ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.Н. КАРАЗІНА

БУКРЄЄВА ІРИНА ВІКТОРІВНА

УУДК 130. 2

УНІКАЛЬНІСТЬ КУЛЬТУР У КОНТЕКСТІ ЕНТЕЛЕХІЇ

ТОТОЖНОСТІ ТА ВІДМІННОСТІ

09.00.04 — філософська антропологія,

філософія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків — 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Мелітопольського державного

педагогічного університету, Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор

Шкода Володимир Васильович,

професор кафедри теорії культури та

філософії науки

Харківського національного

університету ім. В.Н. Каразіна

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Дяченко Микола Васильович,

завідувач кафедри філософії та

політології

Харківської державної академії культури

кандидат філософських наук

Варипаєв Олексій Михайлович,

старший викладач кафедри філософії і

політології

Харківської державної академії

технології і організації харчування

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України,

м. Київ

Захист відбудеться 26.06.2002 р. о 14 годині на засіданні cпеціалізованої вченої ради Д 64.051.06 при Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4,

ауд. 4-65

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 23.05.2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Кислюк К.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасній культурі чітко простежуються два різноспрямованих процеси: з одного боку — інтеграція, глобалізація, а з іншого — диференціація, пробудження національної свідомості, індивідуалізація. Між цими процесами останнім часом виникають складні динамічні взаємодії, одним із зовнішніх проявів яких є акції противників глобалізації, міжетнічні конфлікти, терористичні акти. Існує нагальна потреба в розумінні та поясненні глибинних причин того, чому самобутні культури прагнуть будь-якою ціною зберегти себе. Це обумовлює підвищений інтерес вчених та філософів до першооснов культури.

У європейській філософії цей інтерес реалізується в концепціях “деструкції” і “деконструкції”. У вітчизняній філософії осмислення даної проблеми знайшло відображення у працях, які стосуються доби радянського минулого. Так, В.А. Малахов радянську культуру, її суперечливість пояснює парадоксами “потойбічності” — марксовою концепцією людини. Можна сказати, що “деконструкція” тут розглядається відносно певної культури — радянської.

Ідея “деконструкції” є однією із основоположних у постмодернізмі. Його відомий представник Ж. Дерріда вважає, що завдання деконструювання полягає в зруйнуванні будь-яких “ізмів”— логоцентризму, етноцентризму і т.п., які виступають перешкодою розвитку та взаєморозумінню різних культур, породжують ідеологію більш розвинутих та менш розвинутих культур.

Однак однозначно позитивного ставлення до постмодернізму та до його можливостей пояснення культурологічних проблем в наукових колах не має. Можливість розуміння іншої культури передбачає універсальність, яка, в свою чергу, грунтується на невідчуженості стосовно іншої культури. Невідчуженість передбачає врахування суб`єктивності, яка у постмодернізмі практично відсутня. Таким чином, постмодернізм має обмежені можливості щодо опису та розуміння основ культури. Тому є потреба розглянути дану проблему в більш широкому, загальнофілософському контексті з використанням таких понять, які в поєднанні з постмодерністською ідеологією можуть висвітлити ще малодосліджений спектр проблеми.

Загальнолюдські культурні процеси глобалізації та диференціації перетинаються і взаємодіють з локальними феноменами культурної динаміки, які можна спостерігати в усіх без виключення суспільствах, у тому числі і в Україні. Щоб виробити ефективний науковий підхід до існуючих проблем, необхідно виділити категорії, які в межах ідеї деконструкції отримали свій статус, а також показати в який спосіб ці категорії дозволяють пояснити як динаміку культури так і можливість розуміння іншої культури.

Поняття “унікальність” і “ентелехія”, на нашу думку, в рамках постмодерністської ідеології набули нового сенсу, в результаті чого з`явилась можливість розуміння іншої культури як відмінності. Зокрема ентелехія набирає характеру нової актуальної культурологічної категорії та відкриває можливість більш глибокого осмислення складних соціокультурних процесів сучасного суспільства.

Ступінь наукової розробки проблеми. У філософії та в теорії культури існує ряд шкіл і концепцій, які досліджують проблему унікальності та її розуміння. Перш за все, це стосується праць французького антрополога Л. Леві-Брюля. Згодом дослідження унікальності культур продовжили Б.Малиновський в Англії та М. Мід в США. Ці дослідники виходили з того, що вивчення чужих культур необхідно почати з визволення свого розуму від упереджених ідей. Це означало переорієнтацію мислення з примату тотожності на відмінне. Адже традиції, система освіти протягом багатьох століть, починаючи з Сократа, Платона, Арістотеля виходили з того, що мислення — це знаходження загальнозначущого, тотожного: арістотелевська логіка вважалася взірцем правильного мислення, тріумфом тотожності.

Серед філософів першим, хто зрозумів недосконалість тотожності, був Ф.Ніцше. Він зробив спробу перенести акцент на відмінність. Його заклик: “Не змішуйте мене з іншими!” — означав своєрідну орієнтацію на “я-відсутність”. У сучасній західній філософії науки зацікавлення відмінністю, унікальністю і проблемою розуміння виявив Ст. Тулмін в книзі “Людське розуміння”. Унікальність він вбачає в дійсних стандартах людського розуміння, які, на його думку, і “постають феноменом, який вимагає пояснення”.

Чітка орієнтація на відмінність простежується в філософських концепціях М. Хайдеггера, Ж. Дерріди, Ж. Дельоза. Зазначені автори розглядають відмінність як нову парадигму мислення, надають основну увагу критиці, руйнуванню будь-яких “центризмів”. Ми вважаємо, що ідея постмодернізму про пріоритет відмінності може відіграти конструктивну роль за умови її співвіднесення з іншими філософськими ідеями та категоріями, які дотепер знаходились “в тіні”, “не були задіяними”.

Принципово важливою для дослідження є стаття Г.С. Кнабе “Поняття ентелехії та історія культури”. Проблеми, вказані Г.С. Кнабе щодо розуміння ентелехії в історії культури, і зокрема — “ухилення ентелехії від можливостей логіко-аналітичного сприйняття”, “ноосферична неясність”, властиві ентелехійним втіленням, можуть бути вирішені конструктивно, якщо застосувати нетрадиційний підхід. Його сутність полягає у відході від традиційної канви причинно-наслідкових зв`язків і зверненні до висунутої Д.Юмом ідеї повторення. Це дає можливість конструктивно використати ідеї М.Хайдеггера, Ж.Дельоза, Ж.Дерріди щодо “деструкції” та “деконструкції” культурних основ, а також концепції М.М.Бахтіна, В.С.Біблера, В.А.Малахова (проблеми “точності” і “глибини”, “ясної чіткості” і “слабкої взаємодії”).

Мета і основні завдання дослідження. Основною метою дослідження є осмислення унікальності культур, історико-культурного процесу у контексті ентелехії тотожності та відмінності.

Для досягнення цієї мети вирішувались такі завдання:

-порівняльна характеристика традиційних і нетрадиційних підходів щодо проблеми ентелехії, орієнтованих на ідею повторення;

-розкриття зв`язку між поняттями унікальності та відмінності;

-обгрунтування положення про тотожність та відмінність як фундаментальні першооснови розуміння культурного процесу;

-аналіз форм прояву ентелехії тотожності та відмінності в таких сферах культури, як наука, філософія, релігія, політика;

-обгрунтування пріоритету тотожностей в розумінні іншої культури;

-дослідження процесів глобалізації та диференціації в сучасному соціокультурному процесі як рядів відмінностей і виявлення на цій підставі сутності універсального.

Ці завдання обумовили, в свою чергу, необхідність використання в контексті ідей постмодернізму “інструментальних” понять “ентелехія”, “унікальність”, “унікальний час”, “віртуальний об`єкт”, “повторення”, “вічне повернення”, “симулякр”.

Об`єктом дослідження є теорія та історія культури в аспекті виявлення в ній тотожного та відмінного.

Предметом дослідження є унікальність культур як прояв ентелехії тотожного та відмінного в історії й теорії культури.

Теоретико-методологічною основою дисертації є поєднання постмодерністського підходу та порівняльно-історичного методу.

Розгляд культурного життя крізь призму такого підходу дозволяє, на нашу думку, більш глибоко і змістовно зрозуміти культурну динаміку як ентелехію певних визначальних початкових витоків. В якості саме таких першооснов в дисертації розглядаються тотожність та відмінність.

Термін “ентелехія”, запроваджений Арістотелем, використовується в філософії досить спорадично і має різні тлумачення. Не останню роль в цій ситуації відіграли позитивістські уявлення про ідеал науковості, пояснення та розуміння, згідно з якими від дослідника вимагають точності, чіткості, ясності, безумовної логічності.

Сучасна ситуація в науці характеризується висуванням на перший план проблеми унікальності. Унікальність означає стабільність, тривалість певного стану, який - як ентелехійне втілення - не можна повністю описати в межах причинно-наслідкових зв'язків.

Нами була використана ідея повторення та вічного повернення як альтернатива таким уявленням. Кожна культура постійно повертається до своїх витоків щоб вирішувати одне і те ж завдання - оволодіння буттям, але вже із врахуванням набутого досвіду, а отже, кожного разу по-новому.

Таким чином, проблема культурної унікальності розглянута нами крізь призму ентелехії з використанням таких нетрадиційних підходів як повторення, вічне повернення та методологічного інструментарію постмодернізму, з притаманним йому акцентом на відмінності.

Наукова новизна дослідження. У ході дослідження були отримані такі результати, які виносяться на захист:

-уточнено положення, згідно з яким становлення культурних форм може відбуватися як ентелехія фундаментальної онтологічної ідеї “збігу-розбіжного”, яка виникла в античній філософії та культурі;

-обгрунтовано, що тотожність та відмінність пов`язані з принципом рівності нерівного одинаково даного всім буття, тобто - тотожності, і неодинакових можливостей оволодіння ним, тобто - відмінності;

-конкретизована думка про культуру як спосіб оволодіння буттям, яка передбачає самореалізацію на межі можливостей, але виходячи з того, що межа у кожного своя, то в тотожність вкрадається відмінність-унікальність, тобто відмінність на межі;

-обгрунтовано висновок про існування витоків тотожності у платонівському ідеалі мислення як знаходження спільного, подібного. Любов до такого мислення виступає своєрідним віртуальним об`єктом у європейській культурі. Відповідно відмінність розглядається у значенні маргінеса, який не потребує онтологічного обгрунтування;

-уточнено положення про традиційне тлумачення унікальності у значенні простої відмінності, яка грунтується на пріоритеті тотожного; це є однією з головних причин того, що ентелехія не піддається логіко-аналітичному опису;

-обгрунтовано положення згідно з яким неможливість логіко-аналітичного сприйняття ентелехійних проявів можна запобігти у межах “розрізнювального мислення”;

-вперше унікальність визначається у значенні відмінності (“відмінність-в-собі”);

-доведено, що в ентелехійному втіленні, як в самореалізації на межі можливостей, культура виявляє в собі “нестачу”: а) нестачу іншого- “відмінність-в-собі”; б) нестачу трансцендентного. Нестача “відмінності-в-собі” та нестача трансцендентного настає тоді , коли розуміння іншої культури та розуміння трансцендентного переходять від “чіткої неясності” до “ясної чіткості”;

-уточнено висновок про культурну взаємодію як “слабку взаємодію” (В.Біблер), що реалізується у безпосередньому спілкуванні індивідів: в наш час пошук нового трансцендентного все більше зміщується в сферу соціального і людина постає як “велика неясність”.

Особистий внесок здобувача полягає в теоретичному обгрунтуванні неможливості адекватного опису ентелехії традиційним логіко-аналітичним методом, який спирається на тотожність мислення і необхідності використання методів орієнтованих на пріоритет відмінності. Авторська концепція роботи передбачає розкриття взаємоз`язку між унікальністю та відмінністю, представлення процесу культурної взаємодії як ентелехії тотожності та відміності.

Теоретичне і практичне значення здобутих результатів. Дослідження проблеми унікальності культур, яке грунтується на синтезі ідей і принципів компаративістської культурології, постмодерністської філософії та психоаналізу сприятимуть розвитку вітчизняної антропології та філософії науки. Розроблений у дисертації підхід щодо розуміння культурних процесів як рядів тотожності та відмінності, може бути використаний в суміжних дисциплінах, зокрема, у соціології, політології, в теорії та практиці геополітики, культурології.

Теоретичні розробки, ряд узагальнень та висновків дисертації можуть бути використані у загальних та спеціальних навчальних курсах з філософської антропології, теорії та історії культури, філософії.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації викладено в чотирьох публікаціях, в тому числі трьох статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також у доповідях на міжнародних конференціях: “Філософські проблеми гуманітаризації вищої освіти” (Суми - Бердянськ, 2001), “Релігія та громадянське суспільство” (Київ – Сімферополь -Ялта, 2002).

Загальна концепція дослідження та окремі проблеми дисертації обговорювалися на теоретичних семінарах кафедри філософії Мелітопольського педагогічного університету та семінарах кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна.

Структура дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, чотирнадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 166 пунктів. Загальний обсяг роботи - 201 сторінка, з яких 182 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована тема дослідження, його актуальність, визначено мету, теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи, окреслено ступінь розробки проблеми у вітчизняній та зарубіжній філософії, подана наукова новизна роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі — “Тотожність та відмінність в історії філософського мислення”, який складається з чотирьох підрозділів, розкриваються джерела самої ідеї тотожності та відмінності, виявляється взаємозв'язок між ідеями ентелехії, повторення і вічного повернення.

У підрозділі 1.1. — “Тотожність та відмінність як форми мислення”— констатується, що тотожність є основою мислення, орієнтованого на виявлення спільного, схожого. Таке мислення відповідає логіко-аналітичному описові та відповідному сприйняттю. На прикладі праць О. Шпенглера, Р. Барта, М.Вебера, В. Біблера, Ст.Тулміна, Я. Кульчинського показано недостатність цього підходу. В якості альтернативного розглядається підхід, який ґрунтується на пріоритеті відмінностей. Але при цьому акцентується, що поняття відмінності недостатньо логічно обґрунтоване, воно розглядається як маргінес, девіантність, відхилення від мислення, орієнтованого на тотожність.

У підрозділі 1.2. — “Пасивний та активний синтез свідомості і відмінність культур”— розкривається взаємозв'язок між процесами, які зумовлюють формування уявлення про повторення. Повторення має відношення до одиничного, особливого, унікального; так повторюються миттєвості, тому що їх не можна замінити. Унікальне повторюється, зберігаючи свою якісну відмінність, і цим викликає зміни в свідомості при його сприйнятті. Вони полягають в тому, що на основі пасивного синтезу виникає активний - пам'ять та розуміння. У пам'яті та розумінні випадки, які повторюються, наприклад, падіння водяної краплі, усвідомлюються як різні в порядку черги. Повторення одного і того ж викликає в ньому самому відмінність: крапля може перетворитися в сніжинку і повторюватися вже буде “крапля – сніжинка”. Очевидно, в такий спосіб здійснювалося повторення, утворюючи морфологічні відмінності в живих організмах — “ліве - праве”, “верх - низ” і т.п. З таких позицій людина і створена нею культура в цілому постають як результат певного повторення.

У підрозділі 1.3. – “Збіг-розбіжності” Геракліта та його ентелехія" — з'ясовуються передумови виникнення ідеї тотожності та відмінності в античній філософії. Єдність тотожності та відмінності – одне з головних положень філософії Геракліта. Але ще до Геракліта спробу осмислення цього принципу здійснив Анаксимандр: відмінність полягає у відокремлюваності, а отже унікальності, відділеності як заперечення безмежного (апейрон) — тобто тотожності.

Сократ і Платон у полеміці з софістами закріпили пріоритет ототожнювання, а його повний тріумф був пов`язаний зі створенням логіки Арістотелем.

Таким чином, ентелехія “збіжності”- тотожності та “розбіжності”- відмінності в історії філософії проявилася так, що перевагу отримало те, що “збігається”, тобто тотожність.

Підрозділ 1.4. — “Дві установки європейської культури”— присвячений констатації і аналізу того факту, що в європейській культурі ще за часів античності (аналізуються роботи Е. Гуссерля, К. Юнга, П. Флоренського, Г.Кнабе) чітко простежуються дві установки: перша – явна, вольова, свідома, що спрямована на тотожність і друга - неявна, в значній мірі несвідома - на відмінність.

У другому розділі — “Унікальність і ентелехія в науці та культурі” — на конкретному матеріалі з історії науки та культури розкривається взаємозв'язок між унікальністю та ентелехією. Конкретизується уявлення про ентелехію як цільову, кінцеву реалізацію на межі можливостей, концентрацію розсіяних, початкових, туманних начал. Такі процеси відбуваються тоді, коли віртуальний об`єкт, за допомогою якого той чи інший етнос моделює свої відносини з реальністю, зміщуючись між рядами відмінностей, викликає резонансну взаємодію.

У підрозділі 2.1. — “Унікальність та повторення”—показано, що в науці за часів Галілея і Ньютона повторюється тільки певний стан. Стан – це стійкість і тривалість, що є однією з необхідних умов повторення.

Але повторення втрачає сенс без зміни, тотожність без відмінності, збереження швидкості - без прискорення, рівномірне прискорення - без його зміни. Отже кожен раз в унікальності як стані виявляється нестача.

Являючи собою реалізацію тих чи інших “посилів” ентелехійно, на межі можливостей, унікальна культура усвідомлює себе як деяку “нестачу” (Ж.Дельоз), котра заповнюється трансцендентними релігійними символами (Л.Фейербах). Унікальність культури визначається її здатністю існувати в стані певної “нестачі”, яка до-за-повнюється уявним - трансцендентним.

У підрозділі 2.2. — “Ерос, затримка, ряди відмінності”— ентелехія представляється як процес певної взаємодії рядів відмінностей. Цей прийом використав Ж. Дельоз, аналізуючи роман М. Пруста “В пошуках втраченого часу”.

Кожна подія в житті людини, чи то спогади, чи дії, характеризується певною інтенсивністю (відмінністю) та еротичністю. Спогади, за З. Фрейдом, завжди еротичні. Ряди відмінностей визначаються подією “раннього дитинства”, наприклад - еротичним потягом до матері. Ця подія визначає “затримку” і саму відмінність між рядами: один з них грунтується на події раннього дитинства, яке знаходиться в надрах несвідомого, а, другий – сучасністю. Віртуальний об'єкт, наприклад, (рання любов до матері), зміщуючись між рядами, обумовлює своєрідне бачення події, предмета, персонажу, іншими словами - маску. Нами зроблена спроба провести аналогію між рядами відмінностей, розглянутих Ж. Дельозом та низкою відмінностей у світовій культурі. Своєрідною “ранньою любов'ю” в історії європейської культури є “Афродіта небесна” Платона - “любов” до тотожності, ідеалу.

У підрозділі 2.3. — “Трансцендентне, симулякр”— аналізуються поняття трансцендентного та симулякра крізь призму їх протиставлення, опозиції. Трансцендентне розглядається в контексті ідей М. Вебера як таке, що надає сенс, є основою ціннісної раціоналізації. Воно уявно заповнює “нестачу”, а сама унікальність культури визначається її здатністю існувати з “нестачею”, не звертаючись до іншого трансцендентного. Будучи антиподом ідеального, досконалого симулякр не є чимось реальним. Але при цьому він відтворює реальність в її відворотних, а інколи і в жахливих аспектах, породжуючи таким негативним чином необхідні для культури життєві сили. Завдяки симулякрам культура набуває тих якостей, які дозволяють їй жити з “нестачею”.

У підрозділі 2.4. — “Ентелехія, центр та його відсутність”— показано, що ентелехія як система рядів відмінностей не може мати чітко визначеного центру. Саме таким чином у контексті ідей постмодернізму констатується положення Е. Гуссерля, П. Флоренського, Г. Кнабе про те, що ентелехія – це реалізація розсіяних начал. Відсутність визначеного центру говорить, що ряди відмінностей є розбіжними, і точка збіжності, горизонт збіжності знаходяться в хаосі. Сама унікальність задається відсутністю центру. У Ж. Дерріда проблемним виглядає другорядність образу відносно так званого первісного об'єкту. Адже образ має значення сам по собі без співвідношення його з так званим оригіналом. Відсутність оригінала – центру робить безглуздими всі спроби відтворення вдалої заміни, тотожності та породжує в самій ентелехії тільки повторення, вічне повернення і унікальність.

У третьому розділі — “Унікальність і проблема розуміння”— проведено дослідження особливостей і можливостей розуміння унікальності культури, виходячи з двох принципових передумов: мислення, орієнтованого на виявлення тотожності та мислення, яке грунтується на пріоритеті відмінності.

Підрозділ 3.1. — “Розуміння: “ясність і чіткість” та “чітка неясність”— присвячений аналізу двох інтерпретацій розуміння: першої - “декартівського” ідеалу ясного і чіткого, і другої - ідеалу, який, за Лейбніцем, має значення “чіткої неясності”. Ідеал ясності і чіткості в розумінні грунтується на ентелехії тотожності або платонівській вищій формі любові - Афродиті небесній. Такий ідеал лежить в основі ставлення до природи як до Книги, на зразок Священного Писання і обумовлює пріоритет природничої наукової методології в загальнокультурному контексті. Зміщення фокусу науково-пізнавального інтересу з узагальнення, генералізації в бік відмінності та унікальності обумовив і зміщення ідеалу розуміння з “ясної чіткості” до “чіткої неясності”. В розумінні культурних феноменів та в їхньому трактуванні вирішального значення набуває не стільки точність, скільки глибина.

У підрозділі 3.2. — “Метафізика унікального як Іншого”— зроблена спроба інтерпретації унікальності культури та її розуміння як Іншого.

З врахуванням концепцій Р. Барта, розуміння Іншого в його Іншості розглядається складним антиномічним рухом, який одночасно стримує і руйнує діалог, відтворюючи монологічність діалогу та діалогічність монологу.

На прикладі полеміки між Р. Карнапом і Г. Дрішем показана безперспективність ідеалу розуміння, який реалізується у формі природничо-наукових законів. Закон визначає лише подібність і шукає спільне в різному, не передбачає унікальності, бо потребує змін. Унікальність означає тривалість, стабільність, тобто певний стан, перед яким ідеал ясності, що грунтується на змінах, виявляє свою непридатність. Відмінність проявляється в унікальності та вимагає для свого розуміння вже не точності, а глибини, яка може бути адекватно сприйнята тільки в контексті “чіткої неясності”.

У підрозділі 3.3. — “Ентелехія розуміння як парціальність горизонтів розуміння”— сам процес розуміння іншої культури розглядається крізь призму ентелехії тотожності та відмінності.

Проводиться паралель між концепціями Ф. Шлейєрмахера, Г.-Г. Гадамера, Г. Яусса про розуміння як про деякий горизонт, який обмежує зрозуміле.

Отже ця ідея парціальності горизонтів розуміння основується на тому, що немає одного-єдиного “правильного розуміння” і кожна інтерпретація тих чи інших культурних феноменів, відокремлених від нас просторовою і часовою відстанню, щось доповнює до існуючого розуміння. Ця ідея органічно вписується в розвинуту в праці концепцію ентелехійності розуміння.

У підрозділі 3.4. — “Упаковка, знак, віртуальний об'єкт і функціональний орган”— розкривається сутність повторення тотожності та відмінності, яка реалізується в ентелехії як такій, що повторює в самій собі унікальне і, разом з тим, обумовлює появу нового унікального. Тотожність та відмінність, що проявилися на початку історико-культурного процесу як “збіг-розбіжності”, вступають в діалог зі своїми ентелехійними втіленнями за якими приховується віртуальний об'єкт. Дитина моделює стосунки з реальністю, наприклад, так: розводить руки і уявляє себе літаком. Все це тілесність, про яку багато та змістовно розмірковував А. Бергсон. Доросла людина моделює стосунки з реальністю, підпираючи руками щоку, зморщує лоба і т.п. Це означає, на думку В. Зінченко і М. Мамардашвілі, формування, особливої тілесності, віртуальності, певного способу вирішення завдань. Фактично, вся культура до певної міри являє собою таку віртуальність. Подібно до того, як за виразом обличчя людини, її позою можна зробити висновки про її думки, так і про предмети матеріальної культури - упаковки - можна зробити висновки про їхній зміст.

У четвертому розділі — “Унікальність, універсальність, глобалізація”— розглядається унікальність і універсальне як таке, що може забезпечити розуміння іншої культури.

Підрозділі 4.1. — “Рівність нерівного як універсальний принцип в ентелехії культур”. Ж. Дельоз проводить аналогію між цим принципом і так званим “кочовим розподілом” людей, коли землі вистачало на всіх з надлишком і тому постало завдання не землю розподілити, а самим людям розподілитися серед безмежних просторів. Цей принцип імпліцитно містить відмінність. Кожна культура являє собою певний спосіб оволодіння буттям. Унікальність, відмінність – це наслідок спроби оволодіння буттям на максимумі можливого. Фактично тут має місце юмівське повторення. Повторюється кожного разу одне і те ж - необхідність максимальної самореалізації. Але повторення не може бути повторюванням одинакового. Кожна спроба такої самореалізації передбачає новизну щодо вирішення одного і того ж завдання. Внаслідок цього в самій культурі виникає певний набір опозицій як різних варіантів вирішення одного і того ж завдання, яке і визначає її унікальність.

В підрозділі 4.2. — “Конкуренція, відбір як універсальність відмінного”— аналізуються джерела і причини появи серед відмінностей загального, універсального.

Розглядаються концепції Д. Юма, Ж. Дельоза, М. Вебера, а також польського дослідника проблеми універсального Я. Кучинського. Зроблено висновок про те, що принцип рівності нерівного передбачає конкуренцію, яка, в свою чергу, як повторення, що несе в собі відмінність, виявляється співробітництвом.

У підрозділі 4.3. — “Універсальність як повторення рівності нерівного”— досліджуються шляхи та можливості співробітництва та взаєморозуміння різних культур.

Аналізуються концепції О. Шпенглера, М. Вебера, Г. Марселя. Реалізуючи себе як унікальність, тобто досягнувши межі своєї самореалізації, культура починає переживати період цивілізації. М. Вебер характеризує цей період як “розчаклування”. Традиційні трансцендентні символи раціоналізуються, опредмечуються. Культура втрачає сенс свого існування. Люди перестають розуміти одне одного. Принцип рівності нерівного в бутті тепер повторюється таким чином, що деякі представники тієї чи іншої культури, які усвідомили принципову неможливість в межах даної культури реалізувати себе в плані досягнення матеріального благополуччя, соціального становища і т.п. починають реалізовувати себе в царині моральності, етики.

Це шлях мучеництва, який обрали для себе християнські святі, ченці-пустельники, самітні та досить часто безіменні борці проти всякої тиранії, якими були, наприклад, радянські дисиденти. Так, конкретне, унікальне життя виступає тепер вже як дещо універсальне, таке, що з'єднує людей як із середини даної культури, так і на міжкультурному рівні. І як результат, саме трансцендентне зміщується в царину унікального, якою в наш час є людське в його людяності.

У висновках сформульовані основні результати роботи, які були отримані під час вирішення основних завдань дослідження та окреслено перспективи філософсько-антропологічного осмислення проблеми унікальності культури та її розуміння.

По-перше, існуючі підходи щодо проблеми унікальності не забезпечують її адекватного опису та розуміння. Дослідник, аналізуючи унікальний предмет, віднаходить в ньому елементи схожості та тотожності у відповідності з певними стандартами. У результаті, унікальність постає чимось вже відомим, “підганяється під логіку повсякденності” (А. Шюц), або пояснюється в якості незрозумілого маргінесу, який слід заперечити, ліквідувати і такий, який зовсім не потребує уваги.

По-друге, унікальність тісно пов'язана з розумінням. Існують унікальні культури, і їх можна уявити як ентелехію деяких вихідних “розсіяних начал”; це і є розуміння самої ентелехії як деяких начал самого мислення. Одними з таких об`єднавчих начал культури та мислення можуть бути завдяки спільності, “визначальності”, розсіяності – тотожність та відмінність.

По-третє, ентелехія не мала б таких якостей, відзначених Г.С. Кнабе (“ноосферична неясність”, “ухилення від логіко-аналітичного сприйняття” і т.п.), якби все вичерпувалося свідомою установкою на тотожність. М.Мамардашвілі неодноразово підкреслював, що розумові формування не живуть самі по собі як, наприклад, дерева. Для цього необхідні певні зусилля з боку людини. Ситуація з розумінням ентелехії свідчить про неспроможність тотожності підштовхнути людей на такі зусилля.

Зусилля, утворюючи саму можливість існування тих чи інших розумових установок, походять від речей зовсім протилежних платонівським ідеалам, хоч вони і породжуються самими цими ідеалами. Якщо досконалість, ідеал можна постулювати, виходячи з реальних речей, то сама реальність передбачає вже своє інше – нереальність, яку теж можна побачити і зрозуміти. Тому, за думкою Ж. Дельоз, в світі панують не ідеали, зразки та їх копії, а симулякри, видимості. Симулякр – це те, що не маючи ніяких підстав для реального існування, все таки існує. В результаті людина все глибше занурюється в нереальність.

Таке становище обумовлене предметно-уявним мисленням, яке ґрунтується на тотожності. Це вимагає максимальної тотожності із зразком як з дійсною реальністю. А, оскільки, вона не пізнається до кінця, то людина змушена знаходитися в світі симулякрів – копій, які ніколи не існували в якості оригіналів. Тому культура періодично переживає кризи. Трансцендентне, що поєднує представників тієї чи іншої культури, починає уявлятися в чуттєво споглядальній формі, опредмечується. Хіба ікони – це копії з оригіналу? Але чому вони можуть ввести людей в певний стан, який існує і переживається?

По-четверте, логіка, тотожність, ідеал – це лише видимість, симуляція за якими стоїть інша реальність – реальність симулякрів – відмінностей. Найважчою для звичайного мислення з його “логікою повсякденності” є відмова від ілюзії тотожності поняття, яке наповнене “суб`єктивними елементами” — пам`яттю, пізнаванням, самосвідомістю суб'єкта. Відкидання ілюзій допомагає відкрити світ відмінностей, що утворюють абсолютно ірраціональний космос, вічно “відмінний-сам-в-собі, але який представляє завжди одне й теж” – “вічне повернення”.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

1. Задача как форма социального познания // Вестник Харьковского университета. Философия и культура.—Х., 1998.—№397.—С. 22—28.

2. Тотожність та відмінність як ентелехія в культурі //Філософські науки. Збірник наукових праць. — Суми: СДПУ ім. А.С. Макаренко, 2001.—С. 118—125.

3. Унікальність культур як ентелехія тотожності та відмінності // Тези доповіді на міжнародній конференції “Філософські аспекти гуманітаризації вищої школи”.— Суми.—Бердянськ, 2001.—С. 22—25.

4. Мышление, обучение, повторение //Вісник Харківського національного університету. Серія “Теорія культури та філософія науки”.—Х., 2001.—№533.—С. 87—95.

АНОТАЦІЇ

Букрєєва І.В. Унікальність культур в контексті ентелехії тотожності та відмінності.— Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04. — філософська антропологія, філософія культури.— Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню філософсько-антропологічних характеристик культурної унікальності та її розумінню. Дослідження проведено з використанням розробленого в постмодернізмі підходу, який розглядає становлення тих чи інших культурних форм, їх розуміння як взаємодію рядів відмінностей, що не мають єдиного центру.

У дослідженні показано, що розгляд культурного процесу через призму ентелехії тотожності та відмінності дозволяє глибше зрозуміти культурну динаміку. Але сама ентелехія вимагає для свого розуміння вже не традиційного причинно-наслідкового підходу, а такого, що грунтується на повторюванні.

Ключові слова: унікальність, ентелехія, тотожність, відмінність, повторювання, віртуальний об`єкт, відсутність центру.

Букреева И.В. Уникальность культур в контексте энтелехии тождества и различия.- Рукопись.

Дисертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04. — философская антропология, философия культуры. Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2002.

Диссертация посвящена исследованию философско-антропологических и философско-культурологических характеристик культурной уникальности и ее понимания. Исследование проведено с использованием разработанного в постмодернизме подхода, предусматривающего становление как тех или иных культурных форм, так и их понимание как рядов различий, не имеющих единого центра, между которыми смещается виртуальный объект. Для анализа культур, разделенных временным интервалом использовался также сравнительно-исторический метод.

Дана сравнительная характеристика культур и показано отличие культурологического подхода, основывающегося на обнаружении сходного, тождественного в различных культурах и подхода, основывающегося на приоритете различия. В исследовании показано, что подход, ориентирующийся на поиск общего, тождественного не позволяет выявить сущностные особенности культурной уникальности как уникальности, что обуславливает трудности ее восприятия и понимания.

Осуществлена попытка представления историко-культурного процесса как энтелехии исходных начал - тождества и различия, которые были впервые осмыслены в античной философии и которые в своих конкретно-исторических энтелехийных воплощениях обуславливают как становление той или иной культурной уникальности, так и ее понимание. Показано, что понимание самой энтелехии, ориентирующееся на обнаружение сходного, тождественного, т.е. не выходящее за рамки причинно-следственных связей, порождает значительные трудности. В качестве альтернативы рассматривается описание и интерпретация энтелехии как повторения и вечного возвращения.

Предложено рассмотрение происходящих в мировой культуре процессов интеграции, глобализации и дифференциации, индивидуализации как расходящихся рядов различий, между которыми возникают в результате смещений виртуального объекта резкие резонансные динамические взаимодействия, обуславливающие конфликтные столкновения.

Ключевые слова: уникальность, энтелехия, тождество, различие, повторение, виртуальный объект, отсутствие центра.

Bukreyeva I.V. The Uniqueness of Culture and its Understanding in the light of Entelexy of Identity and Difference. – Мanuscript.

Thesis for a candidate's degree by speciality 09.00.04 – Philosophical Antropology, Philosophy of Culture – V.Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, 2002.

The dissertation deals with the research of philosophically-anthropological and philosophically-culturological characteristics of identity and its understanding. The research was carried out with development of some cultural forms and their understanding as an interaction of a number of distinctions which do not have the common centre.

It is shown in the research that the consideration of cultural process in the light of entelexy of identity and difference permits to understand more profoundly the cultural dynamics. But the entelexy itself demands for its understanding not the traditional causal and effective approach but such one which is based on repetition.

Key words: uniqueness, entelexy, sameness, difference, repetition, virtual object, absence of center.

Букрєєва Ірина Вікторівна

УНІКАЛЬНІСТЬ КУЛЬТУР У КОНТЕКСТІ ЕНТЕЛЕХІЇ

ТОТОЖНОСТІ ТА ВІДМІННОСТІ

09.00.04 — філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Відповідальний за випуск В.В. Шкода

Підп. до друку 25.04.02.