Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Чувпило Лідія Олександрівна

УДК 94 (5):378.4(477)

СХОДОЗНАВСТВО В ХАРКІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

(1805 – 1917 рр.)

Спеціальність — 07.00.02 — всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата

історичних наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – | кандидат історичних наук, доцент

СТРАШНЮК Сергій Юрійович,

Харківський національний університет

ім. В.Н. Каразіна, доцент кафедри

нової та новітньої історії

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, доцент

КОЗЛІТІН Володимир Дмитрович,

Харківський державний педагогічний університет

ім. Г.С. Сковороди, професор

кафедри історичних дисциплін

кандидат історичних наук, доцент

ПРОНЕВИЧ Олексій Станіславович,

Національний університет внутрішніх

справ (м. Харків), вчений секретар

Провідна установа – | Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України,

кафедра історії стародавнього світу та середніх віків, м. Київ

Захист відбудеться “20” грудня 2002 р. о 16.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (адреса: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія IV-65).

З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий “16” листопада 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради | Пугач Є.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ХІХ – початок ХХ ст. ознаменувалися значними успіхами у вивченні Сходу. В цей період європейські вчені переходять від поверхових спостережень та узагальнень до глибокого систематичного вивчення історії, культури і мов Азії та Африки. Виникає і стрімко розвивається нова галузь знань – сходознавство. Відкриття культурних залишків давньосхідних цивілізацій, освоєння глибинних районів Азії та Африки, накопичення й аналіз великого лінгвістичного і етнографічного матеріалу, переклад шедеврів східної літератури та інші досягнення сходознавчих наук фактично заново відкривають Схід для Європи, дозволяючи в повній мірі оцінити унікальність і культурне значення даного реґіону світової цивілізації.

Ці процеси активно проходили і в Російській імперії, яка в кінці ХІХ ст. перетворилася на одного з визнаних лідерів світового сходознавства. Становлення орієнталістики чи не в першу чергу торкнулося російських університетів, які відігравали в імперії роль провідних центрів науки та освіти. В цьому контексті дуже актуальним уявляється дослідження історії вивчення Сходу в Харківському імператорському університеті (1805-1917 рр.) та визначення внеску його представників у становлення вітчизняного й світового сходознавства. На відміну від петербурзького, московського і казанського наукових центрів, харківське університетське сходознавство дожовтневої доби слабо висвітлено в науковій літературі; навіть фахівці з історії вивчення Сходу мають про нього нечітке уявлення. Дана дисертаційна робота, таким чином, допоможе ліквідувати існуючу в історіографії прогалину і суттєво доповнити загальну картину розвитку орієнталістики у Російській імперії.

Дослідження набуває актуальності й у контексті вивчення історії сходознавства в Україні, адже Харківський університет протягом більшої частини ХІХ ст. був головним осередком сходознавчої освіти та науки на терені українських губерній. Не менш значним вивчення харківської університетської орієнталістики дожовтневої доби є для відновлення історії Харківського університету. Протягом тривалого часу сходознавча освіта була тут невід’ємною частиною навчального процесу, а орієнтальна тематика займала провідне місце в творчості десятків вчених. Тому з наближенням 200-річного ювілею університету комплексне глибоке вивчення історії харківського університетського сходознавства є важливим та актуальним завданням.

Зв’язок роботи з науковими темами. Роботу виконано на кафедрі нової та новітньої історії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна в рамках загальнокафедральних тем “Історія та теорія історичної науки і освіти” та “Актуальні питання історії країн Азії та Африки”.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період існування Харківського імператорського університету – 1805-1917 рр. Цей відрізок часу відповідає певному етапу в історії харківської університетської орієнталістики: вона почала свій розвиток з моменту відкриття університету і занепала внаслідок революційних подій 1917 р.

Метою роботи є всебічний комплексний аналіз харківського університетського сходознавства дожовтневої доби у контексті історії вітчизняної та світової орієнталістики. Виходячи з визначеної мети, завдання дослідження можна сформулювати наступним чином:

-

-

-

-

-

-

-

-

Об’єктом дисертаційного дослідження є європейське та світове наукове сходознавство; предметом – історія вивчення Сходу в Харківському університеті.

Методологічну основу дисертації складають принципи історизму та об’єктивності і загальнонаукові методи індукції, дедукції, аналізу й синтезу. З-поміж спеціальних історичних методів у дослідженні застосовані історико-генетичний, історико-порівняльний, синхронний і діахронний. У роботі здійснена спроба відмовитися від традиційного підходу до вивчення історії університетського сходознавства, при якому всі прояви зацікавленості Сходом розглядаються в єдиному хронологічному зрізі, незалежно від їх наукового значення. Натомість дослідження по можливості прив’язано до головних університетських структур, що працювали у галузі сходознавства; такий підхід дозволив зосередитися на головних напрямах розвитку сходознавства, виявивши суттєвий зміст харківської орієнталістики.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в ньому:

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення дисертації полягає у можливості широкого використання її матеріалів у монографіях, загальних працях і навчальних посібниках, присвячених історії вивчення Сходу в Україні та Росії, історії Харківського університету, історіографії та історії країн Азії та Африки, історії української й світової історичної науки, мовознавства, релігієзнавства та етнографії. Результати і матеріали дослідження можуть бути залучені для підготовки лекційних курсів сходознавчого та історіографічного характеру, а також широко використані у краєзнавчій роботі.

Апробація результатів дослідження здійснювалася через обговорення головних положень дисертації на засіданнях кафедри нової та новітньої історії, а також на засіданнях вченої ради історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Доповіді за темою роботи були прочитані й обговорені на шістьох міжнародних наукових конференціях – “Спадщина Д.М. Овсянико-Куликовського та сучасна філологія” (Харків, 1998), “ІІІ Сходознавчі читання А. Кримського” (Київ, 1999), “ІV Сходознавчі читання А. Кримського” (Київ, 2000), “Перша Всеукраїнська науково-практична конференція індологів, присвячена 50-річчю Республіки Індія” (Київ, 2000), “Актуальні питання сходознавства” (Харків, 2001), “Проблеми історії та археології України” (Харків, 2001), а також на чотирьох реґіональних конференціях “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії” (Харків, 1997, 1998, 1999, 2000).

Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення у п’яти статтях, розміщених у фахових виданнях, а також у чотирьох публікаціях тез доповідей на наукових конференціях.

Структура роботи. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (561 найменування). Основна частина дисертації – 210 сторінок, з додатками – 261 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовані його мета та завдання, визначені хронологічні рамки, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

Перший розділ дисертації “Історіографія та джерела” присвячено аналізу наукової літератури з проблеми та джерельної бази дослідження.

Історіографія. Спробу створити докладний нарис харківської університетської орієнталістики дожовтневої доби було здійснено в науковій літературі лише один раз – у праці видатного харківського сходознавця та історика науки А.П. Ковалівського “Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у ХVIII-ХХ ст.” Ковалівський А.П. Вивчення Сходу в Харківському університеті та Харкові у ХVIII-ХХ ст. // Антологія літератур Сходу. – Харків, 1961. А.П. Ковалівський зібрав і співставив величезний матеріал з історії харківського сходознавства, торкнувшись тією чи іншою мірою майже всіх проявів зацікавленості Сходом, що були властиві вченим харківського університету. У його дослідженні наведені докладні відомості про вивчення мов, літератури, історії, культури, географії, природи країн Азії та Африки, про сходознавчі колекції університету, про орієнталістичну діяльність наукових товариств тощо. Головну увагу приділено розвитку наукового сходознавства, а саме – діяльності харківських вчених, що займалися східною філологією, історією та літературознавством. Однак праця А.П. Ковалівського не може вважатися завершеним аналітичним дослідженням історії харківського університетського сходознавства дожовтневої доби, що зазначав і сам автор. Як вступна стаття до збірки перекладів зі східних мов, виконаних у Харкові, ця робота лише мала дати загальну панораму харківської орієнталістики, не виходячи за межі фактографічного нарису. А.П. Ковалівський не ставив собі за мету виявити головні напрями і рушійні сили розвитку харківського сходознавства та простежити еволюцію сходознавчої думки у Харківському університеті. Практично не були залучені до дослідження матеріали архівів, не знайшли згадки на його сторінках і деякі важливі праці харківських вчених. Проте все це аж ніяк не принижує значення роботи А.П. Ковалівського, бо саме вона ознайомила наукову громадськість з харківською університетською орієнталістикою і заклала фундамент для подальших досліджень у цій галузі.

Цінні зауваження та доповнення до статті А.П. Ковалівського були зроблені харківським вченим Х.Ф Наделєм в рецензіях на “Антологію літератур Сходу” та в бібліографічному нарисі розвитку індології в Харківському університеті Надель Х.Ф. Индология в Харьковском университете за полтора столетия // Народы Азии и Африки. – 1962. – №2.. Важливою спеціальною роботою з проблематики, що досліджується, є також стаття самого А.П. Ковалівського про східні рукописи університетської бібліотеки, написана ще в 30-ті роки минулого століття Ковалевский А.П. Описание восточных рукописей Центральной научной библиотеки Харьковского гос. университета // Библиография Востока. – 1934. – Вып.7. .

Значну частину наукової літератури з проблеми складають роботи, присвячені окремим харківським сходознавцям ХІХ – початку ХХ ст. Найбільш докладно висвітлена науково-педагогічна кар’єра П.Г. Ріттера Див.: Павло Григорович Ріттер. Збірник біографічних та бібліографічних матеріалів / За ред. А.П. Ковалівського. – Харків, 1966.. Існують також дослідження життя та творчості Е.М. Діллона, Б.А. Дорна, Д.М. Овсянико-Куликовського та інших вчених Тимофеев В.В. Э.Дж. Диллон: Несколько штрихов к портрету // Вестн. ХГУ. – 1993. – №374. – История. – Вып.27; Куликова А.М. Б.А. Дорн и университетское востоковедение в России // Народы Азии и Африки. – 1975. – №2; Ольденбург С.Ф. Д.Н. Овсянико-Куликовский: санскритист и лингвист // Начала. – 1922. – №2; Спадщина Д.М. Овсянико-Куликовського та сучасна філологія // Вісн. ХНУ. – 1998. – №411; Бузескул В.П. Харьковский Грановский: Проф. М.М. Лунин. – Харьков, 1906; Деревицкий А.Н. М.Н. Петров: Биогр. очерк. – Харьков, 1887.. Проте не в усіх цих роботах увага зосереджена саме на сходознавчій діяльності харківських професорів, особливо, коли йдеться про вчених, для яких орієнталістика не була основним фахом Осьмаков Н.В. Психологическое направление в русском литературоведении: Д.Н. Овсянико-Куликовский. – М., 1981; Франчук В.Ю. А.А. Потебня. – К., 1985; Голубкин Ю.А., Могилка О.М. Петров как историк // Вестн. ХГУ. – 1991. – №357. – История. – Вып.24..

Крім спеціальних робіт, історія харківського університетського сходознавства розглядалася у багатьох працях загального характеру. Серед них слід згадати в першу чергу про видання з історії Харківського університету, що вийшли в ХІХ – на початку ХХ ст. Рославский-Петровский А.П. Об ученой деятельности Харьковского университета в первое десятилетие его существования // Журн. Мин. нар. просв. (ЖМНП). – 1855. – №9; Фойгт К. Историко-статистические записки об Имп. Харьковском университете и его заведениях от основания до 1859 года. – Харьков, 1859; Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета (По неизданным материалам). – Харьков, 1893-1904. – Т.1-2; Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805-1905) / Под ред. М.Г. Халанского, Д.И. Багалея. – Харьков, 1908; Багалей Д.И., Сумцов Н.Ф., Бузескул В.П. Краткий очерк истории Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805-1905). – Харьков, 1906. Їх автори широко використовували джерела, які не збереглися до нашого часу, і тому донесли багато важливих відомостей з історії сходознавчої освіти та науки в університеті. Проте жодна з цих робіт у розгляді сходознавчої тематики не виходила за межі фактографічного опису. З усіх праць з історії університету, які вийшли за радянських часів, орієнталістика дожовтневої доби висвітлювалася лише в статтях з історії історичної науки, що були надруковані у збірці, присвяченій 185-ій річниці ХДУ Кадеев В.И., Латышева В.А., Мещеряков В.Ф., Сергеев И.П. Древняя история и античная археология в Харьковском университете (1805-1990); Козлитин В.Д., Кунденко С.П., Страшнюк С.Ю., Чувпило А.А. Изучение новой и новейшей истории зарубежных стран в Харьковском университете // // Вестн. ХГУ. – 1991. – №357. – История. – Вып.24.. Ці роботи, однак, мали надто загальний характер, щоб з них можна було отримати цілісне уявлення про процес вивчення Сходу в Харківському університеті.

Харківська університетська орієнталістика ХІХ – початку ХХ ст. привертала до себе також увагу авторів загальних праць з історії російського сходознавства. В перших таких роботах, що належали М.І. Веселовському та В.В. Бартольду, наводилися лише короткі відомості про діяльність харківської кафедри східних мов Веселовский Н.И. Сведения об официальном преподавании восточных языков в России. – СПб., 1881; Бартольд В.В. Обзор деятельности факультета восточных языков с приложением истории востоковедения в России до 1855 г. // Бартольд В.В. Сочинения. – М., 1977. – Т.9; Бартольд В.В. История изучения Востока в Европе и России // Бартольд В.В. Сочинения. – М., 1977. – Т.9.. Інші прояви сходознавчої активності в харківському університеті ці дослідники не вважали вартими уваги і були переконані в тому, що із закриттям згаданої кафедри орієнталістика в Харкові припинила свій розвиток. Докладніше історія вивчення Сходу в Харківському університеті була висвітлена в статті І.Ю. Крачковського, що була першою радянською фундаментальною працею з історії російського сходознавства Крачковский И.Ю. Очерки по истории русской арабистики // Крачковский И.Ю. Избранные сочинения. – М., Л., 1958. – Т.5.. І.Ю. Крачковський значно повніше описав початковий етап історії харківської орієнталістики і вперше звернув увагу на університетських істориків мусульманського Сходу. Проте у його роботі чітко простежується не виправдане і не підкріплене фактами скептичне ставлення до діяльності викладачів харківської кафедри східних мов – Й.Г. Барендта та Б.А. Дорна. В роботах наступника І.Ю. Крачковського, Б.М. Данцига, таке ставлення перетворюється вже на упередженість до харківського університетського сходознавства взагалі Данциг Б.М. Изучение Ближнего Востока в России (ХIХ – начало ХХ века). – М., 1968; його ж. Ближний Восток в русской литературе и науке (Дооктябрьский период). – М., 1973..

Більш виважений підхід до харківської дореволюційної орієнталістики властивий роботам А.М. Кулікової Куликова А.М. Зарождение университетского востоковедения в России // Общественные науки в Узбекистане. – 1969. – №6.; її ж. Становление университетского востоковедения в Петербурге. – М., 1982; її ж. Востоковедение в российских законодательных актах (конец ХVII в. – 1917 г.). – СПб., 1993.. Але вона обмежується лише поверховим розглядом діяльності спеціалізованих сходознавчих кафедр Харківського університету і не вдається до широких узагальнень чи категоричних оцінок.

У фундаментальній колективній праці “Історія вітчизняного сходознавства до середини ХІХ ст.” История отечественного востоковедения до середины ХIХ в. – М., 1990. харківській університетській орієнталістиці присвячено окремий розділ. Він написаний переважно за матеріалами роботи А.П. Ковалівського і в стислій формі відтворює майже увесь її зміст для відповідного хронологічного відрізку. Але в оцінці діяльності перших харківських сходознавців автори цього розділу наслідують І.Ю. Крачковського, ігноруючи факти, наведені А.П. Ковалівським. У розділах, присвячених розвитку окремих галузей орієнталістики, харківські сходознавці майже не згадуються, що, без сумніву, є значним упущенням.

У продовженні згаданої праці, яке охоплює період з середини ХІХ ст. до 1917 р., харківське сходознавство висвітлене грунтовніше История отечественного востоковедения с середины ХIХ в. до 1917 г. – М., 1997.. Відповідний розділ написаний також переважно на матеріалах дослідження А.П. Ковалівського, але містить багато оригінальних ідей та оцінок. Досить докладно проаналізовано в цьому розділі індологічну спадщину Д.М. Овсянико-Куликовського, якій А.П. Ковалівській майже не приділив уваги. Натомість діяльність багатьох інших харківських сходознавців розглянута занадто стисло, а імена деяких вчених навіть не згадані.

Згадуються представники харківської університетської орієнталістики і в працях, присвячених розвитку окремих сходознавчих дисциплін у дореволюційній Росії. Переважно це роботи з історії індології, бо саме ця галузь протягом багатьох років була пріоритетною у харківському сходознавстві Кальянов В.И. Изучение санскрита в России // Уч. зап. ЛГУ. – 1962. – № 304. – Сер. востоковедческих наук. – Вып.14; Вигасин А.А. Изучение культуры Индии в России в первой трети ХIХ в. // Индия. 1984. Ежегодник. – М., 1986; Bongard-Levin G.M., Vigasin A.A. The Image of India. The Study of Ancient Indian Civilization in USSR. – M., 1986. . В деяких з цих досліджень дається достатньо ґрунтовний аналіз наукової спадщини харківських індологів, передусім, Д.М. Овсянико-Куликовського та П.Г. Ріттера. Що ж до робіт з історії інших галузей російського сходознавства, то в них імена харківських вчених згадувалися не часто. Діяльність Б.А. Дорна в Харківському університеті частково торкалися в своїх працях історики афганістики і тюркської та ефіопської філологій Ромодин В.А. Из истории изучения афганцев и Афганистана в России // Очерки по истории русского востоковедения. – М., 1953. – Вып.1; Лившиц В.А., Оранский И.М. Изучение афганского языка (пушту) в отечественной науке // Очерки по истории изучения иранских языков. – М., 1962; Кононов А.Н. История изучения тюркских языков в России: Дооктябрский период. – Л., 1982; Крачковский И.Ю. Введение в эфиопскую филологию. – Л., 1955.. Персоналія Е.М. Діллона викликала зацікавленість у істориків вірменознавства, але тільки у зв’язку з критикою його перекладацької діяльності Акопян Э.А. Арменоведение в России: Вопросы филологии. – Ереван, 1988.. Вкрай поверхово висвітлювалася участь харківських вчених у становленні російської африканістики Ольдерогге Э.А. Изучение африканских языков в России // Изучение Африки в России (дореволюционный период). – М., 1977.. Зовсім не згадувалися харківські сходознавці у дослідженнях з історії вивчення стародавнього Сходу та з історії іраністики, хоча їх внесок у ці галузі науки не викликає сумніву.

Таким чином, можна констатувати, що харківське університетське сходознавство дожовтневої доби на теперішній час вивчено недостатньо. Існуючі роботи не дають можливості отримати цілісне уявлення про розвиток орієнталістики в Харківському університеті, зрозуміти логіку та особливості цього розвитку й адекватно оцінити внесок університетських вчених у науку про Схід. Через це харківське сходознавство протягом багатьох років отримує неповне, спотворене, іноді невірне висвітлення в узагальнюючих працях, а імена деяких видатних харківських орієнталістів залишаються невідомими навіть вузьким фахівцям. Тому в дисертаційній роботі здійснена спроба дослідити історію харківської університетської орієнталістики дожовтневої доби на сучасному науково-методологічному рівні, чітко визначивши місце Харківського університету в процесі становлення вітчизняного та світового сходознавства.

Джерела. В дисертаційній роботі використані численні джерела різноманітного характеру й змісту. Значну частину їх складають неопубліковані документи та рукописи, що уведені до наукового обігу вперше. Це дозволило суттєво розширити джерельну базу дослідження у порівнянні з аналогічними роботами минулих років. Більшість неопублікованих документів була виявлена в фондах архівів України та Російської Федерації, зокрема, в Російському державному історичному архіві, Центральному державному історичному архіві України, в Державному архіві Харківської області і в архіві Російської національної бібліотеки в Санкт-Петербурзі, в Санкт-Петербурзькому відділенні архіву Російської академії наук, у Російському державному військово-історичному архіві, в Центральному державному історичному архіві м. Москви, в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України. Значна частина рукописів харківських сходознавців знаходиться у Відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Усю сукупність джерел, що використані в роботі, можна розділити на три великі групи: 1) офіційні документи; 2) біографічні матеріали; 3) праці вчених-сходознавців Харківського імператорського університету.

До першої групи належать різноманітні акти офіційного діловодства. Серед них виділяються перш за все акти вищої законодавчої влади – університетські статути, накази імператорів, “найвищі затвердження” тощо. Використання цих документів дозволяє вивчити політику російської держави у галузі сходознавчої освіти та науки, визначити місце Харківського університету в системі підготовки сходознавчих кадрів, дослідити організаційну структуру харківської орієнталістики. Ще більш інформативними є документи Міністерства народної просвіти – звіти та повідомлення про діяльність вищих учбових закладів і накази та постанови міністрів з кадрових, учбових і організаційних питань. Цей великий комплекс документів надає в наше розпорядження інформацію про життя та діяльність більшості харківських сходознавців і висвітлює найрізноманітніші аспекти історії орієнталістики в Харківському університеті. Цінний матеріал з історії сходознавчої освіти та науки в Харківському університеті надають і власне університетські документи – “Огляди викладання предметів і розподілу занять”, “Звіти про стан і діяльність Харківського університету”, “Протоколи засідань Ради Харківського університету” та ін. Комплексне використання цих джерел дало можливість повністю відтворити номенклатуру сходознавчих дисциплін імператорського університету та дослідити процес їх викладання. Інформація “Звітів” і “Протоколів” допомогла виявити також багато невідомих раніше фактів з історії науково-педагогічної діяльності харківських сходознавців.

До біографічних матеріалів, використаних у роботі, належать офіційні автобіографії та некрологи харківських сходознавців, присвячені їм статті з біо-бібліографічних словників, а також мемуарна література. Всі ці джерела не вільні від впливу авторських концепцій, що дещо знижує їх вірогідність. Але в багатьох випадках вони містять вкрай важливу для дослідження інформацію, зовсім невідому з інших джерел. Особливо виділяються в цьому відношенні мемуари харківських вчених і колишніх студентів, зокрема, Д.М. Овсянико-Куликовського, Х.Ф. Роммеля, Д.І. Багалія, М.І. Костомарова, М.Ф. Де Пуле, В.П. Пашкова, А.П. Ковалівського та ін.

Праці вчених-сходознавців Харківського університету, що використані як джерела, можна поділити на п’ять груп. До першої належать наукові дослідження харківських вчених у галузі орієнталістики, а також роботи з загальних питань історії чи мовознавства, що містять значний сходознавчий матеріал. Це – магістерські й докторські дисертації, монографії та численні наукові статті. Другу групу складають лекційні курси з історії Сходу, східної філології та інших сходознавчих дисциплін. Деякі з них збереглися лише в рукописах і вводяться до наукового обігу вперше. До третьої групи можна зарахувати навчальні посібники зі східних мов та історії Сходу, що видавалися вченими Харківського університету і використовувались під час відповідних занять. Четверта група складається з науково-популярних праць харківських сходознавців – нарисів з історії та культури східних народів, призначених масовому читачеві, газетних статей і промов, які були прочитані окремими фахівцями на загальних зборах університету. Остання, п’ята група – це переклади зі східних мов, виконані та видані університетськими орієнталістами. Докладний аналіз усіх цих джерел дає можливість простежити еволюцію сходознавчої думки в Харківському імператорському університеті, відтворити наукові погляди та методологічні принципи харківських сходознавців, чітко визначити їх внесок у вітчизняну й світову науку та в популяризацію знань про Схід, оцінити ефективність університетської сходознавчої освіти.

Таким чином, джерела, що є в нашому розпорядженні, докладно висвітлюють найрізноманітніші аспекти обраної теми. Тому їх комплексне використання дає можливість провести глибоке та всебічне дослідження історії харківської університетської орієнталістики дожовтневої доби, успішно вирішити поставлені завдання.

У другому розділі дисертації “Зародження орієнталістики в Харківському університеті (1805-1835 рр.)” розглянуто початковий етап історії харківського університетського сходознавства.

На час відкриття університету в Харкові не існувало власної традиції вивчення Сходу. Не сприяли цьому також географічне положення та культурне середовище міста. Тому єдиним стимулом для зародження орієнталістики в новому університеті була зацікавленість Російської держави у розвитку цієї галузі знань. Перший університетський статут 1804 р. запроваджував у складі словесного відділення кафедру східних мов. У Харкові її вдалося відкрити раніше, ніж у Казанському та Московському університетах. Вже з моменту відкриття вузу на ній почав викладати вчений німецького походження Й.Г. Барендт. Аналіз архівних документів свідчить, що він не був місцевим лютеранським пастором, що тимчасово заміщав кафедру, як це вважав І.Ю. Крачковський і його послідовники, а професійним сходознавцем, якого запросили з Німеччини саме для викладання в університеті. Й.Г. Барендт читав курс давньоєврейської мови, проводив відповідні практичні заняття та намагався ознайомити студентів і з основами арабської мови, на викладанні якої наполягало міністерство. Тому його, всупереч думці деяких сучасних вчених, з повним правом можна вважати першим російським університетським викладачем сходознавчих дисциплін.

Проте Й.Г. Барендту не вдалося закласти підвалини для розвитку орієнталістики в Харківському університеті, бо він помер вже в грудні 1805 р. Після цього кафедра східних мов залишалася вакантною аж до 1829 р. Адміністрація і вчені університету увесь цей час намагалися тим чи іншим чином сприяти розвитку сходознавства, орієнтуючись переважно на загальнодержавні потреби та кон’юнктуру. У 1811 р., коли в Росії жваво обговорювався проект розширення сходознавчої діяльності за допомогою створення Азіатської академії, Радою Харківського університету була прийнята постанова про запровадження при кафедрі східних мов посади викладача маньчжурської мови, яку обгрунтовували як науковими, так і політичними міркуваннями. Тоді ж до кафедри було запрошено відомого німецького іраніста Ф. Вількена, бо потреба в таких фахівцях була відчутною у зв’язку з ірано-російськими війнами початку ХІХ ст. Двічі професором кафедри східних мов обирався визначний швецький арабіст Я. Берггрен, який, однак, як і Ф. Вількен, не переїхав до Харкова. У вказаний період університетом були придбані давньоєврейський і татарський типографські шрифти, значна кількість східних монет і наукових видань із сходознавства. В університетській типографії вийшли з друку декілька навчальних посібників і популярних книжок, що мали відношення до вивчення Сходу. Щодо наукової діяльності, то в цій галузі зацікавленість Сходом виявляли переважно університетські вчені іноземного походження. Перебуваючи в Харкові, вони вважали себе наближеними до східного світу (Кавказу, Криму та ін.) і тому відчували певний потяг до орієнталістики, хоча, зазвичай, не мали відповідного фаху. Сходознавчих питань торкалися в своїх працях Б.О. Рейт, М.М. Пакі-де-Совіньї та А.А. Дегуров. Останній, перебуваючи у Харкові, написав і видав першу в історіографії працю про ногайських татар, матеріал для якої він зібрав під час інспекторських поїздок у новоросійські губернії. Знаходив сходознавчий матеріал у реаліях тогочасної України також Х.Ф. Роммель, про що він згадує у своїх спогадах. З місцевих професорів деякий інтерес до Сходу виявили тоді лише П.П. Гулак-Артемовський та І.С. Рижський.

Спроби відтворити в Харкові професійне сходознавство мали успіх лише наприкінці 20-х рр. ХІХ ст., коли кафедру східних мов погодився замістити молодий німецький вчений Б.А. Дорн. Незважаючи на молодий вік, Б.А. Дорн приїхав до Харкова вже відомим вченим; він володів багатьма східними мовами, спеціалізуючись одночасно у галузях афганістики, іраністики, санскритології, ефіопської філології та порівняльного мовознавства. Замістивши посаду професора кафедри східних мов восени 1829 р., Б.А. Дорн у відповідності з вимогами міністерства почав викладати арабську та перську мови і літератури. Його курси були розраховані на три роки безперервного навчання і спиралися на солідну наукову та методичну базу. Б.А. Дорн пропонував також факультативні курси давньоєврейської мови та санскриту, які широко вивчалися в західноєвропейських університетах, і вперше в історії європейської вищої освіти – курс ефіопської мови. Серед факультативів була також турецька мова, вивчення якої мало для Росії, передусім, політичне значення. Всупереч поширеній у науковій літературі думці, документальні джерела свідчать, що навколо Б.А. Дорна в 1831 р. утворилася стійка група слухачів, які вивчали арабську та перську мови упродовж двох-трьох років. Тому стверджувати, що німецький вчений не мав впливу на харківських студентів, як це роблять деякі дослідники, немає жодних підстав. Піклувався Б.А. Дорн і про зміцнення науково-методичної бази харківського сходознавства. За його ініціативою університетом було придбано багато навчальних посібників і наукових видань з орієнталістики, а також декілька рідкісних східних рукописів і монет.

Працюючи в Харкові, Б.А. Дорн продовжував активну науково-дослідницьку діяльність у галузі афганістики. Крім того, він написав і видав у Харківському університеті цікаву працю з порівняльного мовознавства, в якій слов’янські мови вперше систематично співставлялися із санскритом. Ця робота багато в чому випередила славнозвісну “Порівняльну граматику” Ф. Боппа і зробила значний внесок у східну та слов’янську філологію.

Активна діяльність Б.А. Дорна в Харкові свідчить про те, що він не збирався у наступні роки залишати університет, але російський уряд, звернувши увагу на його афганістичні штудії, в 1835 р. перевів вченого до інституту східних мов при Міністерстві закордонних справ. Кафедра східних мов знову стала вакантною і вже ніколи не була заміщена. В 1854 р. її було остаточно закрито.

Таким чином, перші три десятиріччя існування Харківського університету позначилися певними успіхами у вивченні Сходу. Але загалом цей початковий період продемонстрував, що класична форма російського університетського сходознавства в умовах Харківського університету є малопридатною. Тому в наступні роки орієнталістика тут почала розвиватися іншими, “неофіційними” шляхами.

У третьому розділі – “Вивчення Сходу на кафедрі всесвітньої історії (1835-1917 рр.)” – мова йде про вивчення історії країн Азії та Африки на кафедрі всесвітньої історії історико-філологічного факультету.

На історико-філологічних факультетах російських університетів обов’язковим було вивчення лише стародавньої історії Сходу. Через брак відповідних кадрів ця дисципліна тривалий час викладалася на дуже низькому рівні. Перші харківські професори всесвітньої історії читали лекції на давньосхідні теми за застарілими підручниками, майже не виходячи за межі біблейської традиції. Ситуація почала покращуватися лише на початку 30-х рр. ХІХ ст., коли археологічні та лінгвістичні відкриття привернули до стародавнього Сходу увагу широкої громадськості. Цією проблематикою цікавилися у ті часи такі відомі харківські вчені, як І.І. Срезневський та І.Я. Кронеберг. Перший видатний харківський професор всесвітньої історії В.Ф. Цих, що замістив кафедру в 1831 р., орієнтувався у викладанні давньосхідної історії вже на відносно прогресивну концепцію Геєрена і вперше в російській історіографії запропонував виділити історію країн Азії та Африки в окремий розділ наук.

Справжній прогрес у цій галузі почався у 1835 р., коли кафедру очолив професор М.М. Лунін. Він отримав блискучу освіту в Дерптському та Берлінському університетах і був одним із найвидатніших фахівців з всесвітньої історії в Росії. Прагнення осмислити історичний процес у дусі концепцій Гегеля привело М.М. Луніна до думки про необхідність досконалого вивчення історії стародавнього Сходу за допомогою методів і підходів, що були вироблені під час дослідження історії Європи. В публікаціях і лекційних курсах вченого давньосхідна історія посідала одне з провідних місць. Незважаючи на відсутність фахової сходознавчої підготовки, М.М. Лунін вільно оперував новітніми досягненнями у цій галузі. Конспекти його лекцій вражають повнотою обсягу матеріалу та глибиною наукового аналізу найскладніших історичних проблем. Не викликає сумніву, що за часів М.М. Луніна історія стародавнього Сходу викладалася в Харківському університеті на значно вищому рівні, ніж у будь-якому навчальному закладі Російської імперії. Суттєво сприяв М.М. Лунін і популяризації сходознавчих знань. Його лекції з історії Сходу відвідували студенти всіх факультетів і мешканці міста, а записи цих лекцій зберігалися в українських родинах протягом кількох десятиріч.

М.М. Лунін помер дуже рано, в 1844 р., але завдяки його діяльності кафедра всесвітньої історії Харківського університету в середині ХІХ ст. перетворилася на один із центрів вивчення та популяризації історії стародавнього Сходу в Російській імперії.

Наступником М.М. Луніна став його учень, професор О.П. Рославський-Петровський, що обіймав кафедру до 1869 р. У своїй науково-педагогічній діяльності він також приділяв значну увагу історії стародавнього Сходу, прагнучи донести до слухачів і широкої громадськості найновіші знання у цій галузі. У р. О.П. Рославський-Петровський видав перший в Росії університетський підручник з давньосхідної історії, який цілком відповідав рівню світової науки і дістав схвальні відгуки сучасників. У 1864-1870 рр. вийшли також спеціальні посібники О.П. Рославського-Петровського з історії стародавнього Єгипту, Месопотамії та Індії. Ці праці базувалися на матеріалах новітніх досліджень і не мали аналогів у російській літературі. Вперше в Росії О.П. Рославський-Петровський почав читати також спеціальні курси з історії окремих країн стародавнього Сходу, в тому числі Індії, історію якої традиційно не вивчали на історичних факультетах. Загальнонаукові погляди вченого за роки його праці пройшли еволюцію від гегелівських концепцій до позитивізму.

В діяльності наступника О.П. Рославського-Петровського М.Н. Петрова стародавній Схід посідав вже не таке значне місце. Проте він одним із перших у Російській імперії почав викладати в загальноуніверситетському курсі історію середньовічного Сходу, концентруючи увагу на Арабському халіфаті та історії Туреччини. Спеціальний курс М.Н. Петров присвятив особі Мухамеда та ранній історії ісламу. З цих проблем він написав науково-популярну працю, що дістала схвальну оцінку у фахівців. Порушував у своїх лекціях М.Н. Петров і питання нової історії Індостану та Китаю. “Курс лекцій з всесвітньої історії”, що був розроблений М.Н. Петровим і виданий відразу ж після його смерті, став першим у Росії посібником, з якого можна було отримати цілісне уявлення про історію країн Азії та Африки, починаючи з найдавніших часів і закінчуючи сучасністю.

Одночасно з М.Н. Петровим на кафедрі всесвітньої історії працював інший значний вчений – В.К. Надлер, який, як фахівець з середньовіччя, цікавився арабським Сходом та Османською імперією. У 70-ті рр. ХІХ ст. він вперше в Росії почав читати спеціальні курси з історії мусульманського світу до доби хрестових походів. Дуже змістовні лекції В.К. Надлер присвячував також мусульманській Іспанії. На цю тему він написав науково-популярну роботу, що отримала значне поширення в Росії.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. харківська кафедра всесвітньої історії втрачає статус одного з провідних центрів вивчення історії Сходу, остаточно поступившись Москві та Санкт-Петербургу, де на історичних факультетах лекції з цього предмету почали читати професійні сходознавці-дослідники. Проте й на харківській кафедрі в ті роки були здійснені спроби надати сходознавчій підготовці фаховий характер. У 1892 р. до кафедри для читання лекцій з історії стародавнього Сходу був запрошений професійний орієнталіст О.М. Грен, талановитий дослідник кавказьких мов та фольклору. Але він пропрацював у Харкові лише один навчальний рік, залишивши по собі дуже змістовний літографований курс лекцій. В.В. Лапін, що працював на кафедрі з 1886 до 1900 р., вперше почав проводити практичні заняття з історії стародавнього Сходу, а також читати вузькоспеціалізовані курси з цього предмету. Серед останніх були й курси давньосхідних мов – ассирійської та давньоєврейської. Ці починання, однак, не отримали розвитку, бо в умовах Харківського університету запровадити фахову підготовку істориків стародавнього Сходу на прийнятному рівні було майже неможливо. М.С. Гольдін, що читав давньосхідну історію з 1902 по 1917 р., вже не вдавався до подібних заходів, хоча й викладав свій предмет на високому рівні. Виданий ним курс лекцій нічим не поступався аналогічним московським та петербурзьким посібниками і широко використовувся в інших університетах.

Вчені харківської кафедри всесвітньої історії, таким чином, зробили суттєвий внесок у вивчення та популяризацію історії Сходу. При цьому їхню сходознавчу діяльність завжди стимулювали переважно внутрішньонаукові фактори та загальнопросвітницькі потреби.

У четвертому розділі – “Сходознавство на кафедрі порівняльного мовознавства (1863-1917 рр.)” – розглянуто філологічний напрямок харківської дожовтневої орієнталістики, який розвинувся на відкритій за статутом 1863 р. кафедрі порівняльного мовознавства та санскриту.

Відкриття кафедри порівняльного мовознавства створювало широкі можливості для розвитку в університеті багатьох сходознавчих дисциплін, передусім санскритології, індології та іраністики. Але знайти відповідних фахівців для цієї структури виявилося дуже важко. Спроби залучити до кафедри відомого петербурзького орієнталіста К.А. Коссовича та підготувати для заміщення