Дніпропетровський державний університет

Удод Олександр Андрійович

УДК: 930.1:301.152:17.009.14:37/477/ - [XX ст.]

Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу: 1920-30-і рр.

07.00.06 -- Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Дніпропетровськ -- 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Дніпропетровському державному університеті Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Якунін Віктор Кузьмович, Дніпропетровський державний університет, завідуючий кафедрою української історії та етнополітики

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора

доктор історичних наук, професор Колесник Ірина Іванівна, Дніпропетровський державний університет, професор кафедри історіографії та джерелознавства

доктор історичних наук, професор Кравченко Володимир Васильович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна.

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України (м. Київ)

Захист відбудеться "14" червня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському державному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського державного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий "13" травня 2000 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ.

Актуальність дослідження. Вивчення ролі історичної науки та її квінтесенції – історичної освіти у формуванні духовних цінностей українського народу, а особливо в період 1920-30-х р р., є надзвичайно цікавою, складною і актуальною темою.

Про ті буремні часи в історії України написано чимало як сучасниками подій, так і в наш час, особливо в останнє десятиріччя. Історіографічна спадщина увібрала в себе тисячі монографій, брошур, нарисів, статей, дисертацій, що присвячені найрізноманітнішим аспектам вітчизняної історії означеної доби. Але через теоретико-методологічну "закомплексованість" історичної науки, її фактичне підпорядкування офіційній політиці, догматичним схемам і канонам правлячої партії нерідко пропагувалась зовсім інша історія – заретушована, приглянцьована, а то й відверто фальсифікована. Моноідеологія керівної партії загальмувала природний розвиток української історіографії, ізолювала її від світової, збіднювала духовно-ціннісні орієнтири населення. У народній свідомості під тиском об‘єктивних факторів визрівала нагальна потреба в глибокому і неупередженому переосмисленні більшості подій та явищ з позицій нових методологічних підходів і нових масивів джерел, передусім недоступних раніше архівних документів і нетрадиційних для марксистської історіографії джерел. Процес виходу з глибокої і затяжної кризи історичної науки виявився значно хворобливішим і важчим, ніж це здавалось на перший погляд. "Поверховий, так би мовити, діагноз, установлений критиками радянської історіографії, а головне методи "лікування хронічного захворювання", – як образно зазначав академік В. Смолій, – також виявились далеко не ефективними. Попервах здавалося, що варто тільки відмовитися від основоположних методологічних засад, що домінували в радянській історіографії (тобто філософії марксизму-ленінізму), як дослідницький процес сам по собі увійде в русло загальноєвропейської історіографії." Смолій В.А. Українська історична наука на рубежі ХХІ століття: Проблема пошуку нових теоретичних та методологічних підходів // Освіта України. - 1997. - № 27. - с. 7. Проте, як відомо, чудес в такій складній і суперечливій сфері духовного життя людей, як історична наука й історична самосвідомість, не буває, як і не може бути миттєвих якісних змін у методології історичних досліджень.

Сучасність постійно бере під свій контроль процес історичного пізнання, але здійснює його, як би ми негативно до цього не ставились, крізь певну систему цінностей, світоглядну позицію і політичну ідеологію. Саме в цьому приховуються причини актуалізації тієї чи іншої проблематики, інтерпретації конкретних фактів історії.

Українському суспільству, як ніколи раніше, необхідні нові історична наука і освіта, які б ефективніше виконували функцію соціальної пам‘яті, сприяли національній самоідентифікації українського народу. Тільки народи із розвинутою історичною самосвідомістю можуть зайняти місце серед цивілізованих суспільств, бути у фарватері суспільного прогресу. Розв‘язання такої суперечливої, проблемної ситуації, коли історична наука не може ні старим методологічним інструментарієм, ні новими, сьогодні безсистемними, підходами забезпечувати правдиве осягнення минулого і намічати історичну перспективу, й визначається актуальність теми дослідження.

При цьому злободенність питань історичної науки, освіти, їх взаємодії з духовною сферою, формуванням духовно-ціннісних орієнтацій українського народу вбачається в розв‘язанні ряду проблем світоглядного (історіософського) характеру, політичного спрямування і власне наукових.

Світоглядна актуальність теми полягає в необхідності з‘ясування суті взаємин тоталітаризму і науки, взаємовідносин влади й інтелігенції. З‘ясувати для того, щоб зрозуміти причини і не допустити реставрації таких порядків, коли держава підпорядковує собі все, в тім числі думки і почуття людей, їх творчий потенціал, що приводить до дегуманізації суспільства. Історія як наука має сприяти виробленню передового, прогресивного, гуманістичного світогляду.

Політична актуальність теми полягає в необхідності ствердження державотворчого потенціалу української історичної науки. Ми повинні зрозуміти, що наша історія самодостатня, немає причин бути в чиємусь контексті, чиїсь схемі (загальноросійська, "польска перспектива", "азійська орієнтація" та ін.). Дослідження духовних цінностей переконливо доводять самостійність історичного шляху українського народу, його сформований національний характер, своєрідний менталітет, що знайшло відображення у власній інтерпретації історичного минулого у відповідності з психічним складом. Вивчення процесу одержавлення історичної науки в Україні у 1920-30-і рр. наочно демонструє як народ, позбавлений державності, за неповні 20 років був позбавлений і власної історії. Є держава – є й своя історія. Матимемо самостійну власну науку про своє минуле – будемо стверджуватись як держава-нація.

Наукова актуальність теми полягає в необхідності звільнення історії від ідеологічного тиску, вироблення сучасної методології, розширення предмету історичної науки, збагачення її функцій. Перспективним є широке, багатоаспектне застосування аксіологічного підходу в історії, оскільки кожна особистість має право бачити свої власні інтереси в історії. Необхідно постійно підтримувати суспільний інтерес до історії. Незавершеність інституалізації історії України як науки дає ще й нині привід для спроб її поглинення, якщо не суспільствознавством, то українознавством. Проблеми великої науки позначаються на викладанні історії в школі. Відповідальність же шкільних вчителів історії за національне виховання, національний менталітет визнано у всьому світі. Нам потрібна, таким чином, добротна професійна історія, яка б займала належне місце в нашому житті і користувалась великим авторитетом і впливом.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, темами. Підготовка дисертаційного дослідження відбувалась в руслі науково-дослідних студій кафедр історичного факультету Дніпропетровського державного університету, головними напрямками яких є дослідження історії суспільної думки в Україні, виконання державної програми "Реабілітовані історією", ухваленою в 1992 р. Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України, проведення досліджень з аграрної історії в частині ментальності українського селянства, його традиційних духовних цінностей.

Об‘єктом дисертаційного дослідження є духовне життя українського суспільства в 1920-1930-х рр., як частина об‘єктивної реальності з комплексом взаємопов‘язаних цивілізаційних компонентів – ідеологією, мораллю, наукою, культурою, освітою, що базуються на потребах людини, її інтересах, волі, бажаннях.

Предметом дослідження є функціонування історичної науки і освіти в Україні у 1920-1930-х рр., моральний стан суспільства, духовні цінності українців в цей період та їх трансформація під ідеологічним тиском тоталітарної держави.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб всебічно дослідити роль історичної науки і освіти у формуванні духовних цінностей українського народу, розкрити їх деформуючий вплив на духовно-ціннісні орієнтації в умовах тоталітаризму в Україні у 1920-1930-х рр. і розширити наші уявлення про предмет і функції історичної науки.

Для досягнення цієї мети є необхідність реалізувати такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати політику тоталітарної держави у сфері ідеології та духовного життя, з‘ясувати механізм та етапи політизації, одержавлення та ідеологізації історичної науки, охарактеризувати методи пропаганди історичних знань як органічної частини системи ідеологічного перевиховання з метою руйнування традицій народу та нав‘язування нової суспільної свідомості на основі класової теорії;

- розкрити своєрідність становища української історичної науки в 1920-1930-х рр. одночасно як знаряддя ідеологічної і політичної боротьби і жертви тоталітарної держави;

- показати залежність методів викладання історії від освітньо-виховної системи авторитарної педагогіки, що утвердилась в умовах тоталітаризму, радикальну зміну в зв‘язку з цим ролі вчителя історії, змалювати його соціально-психологічний портрет;

- розкрити основні напрямки ідейного протиборства традиційного напрямку української історіографії на початку 1920-х р. р. з марксистським, що стверджувався, та ідейний зміст марксистської навчальної літератури з історії, яка стала монопольною з кінця 1920-х р. р.;

- використовуючи сучасні підходи у методології історії (психоісторія, антропологія, історія повсякденності), по-новому розглянути роль історичної науки і освіти у виробленні духовних цінностей народу; розкрити механізми дискредитації української історіографічної спадщини, міфологізації історичної свідомості, протиборства народної історичної пам‘яті з фальсифікованою історичною наукою;

- показати, як в усній народній творчості 1920-1930-х рр. відображувалось філософське осягнення історичного минулого, самоусвідомлення й ідентифікація українського народу, фіксувалось негативне ставлення людей до ідеології комунізму;

- розкрити суть виховного ідеалу тоталітарного суспільства, механізм деформування гуманістичних цінностей засобами офіційної історії, моральну деградацію, конформізм і пристосуванство, що мали соціально-психологічні причини в комуністичному суспільстві.

Таким чином, головні напрямки дослідження включають комплекс завдань і питань, які дозволяють всебічно розглянути багатопланову тему на основі міждисциплінарного підходу та отримати вірогідні судження.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1920-1930-х рр. Нижня межа збігається із закінченням української національної революції 1917-1920-х рр., що наприкінці осені 1920-го року завершилась поразкою. Верхньою межею є 1939 р., що знаменував завершення в Україні модернізації економіки і соціально-культурної сфери на засадах комуністичної доктрини і утвердження тоталітарної системи. Хронологічні рамки дослідження включають ІІІ і IV періоди – 1921-1928 рр. та 1929-1939 рр. – концепції періодизації новітньої історії України, запропонованої Ф.Г. Турченком Турченко Ф. До питання про концепцію і періодизацію новітньої історії України // Освіта України. - 1997. - №39. - с. 4. С.В. Кульчицький цей період називає міжвоєнним Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). - К.: Основи, 1996.. Перехідні етапи історії завжди приховують у собі невичерпні пізнавальні можливості, дають підґрунтя для теоретичних узагальнень і концептуальних побудов. Вивчення саме 1920-1930-х рр. залишається дуже актуальним. Ми повинні намагатися зрозуміти, що відбулось в Україні за кілька десятиліть радянської влади. З дослідницької і гуманістичної позицій цікаво знати, що сталось із звичайною "маленькою людиною" в гігантському експерименті духовного і тілесного реформування особистостей і народів у 1920-1930-х рр.

Наукова новизна, теоретичне й практичне значення дослідження визначаються, насамперед, самою постановкою і розробкою цієї теми на новій методологічній основі, що суттєво доповнює сучасну історіографію історії України.

Вперше в українській історіографії, здійснивши комплексне дослідження теми, вдалося одержати наступні результати, які свідчать про наукову новизну:

- доведено, що перетворення історичної науки в "служницю" комуністичної влади стало можливим в результаті одержавлення її установ, ліквідації можливостей займатись індивідуальною творчою дійсністю; компартія монополізувала видавництва, засоби масової інформації, встановила жорстку ідеологічну цензуру, чим досягла всеосяжного контрою за станом духовного життя суспільства;

- додаткову аргументацію отримали твердження, що моноідеологізм в історичній наукці привів до канонізації її змісту, обернувся догматизмом у трактуванні минулого і зв‘язаного з ним сучасного суспільно-політичного процесу; ліквідація владою дискусій в історичній науці з виходом "Короткого курсу історії ВКП(б)" привела до її деградації як галузі знань, втрати ознак ідеографічної науки;

- вперше формалізовано основні етапи політизації та ідеологізації історичної науки в Україні, методи пропаганди історичних знань, показано їх вплив на традиційні духовні цінності українського народу;

- охарактеризовано залежність між ідеологізованим змістом історичної освіти та методикою її викладання і адекватною зміною функцій вчителя історії в умовах панування авторитарної педагогіки;

- доведено, що історична наука в Україні стала не тільки жертвою сталінського терору, а й сама була засобом насильства в духовній сфері, фальсифікуючи історію і спотворюючи традиційні духовні цінності;

- вперше розроблено прийоми застосування аксіологічного методу при вивченні морального стану суспільства, історичної пам‘яті та ціннісних орієнтацій молоді;

- здійснено порівняльний аналіз ідеалів української національної системи освіти та комуністичної псевдоколективістської особистості; розкрито причини формування конформізму та соціальної мімікрії в процесі засвоєння учнями нового змісту історичної освіти за комуністичною схемою;

- доведено, що комуністичній владі вдалось сформувати негативне ставлення до української історіографічної спадщини, чим формувались покоління агресивних молодих людей, політично активних, але з нігілістичним ставленням до традицій як "пережитків минулого";

- на основі аналізу фольклору 1920-1930-х р. р. і результатів польових досліджень визначено, що історична самосвідомість українців, вступивши в антагоністичне протиріччя з офіційною історією, зберігалась у формі альтернативної (усної) історії;

- вперше проаналізовано залежність між широким розповсюдженням анекдотів, чуток, самозванством та різким падінням престижу історичної науки і її нездатністю усувати масові психічні неврози;

- наведені додаткові аргументи щодо механізмів формування міфологічних ідеологем з метою викривлення історичної свідомості молоді, відриву її від традицій українства;

- на основі нових архівних матеріалів та документів особистого походження наведені додаткові аргументи щодо справжньої суті більшовицької "українізації", розвінчано стереотипи стосовно неї як реалізації національної політики партії, акцентовано увагу на народний та офіційний етапи українізації;

- доведено, що не дивлячись на десятиріччя духовного насильства, ліквідацію історії України як самостійної науки і предмету викладання, всілякого викривлення традиційних цінностей українців, все ж український народ зберіг в основній своїй масі історичну пам‘ять, що знайшло своє відображення у бурхливому інтересі до історії в 1987-1991 рр.;

- встановлено, що ліквідація предметного викладання історії, заміна її суспільствознавством, комплексними програмами "ГУСа", як і наступне відновлення вивчення громадянської історії, насправді продиктоване не турботою партії і влади про історичну освіту молоді, як це зображувалось в радянській історіографії, а виключно потребами режиму в утвердженні марксистської історіографії.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці і вирішенні всього комплексу завдань теми дисертації. Самостійно, без співавторів опубліковано понад 20 статей у фахових виданнях ВАК України.

Практичне значення дослідження полягає у потенційних можливостях розробленої проблематики та їх реалізації у процесі роботи над темою.

Основні висновки і результати були використані при виданні навчальних і методичних посібників, розробці програми і лекцій спецкурсу з цієї теми. Провідні ідеї аксіологічного підходу використовуються у роботі Науково-методичної ради Міносвіти України при розробці програм і екзаменаційних посібників. Нові методологічні підходи, що використовувались при роботі над темою, були реалізовані під час вивчення організації шкільної історичної освіти в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Англії і Франції. Проведено на основі цих методик порівняльний аналіз шкільних підручників у Європі і сучасній Україні. Ідеї аксіологічного підходу пропагувались на курсах вчителів історії, публікувались у методичних виданнях для вчителів історії. Практичне застосування результатів дослідження, наявні позитивні відгуки на них свідчать про обґрунтованість і достовірність наукових висновків та рекомендацій.

Основні положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані в 72 публікаціях автора загальним обсягом бл. 93 авт. аркушів, серед яких 3 монографії, розділи в колективних монографіях, навчальний і методичний посібник, 50 наукових статей та 12 публікацій тез і матеріалів конференцій, семінарів, симпозіумів і читань.

Результати дослідження були оприлюднені на 20 конференціях, семінарах, симпозіумах та читаннях, серед яких 13 міжнародних, в т.ч. І і ІІ Всесвітні форуми українців, 4 інформаційних семінари Ради Європи та ін., 7 Всеукраїнських конференцій. В грудні 1996 р. була прочитана лекція в Базельському університеті (історичний семінар проф. Г. Наумана).

Дисертація обговорена на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського держуніверситету.

Структура дисертації, її архітектоніка підпорядковані меті та завданням дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації становить 15,6 автор. аркушів.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані вибір теми дисертації, її актуальність, зв‘язок з науковими програмами, визначені хронологічні рамки, мета, завдання, об‘єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичну значимість роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – "Методологія, історіографія та особливості джерельної бази дослідження проблеми взаємодії історичної науки та духовних цінностей народу" – розкриваються відповідні аспекти дисертаційної роботи.

Дослідження такої актуальної проблеми, як взаємодія історичної науки і освіти з духовним життям, виробленням і еволюцією духовних цінностей українського народу в переломний момент його історії, якими були 1920-1930-і роки, потребує виваженого підходу до вибору методологічного інструментарію, осмислення сучасних підходів до принципів історичного пізнання та підбору справді наукових методів і прийомів діяльності історика. Є сенс відразу відмовитись від звабливої спроби дати однозначну оцінку всім подіям і явищам, підвести їх під якусь єдину світоглядну (філософську) базу.

Об‘єктивно, що саме філософія продовжує традиційно заповнювати методологічну прогалину конкретно-історичних і історіографічних досліджень. Філософські основи залишаються базовими для забезпечення реконструкції структури духовних цінностей українського народу в ту чи іншу епоху. На думку І.І. Колесник, рефлексивний рівень пізнання відіграє вирішальну роль в науково-пізнавальній діяльності, виконує функцію норматива, регулятора. Цей вищий рівень рефлексії називають методологічним, тобто дослідженням методів, прийомів, норм і засобів отримання знань про предмет Колесник И.И. Историографическая мысль в России: от Татищева до Карамзина. - Днепропетровск, 1993. - с. 27. Звернення уваги на методологічний аспект діяльності – це передусім здійснення рефлексії над виявленням мети та сенсу діяльності, врешті-решт, можна сказати, що методологія і дає можливість бачити глобальні проблеми з точки зору людиномірності, а також включати їх у філософсько-антропологічну проблематику. Теоретичною основою досліджень цієї тематики може бути ціла низка напрямків і течій в історіографії. Серед них класичні – гегелівська діалектика (прогрес духу, значення духовності); позитивізм і неопозитивізм; прагматизм (прогресивізм) і екзистенціалізм; постмодернізм, комунікативна теорія Ю. Хабермаса, герменевтика Г. Хадамера, феноменологія М. Хайдеггера. Не слід нехтувати й марксистсько-ленінською філософією, хоч би й через її еклектичний характер.

Іншим, відмінним від класичного типу наукової методології, є некласичний тип. Зараз ще не існує чіткого окреслення прикмет цієї методології (якщо це взагалі можливо). Водночас можна стверджувати, що однією з особливостей цієї методології є спроба розглядати суб‘єкт і об‘єкт в єдності, в доповненні один одного, що було усталено терміном "умови пізнання" (П.С. Дишлевий, Ф.М. Канак та інші) Хоменко В. Глобальні проблеми сучасності і наукова методологія // Історія в школі. - 1998. - №12. - с. 3. Говорять також про постнекласичну методологію, особливістю якої є нероздільність суб‘єкта і об‘єкта, тобто їх тотальність. Саме за допомогою цієї методології вдається виявити єднання суб‘єкта та об‘єкта, їхню спільність.

В сучасній історіософії більше уваги надається аксіологічному (ціннісному) підходу в історії. Необ‘єктивісти вважають, що якраз ціннісні судження визначають специфіку історичного пізнання (Мервіг А. Природа історії). А. Стерн підкреслював, що "вибіркові принципи, у відповідності з якими історик виділяє певні факти і возз‘єднує їх з іншими, залежать від категорій, які він використовує, стандартів цінностей, що він сприймає…" (Стерн А. Філософія історії та проблема цінностей) Методология истории. - Минск: ТетраСистемс, 1996. - с. 155. Справедливою є їх установка не судити, а розуміти історію. Красномовною є назва роботи необ‘єктивіста Т. Хаскела – "Об‘єктивність – це не нейтральність" (1990 р.)

Марксистська філософсько-історична література, захищаючи принцип партійності, стверджує, що із введенням в історіографічну практику категорії цінності вноситься й елемент суб‘єктивізму, що підриває, нібито, саму природу історичного пізнання. Але так само важко (навіть неможливо) уникнути й аксіологічних суджень в історії. Ю. Афанасьєв, реалізуючи проект "Росія в ХХ ст.", заявив про прагнення відійти від ціннісних висновків. Але, на його ж думку, "абсолютно безоціночна, тільки пояснююча історія – щось дуже незрозуміле… Якби історія була тільки наукою, напевно, це й було б можливим. Але ж вона й мистецтво, й історія переживань, прагнень, симпатій і антипатій, революцій і зрад, й історія життя "поганих" і "хороших" людей… історія людства як би цілком персоніфікується і сприймається не тільки розумом, але й емоціями." Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал / Под общ. ред. Ю. Афанасьева. - М., 1997. - с.8

Сучасна українська історіографія дедалі більше звертається до антропологічного підходу, коли вся історія розглядається крізь призму людини, розвиток її особистості. За даного підходу увага акцентується на формуванні духовного світу людей, еволюції світогляду, причинах, що зумовлюють трансформацію духовних цінностей народів. Мабуть, одним із провідних у методології став нині цивілізаційний підхід. Його загальна засада – це природа людини "поза часом і простором". "Цивілізація – стадія", згідно з цим підходом, складається з двох основних компонентів: 1) базові ідеї, цінності, продуковані в переконання і норми; 2) продуктивні механізми передачі соціального досвіду (традиції, образи, ідеали, ритуали, культи, канони, табу та ін.) Не можна зрозуміти механізм взаємодії духовного світу людей і такого феномену, як історична пам‘ять народу, його самосвідомість, без застосування історичної симптоматології (Р. Штайнер) Див.: Удод О. Про основні ідеї історичної симптоматології // Бористен. - 2000. - №1. - с. 17-18. Цей метод полягає в необхідності вживання в чужі способи бачення і сприйняття, переживання заново всіх історичних подій, проникнення в духовний світ інших людей. Абсолютно природним стало виникнення цілого напряму в історіографії, який розглядає психологічний аспект історичного процесу і використовує психологічні методи, насамперед, психоаналітичний, для історичного пояснення. Дослідити, наприклад, історії ментальностей або формування (трансформацію чи викривлення) ціннісних установок людей без психоісторії неможливо.

Вивчення функціонування історичної науки і освіти в Україні у 1920-1930-і рр., їх взаємодії з духовними цінностями народу ґрунтується на загальнофілософських принципах, які є своєрідними нормативними вимогами і забезпечують вірогідність результатів. Це принципи об‘єктивності, історичного підходу, відповідності, кореляції, діалектичного підходу. Крім загальнонаукових методів (типологізація, класифікація) використовувались міждисциплінарні (структурно-системні) та власне історичні методи дослідження. Це, передусім, історико-структурний метод. Необхідно розподілити духовні цінності на базові (загальнолюдські, або вселюдські) та конкретно-цивілізаційні, і співвідносити з епохою, домінантними ідеями. Іншим провідним методом є конструктивно-генетичний, коли відстежуємо, як змінювались духовні цінності у просторі та часі. Історико-компаративістський (порівняльно-зіставний) метод передбачає порівняння і зіставлення різних систем духовних цінностей за їх носіями. Аксіологічний метод забезпечує віднесення об‘єктів, що вивчаються, до тих чи інших цінностей, завдяки чому й здійснюється відбір об‘єктів та їх оцінка.

Перерахованими науково-теоретичними підходами, принципами і методами не можна вичерпати арсенал історика, що досліджує духовні цінності у їх зв‘язку з ідеологією і історією. Методологічна перебудова і переорієнтація української історіографії, як відзначила Л.В. Таран, діалог з найбільш перспективними напрямками світової науки тільки розпочався Таран Л. Українська історична наука вчора і сьогодні // Історія України. - 1998. - №7. - с. 1. А тому й дана робота є відображенням перехідного етапу в становленні сучасної історіософії і методології історії.

Наукова розробка проблематики теми (історична наука в Україні у 1920-1930-і рр., стан освіти і виховання, духовне життя людей в цей період) нараховує майже 80 років. Але ступінь дослідження тих чи інших аспектів проблеми, повнота їх розв‘язання є неоднаковими. Занадто багаточисельною є бібліографія щодо стану історичної освіти (тільки в монографії Л. Бущика (1961 р.) Бущик Л.П. Очерк развития школьного исторического образования в СССР. - М., 1961 нараховується майже 1000 назв) та функціонування установ історичної науки. Але, наприклад, якщо говорити про публіцистичні та методичні публікації, то більшість із них, особливо в 1950-1970-х рр., виконувала роль історіографічного фону. Методологічна база їх була одноманітною, переважав традиційний підхід.

Історіографію теми можна класифікувати за проблемно-тематичним принципом (критерієм) та хронологічними періодами.

До першої групи робіт можна віднести праці історіософського характеру, в яких розробляються питання предмету і функцій історичної науки, аксіологічний підхід, духовні цінності, соціальна психологія та ін. Зважаючи на специфіку теми нашого дослідження, дуже важко провести грань між роботами, які є методологічними і конкретно-історичними, які служать джерелом чи відображають стан попередніх наукових розробок. З іншого боку, публікація в СРСР і Україні робіт історіософського характеру відомих світових і європейських вчених в кінці 1980-х – початку 1990-х рр. теж свідчить про радикальну зміну історіографічної ситуації. В "Осягненні історії" А. Тойнбі важливе значення мають положення про взаємовплив історії і середовища. Тойнби А. Постижение истории. - М.: Прогресс, 1991 Антропологічним підходом відзначається "Ідея історії" Р. Колінгвуда Колінгвуд Р. Ідея історії. - К.: Основи, 1996, в роботі Ф. Ніцше "Про користь і шкоду історії для життя" Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни / Сочинения. - М.: Мысль, 1990 проводиться ідея "егоїзму розумного" (цінності людини) та великої ролі історичної освіти. Еволюціонізували наші погляди на призначення історії опубліковані роботи К. Досона "Християнський погляд на історію", Ю. Хабермаса "Про суб‘єкт історії", Г. Ріккерта "Філософія життя" та багато інших Див.: Философия истории: Антология. - М.: Аспект-Пресс, 1995..

Другу групу робіт, які теж з‘явились в Україні на рубежі 1980-х – 1990-х рр., об‘єднує (умовно) зображення ролі духовності, історії через призму теорії цивілізацій (Ю. Яковець, Є. Анчел, Ентоні Д. Сміт, Ж. Дюбі, Р. Шартьє, А. Дюпрон, Ф. Арьєс та ін.) Яковец Ю.В. История цивилизаций. - М.: ВлаДар, 1995; Анчел Ева. Этос и история. - М., 1998; Ентоні Д. Сміт.

Національна ідентичність. - К.: Основи, 1994; История ментальностей. Историческая антропология: Антология. - М., 1996. В дусі зарубіжної методології (цивілізаційний підхід) в 1996 р. опублікована історіософська праця В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка, де акцентується увага на формуванні в Україні у 1920-30-х рр. тоталітарної особистості, наявності факторів маргіналізації в духовному житті, а кумиротворчість, обожнювання політичних лідерів засобами пропаганди й історії називається "духовним закріпаченням". Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду. - К., 1996.

Третю групу становлять роботи з філософії освіти, які на сучасному етапі теж сприяли радикальним змінам наших поглядів на функціонування освіти, школи, їх взаємовплив з духовною сферою людства. Це роботи В. Лутая, Л. Степашко, Б. Гершунського та ін. Лутай В.С. Філософія сучасної освіти. - К., 1996.; Степашко Л.А. Философия и история образования. - М., 1999; Гершунский Б.С. Философия образования для ХХІ века. - М., 1998; Философия образования / Сб. статей. Отв. ред. А.Н. Кочергин. - М., 1996. Нова філософська освітня парадигма актуалізувала проблему цінностей та пріоритетів життя. В 1996 р. Інститут змісту і методів навчання (Доній В.М.) видав унікальну працю "Психологія і педагогіка життєтворчості" Психологія і педагогіка життєтворчості. - К.: ІЗМН, 1996, де розкрито механізм формування ціннісних орієнтацій особистості, показано трансформацію системи життєвих цінностей.

Четверту групу літератури можна умовно назвати "із зарубіжного досвіду". Оригінальною в цьому плані є книга Марка Ферро Ферро М. Как рассказывают историю детям в разных странах мира. - М., 1992., де показано причини ретроспективного перегляду історії в СРСР, взаємодію марксистської історії і потреб педагогіки. В збірці "Викладання історії ХХ ст." (1996 р.) Викладання історії ХХ ст. на прикладі України та ін. євпропейських країн / Матеріали інформ. міжнар. семінару. - Дніпропетровськ, 1996. зібрано унікальний досвід освітніх систем європейських країн. Практичні аспекти викладання історії відображені в посібнику К. Галлагер. Галлагер К. Викладання історії в контексті сприяння демократичним цінностям і терпимості. - К., 1998..

Конкретно-історичну літературу, яка відображає сучасний стан розробки теми, також можна розбити на такі основні групи: 1) про стан історичної науки, діяльність установ (одержавлених) історичної науки, історичні школи, концепції, тематику досліджень, сталінізм і історичну науку; 2) література про стан історичної освіти, функціонування вищої школи і народної освіти, вчителя історії, ідейний зміст підручників з історії, методику викладання історії; 3) література про духовне життя людей, моральний стан суспільства, духовні цінності народу. Тематика вказаних досліджень, їх наукова кон‘юнктура визначались домінуванням загальнополітичних тенденцій в державі в той чи інший період.

1. Перші два періоди радянської історичної науки – 1917-1931 рр. та 1931 - серед. 1950-х рр. – відзначались коротким часом (на початку 1920-х рр.) існування різних філософських і методологічних підходів до визначення функцій історичної науки і освіти. Але потім, з утвердженням марксистської методології, на всі ці проблеми давалось однозначне тлумачення. Єдиними законодавцями в сфері історичної науки та освіти виступали керівники партії та офіційної науки (В. Ленін, Й. Сталін, М. Покровський, М. Рубач, Я. Ряппо, М. Яворський та ін.) Роботи носили пропагандистський, інструктивний характер, проводили "лінію партії" в науці і освіті. Особливо посилились наступальні тенденції в 1931 р. після публікації листа Сталіна в журналі "Пролетарская революция." Сталин И.О. О некоторых вопросах истории большевизма // Пролетарская революция. - 1931. - №6. - с. 3-13 Розпочалась нещадна критика дореволюційної історіографічної спадщини (М. Грушевського, Д. Багалія, Д. Яворницького, Н. Полонської-Василенко), чітко визначились тенденції до ідеологізації історії, політичної упередженості, підтасовування фактів з точки зору "вигідності". З прийняттям постанови ЦК ВКП(б) "Про викладання громадянської історії в школах СРСР" (1934 р.) історична наука і освіта переорієнтувались на організацію духовного життя на принципах "соціалістичної ідеології, подолання дрібнобуржуазних поглядів і моралі", постійно публікувались матеріали з публіцистично-войовничими заголовками За подлинную историю против схоластики и абстракции // За коммунист. просвещение. - 1934. - 10 апреля; Ванаг Н. Поворот к исторической конкретности // Борьба классов. - 1934. - №5-6; Нечкина М. Об учебнике и "чувстве исторической перспективы" // Борьба классов. - 1934. - №5-6. Формувались марксистські підходи до використання історії як засобу тиску на духовну сферу – прищеплювались класові почуття, грубо фальсифікувалась історія українського народу. Друга світова війна теж показала "прикладне" використання історії – з‘явились публікації з воєнної історії, виховання патріотизму Карцов В.Г. Элементы военных знаний в курсе истории // Преподав. истории в школе. - 1946. - №1; Стражев А.И. Воспитание советского патриотизма // Преподав. истории в школе. - 1947. - №4.

.

2. Від середини 1950-х рр. – до 1987 р. продовжувалась тенденція до обслуговування історичною наукою та освітою чергових рішень партії. Відоме послаблення в духовній сфері зв‘язане з ХХ з‘їздом. Вперше з‘являються роботи щодо духовного життя суспільства (М. Каммарі) Каммари М. Роль народных масс в развитии духовной жизни общества // Коммунист. - 1956. - №2.. Найбільш помітною була монографія Л. Бущика про історичну освіту в СРСР Бущик Л.П. Очерк развития школьного исторического образования в СССР. - М., 1961.. З‘явилось кілька синтетичних праць про діяльність наукових історичних установ в Україні (М. Коваль, Н. Комаренко) Коваль М.В. До питання про створення та діяльність наукових історичних установ на Україні в перші роки Радянської влади // Укр. істор. журн. - 1966. - №4; Комаренко Н.В. Установи історичної науки в Українській РСР (1917-1937). - К., 1973, про розвиток історичної науки за радянських часів (В. Дядиченко, Ф. Лось, В. Сарбей, А. Санцевич) Лось Ф.Є. Розвиток історичної науки на Україні в роки Радянської влади // Розвиток науки в Україн. РСР за 40 років. - К., 1957; Дядиченко В.А., Лось Ф.Е., Сарбей В.Г. Развитие исторической науки в Украинской ССР. - К., 1970; Санцевич А.В., Сарбей В.Г. Історія // Історія Академії наук Укр. РСР. - К., 1967;, про історію в системі Академії Наук Санцевич А.В., Комаренко Н.В. Развитие исторической науки в Академии наук Украин. ССР 1936-1986 г.г. - К., 1986., які закономірно, відповідно до епохи, відзначались некритичним ставленням, лакуванням дійсності, безпроблемним підходом, фальсифікацією спадщини М. Грушевського та ін. українських істориків т. зв. "буржуазно-націоналістичного" віросповідання. Тогочасна панівна офіційна методологія не дозволяла досліджувати духовні цінності, заперечувала аксіологічний підхід, пропагуючи всезагальність принципу партійності в історії.

3. У 1987-1991 рр. під впливом кризових явищ у суспільстві зароджується рух за оновлення всіх сфер духовного життя, історичної самосвідомості. Історія стає темою номер один у читацьких інтересах населення. Почався небачений публікаторський бум, публіцисти й письменники підштовхнули й істориків, які почали вириватись із вузьких пут марксистської методології, розкриваючи "білі плями" вітчизняної історії. Першою дозволеною темою стала "Сталінізм і історична наука". Переконливо показано викривлення функцій історичної науки в умовах тоталітаризму. Вийшли узагальнюючі роботи В.М. Даниленка, Г.В. Касьянова, С.В. Кульчицького, Ю.І. Шаповала, В.К. Якуніна Даниленко В., Касьянов Г., Кульчицький С. Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр. - К., 1991; Шаповал Ю.І. Сталінізм і Україна // Укр. істор. журн. - 1990-1991 рр.; Шаповал Ю.І. Людина і система. - К., 1994; Якунин В.К. Сталин, сталинизм и историческая наука. - Днепропетровск, 1991.. З‘явились дискусійні статті про М.М. Покровського (Д. Ентін, П. Мілюков) Энтин Д. Спор о Покровском продолжается // Вопросы истории. - 1989. - №5; Милюков П. Величие и падение Покровского // Вопросы истории. - 1993. - №4.. Біоісторіографічний жанр, зображення долі вченого-історика в тоталітарному суспільстві дозволили актуалізувати світоглядну проблему "людина і система, людина і влада".

4. На сучасному етапі – 1991-1999 рр. – радикально змінились умови розвитку історичної науки. Почала формуватись історіографія незалежної України, яка виступила "засобом витвору національної свідомості" (І.І. Колесник) Колесник І.І. Курс української історіографії у вищій школі: нова модель викладання / Дніпропетр. історико-археограф. збірник. - Вип.1. - Дніпропетровськ, 1997. - с. 309.. Знову увага істориків привернута до 1920-30-х рр. Активно розробляється тема репресованої української історичної науки (Тронько П.Т.) Тронько П.Т. Історичне краєзнавство на Україні у 20-30-х роках // Репресоване краєзнавство (20-30-ті роки). - К., 1991.. Повертаються незаслужено забуті і заборонені імена українських істориків завдяки роботам Г. Касьянова, А. Санцевича, І. Верби, В. Кравченка Касьянов Г. Академік Яворський: доля вченого // Укр. істор. журн. - 1990. - №8; Санцевич А.В. Видатний український історик М.Є. Слабченко. - К., 1993; Верба І. Н.Д. Полонська-Василенко - історик та археограф (1884-1973): Дис. канд. іст. н. - К., 1994; Кравченко В.В. Д.И. Багалей: научная и общественно-политическая деятельность. - Харьков, 1990.. Реабілітація жертв політичних репресій, відновлення справедливості по відношенню до наукової еліти є, на думку В.В. Іваненка, "реабілітаційною" складовою ідеології відродження України Іваненко В.В. Деякі концептуальні аспекти ідеології відродження України та її "реабілітаційна" складова // Грані. - 1999. - №1. - с. 28-36. Українські історики-краєзнавці стали ініціаторами створення науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією". З 1990 по 1999 рр. проведено 9 Всеукраїнських конференцій краєзнавців, започатковано видання журналів "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" та "Краєзнавство". Помітним здобутком стала ґрунтовна праця в 3-х книгах з історії інтелігенції України Нариси історії української інтелігенції (перша половина ХХ ст.). У 3-х кн., - К. 1994..Основний світоглядний висновок цієї праці полягає в тому, що сталінський режим спричинив "злам моральних традицій, поширення бездуховності, занепаду культури" Див.: Реєнт О.П., Лисенко О.Є. Видання Інституту історії України НАНУ // Укр. істор. журн. - 1998. - №3. - с. 39..

В другій половині 1990-х рр. з‘явився ряд робіт, в яких з нових позицій висвітлюється діяльність установ історичної науки ("У лещатах тоталітаризму") У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-1956 рр.): Зб. докум. і матеріалів: У 2-х част. - К., 1996.. Підсумовано історію Інституту історії України НАНУ в статті М.В. Коваля та О.С. Рубльова Коваль М.В.,Рубльов О.С. Інститут історії України НАН України: перше двадцятиріччя (1936-1956) // Укр. істор. журн. - 1996. - №6.. Цінним для дослідження долі вченого-історика в умовах тоталітаризму є біобібліографічний довідник "Українські історики" Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник. - К., 1998.. Про нові методологічні засади історичних досліджень в Україні заявила Всеукраїнська наукова конференція "Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи" (Харків, 15-17 листопада 1995 р.) Мещерякова В.Ф., Міхеєв В.К., Посохов С.І. Всеукраїнска наукова конференція "Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи". // Укр. істор. журн. - 1996. - №6..Якісно новим рівнем наукового осмислення історії країни 1920-30-х рр., наступом на усталені стереотипи, руйнуванням колись неспростовуваних аксіом, що всіляко вбивались в голови компартійною пропагандою, відзначаються роботи С.В. Кульчицького Кульчицький