ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ (м.Одеса) імені К.Д.УШИНСЬКОГО

БІЛА ОЛЕНА МАНСАФІВНА

УДК 373.5:811.161.2

Реалізація "рідномовних обов'язків"

Івана Огієнка в позакласній роботі

з учнями 5-7 класів

13.00.02 - теорія і методика навчання

(українська мова)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Одеса –2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Південноукраїнському державному педагогічному університеті (м.Одеса) імені К.Д.Ушинського, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Богуш Алла Михайлівна

Південноукраїнський державний педагогічний університеті (м.Одеса) імені К.Д.Ушинського, завідувач кафедри теорії і методики дошкільної освіти

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор,

дійсний член АПН України

Мацько Любов Іванівна

Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова, завідувач кафедри стилістики української мови, м.Київ

кандидат педагогічних наук

Бугайчук Олена Віталіївна

Національний авіаційний університет, доцент кафедри іноземної філології і перекладу, м.Київ

Провідна установа: | Рівненський державний гуманітарний університет, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України

Захист відбудеться 27 квітня 2002 р. о 9.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.053.01 при Південноукраїнському державному педагогічному університеті (м.Одеса) ім.К.Д.Ушинського за адресою: 63029, м.Одеса, вул.Ніщинського, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) імені К.Д.Ушинського за адресою: 63095, м.Одеса, вул.Старопортофранківська, 26.

Автореферат розісланий березня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Трифонова.О.С.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження обумовлена тими завданнями національно-культурного відродження України, які відбуваються в контексті соціально-економічних перетворень в умовах її незалежності. Реформування системи освіти, як це визначено в Національній доктрині розвитку освіти в Україні у ХХІ столітті, спрямовується на відродження національної системи виховання, широке використання народної педагогіки і культури, надбань національного педагогічного досвіду.

Успішному розв'язанню означених завдань сприятиме вивчення і впровадження у практику педагогічної роботи лінгводидактичних ідей українських учених минувшини, зокрема видатного вченого-мовознавця, культуролога, редактора і перекладача, громадського та державного діяча Івана Івановича Огієнка (1882-1972). Науковий доробок ученого надзвичайно багатий і розмаїтий, практично немає такої ланки мовознавчої науки, що не була б охоплена його дослідженнями. Висновки мовознавця щодо історії розвитку мови, закономірностей становлення її акцентологічної, лексичної, синтаксичної систем незаперечні, оскільки характеризуються надзвичайною глибиною, багатою ілюстративністю фактичним матеріалом, достовірністю і науковістю. Великий педагогічний досвід ученого, практика роботи на всіх рівнях освіти (від початкової до вищої) сприяли формуванню лінгводидактичних поглядів Івана Огієнка. Прикладний характер методичних інтересів ученого вилився у низці підручників, посібників і словників для вивчення української мови. В теоретичних лінгводидактичних працях І.Огієнко обґрунтував концептуальні підходи до системи навчання рідної мови, виклав погляди на її зміст, принципи побудови, визначив джерела її найкращого вивчення.

Розглядаючи мову як “генетичний код нації", "консолідуючу силу суспільства", Іван Огієнко усвідомлював, що без мови нація перестає бути народом, втрачає грунт для свого духовного й культурного розвою. Відтак, учений започаткував нову науку - науку про рідномовні обов'язки, яку розглядав як рідномовний катехізис для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкої громадськості, як збір державних і приватних практик найкращого розвою рідної і літературної мови. Принципи, викладені в "Науці про рідномовні обов'язки" повинні стати основою сучасної рідномовної політики в державі. Створена вченим система законів-приписів охоплювала різні ділянки функціонування мови в суспільстві, чітко визначала обов'язки кожного члена суспільства та соціального інституту в забезпеченні високого рівня розвитку рідного мовлення. Значну увагу в цьому аспекті було приділено позакласній та позашкільній освіті, яку вчений називав "могутнім двигуном розвитку мови". Фундаментальними засадами позакласної рідномовної роботи вчений вважав залучення народу до активного використання рідної мови в усіх сферах мовної комунікації; організація широкої мережі популярних курсів літературної мови для широкого громадянства; заснування й підтримка "Гуртків плекання рідної мови"; поширення товариствами позашкільної освіти знань найголовніших рідномовних обов'язків.

Творчий доробок Івана Огієнка не так давно, з початку 90-х років минулого століття, повернувся до того народу, служіння якому вчений вважав метою свого життя, і активно вивчається сучасними дослідниками. Напрямами досліджень спадщини вченого стали: науково-педагогічний (Алексюк А., Болтівець С., Гривнак О., Ляхоцька Л., Майборода В., Марушкевич А., Ничкало Н., Опанасюк Г., Роняк Т.); джерелознавчий та бібліографічний (Гальченко С., Ляхацький В., Музичук О., Тіменник З.); видавничий і редакторський (Ківшар Т., Погребенник Ф., Тимошик М.); богословський (Бондарчук Л., Бурячок А., Стрельчук Г.); літературознавчий (Мацько В., Мишанич О., Сохацька Є.). Однак, незважаючи на досить широкий спектр досліджень різноманітних аспектів спадщини Івана Огієнка, недостатньо вивчено, на наш погляд, значущість дотримання рідномовних обов'язків для повноцінного розвитку мовної особистості в Україні, ефективність упровадження лінгводидактичних ідей ученого щодо навчального процесу з рідної мови, зокрема в позакласній роботі. Означене обумовило вибір теми дисертаційного дослідження "Реалізація “рідномовних обов'язків” Івана Огієнка в позакласній роботі з учнями 5-7 класів".

Об'єкт дослідження - лінгводидактична спадщина Івана Огієнка.

Предмет дослідження - процес актуалізації і реалізації лінгводидактичних ідей і рідномовних обов'язків І.Огієнка в позакласній роботі з рідної мови з учнями 5-7 класів.

Мета дослідження – визначити, науково обгрунтувати та апробувати методику розвитку українського мовлення в позакласній роботі з учнями 5-7 класів.

Гіпотеза дослідження - рівень розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів значно підвищиться, якщо дібрати адекватну структуру організації і функціонування позакласної роботи з української мови, що будуватиметься на основі “рідномовних обов’язків” Івана Огієнка і враховуватиме диференціальні індивідуально-мовленнєві інтереси учнів; забезпечити її систематичність і послідовність, зв’язок зі шкільним лінгвістичним курсом; включити до змісту позакласної роботи завдання когнітивного, пошуково-дослідницького, творчого характеру; забезпечити максимальну мовленнєву активність учнів; органічно поєднувати постійні і періодичні форми роботи.

Завдання дослідження:

1.

2.

3.

4.

5.

Методологічними засадами дослідження виступили положення теорії пізнання щодо взаємозв’язку мови, свідомості, мислення та мовлення; пріоритетної ролі рідної мови в інтелектуальному та духовному розвитку особистості; сучасні уявлення щодо використання національної педагогічної спадщини у процесі відродження та реформування освіти; законодавчі акти і концепції з проблем мовної освіти в Україні.

Теоретичні засади дослідження становили першоджерела лінгвістичних і лінгводидактичних праць І.Огієнка, сучасні дослідження щодо наукового доробку вченого (Марушкевич А., Мацько В., Тимошик М., Тіменник З., Тюрменко І. та ін.), праці лінгвістів і лінгводидактів щодо ознак літературного мовлення (Огієнко І., Головін М., Єрмоленко С., Пентилюк М.); психологів і психолінгвістів щодо породження та особливостей усних і письмових висловлювань (Виготський Л.С., Жуйков С.Ф., Леонтьєв О.О., Синиця І.О. та ін.), методистів щодо організації позакласної роботи з рідної мови (Григорян Л.Т., Лопушинський І.П., Марунич І.І., Передрій Г.Р., Савіна С.Н.), а також лінгводидактичні принципи навчання дітей рідної мови (Богуш А.М., Вашуленко М.С., Паламар Л.М., Пентилюк М.І., Хорошковська О.Н. та ін.).

Методи дослідження – хронологічні: аналіз лінгводидактичної спадщини Івана Огієнка в певній часовій послідовності та результатів дослідження його наукового доробку на сучасному етапі; теоретичні: вивчення, аналіз та узагальнення педагогічної, лінгвістичної, психолого-педагогічної і методичної літератури щодо розвитку мовлення учнів у позакласній роботі; емпіричні: цілеспрямоване спостереження за українським мовленням учнів середньої шкільної ланки на уроках та в позаурочний час; анкетування, бесіди, аналіз навчально-методичної документації, програм, конспектів та календарних планів учителів-словесників; педагогічний експеримент (констатуючий і формуючий); якісний і кількісний аналіз експериментальних даних.

Дослідження проводилося поетапно.

На першому етапі (1997-1999 рр.) вивчався лінгводидактичний доробок Івана Огієнка; аналізувалася психолого-педагогічна, лінгвістична і лінгводидактична література з питань розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів у позакласній роботі; документація середньої ланки загальноосвітньої школи; вивчалася практика позакласної роботи з рідної мови; визначалися й конкретизувалися об’єкт і предмет дослідження; уточнювалися завдання, методи наукового дослідження.

На другому етапі (1999 –2000 рр.) досліджувалося українське мовлення учнів 5-7 класів, виявлялися рівні його розвитку; визначався зміст роботи щодо розвитку українського мовлення учнів середньої шкільної ланки на базі позакласної роботи з рідної мови; розроблялася та впроваджувалася методика формуючого експерименту.

На третьому етапі (2000 - 2001 рр.) здійснювався порівняльний аналіз результатів констатуючого та прикінцевого етапів експерименту, узагальнювалися статистичні дані; виявлялися тенденції та стадії розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів; формулювалися й теоретично обгрунтовувалися висновки; впроваджувалися результати дослідження в педагогічну практику позакласної роботи з рідної мови загальноосвітньої школи.

Базою дослідження виступили загальноосвітні середні школи Одещини (ЗОШ № 41 м.Одеса, ЗОШ № 125 м.Одеса, НВК “Надія”) та Миколаївщини (ЗОШ № 1 м.Миколаїв). В експериментальному дослідженні брало участь 200 дітей 5-7 класів, експериментальну групу склали 100 учнів ЗОШ № 41 м.Одеси, контрольну – 100 учнів ЗОШ № 125 м.Одеса. До анкетування було залучено 200 вчителів-словесників двох регіонів України: західного (Рівненська та Львівська обл.) і південно-східного (Одеська, Миколаївська та Донецька обл.).

Наукова новизна та теоретична значущість дослідження: виокремлено фактори становлення особистості вченого, принципи та вимоги до змісту навчання, уроків і підручників з рідної мови; вперше визначено основні шляхи реалізації “рідномовних обов’язків” Івана Огієнка у практиці позакласної роботи загальноосвітньої середньої школи з рідної мови; розроблено лінгводидактичну модель розвитку українського мовлення учнів на основі рідномовних заповідей І.Огієнка; виокремлено педагогічні умови, що сприяють розвитку і вдосконаленню рідного мовлення школярів середньої шкільної ланки; виявлено тенденції та стадії розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів в умовах позакласної роботи.

Практична значущість дослідження: розроблено експериментальну методику, спрямовану на розвиток українського мовлення учнів 5-7 класів в умовах постійних та періодичних форм позакласної роботи; запропоновано низку когнітивних, оперативних, пошуково-дослідницьких, творчих завдань, спрямованих на вдосконалення українського мовлення; розроблено програму роботи окремих структурних підрозділів (“променів”), що забезпечували диференційованість навчання відповідно до лінгвістичних зацікавлень учнів; дібрано ігровий матеріал, розроблено сценарії періодичних позакласних заходів. Експериментальний матеріал може використовуватися вчителями у практиці позакласної роботи загальноосвітньої школи з метою розвитку мовлення учнів середньої шкільної ланки. Експериментальні матеріали дослідження впроваджувалися та апробовувалися у процесі навчально-виховної позакласної роботи в 5-7 класах загальноосвітніх шкіл м.Одеси та Одеської області: Одеська загальноосвітня школа № (довідка про впровадження № від ), загальноосвітня школа № (довідка про впровадження № від ).

Достовірність результатів дисертації забезпечується теоретичною та методологічною обгрунтованістю її вихідних положень; використанням системи методів дослідження, адекватних його предмету, меті і завданням, якісним та кількісним аналізом експериментальних даних; дослідно-експериментальною перевіркою висунутої гіпотези, що забезпечило поряд із теоретичною розробкою проблеми, її практичне втілення у практику позакласної роботи з мови у середніх класах загальноосвітньої школи.

Особистий внесок автора полягає в розробці та послідовному впровадженні експериментальної методики розвитку українського літературного мовлення в позакласній роботі з учнями 5-7 класів, створенні системи завдань і вправ, що забезпечують функціональне і комунікативне спрямування навчання української мови.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертаційного дослідження доповідалися на науково-практичних конференціях (м.Одеса 1997, 1998, 2000, 2001) та обговорювалися на аспірантських та науково методичних семінарах Південноукраїнського державного педагогічного університету (м.Одеса) імені К.Д.Ушинського впродовж 1997-2001 років. Основні положення та результати дослідження викладено у 12 публікаціях автора, з них 8 статей у науково-фахових виданнях України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновку, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дисертації 253 сторінки, з них 198 сторінок основного тексту. Робота містить 11 таблиць, 1 схему, 2 діаграми, що займають 2 сторінки основного тексту. У списку використаних джерел 176 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, гіпотезу, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну значущість, подано дані про апробацію основних положень дослідження.

У першому розділі "Концепція мовної освіти в педагогічній спадщині Івана Огієнка" розкрито соціально-політичні передумови становлення особистості вченого, визначено місце української мови в науковому доробку І.Огієнка, виявлено основні напрями лінгвістичних і лінгводидактичних досліджень ученого, здійснено аналіз і виявлено концептуальні положення рідномовного катехізису українського народу "Науки про рідномовні обов'язки", розкрито взаємозв’язок лінгводидактичного доробку Івана Огієнка з проблемами мовної освіти в сучасній Україні, вивчено практику мовленнєвої діяльності в позакласній роботі середньої школи.

Іван Іванович Огієнко, вчений, редактор, видавець, перекладач, громадський, політичний та церковний діяч, залишив надзвичайний слід в історії та науці Української держави. Основними факторами, що вплинули на становлення особистості І.І.Огієнка, були: сімейне виховання, яке грунтувалося на традиціях “домашньої церкви” (родинно-духовне виховання) та церкви соборної (виховання у храмі та при ньому), надзвичайний вплив мала стихія народної педагогіки, що прищепила любов до всього рідного, національного. Другий фактор – це історичні обставини, революції 1905 та 1917 років і державна служба, що вселяли віру в можливість розвою українського народу, тому спонукали до плідної праці і, почасти, саможертовності. У період національного пробудження суспільства, викликаного революційними подіями 1905 р., сфера наукових інтересів Івана Огієнка концентрується навколо проблеми функціонування, унормування та поширення сфери вживання української мови. Революція 1917 року сприяла розкриттю організаторських здібностей ученого, стимулювала його наукову і викладацьку діяльність, посилила державно-політичну та освітню працю. Третій фактор, що вплинув на становлення І.Огієнка як ученого-лінгводидакта, це віра в те, що любов до України неможлива без поваги до рідного слова як основи міцної держави, без якої людина помалу перестає любити свою рідну землю, а з часом стає до неї зовсім байдужою. З усвідомлення значення мови як “душі нації”, “серця народу”, необхідності повернення цій мові належного їй місця не лише на побутовому рівні, але й в усіх сферах державного, суспільного життя, створення сприятливих умов для оволодіння нею, - і сформувалася в І.Огієнка потреба більшу частину своїх творчих і наукових зусиль спрямувати на дослідження пов’язаних з цією проблематикою питань. Відтак, глибока віра в надзвичайне виховне значення рідної мови та природний потяг ученого до питань лінгвістики вилився у надзвичайно великій кількості мовознавчих праць. Практично не було такої галузі мовознавства, в якій би І.Огієнко не залишив свого сліду: проблеми кирилівської палеографії і церковнослов’янської мови, граматики (історичної і сучасної), етимології і семасіології, лексикології і фразеології, стилістики та акцентології – все це лише незначний перелік його лінгвістичних зацікавлень.

Оцінюючи лінгвістичний доробок ученого, необхідно відзначити такі позиції. Насамперед це масштабність і різноплановість мовознавчих зацікавлень професора Огієнка. Його глибокому аналізу були однаково підвладні найрізноманітніші ділянки української мовної системи. По-друге, викликає захоплення проникнення автора у глибину віків, виведення історичних закономірностей розвитку того чи іншого лінгвістичного явища. По-третє, заслуговує високої оцінки глибина та науковість висновків ученого, скрупульозність його лінгвістичних студій, багата ілюстративність викладу фактичним матеріалом. Інша ознака роботи Івана Огієнка в мовознавчій галузі – усвідомлення практичного значення лінгвістичних досліджень, відповідність наукового доробку вченого його творчому креду: “Для одного народу – одна літературна мова й вимова, один правопис”. “Громадянським подвигом” Івана Огієнка можна вважати його титанічну працю щодо перекладу богослужебних книг та Святого Письма.

Науковий доробок ученого цінний не лише з теоретичного, але й практичного погляду. Велика кількість наукових робіт І.Огієнка має прикладний характер, оскільки за плечима вченого був великий педагогічний досвід, знання реальних потреб освіти. Відтак, лінгводидактичний спадок ученого відповідав тій рідномовній політиці в освіті, яку він широко пропагував і впроваджував у життя. Усвідомлення того, що навчальний процес не може бути ефективним, якщо не має адекватного методичного забезпечення, спонукало Івана Огієнка до написання власних підручників та навчальних посібників. Зауважимо, що лише в 1918 – 1921 р.р. учений зумів написати близько тридцяти лінгводидактичних праць. З-поміж них: “Українська граматика: підручник для 1-го року навчання в народних школах та для початкового класу шкіл середніх”; “Українська мова: Бібліографічний покажчик до вивчення української мови”; “Вчимося рідної мови”; “Курс украинского языка”. “Українська граматика: Підручник для 2-го і 3-го року навчання”, “Короткий курс української мови” та багато інших.

У лінгводидактичному доробку Івана Огієнка визначено джерела навчання української мови, зміст освіти, принципи побудови навчально-виховного процесу з рідної мови, конкретні методи та прийоми навчання.

Особливе місце у науковій спадщині Івана Огієнка посідає “Наука про рідномовні обов’язки” (1936), що стала рідномовним катехізисом для вчителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства. В означеній праці І.Огієнко виклав основні принципи рідномовної політики (рідномовні обов’язки), які розумів як збір державних і приватних практик найкращою розвою рідної і літературної мови, потрібних для духовного поступу народу та його культури. У “Науці про рідномовні обов’язки” чітко простежується двобічність поглядів ученого на феномен “рідна мова”. Як громадський діяч, учений пов’язує її з державними цінностями, які оновлюються в духовній культурі кожного народу, бо рідна мова – то найважливіший грунт духовного й культурного розвою народу, то “сила культури, а культура – сила народу”. Як патріот своєї країни, вчений стверджує, що тільки рідна мова є для людини найвищою цінністю, оскільки приносить найбільше й найглибше особисте щастя, водночас вона є і найвищою державною цінністю, оскільки формує найсильніші патріотичні характери. “Наука про рідномовні обов’язки” цілісно і послідовно доводить, що рідна мова є об’єднуючим, консолідуючим фактором. Логіка структури та методика викладу “Рідномовного катехізису”, аналіз назв кожного з 37-и розділів та їх змісту допомагають дійти висновку, що професор Іван Огієнко ставив перед собою завдання створити працю популярну за викладом, але законодавчу за своїм характером. Стрижнем концепції мовної освіти Івана Огієнка є оволодіння кожним громадянином соборною літературною мовою. Найпершими рідномовними обов'язками громадянина, за словами вченого, повинні бути охорона честі рідної мови, її практичне використання у родинному та громадському спілкуванні.

Добре організовану позашкільну (позакласну) роботу Іван Іванович уважав одним із могутніх двигунів розвитку рідної мови. Фундаментальними засадами означених видів робіт є, на думку вченого, залучення народу до активного використання рідної мови в усіх видах мовної комунікації; організація широкої мережі популярних курсів літературної мови для широкого громадянства: заснування й підтримка “Гуртків плекання рідної мови”; поширення товариствами позашкільної освіти знань найголовніших рідномовних обов’язків. Свідченням того, яке важливе значення посідає позааудиторна робота в концепції мовної освіти Івана Огієнка, може слугувати той факт, що в “Науці про рідномовні обов’язки” автором, по-перше, подано цілісну систему приписів щодо позакласної та позашкільної мовно-освітньої роботи для найрізноманітніших за віковими, соціальними та професіональними показниками верств українського громадянства, по-друге, розкрито конкретні механізми організації та функціонування шкільних та позашкільних мовних товариств, гуртків тощо. В “Гуртках плекання рідної мови” Іван Огієнко вбачав важливий орган єднання нації, тому задля забезпечення їх діяльності професором були розроблені статут гуртка та вимоги до урядження “Свята рідної мови”. Головною метою гуртка є вивчення і плекання рідної літературної мови. Основні завдання, що ставляться І.Огієнком перед членами гуртка, відповідають загальній концепції “Науки про рідномовні обов’язки”, тобто праця їхня повинна організовуватися за такими гаслами: “Для одного народу – одна літературна мова і вимова, один правопис; ніхто не може знати своєї літературної мови, не навчившись її; всі працюємо для збільшення культури своєї літературної мови”. З-поміж інших вимог до рідномовної молоді та прихильників рідної мови Іваном Огієнком виокремлювалися: глибокі знання та праця на впровадження в життя “Науки про рідномовні обов’язки”; вживання тільки соборної літературної мови; опрацювання мовознавчої літератури; передплата рідномовного друкованого органа і т.ін. Урахування лінгводидактичних поглядів Івана Огієнка щодо навчання української мови та організації позакласної роботи з предмета в сукупності з аналізом сучасної науково-методичної та психолінгвістичної літератури з проблеми стало основою для побудови експериментально-дослідного навчання.

У другому розділі “Методика реалізації мовних заповідей Івана Огієнка в позакласній роботі з учнями 5-7 класів” висвітлено результати попереднього пошуково-розвідувального експерименту щодо визначення рівня обізнаності вчителів української мови з лінгводидактичним доробком Івана Огієнка (на основі анкетування); здійснено аналіз планів позакласної роботи вчителів рідної мови щодо визначення місця тих заходів, які побудовані на основі рідномовних заповідей ученого; проаналізовано структуру шкільних позакласних осередків з вивчення української мови; виявлено основні порушення мовних норм в українському мовленні учнів 5-7 класів; охарактеризовано критерії і рівні розвитку українського розмовного мовлення учнів; розкрито теоретичні засади побудови експериментального навчання; подано результати констатуючого та формуючого етапів експерименту.

На пошуково-розвідувальному етапі експерименту було розроблено анкету для вчителів, з відповідей на запитання якої визначався рівень їхньої обізнаності з особистістю Івана Огієнка, основними напрямами його досліджень, практичними методичними технологіями, принагідно вивчалося, чи реалізовують учителі-словесники лінгводидактичні ідеї ученого у своїй практичній роботі. Анкетуванням було охоплено вчителів-словесників двох регіонів України: південно-східного (Одеська, Миколаївська та Донецька обл.) і західного (Рівненська та Львівська обл.).

Проведене нами анкетування вчителів засвідчило недостатній рівень їхньої обізнаності з лінгводидактичним доробком Івана Огієнка. Частина вчителів (48% у південно-східному і 13% у західному регіоні) не змогли хоча б коротко охарактеризувати особистість ученого і подати основні напрями його лінгводидактичних напрацювань. З-поміж праць ученого, що знайомі вчителям, можна відзначити ті, що вийшли друком у другій половині 90-х років ХХ століття в Україні: "Історія української літературної мови"; "Українська культура", "Дохристиянські вірування українського народу". Лише 6% респондентів південно-східного і 22% західного регіону були ознайомлені з "Наукою про рідномовні обов’язки" вченого і адекватно усвідомлювали її сутність і призначення. Означене дозволило дійти висновку щодо доцільності проведення до початку експериментального навчання семінару-практикуму “Лінгводидактична спадщина Івана Огієнка” з учителями української мови.

Здійснений нами аналіз навчально-методичної документації (планів роботи вчителів-словесників і класних керівників з української мови в позаурочний час) виявив інфраструктуру позакласної роботи з мови. Ми з’ясували, що основними напрямами означеної роботи були позакласні години, гурткова робота, організація свят рідної мови, проведення тижнів української мови тощо. Однак вони носили несистемний, хаотичний характер і не могли бути покладені в основу роботи з розвитку українського літературного мовлення учнів 5-7 класів. Принагідно було з’ясовано, що ідеї І.Огієнка в організації позакласної роботи з рідної мови враховуються недостатньо. Епізодично вчителі використовували мовознавчий матеріал, запропонований І.Огієнком, уряджували свята рідної мови, враховували поради вченого в організації настінної преси, однак у цілому багата спадщина вченого була незатребуваною вчителями-словесниками. Позакласна роботи з мови не займала належного їй місця в навчально-виховному процесі, не привчала учнів до активного пошуку, глибокого аналізу лінгвістичних фактів, носила епізодичний характер і не сприяла зануренню дітей в атмосферу активної комунікативної практики українською мовою.

На основі аналізу лінгвістичних і лінгводидактичних праць Івана Огієнка (ознаками літературної української мови І.Огієнко вважав чистоту, правильність, простоту і ясність викладу; відсутність неприродних нашарувань діалектизмів, місцевих слів, просторіч, опрощувань, варваризмів; вдало вживані архаїзми та неологізми, багату синоніміку та фразеологічно-ідіоматичну насиченість тексту) та наукового доробку сучасних учених-мовознавців (Паламар Л.М., Пентилюк М.І.), були сформульовані критерії та показники розвитку українського літературного мовлення учнів 5-7 класів. З-поміж них: правильність мовлення (дотримання фонетико-орфоепічних, орфографічних, лексичних, граматичних норм); багатство мовлення (синонімічна варіативність мовлення; достатня наповненість мовлення фразеологізмами та ідіоматичними виразами; вдале застосування фрагментів малих фольклорних жанрів; доцільне використання порівнянь, епітетів, тропів); чистота мовлення (відсутність ненормативних запозичень і кальок; просторічних слів і локалізмів; жаргонізмів і вульгаризмів; слів-паразитів).

Для констатуючого етапу експерименту, що мав за мету виявити рівень розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів добиралися такі завдання, виконання яких найбільш повно могло б розкрити якісні характеристики мовлення учнів. Водночас вони повинні були бути доступними дітям означеної вікової категорії; розкривати найрізноманітніші аспекти мовленнєвих навичок учнів; стимулювати їх до виявлення творчо-мовленнєвого потенціалу. За критерієм “правильність мовлення” виявлялися коефіцієнти правильності мовлення учнів за кожним показником. Обчислювався коефіцієнт за формулою:

де

n - кількість правильно вимовлених (написаних) слів;

n1 - загальна кількість запропонованих слів.

Кількісно-якісний аналіз одержаних результатів засвідчив, що середній коефіцієнт фонетико-орфоепічної правильності мовлення учнів склав 0,44 (ЕГ) та 0,46 (КГ); орфографічної - 0,52 (ЕГ) та 0,55 (КГ); лексичної - 0,62 (ЕГ) та 0,6 (КГ); граматичної - 0,57 (ЕГ) та 0,61 (КГ). Означене вказує, що правильність мовлення учнів сформована недостатньо, тому робота в означеному напрямку є надзвичайно актуальною.

Багатство мовлення вимірювалося на основі кількісних даних, одержаних у результаті виконання учнями експериментальних завдань, у яких пропонувалося дібрати синоніми до запропонованих слів і фразеологізмів; навести українські фразеологізми, пов’язані з певним словом чи явищем; пригадати приказки і прислів’я на певну тему; дібрати порівняння, епітети; вжити слова у переносному значенні. Результати засвідчили, що мовлення учнів експериментальної та контрольної груп щодо його багатства і різноманітності розрізнялося незначно. Синонімічні низки були досить короткими і налічували, в середньому, по 2-3 члена як в експериментальній, так і контрольній групах, фразеологічна насиченість мовлення учнів була дуже низькою, оскільки, навіть, у тих завданнях, що були спрямовані спеціально на стимулювання учнів уживати фразеологізми, учні не виявили практичної з ними обізнаності, отже, в їхній повсякденній мовленнєвій практиці вони вживалися ще рідше. На етапі констатуючого експерименту учні експериментальних груп зуміли дібрати по 1-2 фразеологічних вирази, а учні контрольних - по 2-3. Обізнаність учнів з малими фольклорними жанрами виявилася недостатньою, оскільки учні обох груп зуміли дібрати лише по 1-2 приказці або прислів’ю на запропоновану їм тему. Виконуючи експериментальні завдання, учні обох груп дібрали по 1-2 порівнянню, 2-3 епітети, а також навести по 2-3 приклади вживання певної лексеми в переносному значенні.

За критерієм “чистота” мовлення учнів вивчалося в результаті спостережень за їхньою вербальною практикою у неформальних і формальних ситуаціях спілкування. Під першими ми розуміли мовлення учнів, що продукувалося в позаурочний час, під другими - мовлення учнів під час уроків та їхні творчі роботи. Зауважимо, що визначалася кількість явищ, що засмічують мовлення, на кожних 100 лексем учнівських висловлювань. Було з’ясовано, що найбільша кількість порушень чистоти мовлення пов’язана з ненормативними запозиченнями і кальками, зокрема їх кількість на 100 лексичних одиниць в експериментальних групах становила: неформальне усне мовлення - 8-16, формальне усне - 6-8, формальне писемне - 3-4; у контрольних: неформальне усне мовлення - 6-14, формальне усне - 5-7, формальне писемне - 3-4. Жаргонізми і вульгаризми досить часто порушували чистоту мовлення учнів 5-7 класів, зокрема їх частість у неформальному усному мовленні становила 6-8 (ЕГ) і 5-7 (КГ) одиниць, у формальному усному їх було зафіксовано відповідно - 3-4 (ЕГ) та 2-3 (КГ), у формальному писемному – 1-2 (ЕГ і КГ). Дещо менше було відзначено просторіч і локалізмів. Так, в експериментальній групі їх було зафіксовано в діапазоні 2-4 в усному неформальному мовленні, 1-3 - в усному формальному, 0-2 - в писемному формальному; у контрольній групі відповідно 2-4, 1-3 і 0-2. Окрім цього, в усному мовленні учнів означеної соціальної та вікової групи були наявні слова-паразити, зокрема в усному неформальному їх було відзначено 3-5 (ЕГ) і 3-4 (КГ), а в усному формальному 2-3 (ЕГ і КГ).

На основі попередньо визначених критеріїв та показників українського літературного мовлення було виявлено чотири рівні його розвитку в учнів 5-7 класів: високий, достатній, середній і низький. Основними факторами такого ранжування були певні кількісні та якісні показники, виявлені учнями у процесі їхньої вербальної діяльності. З-поміж них: безпомилкова реалізація мовного матеріалу в актах безпосередньої комунікації, дотримання мовних норм; відсутність/наявність явищ, що порушують чистоту мовлення; адекватне/неадекватне застосування засобів різноманітності і багатства мовлення; емоційно-інтонаційна виразність тексту; синтаксична і логічна зв’язність висловлювання. В результаті було з’ясовано, що високого рівня розвитку українського мовлення досягли лише 3% учасників експериментальної та 4% - контрольної груп. Достатній рівень було відзначено у 9% учнів експериментальної групи, 11% - контрольної. 31% (ЕГ) і 32% (КГ) дітей мали середній рівень розвитку українського мовлення. Переважній більшості учнів, охоплених експериментом, зокрема 57% (ЕГ) і 53% (КГ), був властивий низький рівень. Отже, рівень розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів був недостатнім і вимагав роботи щодо його підвищення. Означене спонукало нас до розробки експериментального навчання, що опиралося б на “рідномовні обов’язки” Івана Огієнка і забезпечувало б розвиток українського мовлення учнів середніх класів в умовах позакласної роботи.

В основу експериментального навчання були покладені вихідні положення, з-поміж яких: необхідність занурення учнів в атмосферу, що сприятиме становленню їхнього духовного світу, паралельний розвиток загальної і мовленнєвої культури учнів; урахування регіонального компонента; різноманітність видів емоційно-насиченої мислительно-мовленнєвої діяльності школярів; залучення учнів до пошуково-дослідницької роботи.

Структура організації позакласної роботи з рідної мови базувалася на постійних формах роботи, відображала індивідуальні мовленнєві інтереси учнів, будувалася задля забезпечення єдиного мовленнєвого середовища у школі в урочний та позаурочний час. Відтак, було дібрано чотирикомпонентну структуру позакласної роботи - екологічний, естетичний, історичний і спортивний "промені". Хоча кожний підрозділ мав окрему мету і характеризувався відмінними педагогічними та лінгводидактичними аспектами, кінцева мета роботи кожного променя була спільною – підвищення рівня розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів. Промені формувалися з різновікових груп учнів на основі принципу добровільності.

У зміст експериментального навчання увійшли такі види завдань: 1) завдання на мовне вправляння (виконання різноманітних вправ, відгадування мовних загадок, ребусів, кросвордів, участь у мовних іграх, конструювання лінгвістичних задач тощо); 2) творчі завдання (написання творів, конструювання діалогів і полілогів, заміток у стінгазету тощо); 3) робота з довідковою літературою; 4) вивчення наукового доробку вчених-мовознавців, підготовка розповідей про них, підготовка доповідей на мовознавчі теми; 5) робота з лінгвокраїнознавчим і фольклорним матеріалом (дослідження мовного матеріалу з погляду його територіальної приналежності, сучасності-застарілості, походження; аналіз малих фольклорних жанрів тощо); 6) аналіз мови художніх творів (з погляду експресивності, стилістичної забарвленості, територіальної, професійної приналежності тощо); 7) поглиблене опрацювання теоретичних питань мовної структури; 8) підготовка настінної преси, передач радіомовлення; 9) робота над мовленнєвим етикетом; 10) пошуково-дослідницька діяльність (вивчення топонімів і андронімів, аналіз художніх творів з погляду наявності в них певних мовних явищ (фразеологізмів, неологізмів, стилістично-забарвлених слів тощо), дослідження локалізмів регіону, етимологічні розвідки і т. ін.).

Окрім цього, передбачалися різноманітні емоційно-насичені періодичні форми роботи (мовні свята, конкурси, вікторини, олімпіади тощо). В кількісному відношенні ми надавали перевагу постійним формам роботи, періодичні застосувалися для підвищення інтересу учнів до мовних питань, залучення їх до роботи в означеній ланці, можливості продемонструвати здобуті знання і т. ін.

На основі теоретичних положень експерименту була спроектована дидактична модель роботи щодо розвитку українського літературного мовлення учнів 5-7 класів в умовах позакласної роботи. Вона охоплювала п’ять взаємопов’язаних етапів, кожний з яких мав свою проміжну мету. Перший етап навчання - організаційно-пропедевтичний - спрямовувався на визначення структури позакласної роботи з мови, співвідношення і етапності застосування її постійних і періодичних форм; створення єдиного мовленнєвого середовища, занурення дітей в атмосферу, що стимулює роботу над удосконаленням рівня володіння українською мовою, бажання поглибити знання з українознавства. Визначався зміст роботи з розвитку українського мовлення, добиралися відповідні дидактичні матеріали, навчально-методичне оснащення позакласних занять. На другому - когнітивно-оперативному етапі відбувалося поглиблене опрацювання теоретичних питань мовної системи, формувалися навички роботи з довідковою літературою; виконувалися завдання на мовне вправляння (виконання вправ, відгадування мовних загадок, ребусів, кросвордів, конструювання лінгвістичних завдань, опрацювання формул мовленнєвого етикету тощо). Мета означеного етапу полягала в забезпеченні мовної компетенції учнів, поглиблення їхніх знань щодо організації лінгвістичної системи, виробленні навичок і вдосконаленні вмінь оперувати мовним матеріалом. Мета третього - пошуково-дослідницького етапу полягала в залученні учнів до поглибленого пізнання мовних явищ і закономірностей на основі активізації процесів їхньої мислительної діяльності. На цьому етапі дослідного навчання відбувалася диференціація дидактичних завдань. Незалежно від того, в якому промені працювали учні, вони призвичаювалися до аналізу творчого доробку вчених-мовознавців, опрацьовували лінгвокраїнознавчий та фольклорний матеріал, вивчали й аналізували мову художніх творів; досліджували різноманітні прошарки лексичної системи. Відповідно до обраного напрямку роботи визначалися конкретні завдання: учні екологічного променя здійснювали етимологічні дослідження назв рослинного та тваринного світу, вивчали та укладали словники флори та фауни різних екосистем прибережної зони тощо; скарбівці-естети здійснювали дослідження фольклорних джерел, місцевих говірок, соціально-маркованих прошарків лексики тощо; історичний промінь досліджував українську мову різних історичних періодів, вивчав топоніми і андроніми рідного краю і т. ін.; на позакласних заняттях спортивного променя учні вивчали етимологічні джерела спортивних термінів, досліджували лексику, пов’язану з національними бойовими мистецтвами тощо. Четвертий - творчий етап мав на меті вчити учнів використовувати мовний матеріал у зв’язних усних і писемних висловлюваннях. Реалізація означеної мети забезпечувалася підготовкою зв’язних висловлювань різних типів (розповідь, опис, міркування), стилів (художній, науковий, публіцистичний), форм (усна, писемна); випуском настінної преси і радіопередач. Мета п’ятого (прикінцевого) - комунікативно-діяльнісного етапу містилася у вільному використанні сформованих чинників культури мовлення в різноманітних актах нестимульованого мовлення. Засобами реалізації означеного виступало залучення учнів до підготовки і участі в різноманітних формах позакласної роботи, де вони могли виявити набуті за попередній період навчання знання, вміння й навички. Відповідно до кожного етапу нами були дібрані конкретні завдання, які реалізовувалися в ході експериментальної роботи.

На прикінцевому етапі дослідження було проведено порівняльні підсумкові зрізи, процедура проведення яких та запропоновані завдання були аналогічними до завдань констатуючого етапу експерименту. Порівняльний аналіз рівнів розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів експериментальної та контрольної груп до та після навчання подано в таблиці.

Таблиця

Рівні розвитку українського літературного мовлення

в учнів 5 - 7 класів (контрольний зріз, %)

Група | Зріз | Рівень

Високий | Достатній | Середній | Низький

ЕГ | конст. | 3 | 9 | 31 | 57

контр. | 12 | 43 | 30 | 15

КГ | конст. | 4 | 11 | 32 | 53

контр. | 6 | 17 | 37 | 40

Як це видно з таблиці, в експериментальній групі відбувся значний перерозподіл учнів щодо розвитку в них українського літературного мовлення на констатуючому та контрольному зрізах. Якщо до навчання високий рівень був виявлений лише у 3% учнів, то після нього - вже у 12% дітей. На констатуючому зрізі достатній рівень розвитку українського мовлення було виявлено у 9% респондентів, на контрольному - в 43%. Середній рівень розвитку українського мовлення на початковому етапі засвідчили 31% учнів, на підсумковому - 30%. Якщо на констатуючому етапі низький рівень розвитку українського мовлення продемонструвало 57% учнів 5-7 класів, то за результатами прикінцевого зрізу його було виявлено лише у 15% учнів. Як бачимо, учні експериментальної групи на прикінцевому етапі дослідження значно покращили українське мовлення за всіма базисними характеристиками - правильність, чистота, багатство, що, у свою чергу, позитивно позначилося на композиційній структурі зв’язних висловлювань, покращило вміння учнів створювати тексти творчого характеру, сформувало навички свідомого ставлення до мовного матеріалу тощо. Лише незначна кількість учнів відчувала труднощі в комунікації українською мовою. Зауважимо, що значних змін розвитку українського мовлення в учнів контрольної групи, які працювали в “Гуртках плекання рідної мови” за традиційною шкільною методикою, не відбулося. Якщо на констатуючому етапі учнів з високим рівнем розвитку українського мовлення було 4%, то на прикінцевому їх частка становила лише 6%. Кількість учнів, які перебували на достатньому рівні, зросла з 11% (до навчання) до 17% (опісля навчання). Незначні зміни спостерігалися і у групі, що обіймала середній рівень: на початковому етапі до неї належало 32% дітей, на прикінцевому - 37%. На констатуючому зрізі учні із низьким рівнем становили 53%, на прикінцевому 40%. Незначна позитивна динаміка в розвитку українського мовлення учнів 5-7 класів пояснюється тим, що в умовах південного регіону, в якому відсутнє постійне природне українськомовне середовище, традиційних шкільного лінгвістичного курсу