КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

БАЛДИНЮК ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ

УДК: 327,7 : 327, 56

ГУМАНІТАРНА ДІЯЛЬНІСТЬ ООН У КОНТЕКСТІ

ВРЕГУЛЮВАННЯ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ (1990-2000 рр.)

23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних

систем і глобального розвитку

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КИЇВ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних

організацій та дипломатичної служби Інституту

міжнародних відносин Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Гуменюк Борис Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин,

завідувач кафедри міжнародних

організацій та дипломатичної служби

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Віднянський Степан Васильович,

Інститут історії України НАН України, завідувач відділу

всесвітньої історії та міжнародних відносин

кандидат історичних наук, доцент

Копійка Валерій Володимирович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин,

кафедра міжнародних відносин

та зовнішньої політики, доцент

Провідна установа - Інститут світової економіки та

міжнародних відносин НАН України

Захист дисертації відбудеться "21"__червня__2000р. о_14_годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті

міжнародних відносин за адресою: Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "19"____травня______ _2000_р.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради_______________________М.С.Каменецький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена підвищенням ролі та значимості гуманітарного напрямку миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй протягом 90-их років XX століття.

Актуальність подолання гуманітарних проблем, які в сучасних військово-політичних кризах набули багатопланового, комплексного характеру, наразі диктується не тільки міркуваннями гуманності. Надзвичайні гуманітарні ситуації антропогенного походження становлять собою особливо небезпечну загрозу міжнародному миру та безпеці і справляють істотний дестабілізуючий вплив на соціально-економічне і політичне становище сусідніх країн і цілих регіонів. Гуманітарним кризам постбіполярної ери притаманна динамічність, яка супроводжується масовою загибеллю і стражданнями цивільних осіб, швидкою ескалацією гуманітарних потреб і вимагає мобілізації багатомільйонних фінансових ресурсів. Спрямування цих ресурсів на задоволення потреб гуманітарної сфери відволікає кошти від інших програм і істотно послаблює потоки міжнародної допомоги на цілі розвитку. Зважаючи на це, науковий аналіз результатів гуманітарної діяльності ООН і вироблення пропозицій щодо її вдосконалення набувають надзвичайно актуального характеру у сучасних міжнародних відносинах.

Необхідність проведення дослідження на визначену тему зумовлена також відсутністю у вітчизняній науці спроб узагальнення, теоретичного обґрунтування та систематизації гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання конфліктів.

Зв’язок дисертаційної роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відображає один із напрямків науково-дослідницької роботи кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема, "Роль міжнародних організацій в розбудові України" (номер державної реєстрації – 0197U003325).

Об’єктом дослідження є діяльність Організації Об’єднаних Націй, спрямована на розблокування гуманітарних криз, утворених збройними конфліктами. В тексті дисертації зустрічаються формулювання (як, наприклад, “надзвичайні ситуації”), які можуть тлумачитися також і в контексті стихійних лих. Ці формулювання слід розуміти як такі, що мають відношення лише до криз антропогенного характеру.

Предметом дослідження є сукупність форм і методів здійснення гуманітарних програм ООН, еволюція концепцій Організації щодо проблеми надання допомоги і захисту цивільного населення під час конфліктів. Наукова проблема дисертаційної роботи полягає у дослідженні ролі міжнародних організацій, зокрема, ООН у подоланні кризових явищ в гостроконфліктних районах планети.

Мета дослідження: на основі аналізу і узагальнення документів основних органів ООН і опублікованих матеріалів дослідити механізм формування і імплементацію підходів ООН до проблеми гуманітарно-військових криз і їх еволюцію під дією різних факторів. Ця загальна мета конкретизується в таких основних завданнях:

Дослідити принципи гуманітарної діяльності Організації, гуманітарну концепцію ООН і її розвиток;

Дослідити гуманітарні механізми ООН і їх еволюцію;

Дослідити сукупність форм і методів гуманітарного втручання ООН у комплексі миротворчих заходів;

Визначити дієвість гуманітарних програм в рамках ООН;

Виявити фактори, які здійснювали негативний вплив на гуманітарну діяльність ООН у контексті підтримання і приведення до миру;

Дослідити заходи ООН по мінімізації негативного соціально-економічного впливу санкцій;

Проаналізувати роль гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні конфліктів;

Визначити систему підходів ООН до вирішення проблеми біженців і переміщених осіб і методи їх реалізації;

Розробити пропозиції щодо посилення дієвості гуманітарної діяльності ООН.

Хронологічні рамки дисертації – 1990–2000 рр. Вибір нижньої межі хронологічних рамок здійснювався із метою приблизно виокремити початок нового етапу розвитку системи міжнародних відносин, який почався із розвалом біполярного світу. Проведення такої межі по рубежу десятиліть деякою мірою має умовний характер, враховуючи безперервність і взаємозв’язок історичних процесів. Зважаючи на це, а також на необхідність динамічного дослідження розвитку підходів Організації у гуманітарній сфері, автор вважав необхідним проведення окремих історичних екскурсів для вивчення явищ і подій, які сталися до початку 90-их років ХХ століття, проте мали безпосередній вплив на гуманітарну діяльність ООН, що здійснювалася в межах хронологічних рамок дисертації.

Методологічною основою дисертації є загальні принципи об’єктивності, пріоритету фактів, конкретної істини і загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивний опис і аналіз подій, явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.

Зважаючи на специфіку об'єкта дослідження, автор обрав в якості основних методів аналізу загальнонаукові методи – логічний, проблемно-порівняльний та спеціальні, серед яких: синхронний і метод паралелей із застосуванням діалектичного підходу.

Джерельну базу дисертації становлять установчі документи Організації Об’єднаних Націй, документальні матеріали ООН, резолюції Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї та інших органів ООН.

Для об’єктивізації власної суб’єктивної оцінки автор використовував матеріали зарубіжних і вітчизняних історичних та політологічних часописів, періодичних видань, наукових збірників, теоретичних конференцій по питанням діяльності міжнародних організацій, широке коло досліджень у формі монографій.

Отже, автор, складаючи джерельну базу дисертації, намагався залучити необхідний обсяг документальних джерел і врахувати всі відомі йому точки зору на ту чи іншу подію, пов’язану із розблокуванням гуманітарних криз.

Стан наукової розробки теми. Діяльність ООН, що пов’язана із розв’язанням гуманітарних проблем у контексті здійснення миротворчих заходів, до цього часу не висвітлювалася у ґрунтовних наукових дослідженнях у багатоаспектному відношенні. Безумовно, загострення гуманітарних криз зумовило великий інтерес науковців до вивчення особливостей надання допомоги і захисту уразливих груп населення під час збройних конфліктів, проте проведені дослідження торкалися, як правило, лише окремих аспектів участі ООН у виробленні і запровадженні гуманітарних програм, або розглядали гуманітарну діяльність Організації під час окремого конфлікту.

Значна частина досліджень у гуманітарній сфері була присвячена вивченню взаємозв’язків між гуманітарним, військовим і політичним компонентами миротворчої діяльності. Учені, які розглядали цю проблему, в цілому визнали, що протягом 90-их років відбулася своєрідна мілітаризація міжнародної системи надання надзвичайної допомоги. Разом з тим, наукова полеміка навколо військово-політичного гуманітаризму показує, що існують три діаметрально протилежних підходи щодо визначення місця і ролі гуманітарних програм у загальній системі заходів по підтриманню і приведенню до миру. Більшість учених (Х.Слім, А.Пенроуз, С.Торнберрі, М.Роуз, Л.Мінеар, Дж.Стрімлоу, А.Степанова, М.Неліп, О.Мережко) вважають, що гуманітарна діяльність є невід’ємною складовою миротворчих операцій. Інші науковці (Дж.Лоесчер, Т.Сміт) притримуються тієї позиції, що, хоча особливості сучасних криз зумовили інтегрування гуманітарних заходів у мандати миротворчих операцій ООН, такі заходи завжди залишаються виокремленими від загального політичного контексту. Прибічники обох підходів, як правило, погоджуються з тим, що ООН, попри далеко не однозначні результати військово-гуманітарного втручання, вдалося сприяти розблокуванню криз.

Нарешті, нечисленна група учених (С.Делорензі, Кр.Жирод, А.Гнейдінжер) намагаються виокремити гуманітарні зусилля із миротворчого контексту і зобразити їх у якості повністю “незалежних ініціатив”. Прихильники “ізоляціоністського” напрямку перебільшують консенсуальний характер гуманітарних акцій і вважають саме поняття гуманітарних інтервенцій, тобто гуманітарних дій, підтриманих військовою силою, суперечливим за своєю сутністю. Такий підхід звужує гуманітарну концепцію, зводить її лише у площину простої роздачі товарів допомоги і не враховує, що здійснення багатьох елементів сучасного гуманітаризму не тільки залежить від військової підтримки, але й не є можливим без залучення військового компоненту.

Значна частина досліджень у гуманітарній сфері була присвячена питанням координації. Уявляється можливим виділити дві основні точки зору щодо визначення проблемних моментів гуманітарної координації і напрямків її подальшого розвитку. Американські учені Т.Сейболт, Дж.Бартон, Е.Бросет, А.Халлам вважають, що недоліки координаційної системи ООН слід шукати у структурно-функціональній будові системи гуманітарної координації, визначенні рівнів прийняття ключових рішень, розподілення відповідальності між різними рівнями координації. Інші американські учені Н.Болл і К.Кемпбелл переконані, що буксування координаційних механізмів, яке проявлялося, як правило, на початкових етапах залучення Організації, пов’язане із пристосуванням системи до специфіки окремих криз, “притиранням” координаційних елементів.

Ряд учених присвятили свої роботи проблемі переходу від надзвичайної допомоги до розвитку. Англійські науковці Р.Пачард і Ш.Форман пов’язували проблемні моменти інтегрування цілей розвитку у програми надзвичайної допомоги із специфікою і особливостями реагування співтовариства донорів на спільні заклики. Англійський учений Марк Бредбері наголошував на тому, що зв’язок між надзвичайною допомогою і розвитком реалізується Організацією із застосуванням усталених схем, хоча конфлікти істотно різняться за своїм характером і динамікою.

Зважаючи на раціональні ідеї, які були висловлені науковцями, що досліджували взаємозв’язок між гуманітарною допомогою і розвитком, слід відмітити, що їх роботи здебільшого базувалися на основі емпіричного аналізу і, за деякими виключеннями, не спиралися на конкретні цифри і факти, що, безумовно, знизило ступінь переконливості наукових положень цих робіт.

Наступним аспектом гуманітарної діяльності, який притягнув увагу дослідників, є антисоціальний ефект санкцій ООН. Науковці, які досліджували цю проблему, прийшли до висновку про необхідність вдосконалення примусової політики Організації, яка на сучасному етапі не забезпечує ефективний захист уразливих груп в країні-об’єкті санкцій. Спеціальний радник УКГП К.Брудерлайн вважає, що потрібно покращити моніторинг гуманітарної ситуації в зонах дії санкцій. Т.Вейс, Г.Лопес, Дж.Ваглер, Л.Мінеар у своєму спільному дослідженні розвинули ці ідеї і розробили методологію і систему індикаторів для оцінки і моніторингу дії.

Американські дослідники Д.Картрайт і Е.Рогерс вважають, що необхідно вдосконалювати самі санкції, а не збільшувати обсяги допомоги, і роблять наголос на концепції “розумних санкцій”, тобто таких, які мають вибірковий і адресний характер.

Заслуговує на увагу напрямок дослідження гуманітарної діяльності ООН, в рамках якого автори намагаються розкрити можливий негативний вплив гуманітарної допомоги на процес миротворчості (Д.Смок, Прендергаст, Г.Кремер). Побічний ефект гуманітарних програм вони поділяють на 2 типи. Перший - ”передача ресурсів” - має місце у випадку, коли сторони конфлікту поширюють свій контроль на товари допомоги і використовують їх для посилення своїх позицій. Другий тип - “етичне послання” - полягає в тому, що переговори гуманітарного сектору із сторонами конфлікту про отримання доступу до уразливих груп сприяють утвердженню правомірності участі ворогуючих угрупувань у визначенні реципієнтів допомоги.

Зважаючи на велику кількість публікацій щодо гуманітарної діяльності ООН, дисертант відмічає, що вони, як правило, не носять комплексного характеру, присвячені дослідженню лише окремих аспектів проблеми, мають нерідко поверховий характер і містять іноді суперечливі положення і висновки, в яких ігнорується глибинне історичне підґрунтя сучасних процесів. Дану тему не можна вважати вичерпаною також через те, що у проаналізованих працях автори, в основному, не робили спроб проаналізувати гуманітарний аспект миротворчої діяльності ООН на основі дослідження і порівняння особливостей залучення Організації у різних кризах. Слід вказати на відсутність або слабкість спроб встановлення і аналізу теоретичних основ здійснення сучасного гуманітаризму в рамках ООН. Це зумовлює необхідність проведення спеціального дослідження гуманітарного напрямку миротворчої діяльності ООН.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є першим у вітчизняній науці спеціальним дослідженням, у якому аналізується комплекс аспектів миротворчої діяльності ООН, пов’язаної із досягненням гуманітарних цілей під час збройних конфліктів. У дослідженні, яке ґрунтується на документах головних органів Організації, визначені теоретичні основи, на яких базувалися підходи ООН до здійснення гуманітарних програм і досліджена ефективність гуманітарного втручання. Дано авторське тлумачення ряду гуманітарних принципів, визначені закономірності гуманітарної діяльності на основі дослідження і порівняння миротворчого втручання ООН у декількох кризах.

Наукова новизна роботи визначається також введенням у науковий обіг значної кількості документального матеріалу, яки збагачує аргументаційну базу для розуміння суттєвих аспектів теми.

Елемент наукової новизни містить також історіографічний огляд проблеми у вступній частині дисертації, в якому виділяються основні концептуальні підходи до дослідження гуманітарної діяльності ООН у сучасній науці, дається їх порівнялний аналіз.

На захист виносяться основні наукові положення, які відображають конкретний особистий внесок дисертанта:

Сучасна гуманітарна концепція ООН має комплексний і прагматичний характер.

В досліджуваний період в рамках Організації була створена багаторівнева координаційна структура, яка базується на принципово новій системі гуманітарних механізмів.

ООН вдалося досягти значного прогресу у гуманітарній сфері в контексті врегулювання військово-політичних криз. Гуманітарні заходи відіграли важливу роль для досягнення миротворчих цілей.

В рамках ООН були вироблені і застосовані методи, які дозволили істотно зменшити негативний соціально-економічний вплив санкцій на населення країни-об’єкта примусових заходів при збереженні миротворчого потенціалу санкцій.

Фактори, які заважали ефективному функціонуванню гуманітарних механізмів Організації, пов’язані як із конкретно-історичними чинниками, так і з недосконалістю організаційного забезпечення військово-гуманітарних операцій. ООН недостатньо підготовлена до організації оперативного і дієвого фізичного захисту цивільного населення під час збройних конфліктів.

Необхідно реформувати ООН для посилення її миротворчого потенціалу шляхом створення міжнародних збройних сил, орієнтування кожної гуманітарної програми на цілі розвитку, вироблення чіткої стратегії попередження гуманітарних криз.

Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій зумовлена тим, що при їх формуванні дисертант спирався на факти, які містяться в офіційних документах ООН. При використанні інформації із інших джерел дисертант порівнював її із даними, отриманими в результаті вивчення документів ООН, офіційних видань Департаменту політичної інформації ООН.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що вона присвячена дослідженню важливої наукової проблеми, і результати дослідження можуть бути використані як для подальшої розробки даної проблематики, так і в практичній діяльності органів виконавчої влади, перш за все, МЗС України. Окремі положення і висновки, які містяться у дисертації можуть бути корисними для уточнення позиції України з питань участі ООН у врегулюванні збройних конфліктів.

Матеріали дослідження можуть також бути використані у навчальному процесі - для підготування курсів і спецкурсів з історії міжнародних відносин і зовнішньої політики, історії міжнародних організацій, конфліктології тощо.

Апробація результатів дослідження. Наукові результати дисертації були використані в рамках роботи Групи наукової підтримки делегації України в Раді Безпеки ООН, яка була утворена рішенням Колегії МЗС України від 27.VI.1999 р., і членом якої є дисертант. Основні наукові положення даного дослідження були викладені у виступі на науково-практичній конференції Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка у квітні 2000 року, при проведенні семінарських занять, та обговорені на засіданнях кафедри міжнародних організацій та дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення викладені в 4-х публікаціях загальним обсягом 2,8 друкованих аркушів.

Структура дисертації обумовлена особливостями досліджуваної проблематики та характером питань, що в ній розглядаються. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (6 параграфів, 4 підпараграфів), висновків (загальний обсяг тексту основної частини дисертації – 180 с.), списку використаних джерел і літератури (352 найменувань на 38 с.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обумовлюється наукова актуальність теми, визначаються хронологічні рамки дослідження, ціль та завдання, наукова новизна роботи, розкривається ступінь наукової розробки проблеми.

У першому розділі – “Проблеми адаптації ООН до сучасних умов в гуманітарній сфері” - аналізуються принципи гуманітарної діяльності ООН, розвиток і сутність гуманітарної концепції Організації, еволюція механізмів її імплементації.

Збільшення кількості і зміна характеру військово-гуманітарних криз після закінчення холодної війни змусило ООН розробити оновлену систему підходів у гуманітарній сфері, яка базується на принципах:

Гуманності, нейтралітету і неупередженості. Дається авторське тлумачення цих принципів, які безпосередньо не пов’язані із застосуванням сили. Вони заключаються в тому, що, по-перше, при виборі бенефеціаріїв Організація повинна керуватися критеріями гуманності, ступенем уразливості, величиною і невідкладністю потреб незалежно від того, до якої етнічної, расової, релігійної чи іншої групи належать особи, які отримують допомогу. По-друге, гуманітарні програми не повинні збільшувати матеріально-технічний потенціал однієї із ворогуючих сторін, змінюючи, таким чином, баланс сил. Це тлумачення дає право розглядати застосування силових повноважень для захисту гуманітарного персоналу і вантажів із допомогою, забезпечення доступу до уразливих груп і фізичного захисту цивільного населення засіб нейтралізації чинників, що негативно впливають на здатність ООН дотримуватися цих принципів під час врегулювання конфліктів.

Взаємозв’язку між гуманітарною допомогою і розвитком. Сектор розвитку системи ООН повинен залучатися на початкових етапах криз і тісно співробітничати з організаціями, відповідальними за надання надзвичайної допомоги. В процесі задоволення гуманітарних потреб необхідно формувати основи для відновлення і реконструкції і здійснювати гуманітарну діяльність таким чином, аби вона у найбільшій мірі сприяла швидкому виходу із фази надзвичайної допомоги.

Превентивного гуманітаризму на основі захисту прав людини, створення імплементаційних можливостей в країнах, де існує можливість виникнення кризи, вирішення проблеми низького рівня розвитку.

Інтегрування гуманітарних, політичних і військових функцій для досягнення спільної мети врегулювання.

Розвитку гуманітарної співдії із міжурядовими і неурядовими організаціями, використання їх переваг (додаткові фінансові ресурси і персонал, вплив на ЗМІ і громадську думку тощо) для досягнення гуманітарних цілей.

Розвитку і використання національного потенціалу (альтернативних місцевих структур управління, неурядових установ і організованих національних цивільних структур) для реалізації гуманітарних програм.

Оптимізації гуманітарного виміру санкцій тощо.

На початку 90-их років була впроваджена принципово нова система гуманітарних механізмів ООН, основними ланками якої є:

- Організаційно-структурні механізми - Координатор надзвичайної допомоги (головний координаційний центр), Міжустановчий постійний комітет (визначення загальної політики, вироблення стратегії і прийняття оперативних рішень), Департамент із гуманітарних питань – ДГП – (вироблення і захист гуманітарних принципів, координація дій).

- Фінансові механізми – Центральний надзвичайний оборотний фонд і Процес закликів до спільних дій (ПЗСД).

- Інструменти інформаційного забезпечення гуманітарної діяльності – Мережа допомоги, Система раннього гуманітарного попередження, регіональні інформаційні мережі.

На основі цієї системи базується координація гуманітарної діяльності ООН. Слід розрізняти види гуманітарної координації: на рівні штаб-квартир і польових операцій; гуманітарних установ і міжсекторальну; оперативну і стратегічну.

У 1997 році гуманітарні механізми ООН вступили у чергову фазу вдосконалення (трансформація ДГП в Управління по координації гуманітарних питань із збереженням неоперативних функцій, гармонізація ПЗСД для забезпечення орієнтації на точне визначення потреб і встановлення пріоритетів тощо). Головне завдання цього етапу – перемістити акценти координації на польовий рівень, делегувати більш широке коло повноважень менеджерам операцій на рівні країн і посилити координацію між ними, залучити управлінські польові структури гуманітарних програм до процесу прийняття рішень і збільшити їх роль у аналізі і стратегічному плануванні.

У другому розділі - “Досвід ООН із організації гуманітарного забезпечення миротворчої діяльності ” - досліджуються форми та методи практичної реалізації підходів ООН у гуманітарній сфері у контексті врегулювання збройних конфліктів.

Гуманітарне залучення ООН до подолання кризи у Судані в 1998 році є одним із перших прикладів успішного застосування гуманітарної дипломатії, що дозволило не тільки забезпечити доступ до уразливих груп населення, але й створило сприятливі умови для початку переговорного процесу між сторонами конфлікту. Проте, ці здобутки не знайшли розвитку у подальшій діяльності Організації, яка не застосувала комплексного підходу до розв’язання кризи і не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання. Відсутність прогресу в політичній площині стала головною причиною політизації гуманітарної допомоги, її використання сторонами конфлікту для досягнення власних цілей. Затяжний характер кризи також негативно позначився на бажанні донорів підтримувати гуманітарні програми ООН в Судані.

Оцінюючи гуманітарну діяльність ООН в колишній Югославії в досліджуваний період, можна зробити висновок, що вона була досить ефективною у сфері надання матеріальної допомоги. Попри надзвичайно складні умови, що були пов’язані із відсутністю безпеки гуманітарної діяльності, Організації вдалося виробити і застосувати прагматичний підхід щодо забезпечення доступу до уразливих груп, в рамках якого ООН поєднувала мобілізаційні стратегії із активною гуманітарною дипломатією, налагодженням “повітряних мостів”, проведенням гуманітарного “бомбардування”. Протягом конфлікту Організації вдалося доставити і розподілити величезний обсяг продовольчих товарів, ліків та інших предметів допомоги, що дозволило полегшити страждання і в багатьох випадках врятувати життя сотень тисяч людей.

З іншого боку світове співтовариство не забезпечило дієвий фізичний захист цивільних осіб в зоні збройних дій. Безпечні райони, які були створені для цієї мети, не базувалися на узгодженні із сторонами конфлікту і не були демілітаризовані, а держави-члени Ради Безпеки не виявили політичної волі щодо створення достатнього потенціалу в рамках миротворчого контингенту для ефективної протидії нападам на БР. Непослідовність рішень Ради, балансування на межі між підтриманням і приведенням до миру сприяли частковій дискредитації гуманітарної діяльності в очах сторін конфлікту і ерозії нейтрального статусу гуманітарних мандатів.

Досвід залучення ООН до врегулювання руандійської кризи свідчить про відсутність в арсеналі Організації дієвого механізму оперативного втручання для припинення масових порушень прав людини, встановлення порядку в умовах кривавого хаосу і фізичного захисту цивільного населення, яке стало об’єктом навмисних нападів в умовах, коли криза вибухає в регіонах, які не входять у центри перетину національних інтересів провідних держав світу. Хоча під тиском ЗМІ, світової громадськості, групи африканських країн Рада Безпеки була вимушена активізувати свої зусилля по врегулюванню конфлікту і посилити миротворчий контингент, очевидно, що такі заходи мали запізнілий характер і не вирішили головної задачі в Руанді – припинити геноцид. Проведення гуманітарної силової акції за санкцією ООН, але під командуванням окремої країни також мало неоднозначні результати. Цілі, які самостійно визначалися командуванням операції “Бірюза”, не завжди узгоджувалися із загальною миротворчою політикою ООН у Руанді.

Втім, недоцільно однозначно негативно оцінювати гуманітарну діяльність ООН під час цієї кризи. По-перше, Організація забезпечила мобілізацію значних фінансових ресурсів для здійснення програм розподілення гуманітарної допомоги, що поряд із правозахисними заходами і заходами по укріпленню національного потенціалу дозволило пом’якшити складність постконфліктного перехідного періоду і розпочати відновлення і реконструкцію руандійської економіки. По-друге, слід відмітити значимість утворення Міжнародного карного трибуналу, ефективна діяльність якого не тільки здійснювала безпосередній миротворчий вплив, але виконувала превентивну дію, оскільки переконувала потенційних майбутніх злочинців у невідворотності покарання. Нарешті, необхідно вказати на відчайдушні зусилля невеликого за складом миротворчого контингенту, який, навіть спираючись на слабку підтримку і озброєння, захистив від розправи біля 25 тисяч осіб.

Торкаючись гуманітарної діяльності ООН в Сомалі, слід відмітити, що Організації вдалося вивести країну із стану надзвичайної ситуації і в основному подолати особливо небезпечну гуманітарну кризу, що була породжена як природними факторами, так і збройним конфліктом. Попри те, що гуманітарно-військова інтервенція багатонаціональних сил за санкцією ООН мала суперечливий характер, завдяки військовому захисту Організації вдалося мобілізувати і доставити величезний обсяг продовольчої і іншої допомоги і завдати відчутного удару по голоду і епідеміям. Після виведення контингентів ООН в Сомалі продовжувалися міжкланові сутички, але завдяки активній політичній діяльності і гуманітарній дипломатії в рамках ООН гуманітарна криза в цій країні була локалізована в межах районів безпосередніх бойових дій. Попри відсутність захисту після виведення ООНСОМ-ІІ, зусилля ООН відіграли важливу роль у попередженні повернення країни до надзвичайно гострого положення, яке спостерігалося під час апогею кризи у 1992 році.

Організація приділяла значну увагу подоланню гуманітарної проблеми економічних санкцій для чого застосовувала різні методи, які поєднували введення гуманітарних виключень і “виключень організацій” із використанням національного потенціалу країни, проти якої запроваджувалися санкційні режими, для покриття гуманітарних потреб. Не дивлячись на недоліки структурно-функціональної будови механізмів моніторингу і імплементації санкцій, Організації вдалося значною мірою пом’якшити негативні соціально-економічні наслідки примусових заходів ненасильницького характеру і одночасно зберегти потужність їх впливу на політичні влади країн-деліктів. Разом з тим, існує можливість подальшого розвитку цих здобутків, який може проходити у напрямку посилення вибірковості санкцій, надання гуманітарним виключенням більш режимного характеру, реформування контрольних механізмів.

Третій розділ - “ ООН і проблема біженців ” - присвячено аналізу діяльності Організації по зменшенню масштабів насильного переміщення цивільного населення внаслідок збройного протистояння. Підходи Організації до вирішення цієї проблеми зазнали істотної еволюції у відповідності із загостренням цієї проблеми, зміною її характеру та масштабів. УВКБ ООН відмовилося від традиційного постфактумного реагування і побудувало свою роботу на основі проактивного підходу, в рамках якого вживало заходів по упередженню і управлінню потоками біженців, причому превентивний напрямок включав у себе, як правило, виконання правозахисних завдань. Управління також перемістило акценти у питаннях захисту біженців і винайдення шляхів подолання кризи переміщення із країн притулку на країни походження. Це зумовило, по-перше, орієнтацію на повернення при досягненні довготривалих рішень і, по-друге, активне залучення УВКБ і інших гуманітарних установ до миротворчих операцій ООН на польовому рівні.

Інтегрування заходів по допомозі і захисту переміщених осіб, гуманітарних за своєю сутністю, у широкий контекст миротворчої діяльності, поєднання гуманітарних дій із пошуком і досягненням довготривалих рішень відображають комплексний характер концепцій ООН по вирішенню проблеми біженців. Методи ООН по розв’язанню криз, пов’язаних із утворенням потоків біженців, доводять, що гуманітарні акції виходять за рамки міжнародної благодійності і виступають важливою складовою відновлення і підтримання міжнародного миру.

Ефективним є співробітництво між Україною і Представництвом УВКБ в Україні у сфері розв’язання проблем насильного переміщення. Представництво надає Україні істотну допомогу і підтримку у підвищенні національного потенціалу вирішення питань, пов’язаних із прийняттям біженців, організацією повернення раніше депортованих народів. Попри внутрішні негаразди – спад виробництва, безробіття – українська влада визнає в себе явище біженців і підступається до нього цивілізовано, про що свідчить розробка значного поля правового захисту біженців в українському законодавстві, яке відповідає міжнародним стандартам.

На даному етапі немає підстав прискорювати процес приєднання України до Конвенції ООН 1951 року “Про статус біженців”, оскільки залучення України до масштабних гуманітарних заходів по наданню допомоги біженцям наразі є важкоздійсненим. Разом з тим, Україна повинна вдосконалювати правовий і організаційний захист переміщених осіб і декларувати свої наміри про приєднання до Конвенції 1951 року у майбутньому по мірі покращання стану української економіки.

Дослідження гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання міжнародних конфліктів дозволило дисертанту зробити наступні висновки.

Наприкінці 80-их – початку 90-их років у відповідь на еволюцію конфліктів в рамках ООН була вироблена новітня гуманітарна концепція комплексного характеру, яка розглядає гуманітарні заходи у якості невід’ємної складової діяльності Організації по підтриманню і приведенню до миру, що невідривно пов’язана із військово-політичними компонентами і має важливе значення для досягнення миротворчих завдань. Сучасна система підходів до миротворчого гуманітаризму включає превентивні заходи для попередження військово-гуманітарних криз, захист прав людини і фізичний захист уразливих груп населення, орієнтацію на вирішення корінних проблем, що породжують кризові явища, формування основ для розвитку у процесі задоволення гуманітарних потреб, утвердження загальних гуманітарних принципів тощо. Трансформація концептуальних засад гуманітарної діяльності ООН супроводжувалася створенням принципово нової системи гуманітарних механізмів, які стали основою для багаторівневої координаційної структури.

Змінився характер залучення гуманітарного сектору до вирішення проблем полегшення становища уразливих груп населення у районах збройної боротьби. Гуманітарні ініціативи встановлюють нову парадигму оонівського гуманітаризму, що свідчить про певну ерозію виключної суверенності, про втрату програмами допомоги абсолютної консенсуальності і набуття ними характеру військово-гуманітарного втручання.

Аналіз практичної реалізації гуманітарних концепцій дозволяє визначити неоднозначні наслідки гуманітарної діяльності Організації під час врегулювання конфліктів. ООН, як правило, вдавалося забезпечити безперервність гуманітарного втручання на всіх етапах миротворчої діяльності, спрямувати гуманітарні програми на створення і укріплення національного потенціалу захисту і задоволення потреб цивільного населення, встановити їх зв’язок із реконструкцією і розвитком. Це дозволило Організації укріпити процеси мирних перетворень, надати їм у багатьох випадках необерненого характеру.

ООН виявилася єдиним учасником міжнародної співдії, здатним сформувати загальний стратегічний погляд на розвиток кризових ситуацій і об’єднати відчайдушні зусилля і ідеї багатьох суб’єктів гуманітарної діяльності на театрі військових дій в узгоджений і, в більшості випадків, доволі потужний фронт гуманітарних дій.

Досвід здіснення гуманітарних програм ООН у антропогенних кризах підтвердив значний миротворчий потенціал гуманітарної діяльності. Гуманітарні заходи відіграли важливу роль для розвитку політичних процесів, покращання положення в області безпеки.

Хоча через відсутність політичної волі держав-членів Ради Безпеки Організація не завжди отримувала достатні потужності для забезпечення повного фізичного захисту цивільного населення в районах збройної боротьби, гуманітарно-військове втручання міжнародних контингентів дозволило врятувати від фізичного знищення десятки тисяч цивільних осіб.

Навіть в тих країнах, де через невиразні і нерішучі політичні ініціативи конфлікти набували затяжного характеру без помітних перспектив врегулювання, Організація змогла збити прогресуючий характер наростання гуманітарних потреб, локалізувати гуманітарні кризи.

Зважаючи на значний прогрес у гуманітарній сфері, слід визнати, що:

- миротворчі здобутки гуманітарних програм не завжди знаходили розвиток у подальшій діяльності Організації, яка у ряді криз не супроводжувала гуманітарні заходи ініціативами по винайденню формули політичного врегулювання, або такі ініціативи носили паліативний характер;

- Наявний механізм ООН по військовому захисту гуманітарних мандатів не забезпечує оперативного розгортання міжнародних контингентів;

- Проведення військово-гуманітарних силових операцій за санкцією ООН, але під окремим командуванням певних країн хоча і сприяло істотному покращанню умов здійснення гуманітарних програм, проте мало запізнілий характер, або призвело лише до тимчасової зміни ситуації. Командування цих операцій фактично не враховувало комплексного підходу, виробленого в рамках ООН, і обмежило свої завдання лише досягненням умов безпеки.

Підсумовуючи вищенаведені твердження, уявляється можливим зробити наступний загальний висновок. Зважаючи на негативні моменти, що знижують ефективність міжнародної миротворчості і що пов’язані як із конкретно-історичними факторами, так і з недосконалістю організаційного забезпечення військово-гуманітарних операцій, дисертант вважає: досвід здійснення гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання збройних конфліктів підтверджує, що Організація є унікальною платформою вироблення і формування дієвої відповіді міжнародного співтовариства на виклики миру і безпеці у сучасному світі, яка навіть у своїх невдачах виявила значний миротворчий потенціал. Це змушує розглядати ООН у якості найбільш легітимної і перспективної основи створення загальної системи колективної безпеки, яка за умови вдосконалення інструментів приведення і підтримання миру зможе у майбутньому якщо не покласти край, то зменшити загрозу розгорання конфліктів і забезпечити дотримання і повагу гуманітарних принципів.

Важливими кроками на шляху посилення Організації у сфері досягнення гуманітарних імперативів може бути запровадження наступних пропозицій:

- необхідно реалізувати положення Статуту ООН щодо створення міжнародних збройних сил швидкого реагування;

- існує потреба вдосконалити концепцію гуманітарних безпечних зон, яка має врахувати необхідність уникати розташування цих зон в стратегічно важливих з військової точки зору місцях, їх нейтральність, відкритість лише для некомбатантів, повне роззброєння або виведення за їх межі будь-яких військових угрупувань;

- проведення гуманітарних силових акцій під егідою ООН необхідно супроводжувати активною пропагандистською компанією по інформуванню місцевого населення про цілі і завдання миротворчих контингентів;

- Організація повинна виробити більш чітку і виразну стратегію попередження військово-гуманітарних криз (обов’язкове дипломатичне або військово-політичне втручання ООН у разі надходження ранніх сигналів про випадки серйозних порушень прав людини, обмеження потоків надходження зброї у конфліктно небезпечні регіони тощо);

- потрібно у максимальній ступені орієнтувати кожну гуманітарну операцію на досягнення цілей розвитку, відмовитися, наскільки це можливо, від безкоштовного розподілення товарів і замінити такі програми проектами типу “продовольство за роботу” та іншими, спрямованими на відновлення інфраструктури, будівництво тощо.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

1. Вдосконалення механізмів гуманітарної діяльності ООН// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.13 (Частина І). К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.52-59.

2. ООН і конфлікт в колишній Югославії: гуманітарні аспекти миротворчої діяльності// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.15. К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.37-45.

3. Діяльність ООН по мінімізації наслідків санкцій// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.16. К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 1999. - С.49-58.

4. Громадянська війна в Сомалі: здобутки і невдачі військово-гуманітарних акцій ООН// Актуальні проблеми міжнародних відносин: Зб. наук. пр. Вип.17 (Частина І). К.: Київський університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2000. - С.46-59.

Балдинюк О.В. Гуманітарна діяльність ООН у контексті врегулювання збройних конфліктів (1990-2000 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин. - Київ, 2000.

Дисертація присвячена дослідженню гуманітарних аспектів миротворчої діяльності ООН в 90-х роках ХХ століття. Проаналізовано сучасну концепцію гуманітарної діяльності ООН під час врегулювання конфліктів, визначені механізми її реалізації та показана їх еволюція. Розглянуто практичну ефективність гуманітарних програм під час розблокування військово-політичних криз, виявлено фактори, які здійснили негативний вплив на миротворчий ефект гуманітарних програм ООН. Доведено, що ООН вдалося досягти значного прогресу у гуманітарній сфері і визначено важливу роль гуманітарних заходів у досягненні миротворчих цілей. Зроблено пропозиції щодо посилення миротворчого потенціалу Організації.

Ключові слова: ООН, гуманітарна діяльність, збройні конфлікти, миротворчість.

Baldinuk O.V. UN’s humanitarian activities in the context of armed conflicts resolution (1990-2000). – Manuscript.

The thesis for the scientific degree PhD in Political Sciences within the speciality 23.00.04 - Political Problems of the International Systems and Global Development. - Kyiv Taras Shevchenko National University, Institute of International Relations. - Kyiv, 2000.

The dissertation discovers humanitarian aspects of UN’s peace-making activities in 90-s. It presents the analysis of the modern UN’s humanitarian concept in the context of conflicts resolution and defines variety and evolution of UN’s humanitarian mechanisms. Humanitarian programs efficiency in crises resolution is examined as well as factors that negatively influenced it. Author concluded that the UN made substantial progress in humanitarian sphere and humanitarian measures played important role in achieving peace-making goals. Steps to enhance UN’s peace-making potential are proposed.

Key words: the UN, humanitarian activities, armed conflicts, peace-making.

Балдынюк А.В. Гуманитарная деятельность ООН в контексте урегулирования вооруженных конфликтов (1990-2000 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.04 - Политические проблемы международных систем и глобального развития. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Институт международных отношений. - Киев, 2000.

Диссертация посвящена исследованию гуманитарных аспектов миротворческой деятельности ООН в 90-х годах ХХ столетия. Проанализирована современная концепция гуманитарной деятельности ООН во время урегулирования конфликтов, которая имеет комплексный характер и рассматривает гуманитарные меры в качестве неотъемлемой составляющей миротворческого инструментария Организации. Определены механизмы ее реализации и показана их эволюция. Рассмотрена практическая эффективность гуманитарных программ при разблокировании военно-политических кризисов. Сделан вывод об изменении характера привлечения гуманитарного сектора к решению проблем защиты уязвимых групп населения. Гуманитарные инициативы, которые не всегда согласовывались со сторонами конфликтов, и осуществлялись с опорой на военный компонент, свидетельствуют об утрате программами помощи абсолютной консенсуальности и обретении ими характера военно-гуманитарного вмешательства. Опыт осуществления гуманитарных программ ООН в контексте урегулирования конфликтов подтвердил значительный миротворческий потенциал гуманитарной деятельности и конструктивный, взаимодополняющий характер сотрудничества между военным и гуманитарным секторами. Доказано, что ООН удалось достичь значительного прогресса в гуманитарной сфере. Вместе с тем, определены факторы, которые осуществили негативное влияние на миротворческий эффект гуманитарных программ ООН. Миротворческие достижения гуманитарных программ не всегда получали развитие в дальнейшей деятельности Организации, которая в ряде кризисов не сопровождала гуманитарные меры инициативами по разработке формулы политического урегулирования, или такие инициативы носили паллиативный характер. Проведение военно-гуманитарных силовых операций за санкцией ООН, но под командованием определенных стран хотя и способствовало улучшению условий осуществления гуманитарных программ, но имело запоздалый характер или привело только к временному изменению ситуации. Командование этих операций, фактически, не учитывало комплексный подход, выработанный в рамках ООН, и ограничило свои задачи достижением условий безопасности. Разработаны предложения по усилению миротворческого потенциала Организации, которые включают создание международных вооруженных сил быстрого реагирования, усовершенствование концепций гуманитарных безопасных зон и взаимосвязи между гуманитарной помощью и развитием, выработку более четкой стратегии упреждения гуманитарных кризисов, оптимизации гуманитарного измерения экономических санкций.

Ключевые слова: