КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

БОРОВИК Микола Андрійович

УДК 329.285(477)“19”

АНАРХІСТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ

(1917 – 1921 рр.)

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

ЛИТВИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ,

Глава Адміністрації Президента України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

СОЛДАТЕНКО ВАЛЕРІЙ ФЕДОРОВИЧ,

завідуючий відділом етноісторичних досліджень

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

кандидат історичних наук, доцент

ЯБЛОНСЬКИЙ ВАСИЛЬ МИКОЛАЙОВИЧ,

докторант кафедри політології

Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства

імені М.С. Грушевського НАН України

Захист дисертації відбудеться “25” березня 2002 р., о 10 год. на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. )

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного

університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розісланий “18” лютого р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг дисертації 228 сторінок. Вона складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури (22 сторінки, 308 позицій).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Революційні події 1917 – 1921 рр. займають особливе місце в новітній історії України. Вони справили непересічний вплив на всю подальшу долю українського народу. Відповідно, впродовж останнього десятиліття зростає кількість наукових публікацій, присвячених різноманітним аспектам суспільних процесів даного періоду.

Невід’ємною складовою цих процесів було розгортання анархістського руху. Анархістам України вдалося об’єднати під своїми гаслами і повести за собою значні маси населення. Вперше у світовій історії саме в Україні анархісти змогли стати політично домінуючою силою на значній території і впритул наблизилися до здійснення соціальних експериментів у відповідності до своєї ідеологічної доктрини. Тому вагомою стає необхідність докласти максимальних зусиль до вивчення соціальних передумов виникнення й поширення анархістського руху, характерних рис його ідейно-організаційної структури та ролі в революційних подіях 1917 – 1921 рр.

Усі ці проблеми викликають жвавий науковий інтерес. Без всебічного, глибокого і об’єктивного дослідження історії анархістського руху не можна відтворити цілісну й об’єктивну картину суспільних процесів цього переломного етапу у вітчизняній історії. Адже здобутки й невдачі анархістів, специфічні форми і загальна спрямованість їх практичної діяльності відобразили не лише наявні на той час політичні, соціальні, національні та інші суперечності, але й стан загальної і політичної культури населення, рівень його національної свідомості, а також цілий ряд характерних рис та закономірностей у розвитку українського суспільства у період його докорінної трансформації.

Актуальність даної теми також посилюється через відсутність комплексних праць з історії анархістського руху в Україні 1917 – 1921 рр.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ 046-01), яка включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єктом дослідження є анархістські організації України періоду революції 1917 р. та громадянської війни. Як анархістські в дослідженні кваліфікуються організації і угруповання, програмні установки та (або) практична діяльність яких мали на меті негайну чи поступову ліквідацію в найближчій перспективі державної організації суспільства й заміну її соціальною організацією, базованою на самоврядних структурах і позбавленою будь-яких форм соціальної організації влади людини над людиною.

Предметом дослідження є анархістський рух в Україні 1917 – 1921 рр., а саме – процес утворення, ідейна еволюція та практична діяльність анархістських організацій.

Метою даного дослідження є об’єктивний і комплексний аналіз історії анархістського руху в Україні періоду революції 1917 р. та громадянської війни.

Виходячи з цього визначені такі основні завдання:

проаналізувати джерельну базу та стан наукової розробки історії анархістського руху в Україні 1917 – 1921 рр.;

дослідити соціально-політичні передумови відродження та поширення анархістського руху в Україні у 1917 – 1921 рр.;

простежити за розвитком анархістського руху в Україні у період революції 1917 р. та громадянської війни і визначити його специфіку в контексті загальноросійського анархістського руху;

дослідити особливості стратегії й тактики анархістських організацій України;

проаналізувати сутність, значення та наслідки процесу ідейної диференціації в анархістському русі;

з’ясувати роль анархістів у розвитку повстанського руху в Україні взагалі і махновського руху зокрема, а також визначити міру впливу анархістської ідеології на формування політичної програми останнього;

проаналізувати причини занепаду та зникнення анархістського руху з політичної арени України;

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з лютого 1917 по жовтень 1921 рр., тобто від відродження анархістського руху в Україні, пов’язаного з перемогою Лютневої 1917 р. революції до його занепаду і ліквідації під репресивним тиском радянської держави. Датування подій у тексті дисертації здійснено: до 1 січня 1918 р. – за старим стилем, з 1 січня (14 лютого 1918 р.) – за новим стилем.

Територіальні межі дослідження визначаються сучасними кордонами України за винятком західноукраїнського регіону, в якому анархістський рух не набув значного поширення. Вони охоплюють українські землі, що на різних етапах революції та громадянської війни входили до складу таких держав як Росія, УНР, Українська Держава, УСРР.

Методологічною основою роботи є принципи науковості, об’єктивності й історизму. Вирішенню поставлених у дисертації завдань сприяло використання порівняльно-історичного, проблемно-хронологічного, статистичного та аналітичного методів наукового пізнання.

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці актуальної теми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній літературі. В дослідженні на основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу документальних матеріалів та опублікованих джерел дається комплексний аналіз розвитку анархістського руху в Україні періоду революції 1917 р. та громадянської війни, висвітлюється його роль і значення у перебігу політичних подій в України у даний період. Вперше одержано нові дані щодо динаміки поширення анархістського руху та загальної чисельності анархістських організацій України у 1917 – 1921 рр. Дістало подальший розвиток дослідження проблеми ідейної диференціації в анархістському русі, формування анархістської програми суспільних перетворень, ролі анархістів у розгортанні селянсько-повстанського руху та впливу анархістської ідеології на формування політичної програми махновського руху. Окрім того, виявлено цілий ряд неточностей і фальсифікацій, які мали місце у історіографії.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал, основні положення й висновки можуть бути використані при створенні спеціальних і узагальнюючих праць з історії України, підручників, нормативних та спеціальних курсів, навчальних програм. Матеріали дослідження можуть застосовуватися в лекційних курсах, де висвітлюються політичні, соціальні, національні та інші аспекти історії революції та громадянської війни в Україні.

Апробація результатів дисертації здійснювалась у формі доповідей на наукових конференціях: “51-а наукова студентська конференція історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка”, (Київ, 27 квітня 1994 р.), Третя міжнародна студентська історична науково-методична конференція “Історія Батьківщини і сучасність”, (Київ, Національний Технічний Університет “Київський Політехнічний Інститут”, 23-25 квітня 1996 р.). Основні результати дисертації викладені у трьох наукових публікаціях загальним обсягом ,5 друк. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” дається аналіз історіографії проблеми та характеризуються джерела.

Стан наукової розробки проблеми. Анархістський рух 1917 – 1921 рр. є одним із найменш досліджених явищ у новітній історії України. Донині не опубліковано жодної монографії чи наукової статті, присвяченої комплексному аналізу даної проблеми, незважаючи на те, що перші публікації, в яких висвітлювалися ті чи інші аспекти історії анархістського руху в колишній Російській імперії у вказаний період, з’явилися ще у 20-х рр. XX ст.

Окрім цього, історіографія даної теми не уникнула впливу ідеологічної боротьби між прибічниками анархізму та їхніми політичними супротивниками, що не сприяло піднесенню наукового рівня більшості робіт. Уже з появою перших досліджень з анархістської тематики можна простежити формування в історіографії різних напрямків, специфіку кожного з яких визначила передусім політична позиція авторів.

Чи не найбільшою мірою негативного впливу подібних тенденцій зазнала радянська історіографія проблеми, започаткована у 20 – на початку 30-х рр. ХХ ст. працями Я.Яковлєва, М.Равіча-Черкаського і В.Залежського Яковлев Я. Русский анархизм в Великой русской революции. – Харьков, 1921; Равіч-Черкаський М. Анархісти. – Харків, 1929; Залежский В.Н. Анархисты в России. – М., 1930., які були спрямовані радше на ідейний розгром ідеології анархізму, аніж на об’єктивне висвітлення історії анархістського руху. Дещо більшу об’єктивність і кращу поінформованість у питаннях анархістської теорії виявив Б.Горєв Горев Б.И. Анархизм в России. – М., 1930.. Особливу наукову вартість має висвітлення Горєвим проблеми ідейної диференціації анархістського руху.

Суттєво позначилася політична заангажованість дослідників даного періоду також і на якісному рівні праць радянських авторів з історії махновщини, які здебільшого намагалися, на основі досвіду участі анархістів у махновському русі, довести контрреволюційну сутність і історичну неспроможність анархізму. Межі можливої у радянських умовах об’єктивності демонструє праця М.Кубаніна Кубанин М. Махновщина. – Л., 1928., яка, втім, не позбавлена деяких фактичних помилок.

З початку 1930-х рр. ні анархістська, ні махновська тематика в СРСР довгий час практично не досліджувались. Повернутися до дослідження анархістської проблематики радянські дослідники змогли тільки у 60 – 80-х рр. ХХ ст. Праці В.Коміна, Є.Корноухова і, особливо, С.Канєва Комин В.В. Анархизм в России. - Калинин, 1969; Корноухов Е. Борьба партии большевиков против анархизма в России. – М., 1981; Канев С.Н. Октябрьская революция и крах анархизма. – М., 1974., засвідчили появу нових якісних тенденцій у радянській історіографії проблеми, пов’язаних, передусім, з розширенням кола досліджуваних проблем і джерельної бази більшості наукових праць. Одначе пресинг радянської тоталітарної системи й усталені стереотипи мислення суттєво деформували дослідницький процес і призводили до фальсифікації висновків і надмірної апології офіційної ідеології. В радянській історіографії 60 – 80-х рр. домінуючим стає підхід до вивчення історії анархістського руху виключно через призму боротьби комуністичної партії проти анархізму.

Не була позбавлена негативного впливу ідеологічного суперництва також і апологетична традиція у вивченні історії анархістського руху в Росії, започаткована працями анархістів, які по завершенні громадянської війни емігрували з СРСР Горелик А., Комов А., Волин. Гонения на анархизм в Советской России. – Берлин, 1922; Максимов Г.П. За что и как большевики изгнали анархистов из России? – Штеттин, 1922; Voline V. The Unknown revolution, 1917-1921. – Detroit, Chicago, - 1974.. Анархісти намагалися довести згубність більшовицького шляху розвитку революції і зосереджували свою увагу насамперед на викритті репресивної політики радянського уряду, в тому числі і по відношенню до анархістів.

Важливе значення для вивчення історії анархістського руху в Україні має праця П.Аршинова Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.). – Запорожье, 1995., який першим запропонував альтернативну більшовицькій концепцію історії махновщини. Одначе надмірна апологетичність і намагання автора використати історичний досвід махновщини в якості аргументу в ідеологічній боротьбі, що розгорнулася в анархістських емігрантських колах у 1920-х рр., суттєво знижують наукову вартість цього дослідження.

У 60-х - на початку 70-х рр. ХХ ст. значно зріс дослідницький інтерес до анархістської проблематики в країнах Заходу. Щоправда, історія анархістського руху на території колишньої Російської імперії не належала до пріоритетних тем більшості наукових праць з анархістської тематики, що з’явилися в даний період, а в деяких з них відчутний вплив апологетичної традиції, одначе, саме західні історики першими зробили спробу неупередженого аналізу даної проблеми. Особливо слід відзначити монографію П.Авріча Аvrich P. The Russian аnarchists. - Princeton, 1967., яка до сьогодні залишається одним із найфундаментальніших комплексних досліджень історії анархістського руху в Росії першої чверті XX ст.

Досить високу історіографічну вартість мають також праці західних авторів, присвячені історії махновського руху Palij M. The Anarchism of Nestor Makhno, 1917-1921. – Seattle, London, 1976; Malet M. Nestor Makhno in Russian Civil War. – London, 1982; Skirda A. Nestor Makhno: le cosaque de l’anarchie. – Paris, 1982.. Щоправда, відносний дефіцит джерельної бази значно утруднював для західних дослідників здійснення глибокого аналізу основних проблем, пов’язаних з історією руху.

З падінням тоталітарного режиму в СРСР одержали можливість з дійсно наукових позицій підійти до вивчення анархістської проблематики також і російські вчені, проте великого інтересу до дослідження історії анархістського руху 1917 – 1921 рр. вони не виявили. Лише В.Єрмаков активно працює над вивченням різноманітних аспектів даної проблеми. Результати його дослідницьких робіт підсумувала монографія “Российский анархизм и анархисты” Ермаков В.Д. Российский анархизм и анархисты: Вторая половина ХІХ – конец ХХ веков. – СПб., 1996.. Але крім цієї праці в російській історіографії теми можна виділити лише невелику за обсягом розвідку О.Ігнатьєвої Игнатьева О.А. Взгляды анархистов на проблемы экономического переустройства общества после Октябрьской революции // Социологические исследования. – 1991. - № . – С. 68-76..

Дещо більшою кількістю наукових праць представлена російська історіографія махновського руху. Серед них слід особливо відзначити працю О.Шубіна Шубин А. Анархистский социальный эксперимент. Украина и Испания 1917 - 1939 гг. – М., 1998., який здійснив ґрунтовний аналіз основних проблем, пов’язаних з історією махновського руху, приділивши особливу увагу проблемі формування й спроб реалізації махновської програми соціальних перетворень. Проте окремі аналітичні положення цієї праці виглядають занадто категоричними.

В Україні у 1990-х рр., зі зникненням ідеологічного тиску й початком самостійного існування української держави, перед науковцями відкрилися широкі перспективи для переосмислення історичного досвіду українського народу. В цей час уперше з’являються праці, присвячені історії анархістського руху в Україні. Зокрема, О.Лебеденко в монографії “История анархизма в Украине” Лебеденко А.М. История анархизма в Украине (кон. XIX – нач. XX в.в.). – К., 1995., спираючись на широку джерельну базу, висвітлив історію анархістського руху в нашій країні кінця XIX – початку XX ст. Проте період 1917 – 1921 рр. виходить за хронологічні межі цієї праці. Слід також відзначити ґрунтовну дисертацію В.Савченка Савченко В. А. Политика советского государства по отношению к анархистскому движению на Украине в 1917 – 1921 гг. Дис. канд. ист. наук. – Одесса, 1990., який в контексті основної теми свого дослідження, приділив велику увагу висвітленню багатьох аспектів історії анархістського руху в Україні періоду революції і громадянської війни.

Однак в цілому, вітчизняні науковці не приділили достатньої уваги дослідженню історії лівих організацій і рухів, які не мали яскраво вираженої національної спрямованості. Одним із винятків є історія махновського руху. У 1990-х рр. В.Волковинським і В.ВерстюкомВолковинский В. Махно и его крах. – М., 1991; Волковинський В. Нестор Махно: легенди і реальність. – К., 1994; Верстюк В.Ф. Махновщина. – К., 1992. були здійснені глибокі дослідження даної теми, висока наукова вартість яких визначається не тільки залученням до наукового обігу значного обсягу нової джерельної інформації, але й зміною підходів, яка дозволила дослідникам сформулювати об’єктивні й аргументовані висновки щодо соціальної природи і характеру цього складного й суперечливого явища. Але проблема впливу анархізму на формування та розвиток махновського руху не належала до дослідницьких пріоритетів вказаних авторів.

Більшу увагу цій проблемі приділили у своїх дисертаційних дослідженнях О.Тимощук та В.Чоп Тимощук О.В. Анархо-комуністичні формування Н.Махна (вересень 1917 – серпень 1921 рр.): Автореф. дис… канд. іст. наук. – Запоріжжя, 1992; Чоп В.М. Махновський рух в Україні 1917 – 1921 рр.: Проблеми ідеології, суспільного та військового устрою: Автореф. дис… канд. іст. наук. – Запоріжжя, 2002.. Щодо останньої праці слід відзначити нетрадиційність підходів до розв’язання багатьох важливих проблем історії махновщини й оригінальність висновків, сформульованих автором, який, зокрема, характеризує її як окрему форму українського національного руху. Щоправда, не з усіма з цих висновків можна погодитись.

Широку джерельну базу має праця О.Білаша Белаш А.В., Белаш В.Ф. Дороги Нестора Махно. – К., 1993.. Одначе, будучи фактично розширеним і доповненим значною кількістю документальних матеріалів варіантом спогадів одного з лідерів махновського руху В.Білаша, вона має переважно описовий характер.

Отже, маємо констатувати, що в історіографії відсутнє комплексне дослідження розвитку анархістського руху в Україні 1917 – 1921 рр.

Джерельну базу дослідження становлять комплекс архівних матеріалів (у дисертації використано матеріали 25 фондів 3 центральних державних архівів України), публікації документів, періодичні видання та мемуарна література.

Найбільш чисельну групу використаних документальних джерел складають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). У фондах Ради Народних Комісарів УРСР, Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР та Постійної наради по боротьбі з бандитизмом при РНК УРСР (ф. 2, 5, 3204) зібрані оперативно-розвідувальні й політичні зведення, бюлетені й доповіді місцевих органів радянської влади, армійського командування і надзвичайних комісій та інші документи, які містять достатньо об’єктивну інформацію про реальний рівень політичного впливу анархістів і діяльність анархістських організацій у 1919 – 1921 рр., висвітлюють участь анархістів у розгортанні повстанського руху.

Важливу інформацію про розвиток анархістського руху в Україні у 1917 – на початку 1918 рр. містять документи зосереджені у фондах регіональних органів радянської влади: Обласного комітету Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів, ЦВК Румчероду, РНК м. Одеси і Одеської області (ф. 1822, 3156, 4342).

Цінні дані щодо підпільної діяльності анархістських організацій у 1918 р. містять у собі фонди правоохоронних структур гетьманського уряду. Зокрема, у фонді МВС Української Держави (ф. 1216), зберігаються доповіді губерніальних і повітових старост, агентурні відомості Державної варти про роль анархістів у розгортанні повстанського руху, вчинені ними терористичні й агітаційно-пропагандистські акції, а також повідомлення про розгроми анархістських організацій і арешти анархістів тощо.

Більш детальна інформація про розвиток анархістського руху в Полтавській, Подільській і Катеринославській губерніях збережена у фондах Подільського губерніального старости, Канцелярії Полтавського губерніального старости, Освідомчого відділу при Полтавському губерніальному старості і Катеринославського губерніального старости (ф. , 2988, 2586, 4541).

В процесі розробки дисертації були використані також окремі документи фондів ВУЦВК, Бюро українського друку при ВУЦВК, Всеукрревкому, Народного комісаріату праці УСРР (ф. 1, 1738, 2360, 2623).

Значне місце в дослідженні відведене матеріалам Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО). Фонд Комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У та Колекція документів з історії КПУ (ф. 5, 57) зосереджують чисельну й інформативну збірку матеріалів різного походження, які містять інформацію про розвиток анархістського руху у 1918 –1921 рр., достатньо точно відображають еволюцію політичної програми махновського руху і вплив на її формування анархістської ідеології. Серед них слід особливо відзначити протоколи засідань керівних органів махновського руху, протокол допиту одного з лідерів анархістського руху в Україні В.Воліна в МЧК, спогади провідних діячів махновського руху О.Чубенка й В.Білаша.

Важливе значення мають також зосереджені у фонді ЦК КП(б)У (ф. 1) доповіді Зафронтбюро, звіти про підпільну роботу місцевих комітетів більшовицької партії, політзведення Інформаційного відділу ЦК КП(б)У, які містять багато цінної інформації про діяльність і рівень впливу на маси анархістських організацій України у 1919-1921 рр.

В роботі використані також матеріали Колекції спогадів про Жовтневу революцію, громадянську війну, соціалістичне будівництво і Велику Вітчизняну війну (ф. 59). Порівняльний аналіз цих документів, які в багатьох випадках дублювали виклад одних і тих же подій, дозволив відокремити наведені в них реальні факти від домислів і оцінок, зумовлених політичною позицією авторів.

Важливе значення мають також документи з фондів Київського губернського жандармського управління, Південно-Західного районного охоронного відділення, Катеринославського губернського жандармського управління, Прокурора Одеської судової палати (ф. 274, 276, 313, 419) Центрального державного історичного архіву України, м. Київ (ЦДІАК України), які висвітлюють діяльність анархістських організацій України періоду 1917 - початку 1918 р., найменше забезпеченого документальними джерелами, і дозволяють прослідкувати еволюцію політичної програми і соціального складу анархістських організацій у порівнянні з більш ранніми етапами розвитку анархістського руху.

Опубліковані документальні матеріали умовно можна розділити на дві основні групи. По-перше, це документи, опубліковані окремими виданнями анархістами та їх політичними супротивниками в досліджуваний період. Серед них особливо велике значення мають документи й матеріали анархістських з’їздів і конференцій, які найбільш точно відображають процеси ідейної еволюції й організаційної консолідації в анархістському русі Первая конференция анархистских организаций Украины “Набат”. Декларация и резолюции. – Б. м., 1918; Резолюции первого съезда Конфедерации Анархистских Организаций Украины “Набат”. – Б. м., 1919..

Значно розширили джерельну базу дослідження анархістські листівки та прокламації. Окрім зразків і копій подібних видань, збережених в архівних справах, також проаналізовані понад 20 найменувань анархістських і махновських листівок та прокламацій, зібраних у Фонді листівок Науково-довідкової бібліотеки центральних державних архівів України.

Для висвітлення теоретичного підґрунтя особливостей стратегії і тактики анархістських організацій України були використані також праці провідних теоретиків тогочасного анархізму Кропоткин П.А. Хлеб и Воля. – Лондон, СПб., Б. г.; Боровой А. Анархизм. – М., 1918; Грав Ж. Будущее общество. Харьков, 1919; та ін..

Другий блок становлять збірники документів, що з’явилися пізніше внаслідок пошукової діяльності науковців. Серед них слід особливо виділити видані П.Аврічем і В.Кривеньким збірники документів з історії російського анархістського руху Тhe Anarchists in the Russian Revolution. – London, 1973; Анархисты. Документы и материалы. 1883-1935 гг.: В 2 т. / Т. 2. 1917 – 1935 гг. - М., 1999., які містять значну кількість документальних джерел, що висвітлюють діяльність анархістських організацій України у 1917 – 1921 рр., а також упорядкований В.Верстюком збірник з історії махновського руху Нестор Иванович Махно: Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991.. Суттєво розширили інформаційну сферу дослідження й видані в СРСР документальні збірники з історії революції і громадянської війни Гражданская война на Украине. 1918-1920. Сборник документов и материалов. В 3 т., 4 кн. – К., 1967; На защите революции. Сборник документов и материалов. – К., 1971; та ін..

Важливою складовою джерельної бази стали матеріали періодичної преси. Вивчені нами газетні й журнальні видання можна розділити на кілька груп. Насамперед - це видання анархістських організацій України Хлеб и воля. – Харьков, 1917; Рабочая мысль. – Харьков, 1917; Свобода внутри нас. – Киев, ; Голос анархиста. – Екатеринослав, 1918; К свету. – Харьков, 1919; Одесский Набат. – Одесса, 1919; Набат. – 1919-1920; та ін., матеріали яких найбільш точно відобразили специфіку ідейної еволюції, організаційного устрою і практичної діяльності анархістських організацій в Україні. Велике значення для дослідження процесу ідейної диференціації в анархістському русі та еволюції анархістської програми суспільних перетворень має також петроградська й московська анархістська преса 1917 – 1918 рр. Анархия. – Москва, 1917-1918; Буревестник. – Петроград, 1917-1918; Голос труда. – Петроград, 1917-1918; та ін.. Розвиток політичної програми махновського руху та міру впливу анархістів на його ідеологію відображають публікації періодичних видань махновської армії Путь к свободе. – Гуляй-Поле, Александровск, Екатеринослав. – 1919; Голос махновца. – Харьков, 1920.. Масштаби поширення анархістського руху, рівень політичного впливу анархістських організацій, а також ставлення до анархістів провідних політичних організацій України допомагають зрозуміти публікації у виданнях центральних і місцевих органів влади, а також у партійних виданнях Известия Юга. – Харьков, 1918; Известия ВУЦИК. – Харьков, 1920; Звезда. – Екатеринослав, 1918-1919; та ін..

Для написання дисертації була використана також мемуарна література. Незважаючи на суб’єктивізм та небезсторонність більшості мемуаристів, їхні праці додають багато нової джерельної інформації. Особливо цінні та інформативні свідчення знаходяться у спогадах керівників махновського руху Н.Махна та В.Білаша Махно Н. Воспоминания: В 3 кн. – К., 1991; Белаш В. Махновщина // Літопис революції. – 1928. - № 3. – С. 191 – 234.. Вартими уваги є спогади колишніх анархістів М.Чуднова і І.Тепера Чуднов М.Н. Под чёрным знаменем. – М., 1930; Тепер (Гордеев) И. Махно: от “единого анархизма” к стопам румынского короля. – К., 1924.. Під час роботи над дисертацією була також використана більшовицька мемуаристика Антонов - Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне: В 4 т. – М., Л., 1924 – 1933; Сидоров П.В. В борьбе с анархистами // Особое задание: Сборник воспоминаний советских чекистов. – М., 1977. – С. 120 – 128; та ін..

Отже, можна стверджувати, що джерельна база є достатньо широкою для створення комплексного дослідження відродження та розвитку анархістського руху в Україні у 1917 – 1921 рр.

У другому розділі “Відродження анархістського руху в Україні (лютий 1917 – квітень 1918 рр.) розглянуто передумови відродження анархістського руху та процес його становлення у вказаний період.

Відзначається, що відродження анархістського руху у 1917 р. зумовлене особливостями соціально-економічного розвитку та громадсько-політичного життя України початку ХХ ст. Формування основ індустріального суспільства і пов’язані з цим інтенсивне руйнування традиційних соціальних структур та маргіналізація значних мас населення, в умовах авторитарного політичного режиму Російської імперії, призводили до граничного загострення соціальних конфліктів та створювали сприятливий ґрунт для поширення ідеологічних доктрин, орієнтованих на докорінну перебудову чи повне руйнування існуючого суспільства.

Падіння самодержавства й розвиток стихійної масової революції актуалізували традиційні народні уявлення про соціальну справедливість та бажані форми соціально-економічного і політичного устрою, які в багатьох суттєвих моментах виявилися суголосними анархістським ідеалам. За таких умов анархістам вдалося швидко відновити знищену в міжреволюційний період мережу своїх організацій. До початку 1918 р. вона збільшилася у 8 разів і охопила щонайменше 25 міст України. Найчисельніші анархістські осередки діяли в Одесі, Харкові та Катеринославі. Відновлювали свою діяльність і сільські анархістські групи. Найбільшою активністю з поміж них виділялася очолювана Н.Махном Гуляйпільська група анархістів-комуністів.

Разом з тим, переважна більшість анархістських організацій України являли собою здебільшого невеликі утворення з доволі аморфною організаційною структурою. Вони залишалися розрізненими, організаційно замкненими. Спроби організаційного об’єднання анархістських груп та узгодження основних форм і методів їх діяльності у всеросійському масштабі зазнали невдачі. Більш результативною об’єднавча діяльність анархістів була на місцевому та регіональному рівнях. Найбільш вдалими прикладами регіонального об’єднання анархістів були створення Бюро анархістів Донбасу (лідери Г.Горєлик, П.Аршинов) та загальноміської федерації анархістських груп в Одесі.

Однією з причин організаційної роздробленості анархістського руху була його ідеологічна строкатість. Він розпадався на анархо-індивідуалістичний і анархо-комуністичний напрямки. Кожен з них в свою чергу поділявся на окремі течії. В межах анархо-комуністичного напрямку, прибічники якого становили переважну більшість учасників анархістського руху, все більшого впливу набувала анархо-синдикалістська течія. В Україні, як і в Росії, анархо-синдикалісти, вважаючи масові робітничі організації основним засобом підготовки й здійснення соціальної революції, не ставили під сумнів анархо-комуністичних принципів побудови майбутнього суспільства. У 1917 – на початку 1918 рр. вітчизняні синдикалісти віддавали перевагу роботі у фабрично-заводських комітетах, пов’язуючи з цими організаціями найбільші надії на реалізацію активно пропагованої анархістами ідеї захоплення робітниками виробництва. Супротивники цієї течії, які зберегли за собою назву анархо-комуністів, або взагалі відкидали синдикалізм, або вважали цей шлях другорядним, орієнтуючись передусім на стихійні форми революційної боротьби.

Незважаючи на суттєві розбіжності ідеологічного характеру, анархісти зберігали єдність в оцінці перспектив і шляхів розвитку революції. Вони виступали за її продовження і поглиблення з метою надання їй характеру глибинного соціально-економічного перевороту, покликаного остаточно ліквідувати політичне, економічне, національне та інше гноблення. Подібні заклики мали певний успіх серед частини промислового пролетаріату, міських маргіналів і в здеморалізованій армії. Однак в цілому, рівень популярності анархістів, зростання якого суттєво стримувалося неспроможністю останніх запропонувати реалістичну конструктивну програму суспільних перетворень, не дозволив їм виступити в якості самостійної впливової політичної сили у всеукраїнському масштабі.

В боротьбі за владу, що розгорнулася в Україні зимою 1917 – 1918 рр., анархісти підтримали більшовиків і лівих есерів. Утворення Радянської держави спричинило новий розкол в анархістському русі й появу “радянського анархізму”, представники якого орієнтувалися на тісну співпрацю з більшовицьким режимом. Проте переважна більшість анархістів України виступила проти претензій більшовиків на владу і вимагала негайної ліквідації державного устрою суспільства й здійснення докорінних соціально-економічних перетворень. Спроби заохотити населення до реалізації цих вимог у більшості випадків виливалися в деструктивні, а часом і у відверто злочинні акції.

Весною 1918 р. поступальний розвиток анархістського руху був призупинений внаслідок наступу українсько-німецьких військ. Вони витіснили з України анархістські загони, до яких увійшла більшість активних учасників анархістських організацій.

У третьому розділі “Розвиток анархістського руху у травні 1918 – січні 1920 рр.” висвітлюються основні напрямки діяльності анархістських організацій у період найбільшого загострення громадянської війни, коли анархістський рух в Україні набув безпрецедентних у вітчизняній історії масштабів і рівня організованості.

Поразка в боротьбі проти наступу українських, німецьких та австро-угорських військ мала тяжкі наслідки для анархістського руху, призвівши до майже повного руйнування мережі анархістських організацій. Проте вже влітку-восени 1918 р. анархістам вдалося відновити свою активність в Україні і взяти активну участь в боротьбі з гетьманським режимом в союзі з іншими ліворадикальними угрупованнями. Розгортанню анархістського руху в Україні сприяв значний приплив найбільш радикально налаштованих анархістів з Росії.

У листопаді 1918 р. рівень розвитку анархістського руху дозволив створити першу загальноукраїнську організацію - Конфедерацію анархістських організацій України “Набат”, яка до середини 1919 р. об’єднала переважну більшість анархістських осередків нашої країни. Ідейною основою об’єднання стала доктрина “єдиного анархізму”, яку провідні ідеологи “Набата” В.Волін, А.Барон, Й. Готман та Я.Алий трактували як спробу синтезу основних ідейних течій тогочасного анархістського руху. Створення цієї організації засвідчило прагнення анархістів різних напрямків консолідувати свої сили для реальної участі у справах світової революції й досягнення анархістського ідеалу.

Розширення мережі анархістських організацій та їх ідейна й організаційна консолідація дозволили анархістам України значно активізувати свою діяльність, однією з основних форм якої залишалися агітація та пропаганда. Поряд з усною агітацією, значних масштабів набула видавнича діяльність анархістів. У першій половині 1919 р. Секретаріат Конфедерації та найбільші місцеві організації “Набата”: Харківська, Катеринославська, Одеська, Єлизаветградська та Гуляйпільська видавали 5 газет, а також видали та розповсюдили значну кількість інших друкованих видань.

Поширення анархістського руху наштовхнулося на жорстку протидію з боку більшовицьких властей. Не оголошуючи офіційно анархістів поза законом, вони всіляко обмежували можливості для діяльності анархістських організацій, що поставило анархістів у надзвичайно складні умови напівлегального існування. Одначе на тлі наростаючого відчуження між владою і населенням популярність анархістів зростала. Найбільшу підтримку анархістські ідеї здобули в селянському середовищі, що засвідчили успіхи анархістів в організації повстанського руху. Протягом 1918 – 1919 рр. вони здобули міцні позиції у повстанському русі Чернігівської, Харківської, Катеринославської і, частково, Полтавської губерній. Найбільш помітними ці успіхи були в південно-східному регіоні, де місцеві селянські анархістські осередки, об’єднавшись навколо постаті харизматичного лідера Н.Махна, змогли організувати й очолити боротьбу селянства, яке намагалося відстояти свої соціально-економічні інтереси в протиборстві з усіма політичними режимами, що змінювалися в Україні.

Діяльність лідерів махновського руху, яка була спрямована на практичну реалізацію анархістського ідеалу, була важливою складовою анархістського руху в Україні. Водночас, їх відносини з міськими анархістськими групами, в тому числі і з лідерами Конфедерації “Набат”, мали складний, суперечливий характер. Незважаючи на це, вплив останніх суттєво позначився на формуванні махновської політичної програми і сприяв подоланню її вузькорегіональної спрямованості.

Ця програма протягом усього періоду існування махновського руху мала виразну антиетатистську спрямованість і ґрунтувалася на визнанні пріоритету місцевих самоврядних структур перед будь-якими центральними координуючими інститутами, заперечувала владну ієрархію і дозволяла максимально повно задовольнити соціально-економічні інтереси українського селянства, що забезпечило махновцям широку підтримку. Одначе спроби її практичної реалізації восени 1919 р. як в силу несприятливих військово-політичних обставин, так і в силу недостатньої активності населення зазнали невдачі.

Ця невдача визначила загальний напрямок подальшої еволюції політичної програми махновського руху, зміст якої полягав у пошуку реалістичних шляхів здійснення анархістського суспільного ідеалу. Важливими проявами такої еволюції були висунення ідеї скликання Всеукраїнського трудового з’їзду та суттєві зміни в махновській концепції “вільних рад”. З початку 1920 р. вони виступають у махновській ідеології в якості базового елементу перехідної політичної структури, яка повинна була існувати до створення передумов, необхідних для побудови безкласового суспільства.

У четвертому розділі “Занепад та ліквідація анархістського руху в Україні (січень 1920 – жовтень 1921 рр.)” досліджується завершальний етап у розвитку анархістського руху, аналізуються причини його занепаду і ліквідації.

У 1920 – 1921 рр. анархістський рух в Україні розвивався у надзвичайно складних умовах. Репресивний тиск з боку радянської держави в даний період набув характеру цілеспрямованої, добре скоординованої кампанії, яка спрямовувалася відповідними підрозділами ВУЧК, створеними для боротьби з анархістським рухом.

Серед анархістів у ставленні до радянської влади єдності не було. Певна частина анархістів, дотримуючись тактики єдності “революційного фронту”, була налаштована на конструктивну співпрацю з владою. У 1920 р. прибічників такої лінії називали позитивістами. Інша частина анархістів, і таких було найбільше, не приховуючи свого опозиційного ставлення до більшовицького режиму, відкрито декларували свої наміри вести ідейну боротьбу з більшовизмом. При цьому посилення репресивного тиску з боку влади, змушувало дедалі більшу частину анархістів переходити на нелегальне становище і навіть вдаватися до збройних методів боротьби.

В умовах наростаючого невдоволення більшості населення воєнно-комуністичною політикою більшовицького уряду подібна діяльність знаходила значну підтримку серед населення України, особливо серед селянства, що засвідчило наростання антибільшовицького повстанського руху, значна частина якого розгорталася під анархістськими гаслами. Найбільш масштабними повстанськими рухами анархістського ідеологічного забарвлення в даний період залишалися рух партизанів-безвладників (або шубінців) на Чернігівщині і махновський рух, який у 1920 – першій половині 1921 рр. охопив майже всю лівобережну Україну.

Восени 1920 р. в умовах наростання білогвардійської загрози лідери махновського руху уклали угоду з радянським урядом. Йдучи на тимчасове примирення з комуністичним режимом для спільної боротьби проти контрреволюції, керівники махновського руху планували вступити з більшовиками в боротьбу за маси, виступаючи в якості антиавторитарної лівої альтернативи більшовизму. Успіхи, досягнуті махновцями і підтримуваними ними міськими анархістськими організаціями в поширенні своїх ідей та розбудові своєї організаційної мережі в період дії радянсько-махновської угоди доводять, що такий шлях у тогочасних умовах мав значну перспективу.

Проте з розривом угоди переслідування махновців і анархістів були поновлені. Невдовзі після ліквідації білогвардійської армії в Криму частини РСЧА розпочали широкомасштабну операцію по знищенню махновських формувань. Незважаючи на це, махновцям, які спиралися на підтримку населення, ще довгий час вдавалося уникати розгрому. Лише з літа 1921 р., коли українське село постало перед реальною загрозою голоду і було повністю позбавлене можливості підтримувати повстанський рух, активність махновських загонів різко знизилася і на осінь 1921 р. владі вдалося фактично повністю їх ліквідувати.

Паралельно з боротьбою проти махновщини більшовицька влада докладала всіх зусиль для припинення діяльності міських анархістських організацій. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 рр. ВУЧК провела 4 великомасштабні операції проти анархістів, внаслідок яких анархістський рух в Україні зазнав невиправних втрат. Ще наприкінці 1920 р. як єдине організоване ціле припинила своє існування Конфедерація “Набат”, були розгромлені значні анархістські організації у Харкові, Києві, Полтаві та в інших містах. Щоправда, в умовах наростаючого невдоволення “воєннокомуністичними” порядками анархісти змогли досягти деяких локальних успіхів у поширенні своїх ідей наприкінці 1920 – на початку 1921 р., одначе вже з весни 1921 р., внаслідок репресивних заходів радянських властей, а також під впливом розчарування в революції та зневіри в можливості реалізації анархістського суспільного ідеалу, анархістський рух в Україні різко пішов на спад. Влітку-восени 1921 р. діяли лише окремі, непов’язані між собою групи, які до листопада 1921 р. також припинили своє існування.

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

Історія анархістського руху в Україні 1917 – 1921 р. в історичній літературі висвітлена неповно; джерельна база дисертації, основу якої склали архівні документи, матеріали періодичної преси, опубліковані документи та мемуарна література, є достовірною і достатньо широкою для створення комплексного дослідження відродження та розвитку анархістського руху в Україні у 1917 – 1921 рр.;

Руйнування усталених суспільних структур, маргіналізація значних мас