатьох століть обмежень на ведення цехової діяльності представниками етноменшини. По-друге, власна національна аристократія ще в часи раннього середньовіччя була знищена, або асимілювалася чи добровільно онімечилась. По-третє, національна інтелігенція була малочисельною та обережною у своїх політичних амбіціях. По-четверте, міський серболужицький пролетаріат як найактивніша ланка рішучих антиурядових рухів був не тільки незначним, але й складав частину німецького люмпена, де він фактично і розчинявся.

6. Програма поміркованої суспільної лібералізації, яку обрали лужицькі лідери у часи революції, дозволила не тільки зберегти реліктовий слов'янський етнос від можливих репресій з боку монархів Пруссії та Саксонії, але й дозволила отримати певні поступки з боку урядів в плані розширення своїх національних прав. Політична програма слов'янської меншини не заперечувала об'єднання Німеччини шляхом встановлення монархічного правління, що також не викликало озлоблення з боку ліберальної буржуазії. Припущення щодо можливого отримання етноменшиною ширших національних прав або автономії за умови більш рішучих дій під час революційних подій, на нашу думку, є безпідставними. Вже на початку XIX ст. серболужицький етнос був статистичною меншістю у своєму етнічному районі, поділеному між двома європейськими монархіями.

7. Значення діяльності серболужицьких національних лідерів важко переоцінити. По-перше - це етнозберігаюча мета їх копіткої роботи. Завдячуючи діяльності Г.Зейлера, Я.Смолера, М.Горніка та інших була сформована уява про самоцінність слов'янської культури та її значимість для світової культурної скарбниці. Особливе значення “будителів” полягає в заснуванні суспільно-політичних, культурних об'єднань і товариств. “Матиця Сербська” (серболужицька) з самого початку свого виникнення зайняла місце головного наукового, видавничого, освітнього та суспільно-політичного закладу серболужицької меншини. Під час революційних подій 1848-1849 років Матиця відіграла роль не тільки консолідуючого, але ій ідеологічного центру серболужицького національного руху у Верхній Лужиці. Після революції Матиця концентрує в собі практично всю культурологічну та гуманітарну працю.

8. Для серболужицького національного відродження міжслов'янські зв'язки стали духовним генератором. Для слов'янського світу термін “слов'янська єдність”, на нашу думку, певним чином виражає гіперболізоване бажання патріотично налаштованих слов'янських лідерів надати найчисельнішому етнічному об'єднанню європейських народів ореолу єдності перед загрозою західної експансії. Історія серболужичан продемонструвала складний шлях еволюції міжслов'янських зв'язків, від військових суперечок і взаємної ворожнечі до духовної та матеріальної допомоги. При цьому, навіть в XIX ст. слов'янство в часи розквіту ідеї “слов'янської єдності” не завжди демонструвало високий рівень етнічної спорідненості, а, навпаки, проводило імперську політику, не роблячи значної кореляції в напрямку “єдності.” На нашу думку, тому, у що науковці вкладають поняття “слов'янська єдність“, більше відповідає термін “слов'янська взаємність” – як процес, у якому на тлі етнічного взаємного минулого виникло розуміння близькості, скоріше не духовної, а етнокультурної. Навіть заснування двох лужицьких Матиць в XIX ст. є свідченням існування в серболужицькому національно-культурному русі проблеми етнічної слов'янської диференціації.

9. Для лужичан – західноєвропейського реципієнта, який майже десять століть тому втратив політичну, а потім і духовну владу, слов'янська взаємність набула значення етнокультурного донора, що гальмувало асиміляційні процеси в серболужицькому середовищі. Зв'язки між найбільш західною гілкою слов'янства - серболужичанами – та українцями мають незначне історичне минуле і є наслідком патріотичної та наукової діяльності будителів і національно-культурних діячів. Українсько-лужицькі зв'язки належали до духовної форми міжетнічного спілкування. Їх слід розглядати як свідчення євроцивілізаційної єдності.

10. Спільним у лужичан з іншими слов'янами в процесі відродження було наступне. По-перше, серболужицьке відродження у часі практично співпало із схожими процесами, які мали місце у інших слов'янських народів та були наслідком загального культурного розвитку європейської цивілізації. По-друге, для лужичан, як і для інших слов'ян, у відродженні своєї етнічності особливого значення набув культурний фактор. Завдяки приведенню культури до високих світових стандартів – це писемність, література та ін., серболужичани змогли інтродукціонуватись до слов'янського відродження та існувати у мозаїчному середовищі старого континенту. По-третє, відродження у найменшого слов'янського народу проходило в умовах жорсткої культурної конкуренції з боку романо-германської культури, яка, крім цивілізованих методів боротьби використовувала адміністративні важелі тиску на етнічну культуру слов'ян. По-четверте, лідером слов'янського відродження була патріотична інтелігенція – носій найкращих світських та культурних традицій, яка і очолила національно-культурний рух. По-п'яте, джерелом серболужицького, чеського та польського пробудження стала духовна культура, яку вони черпали з християнства, а, точніше, його католицької форми. В надрах релігії її писемності слов'яни зберігали свою політичну історію та культурну своєрідність, яку вони виражали письмово. Особливість серболужицького відродження полягає, насамперед, в його мініатюрності, або регіональності, що було викликано малочисельністю етносу, але що лише доповняло європейську цивілізаційну мозаїку.

11. Слід підкреслити, що, незважаючи на незавершеність етнічної - соціальної та політичної структуризації, і в новітній історії сербів-лужичан були спроби