КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ЧЕРНОІВАНЕНКО ЄВГЕН МИХАЙЛОВИЧ

УДК 82.02:821.161.1

ТИП ЛІТЕРАТУРИ І ТИП ХУДОЖНЬО-ЛІТЕРАТУРНОЇ СВІДОМОСТІ

В ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ

10.01.06 – теорія літератури,

10.01.02 – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії та методики

викладання літератури Одеського національного

університету ім. І.І.Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

В’язовський Григорій Андрійович , Одеський

національний університет ім. І. І. Мечникова,

завідувач кафедри теорії та методики викладання

літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гром’як Роман Теодорович, Тернопільський державний

педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка, завідувач

кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства;

доктор філологічних наук, професор

Шевченко Людмила Іванівна, Київський національний

університет імені Тараса Шевченка, кафедра російської

літератури, професор;

доктор філологічних наук

Ігнатенко Микола Андрійович, Інститут літератури

імені Т.Г.Шевченка НАН України, відділ світової літератури,

провідний науковий співробітник.

Провідна установа - Донецький національний університет,

кафедра теорії літератури

і художньої культури, м. Донецьк.

Захист відбудеться “ 16 ” травня ” 2002 р. об 11.00 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26. 001. 15 із захисту дисертацій на здобуття

наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, м. Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференцзал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці

імені М.О.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою:

01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “ 12 ” квітня ” 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук Копаниця Л.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Загальновизнано, що теорія літературного процесу – це один з основних розділів теорії літератури, а саме поняття “літературний процес” становить собою фундаментальну категорію, від розуміння якої залежить трактування багатьох інших найважливіших понять літературознавства. Проте усвідомлення важливості теорії літературного процесу не стало запорукою глибокої її розробленості. Свідченням цього є той факт, що в сучасній науці немає скільки-небудь коректного визначення категорії “літературний процес”, завдяки чому вона, як і три десятиріччя тому, залишається “методологічною фікцією” Купреянова Е.Н. Историко-литературный процесс как научное понятие // Историко-литературный процесс. Проблемы и методы изучения. – Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1974. – С. 6.. Крім того, донині найбільшими одиницями членування літературного процесу лишаються літературний напрям і художній метод, хоча вже з початку 70-х років у літературознавстві все частіше звучали висловлювання про неспроможність цих понять виконувати покладені на них функції. 70-80-і роки були періодом наполегливих пошуків нових, змістовно більш широких категорій, які становили б собою узагальнення більш високого рівня. Пошуки, що ознаменувалися розробкою ряду цікавих концепцій (Д.С.Лихачова, І.Ф.Волкова, Д.С.Наливайка, І.Г.Неупокоєвої, ін.), наблизили літературознавство до розв’язання цієї важливої проблеми, але через ряд причин вона так і залишилася невирішеною.

Розробка теорії літературного процесу передбачає розв’язання ряду складних методологічних проблем, передусім проблеми контексту, в якому необхідно розглядати основні процеси і закономірності літературного розвитку. Нині все більш поширеним стає розуміння того, що літературний процес має досліджуватися й показуватися як один з аспектів культурного процесу. Розв’язання цього завдання суттєво ускладнюється тим, що в сучасній науці виявлені та визначені далеко не всі необхідні для такого розгляду загальнокультурні процеси й закономірності, не вирішено багато проблем методології та методики дослідження літературного процесу в контексті розвитку культури. Вирішення цих проблем можливе лише у віддаленому майбутньому як наслідок колективних зусиль, але спроби розв’язання сьогодні хоч би деяких з них очевидно актуальні.

Важливим завданням сучасного літературознавства є переосмислення змісту категорії “історизм”, яка втілює в собі в стягненому вигляді певну концепцію історіософії літературного розвитку. Нове розуміння як літературної історіософії, так і самої категорії “історизм” формується передусім в дослідженнях великих епох в історії літератури. З цього погляду особливо плідними видаються дослідження, в яких концептуально розглядається весь процес розвитку певної національної літератури (тим більше – в історико-культурному контексті).

Однією з найбільш важливих і складних проблем, що вирішуються теоретичним літературознавством, є проблема художності літератури. З ряду причин рівень наших сьогоднішніх знань про природу художності навряд чи можна визнати задовільним. Нині, звільнившись від засилля соціологічної методології і використовуючи праці попередників (О.М.Веселовського і О.А.Потебні, М.М.Бахтіна і О.І.Білецького, М.І.Стебліна-Каменського і Д.С.Лихачова, ін.), можна приступати до розробки концепції, яка б пояснювала і аспекти природи художності, і основні закономірності її історичного розвитку. Варіант такої концепції пропонується у дослідженні, що реферується.

В останні роки в літературознавстві все більш наполегливо звучить думка про необхідність вироблення нової періодизації історії літератури. Завдання це надзвичайне складне, адже запропонувати нову періодизацію, скажімо, російської літератури – означає запропонувати нову концепцію розвитку останньої, заснувавши цю концепцію на нових концептах. Такими концептами в даному дисертаційному дослідженні стали категорії “тип літератури” і “тип художньо-літературної свідомості”. Саме їх покладено в основу запропонованої тут нової періодизації історії російської літератури.

Очевидно важливою в колі сучасних літературознавчих проблем є проблема специфіки літературного процесу радянської доби. Те, що літературний розвиток в СРСР був цілком відмінним від європейського, давно відзначали вчені (головним чином зарубіжні). У літературознавчих працях нерідко вказується на нормативність соцреалізму, його дидактичність, слабкість психологізму і т. ін., завдяки чому соцреалізм виявляється набагато ближчим не до реалізму ХІХ ст., а до класицизму ХVІІІ ст. Однак, констатуючи такий незвичний розвиток радянської літератури, вчені рідко намагаються пояснити його. Показати літературний процес радянської епохи в його обумовленості загальнокультурними закономірностями, пояснити парадоксальну спрямованість його руху, побудувати науково обґрунтовану періодизацію його - завдання, звернення до розв’язання якого також надає актуальності даному дослідженню.

Зв’язок з науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження координувалось з плановими науковими темами, які кафедра теорії та методики викладання літератури ОНУ розробляла з кінця 80-х років. Висвітлення змін у природі жанру в літературі радянського періоду здійснювалося як складова комплексної наукової теми “Інтеграція і модифікація в родах і жанрових різновидах літератури ХХ століття” (номер державної реєстрації 0186013058), над розробкою якої працює нині кафедра.

Теоретико-методологічні засади дослідження ґрунтуються на концепціях та ідеях багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених. У процесі розв’язання проблем теорії літературного процесу особливо плідним було звернення до праць М.Бахтіна, Д.Чижевського, О.Білецького, М.Стебліна-Каменського, І.Неупокоєвої, Г.Поспєлова, О.Михайлова, С.Аверінцева, М.Гіршмана, Р.Гром’яка, М.Ігнатенка, М.Наєнка, Д.Наливайка, В.Халізєва. В галузі культурології найбільш значущими в контексті здійснюваних пошуків виявилися ідеї Й.Гейзінги, Л.Карсавіна, П.Біциллі, Х.Ортеги-і-Гассета, О.Лосєва, Е.Р.Курціуса, Л.Баткіна, В.Бичкова, А.Гуревича. Втілене в дисертації розуміння характеру і спрямованості культурного розвитку Росії певною мірою суголосне їх розумінню такими видатними російськими істориками й філософами, як В.Ключевський, В.Соловйов, М.Бердяєв, С.Булгаков, С.Франк, Г.Шпет. Формування концепції розвитку російської літератури, побудова його періодизації не були можливими без урахування суджень багатьох російських літературознавців як минулого (В.Бєлінський, В.Істрін, В.Сиповський, ін.), так і сучасності (Д.Лихачов, О.Панченко, Г.Макогоненко, Б.Успенський, Л.Сазонова, ін.).

Об’єкт і предмет дослідження. В плані теорії літератури об’єктом дослідження є літературний процес, а предметом – найбільші одиниці його членування, якими є тип літератури й тип художньо-літературної свідомості. В плані історії літератури об’єктом вивчення є розвиток російської літератури від її витоків до кінця ХХ ст., тоді як предметом – типи літератури й художньо-літературної свідомості як конкретні епохи цього розвитку, в межах кожної з котрих вона перебувала в певному якісному стані.

Мета і завдання дослідження. Головною метою дисертаційного дослідження є перебудова на новій концептуальній основі теорії літературного процесу, а також виявлення за допомогою цієї теорії основних чинників, закономірностей та рис специфіки російського літературного процесу ХІ-ХХ століть.

Основні завдання дослідження:

дати визначення категорії “літературний процес”, систематизувати і співвіднести з ним основні поняття теорії літературного процесу;

схарактеризувати ступінь розробленості теорії літературного процесу на даний час, виявити і пояснити основні суперечності в цій теорії;

обґрунтувати необхідність введення в науковий обіг категорій “тип літератури” і “тип художньо-літературної свідомості” в якості найбільших одиниць членування літературного процесу, дати їм визначення, співвіднісши їх з поняттями “літературний напрям”, “художній метод”, “літературна течія”;

обґрунтувати необхідність і схарактеризувати основні особливості дослідження літературного процесу в історико-культурному контексті;

визначити і обґрунтувати зміст нового розуміння категорій “історизм” і “художність” стосовно літератури;

обґрунтувати необхідність, запропонувати і детально схарактеризувати нову періодизацію розвитку російської літератури, засновану на новій концепції її розвитку;

запропонувати й обґрунтувати нове розв’язання проблеми співвідношення європейського і російського літературного розвитку;

виявити закономірності загальнокультурного характеру, що обумовили інволюційний розвиток літератури в радянський період; схарактеризувати вияв цих закономірностей в літературному процесі; виявити і пояснити спрямованість літературного розвитку в радянську добу, запропонувати й обґрунтувати його періодизацію.

Відповідно до мети та завдань дослідження здійснювалося за допомогою різних літературознавчих методів: в ході побудови теоретичної концепції використовувався переважно типологічний метод; розгляд літературного розвитку в контексті історії культури природно передбачав звернення до культурно-історичного методу; постійне співвіднесення російського літературного процесу з європейським обумовило застосування порівняльно-типологічного методу; аналіз конкретних літературних творів вимагав використання герменевтичного методу.

Наукова новизна результатів дослідження полягає передусім у тому, що в ньому

запропоновано принципово нове визначення такої фундаментальної категорії літературознавства, як “літературний процес”, з обґрунтуванням цього визначення;

вперше сформульовано визначення понять “тип літератури” і “тип художньо-літературної свідомості” як найбільших одиниць членування літературного процесу, схарактеризовано їх співвідношення з поняттями “літературний напрям”, “художній метод”, “літературна течія”, “стиль”;

обґрунтовано і детально схарактеризовано принципово нову концепцію розвитку російської літератури ХІ-ХХ ст. в його співвіднесеності з розвитком європейської літератури;

вперше виявлено і схарактеризовано ряд загальнокультурних закономірностей, які обумовили еволюцію російської словесності;

вперше системно досліджено еволюцію природи слова, твору, стилю, жанру, творчості та деяких інших літературних феноменів як процес, обумовлений конкретними загальнокультурними закономірностями;

обґрунтовано принципово нову періодизацію історії російської літератури ХІ-ХХ ст.;

обґрунтовано принципово нову концепцію розвитку літератури радянської доби; вперше виявлено ряд загальнокультурних закономірностей, що обумовили інволюційний розвиток радянської літератури; вперше системно досліджено розвиток радянської літератури як інволюційний; обґрунтовано нову періодизацію історії радянської літератури;

обґрунтовано нове трактування таких важливих літературознавчих категорій, як “художність” та “історизм”.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні результати дисертації можуть бути використані у подальшому дослідженні фундаментальних проблем теорії літератури та висвітленні питань специфіки розвитку російської літератури. Практичне застосування результатів й висновків дисертації виявилося у тому, що вони протягом останніх десяти років використовуються у процесі читання курсів теорії літератури, вступу до літературознавства, поетики, ряду спецкурсів на філологічному факультеті Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова. Зміст дослідження покладено в основу навчального посібника з курсу теорії літератури “Литературный процесс в историко-культурном контексте. Развитие и смена типов литературы и художественно-литературного сознания в русской словесности ХІ-ХХ вв.” (Одеса: Маяк, 1997), який використовується викладачами також у процесі читання курсів історії російської, української та зарубіжної літератур, риторики, історії літературознавчої думки, естетики, історії світової культури, цивільної історії України та Росії.

Апробація роботи. Основні положення дисертації відображені в монографії, публікаціях статей та тез. Положення і висновки роботи апробовані у прочитаних курсах лекцій з теорії літератури, вступу до літературознавства, поетики на філологічному факультеті Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова. Результати дослідження викладені у доповідях на конференціях: “Современный литературный процес в свете теории литературы” (Міжнародна наукова конференція, Москва, 1989); “Актуальні проблеми дослідження філософської культури східних слов’ян ХІ-ХVІІІ ст.” (VІІІ Міжнародна наукова конференція, присвячена 270-літтю від дня народження Г.С.Сковороди. Полтава, 1992); “Творчество Г.Р.Державина: проблемы изучения и преподавания” (Юбилейная Международная научная конференция, Тамбов, 1993); “Культура середньовічної Європи: Схід-Захід” (Міжнародна наукова конференція, Одеса, 1995); “Поетика художнього тексту” (Всеукраїнська науково-теоретична конференція, Херсон, 1996); “Актуальні проблеми дослідження середньовічної української літератури” (міжвузівська наукова конференція, Одеса, 1997); “Духовна спадщина Київської Русі” (Міжнародний науковий семінар, Одеса, 1997); “Роди і жанри літератури” (міжвузівські наукові конференції, присвячені пам’яті проф. Г.А.В’язовського, Одеса, 1997, 1999, 2001); ІV Міжнародний конгрес україністів (Одеса, 1999); щорічних наукових конференціях на філологічному факультеті Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (1987, 1989, 1991, 1994, 1996, 1998). Більшість виступів опубліковано.

Концепція роботи, викладена в монографії, обговорювалась на засіданнях кафедри теорії та методики викладання літератури, а також на засіданні теоретичного семінару літературознавців філологічного факультету ОНУ. Текст дисертації обговорювався на спільному засіданні кафедри теорії та методики викладання літератури і кафедри світової літератури Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, шістьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 423 с. Список використаних джерел містить 377 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “ВСТУПІ” обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт і предмет дослідження в планах теорії та історії літератури, окреслюються проблематика, мета і завдання роботи, основні теоретико-методологічні засади й наукова новизна, апробація та практичне значення дисертації.

В першому розділі “Літературний процес” як “методологічна фікція” і як повноцінна наукова категорія” проаналізовано стан визначеності категорії “літературний процес” в сучасному літературознавстві. Розгляд наукових праць, спеціально присвячених теоретичним проблемам літературного процесу, науково-довідкових джерел та курсів теорії літератури дозволяє пересвідчитися в тому, що й сьогодні немає скільки-небудь точного визначення цієї генеральної категорії, немає й чіткого розуміння того, яка літературознавча дисципліна має вивчати літературний процес і як саме.

Базуючись на визначеннях понять “література”, “процес”, “розвиток”, дисертант запропонував власне визначення названої категорії: літературний процес становить собою безповоротну, спрямовану, закономірну зміну художньо-літературної свідомості, властивостей і функцій літературних творів, складу літератури, внаслідок якої (зміни) література переходить з одного свого якісного стану в інший; період перебування літератури в одному якісному стані є найбільшою одиницею членування (стадією) літературного процесу. Висвітлення специфіки емпіричної та теоретичної форм наукового пізнання дало можливість відповісти на питання про специфіку дослідження літературного процесу різними галузями літературознавства: історико-літературне його дослідження – це в основі своїй емпіричне дослідження “живого” процесу розвитку літератури – української, російської, англійської, європейської, світової; завдання ж теорії літератури – переважно теоретичне дослідження ідеальної моделі літературного процесу з метою виявлення закономірностей розвитку світової літератури, причому “світова література” для теорії літератури – це не сукупність всіх національних літератур (так розуміє її історія літератури), а ідеальна “література взагалі”, “література як така”. Разом з тим слід враховувати те, що “…теоретична наука не тотожна теоретичному дослідженню, вона являє собою органічний діалектичний взаємозв’язок теоретичного і емпіричного дослідження” Швырев В.С. Теоретическое и эмпирическое в научном познании. – М.: Наука, 1978. – С. 363., отже, в реальній літературознавчій практиці теоретико-літературне вивчення літературного процесу завжди переплітається з історико-літературним, і це цілком природно для науки, яка досягла теоретичної стадії свого розвитку.

За слушним зауваженням Л.Грицик, “осмислення літературного процесу в найголовніших проявах і закономірностях веде до визначення ключових ланок, спираючись на які можна було б розглядати його як явище, що розвивається за своїми законами” Грицик Л.В. Літератури Сходу (Середньої Азії, Закавказзя) в українському літературному процесі початку ХХ століття. Проблеми рецепції: Автореф. дис. … д-ра філол. наук: 10.01.03 / Київ. ун-т ім. Т.Г.Шевченка. – К., 1992. – С. . Труднощі теоретичного вивчення літературного процесу в значній мірі обумовлені саме тим, що в літературознавстві ще не вироблені поняття, які в сукупності утворювали б теоретичну модель його, тобто могли б служити його ключовими ланками. Донині ці функції виконують поняття “літературний напрям” і “художній метод”. Використання для цього саме двох понять як парних є цілком логічним, якщо враховувати двоаспектність значення терміну “література”: це, по-перше, сукупність творів, які мають певні властивості й виконують певні функції, і, по-друге, це художньо-літературна свідомість, продуктами діяльності якої суть твори. Впровадження і застосування понять “літературний напрям” і “художній метод” багато в чому збагатило наукові уявлення про розвиток літератури, його закономірності, історичну та національну специфіку, зв’язок з розвитком мистецтва тощо. Тому відмова від їх використання, до якої закликають останнім часом окремі літературознавці, видається невиправданою. Разом з тим слід відзначити, що вже з початку 70-х років в літературознавстві все частіше звучать висловлювання про неспроможність понять “літературний напрям” і “художній метод” виконувати функції генеральних категорій теорії літературного процесу. Суть справи чітко сформулював Д.Наливайко: “ Але чи є напрям найбільш широкою категорією художнього процесу? Вивчаючи історію літератури і мистецтва, неважко помітити, що певні риси спільності художніх структур, типологічних принципів художнього мислення, специфічні особливості почуття і розуміння форми виявляються і за межами напрямів або, точніше, понад напрямами. Звідси – необхідність в понятті більш широкому, ніж напрям, що охоплювало б всю суму згаданих рис, принципів, особливостей, їх модифікації і трансформації на різних етапах художнього розвитку” Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. – К.: Мистецтво, 1981. – С. 31.. Пошуки такого поняття (точніше – таких понять, якщо враховувати двоаспектність значення терміну “література”), активно розпочаті ще Бєлінським, з середини ХІХ ст. різко уповільнюються й оживляються лише через сторіччя, бо ні культурно-історичну школу, яка панувала в 2-й половині ХІХ ст., ні ленінсько-сталінське літературознавство ця проблематика не цікавила. Аналіз запропонованих у 60-90-х роках Д.Лихачовим, М.Стебліним-Каменським, Л.Тимофєєвим, І.Волковим, І.Неупокоєвою, С.Аверінцевим, О.Михайловим, М.Віролайнен та деякими іншими вченими концепцій дозволяє побачити, що літературознавство помітно просунулося по шляху розв’язання проблеми створення теоретичної моделі літературного процесу, але необхідні поняття так і не були вироблені.

В дисертації обґрунтовується концепція, згідно з якою такими поняттями є “тип літератури” і “тип художньо-літературної свідомості”. Ці поняття є гомогенними поняттям “художній метод” і “літературний напрям”, але становлять собою узагальнення значно більш високого рівня. Художньому методу відповідає тип художньо-літературної свідомості, літературному напряму - тип літератури.

Тип художньо-літературної свідомості - це властива певній історичній епосі система уявлень про співвідношення етичного і естетичного начал, про функції літератури в житті суспільства і людини, про склад літератури, її специфіку серед інших форм суспільної свідомості та інших видів мистецтва, про відношення літератури до фольклору, про специфіку літературної творчості і природу слова. Тип художньо-літературної свідомості характеризується певним рівнем розвитку свідомого художнього вимислу і свідомого літературного авторства, ставленням до традиції і способом її передачі, певним розумінням природи умовності і співвідношення форми та змісту, рівнем розвитку літературної самосвідомості, розумінням сутності роду і жанру, трактуванням поняття “мова літератури”.

Тип літератури являє собою сукупність творів, які були створені в певну епоху і втілили в собі властивий цій історичній добі тип художньо-літературної свідомості. Характеризуючи тип літератури, слід характеризувати склад літератури в дану епоху, принципи родово-жанрової диференціації та ієрархізації літератури, співвідношення книги, тексту і художнього світу як трьох іпостасей літературного твору, співвідношення зображального і виражального начал, рівень розвитку художності ідеї і характер зв'язку ідеї з образом, форми втілення авторської свідомості в літературному творі, принципи організації художнього світу твору і специфіку літературного характеру, співвідношення поезії і прози, своєрідність мови літератури.

Будучи найбільшою одиницею членування літературного процесу, тип літератури включає в себе всі літературні напрями (або стилі епох), що розвиваються в охоплюваний ним історичний період. Тому, характеризуючи тип літератури, слід характеризувати також і співвідношення та взаємовідношення літературних напрямів (стилів епох) в межах цього типу літератури. Тип літератури співвідноситься з літературними напрямами (стилями епох) так, як напрям співвідноситься з течіями, що дроблять і конкретизують його.

Так само - як загальне і окреме - співвідносяться тип художньо-літературної свідомості і художній метод. Характеризуючи тип художньо-літературної свідомості, треба схарактеризувати співвідношення та взаємозв’язки художніх методів, що розвиваються в межах даного типу художньо-літературної свідомості.

В історії російської літератури, як і у всій післяантичній історії європейської літератури, є підстави виділити чотири типи літератури (і, відповідно, чотири типи художньо-літературної свідомості): релігійно-риторичний, світсько-риторичний, естетичний та постестетичний. Їх становлення, розвиток і зміна в різних національних літературах Європи відбувалися неодночасно. У російській літературі стадія релігійно-риторичного типу літератури охоплює період з XI до середини XVII ст.,11 Цілком зрозуміло, що література києворуської доби становить собою загальний фонд східнослов’янських народів і що історія власне російської літератури (літератури великоруського етносу) починається вже в московський період. Однак розгляд історії російської літератури без київського періоду був у даному дослідженні неможливим. Тому включення в історію російської літератури київської доби зовсім не означає якоїсь національної “приватизації” останньої й видається таким же припустимим, як і включення цієї доби до історії української чи білоруської літератури.

стадія світсько-риторичного - період з середини XVII до другої третини XIX ст., стадія естетичного типу літератури обіймає другу і третю третини ХІХ ст., з початку ж ХХ ст. розпочинається доба постестетичного типу літератури, що триває й досі. Зрозуміло, що зміна типів літератури - процес тривалий, і тому позначені хронологічної рамки існування кожного з них досить умовні. Визрівання нового типу літератури звичайно починається глибоко в надрах старого.

Чому типи літератури і типи художньо-літературної свідомості отримали саме такі означення? Докладна відповідь на це питання дається в розділах, присвячених характеристиці конкретних типів літератури і типів художньо-літературної свідомості, тому в першому розділі підстави їх дефінування викладено досить стисло. Пропонуючи як одну з таких підстав опозицію “релігійний / світський”, дисертант виходив з загальноприйнятого положення про те, що головною і всевизначальною ознакою середньовічної культури була релігійність, тоді як такою ознакою культури Нового часу є світськість. У четвертому розділі показано, як секуляризація культури виявлялась у змінах естетичних уявлень людини, у змінах в розумінні природи літератури і т. ін. Зміст і співвідношення понять, які утворюють опозицію “риторичний / естетичний”, докладно характеризується в другому розділі; в першому ж відзначається, що в європейській словесній культурі на протязі більше двох тисячоліть законодавицею була риторика. Те, що на межі ХVІІІ-ХІХ ст. “законодавча влада” в мистецтві та літературі переходить від риторики до естетики, було виявленням грандіозних змін, що відбувались тоді в європейській культурі. Поняття “естетичний” та “постестетичний” знаходяться в менш суперечливих відношеннях, ніж названі вище. Згідно з запропонованою концепцією, в європейському літературному процесі ХХ ст. домінують ознаки естетичного типу літератури при наявності ознак інших типів, тоді як в радянському літературному процесі спочатку стрімко наростає домінування ознак літератури риторичного типу, а потім відбувається нелегке повернення до панування ознак естетичного типу літератури. Але і в європейському, і в радянському, і в пострадянському літературному процесі ознаки естетичного типу літератури вельми впливові.

В даному дослідженні літературний процес розглядається в історико-культурному контексті. В чому полягає специфіка вивчення літературного розвитку в історико-культурному контексті? Літературний процес є розвиток літератури і розвиток художньо-літературної свідомості. По відношенню до процесу літературної діяльності окремий твір (як і література загалом ) є її продуктом, результатом. Засобами ж цієї діяльності суть уявлення, норми, цінності, прийоми, які разом утворюють систему художньо-літературної свідомості. Художньо-літературна свідомість визначає своєрідність способу літературної діяльності в кожну епоху літературної історії, визначає сферу “як” в літературі кожної епохи. Адже саме відмінностями в способі діяльності, в тому, як вона здійснюється, розрізняються історичні епохи. Отже, зрозуміти специфіку і закономірності розвитку літератури даної епохи можна, лише зрозумівши специфіку і закономірності розвитку художньо-літературної свідомості цієї епохи.

Але художньо-літературна свідомість - органічна частина “образу світу”, властивого даній епосі. Так, наприклад, властиві певній добі уявлення про функції літератури в житті суспільства і людини нерозривно пов'язані і залежні від уявлень цього часу про суспільство, людину, життя; уявлення про природу слова - це уявлення про природу слова не тільки в художній літературі і не тільки в літературі, але взагалі в житті й культурі; уявлення про специфіку літературної творчості нерозривно пов'язані і залежні не тільки від уявлень про те, що таке література і яке її значення в житті суспільства і людини, але і від уявлень про працю і ставлення до праці в найбільш широкому значенні цього слова, від уявлень про людську особистість і цілого ряду інших уявлень, що мають загальнокультурне значення. Отже, зрозуміти художньо-літературну свідомість можна, лише розглядаючи її крізь призму властивого цій епосі “образу світу”. Таким чином, лише в контексті загальної культурної ментальності епохи можна зрозуміти її художньо-літературну ментальність. Саме ця загальна культурна ментальність, що відбивається у властивій даній епосі “картині світу”, і є загальнокультурним контекстом, в якому необхідно досліджувати літературний процес.

Визначивши, що ж є загальнокультурним контекстом літературного процесу, потрібно зробити методологічно істотне зауваження щодо того, як треба розглядати літературний процес в загальнокультурному контексті. Це варто зробити вже тому, що літературознавство має багатий негативний досвід такого розгляду представниками культурно-історичної школи в ХІХ ст. й адептами ленінсько-сталінської методології в ХХ ст. Щоб не повторити помилку культурісториків і вульгарних соціологів, для яких література була лише засобом пізнання, тоді як предметом пізнання було соціальне життя, внаслідок чого література повністю втрачала свою мистецьку специфіку, слід пам'ятати: розглядаючи літературу в загальнокультурному контексті, ми досліджуємо не цей контекст, а літературу. Література не є лише засобом пізнання властивого даній епосі “образу світу” (такий підхід, безсумнівно, правомірний для історика культури, але навряд чи дозволений літературознавцеві). Навпаки, “образ світу”, властивий певній епосі, повинен допомогти зрозуміти властивий їй тип художньо-літературної свідомості, а розуміння його специфіки має допомогти зрозуміти специфіку літератури цього часу. Таким чином, у літературознавчому дослідженні слід йти від загальнокультурного контексту до літератури, а не навпаки.

В другому розділі – “Риторика та риторичність в історії європейської словесної культури” – висвітлюються роль і місце риторики в європейській культурі від епохи грецької античності до наших часів, характеризується специфіка риторичного мислення, визначається співвідношення понять “риторичність” і “художність”.

До народження риторики в словесній культурі грецької античності триває доба, яку С.Аверінцев точно визначив як добу дорефлективного традиціоналізму. На цьому етапі слово є невідривною частиною життєво-культової ситуації з усіма її обставинами – невідривним від жестів, інтонацій, міміки і т.п. Слово сприймається як безпосередня дія, вчинок, а тому, як і належить вчинку, оцінюється етичними категоріями. Правила словесної поведінки на цьому етапі – органічна частина правил пристойності або священного ритуалу. Цим правилам людину змалку щоденно вчила традиція, тому не було потреби в їх кодифікації.

“Розквіт грецької цивілізації виявився виключною подією в історії людства. Майже одночасна поява в Греції, починаючи з VІІ ст. до н.е., небувалих політичних форм … виникнення науки і філософії як специфічних форм систематизованого знання, художньої літератури, якісно відмінної від фольклору і від долітературних форм писемної словесності, нарешті, революція в галузі образотворчих мистецтв – все це … цілком справедливо характеризується як “грецьке диво”. … Нам видається, що “грецьке диво” знаменувало культурний переворот, який може бути порівняний з європейським Відродженням”, - писав відомий сучасний знавець античності О.Й.Зайцев Зайцев А.И. Культурный переворот в Древней Греции VІІІ-V вв. до н.э. – 2-е изд., испр. и перераб. – С.Пб.: Филологический факультет С.ПбГУ, 2000. – С. 30-31.. Народження одночасно з філософією риторики свідчило про те, що слово відірвалося від ситуації побуту чи культу, воно вже не слово-вчинок в певній ситуації, а слово про ситуацію, слово з приводу ситуації. Відірвавшись від ситуації, слово все ж таки мало бути відповідним (належним, пристойним) цій ситуації, але пристойність має вже не стільки етичний, скільки естетичний характер, бо тепер її обумовлюють не неписані закони життя, а закони жанру, записані в трактатах з риторики і поетики. Слово, словесна поведінка стали предметами рефлексії, головним знаряддям якої стала риторика.

Риторика як наука, що вчила майстерному володінню словом, була – разом із філософією – органічним породженням типу мислення, що його виробила грецька античність. Розуміння природи слова, стилю, жанру, розуміння їх досконалості риторикою обумовлювались мисленням, яке можна назвати риторичним. Тому риторичність – це далеко не тільки те, що пов’язано лише з риторикою як шкільною дисципліною.

Риторичність яскраво і в той же час специфічно виявлялась в європейській словесній культурі від доби античності до доби Просвітительства включно. Цей тривалий період без перебільшення можна вважати ерою риторичної словесності. Якщо узагальнити судження С.Аверінцева, висловлені ним у низці праць, Найбільш значущі щодо даної проблематики його статті зібрані у виданні: Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1996. ідеї деяких інших культурологів і літературознавців, можна зробити висновок, що словесній культурі, літературі цієї понад двохтисячолітньої доби були властиві такі загальні особливості, як

а) раціоналізм, в основі якого лежить дедуктивність, що передбачає зведення будь-якого окремого до загального, виведення будь-якого окремого із загального, пояснення будь-якого окремого загальним;

б) концепція слова (а разом з ним - жанру і стилю) як “готового”, заданого, а також, з іншого боку, як доречного, пристойного щодо даної мовної ситуації;

в) традиціоналізм як “неоспореність ідеалу, що передається з покоління в покоління” (вираз С.С. Аверінцева);

г) нормативність як орієнтація на систему правил і норм, кодифіковану в спеціальних трактатах з літературної теорії, і на тексти-зразки, в яких ці правила і норми ідеально втілилися;

д) уявлення про літературну працю як ремісниче уміння, засноване на знанні правил і володінні літературною технологією;

е) моральність слова, словесного твору і словесної творчості (оскільки слово має нести істину, а будь-яка істина морально-позитивна, тобто сприяє моральному вдосконаленню людини).

Риторичність і риторика були вельми значущими не тільки для словесності, але для всього мистецтва. У своїй праці “Європейська література і латинське Середньовіччя” (1948) Е.Р.Курціус відзначав: “ Риторика наклала відбиток не тільки на літературну традицію та продукцію. У період флорентійського кватроченто Л.Б.Альберті радив художникам познайомитись “з поетами та риторами”, які могли підштовхнути їх до відкриття (inventio!) і дати форму темам живопису… “Народження Венери” та “Весна” Ботічеллі могли бути іконографічно інтерпретовані лише в співвіднесенні з античними авторами, з якими була знайома сучасна поезія та вченість. Такими ж тісними були зв’язки риторики й музики. … Система навчання музиці будувалась у відповідності до системи навчання риториці. … Ступінь схожості (музичної теорії та риторичної – Є.Ч.) настільки вражаюча, що ми змушені визнати: сприйняття античної риторики було визначальним чинником художнього самовираження на Заході ще довго після закінчення Середньовіччя” Curtius E.R. European literature and the Latin Middle Ages.– Princeton: Princeton UP, 1991.– P.77, 78..

Перші ознаки руйнування риторичних основ літератури стають помітними ще в добу Ренесансу. Але тільки на межі ХVІІІ-ХІХ ст. внаслідок грандіозної загальнокультурної та цивілізаційної кризи риторичні основи європейської словесної культури будуть остаточно підірвані, почнуть швидко змінюватись художніми, риторика втратить своє значення законодавиці словесності, поступившись місцем естетиці. Література із стану риторичності перейде до стану художності.

Згідно з концепцією, що обґрунтовується в дисертації, риторичність і художність є двома історично і якісно різними станами літератури. Із зрозумілих причин поняття “риторичність” поки що не набуло статусу загальновизнаної естетичної або літературознавчої категорії, до того ж такої, що має чітко визначений зміст. Тому в пошуках визначення її доцільно відштовхуватися від категорії “художність”, що вже має деякі ознаки такого статусу. Розглядаючи проблеми специфіки художнього, дослідники звичайно співвідносять художнє з естетичним, причому здавна часто відзначається, що художнє становить собою вищу форму вияву естетичного. Так, на думку Ю.Борева, “…естетичне виявляється ширшим за художнє. Естетична діяльність історично передує художній, остання виростає з першої. У художній діяльності естетична досягає свого вищого, ідеального вияву…” Борев Ю. Б. Эстетика. – 3-е изд. – М.: Политиздат, 1981. – С. 24. Цю ж думку недвозначно висловлює В.Халізев у нещодавно виданій “Теорії літератури”: “Сфера естетичного, що самоочевидне, незмірно ширша сфери художнього. … Тільки в художній діяльності естетичне опиняється домінуючим і висувається на перший план” Хализев В.Е. Теория литературы. – 2-е изд. – М.: Высш. школа, 2000. – С. 32-33.

. Якщо художнє є тією формою, в якій естетичне досягає свого вищого, ідеального вияву, то логічно припустити, що мала існувати і якась інша форма вияву естетичного – форма, що історично передує художньому, а тому не так повно, ідеально виражає естетичне. Саме такою формою вияву естетичного в літературі є, на думку дисертанта, риторичність.

Чим відрізняється риторичність як форма вияву естетичного в літературі від художності? Для того, щоб відповісти на це питання, слід звернути увагу на одну важливу специфічну особливість естетичної діяльності. Остання, згідно з концепцією Л.Н.Столовича, супроводжує всі види людської активності. Головною метою майже для всіх них є створення позаестетичних цінностей, при цьому водночас (побічно) можуть створюватись також і цінності естетичні. Художня діяльність – єдиний вид діяльності, метою якої є створення саме естетичних цінностей. Звичайно, художній твір може містити не тільки естетичні цінності, він “… може включати до свого змісту політичні і моральні ідеї, наукові й філософські концепції, релігійні або атеїстичні

переконання і т.п. і бути, отже, засобом утвердження різного роду позаестетичних цінностей. Однак для того, щоб не перестати бути дійсно художнім твором, носієм художньої цінності, він і до позаестетичного має підійти з естетичної точки зору” Столович Л.Н. Жизнь – творчество – человек: Функции художественной деятельности. – М.: Политиздат, 1985. – С. 79-80.. Отже, у творі, що належить до художньої літератури, продукуються переважно естетичні цінності, а якщо він містить також і позаестетичні цінності, то вони обов’язково естетизуються, набувають естетичного виміру. Головною ж особливістю літератури, що знаходиться в стані риторичності, є те, що створення естетичних цінностей ще не стало для неї головним завданням, що естетичні цінності співіснують в її витворах з позаестетичними (моральними, релігійними, філософськими і т.п.), причому саме ці останні усвідомлюються як першорядно важливі. Естетичне завжди виявлялось в словесності, але на одному етапі її історії – у формі риторичності, а на іншому – у формі художності.

Риторичність і художність породжені зовсім різними історичними епохами з притаманними їм принципово різними концепціями світу й людини, а тому їх відносини навряд чи можна трактувати як спадкоємні. Не слід вважати їх також ієрархічними в аксіологічному плані. Риторична література не “гірша” і не “нижча” від художньої, це якісно різні типи літератури, кожний з яких оптимально задовольняв духовні потреби людини і суспільства на певному етапі їх розвитку.

Третій розділ – “Російська середньовічна література як література релігійно-риторичного типу” – присвячено розгляду таких головних проблем: в чому полягає специфіка природи середньовічної літератури? чи була риторичною давньоруська література? в чому виявлялася її риторичність? чому література Московії свідомо відмовлялася від знайомства з риторикою, поетикою, граматикою? в чому полягає й чим пояснюється специфіка російського літературного процесу доби Середньовіччя у порівнянні з європейським?

У дисертації показано, що релігійність і синкретичність як провідні риси середньовічної культури багато в чому обумовили специфіку природи літератури тієї доби: характер розвитку літератури, ставлення до вимислу, природу слова і жанру, ієрархію жанрів, специфіку природи героя і сюжету, проблеми та ідеї, психологізму та історизму тощо. Сутнісну відмінність середньовічної літератури від літератури пізніших епох відзначав ще майже сорок років тому видатний медієвіст М.Стеблін-Каменський: “… під “ідейним змістом” дороманічної словесності розуміється щось якісно відмінне від того, що розуміється під цим терміном стосовно літературних творів, в яких має місце свідомий художній вимисел. Так, хоч безсумнівно, що в дороманічному епосі можуть знаходити ясне вираження етичні переконання і політичні симпатії народної маси, навряд чи може йти мова про “ідейний задум” в ньому, про постановку і вирішення яких-небудь “проблем”. У епосі неможливі сюжети, ситуації або персонажі, спеціально вигадані, щоб виразити певну ідею. Ідеї знаходять у ньому або пряме вираження, або виражаються через посередництво симпатій оповідача. … Тільки внаслідок тривалого процесу свідомий художній вимисел стає засобом вираження ідейного змісту” Стеблин-Каменский М.И. Заметки о становлении литературы (К истории художественного вымысла) // Стеблин-Каменский М.И. Историческая поэтика. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1978. – С. 109-110. Статтю вперше опубліковано в 1964