ХАРКІВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Чаплигін Олександр Костянтинович

УДК 130.12:130.123.3+304.5

ТВОРЧИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛЮДИНИ ЯК ПРЕДМЕТ

СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОЇ РЕФЛЕКСІЇ

09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис.

Дисертація виконана на кафедрі філософії і політології Харківського Національного автомобільно-дорожнього університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: заслужений працівник народної освіти України, доктор філософських наук, професор Лозовой Віктор Олексійович, Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, завідувач кафедри культурології.

Офіційні опоненти:

член-кореспондент Академії педагогічних наук України, доктор філософських наук, професор Андрущенко Віктор Петрович, Інститут вищої освіти АПН України, директор;

доктор філософських наук, професор Байрачний Кім Олексійович, Національний аерокосмічний університет ім. М. С. Жуковського “ХАІ”, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор Новіков Борис Володимирович, Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”, декан соціологічного факультету, завідувач кафедри філософії.

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться “_22_”лютого 2002 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.702.05 при Харківському військовому університеті за адресою:

61043 м.Харків, вул. Динамівська, 6, ауд. Д 606.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Харківського військового університету за адресою: 61043, м. Харків, майдан Свободи, 6.

Автореферат розіслано “17”січня2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філософських наук, професор МАНУЙЛОВ Є. М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Необхідність розвитку і реалізації творчого потенціалу людини обумовлена конкретними тенденціями в еволюції сучасної цивілізації: загостренням конфліктів у відносинах між суспільством і природою; розгортанням комп’ютерної (або інформаційної) революції; переходом до постіндустріальної стадії розвитку суспільства; глобалізацією тощо. Поряд з безперечними прогресивними наслідками і перевагами для людства цивілізаційні зміни несуть нові небезпеки, вимагають творчих пошуків, вироблення ефективних соціальних технологій подолання їх негативних наслідків. Разом з тим, процеси, що відбуваються в сучасній Україні, зв’язані зі становленням демократії, переходом до ринкової економіки, пошуком духовних основ подальшого суспільного розвитку, вимагають радикальних перетворень у всіх сферах життя, що спиралися б на існуючий духовний, інтелектуальний потенціал народу і передбачали розвиток творчих можливостей кожної людини.

Актуальність дослідження проблеми розвитку і актуалізації творчого потенціалу людини зумовлена насамперед наявністю практичної потреби у використанні внутрішніх потенційних ресурсів людини, як основної сили у вирішенні і розв’язанні проблем, що виникають в світі в цілому, на рівні окремих цивілізацій, держав, регіонів, сфер суспільного життя. З теоретичної точки зору проблеми творчості, розвитку творчих здібностей людини належать до так званих вічних філософських проблем, що не обійшла увагою світова і вітчизняна філософія. Спостерігається тенденція руху від вивчення об’єктивних характеристик буття, пошуку субстанційних основ світу до аналізу найважливішої якості людини – вміння вдосконалювати свої здібності шляхом творчості і самотворчості. У сучасних умовах виглядає надзвичайно важливим узагальнення, обґрунтування і подальше дослідження комплексу проблем, пов’язаних з розумінням специфіки самої творчості, природи, сутності і структури творчого потенціалу людини – цілісного феномена, що обумовлює активне ставлення суб’єкта до світу і самого себе. Невідкладним є також завдання виходу на рівень діалогу між різними філософсько-світоглядними дискурсами, збагачення діяльнісного розуміння творчості.

Реалізація компаративістського, комплексного за суттю теоретичного підходу дає можливість більш глибоко розкрити механізм становлення і реалізації творчих потенційних сил людини на основних етапах її життєдіяльності, а також виявити специфіку взаємодії творчого потенціалу людини, з одного боку, і політичних, економічних, духовних умов суспільного життя, з іншого. Таким чином вироблення соціально-філософської концепції, яка б синтезувала проблему творчості в її індивідуальному та соціально-історичному вимірах, є надзвичайно актуальна теоретична проблема, реалізація якої дозволило б соціальним суб’єктам різних рівнів ефективно вирішувати суто практичні завдання, зв’язані з використанням людського потенціалу у розвитку українського суспільства, вибором оптимальної стратегії і тактики подальшого поступу з урахуванням соціальної вартості соціально-економічних, політичних та духовних перетворень, що відбуваються.

Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації тісно пов’язана з науковими програмами кафедри філософії і політології Харківського Національного автомобільно-дорожнього університету. У межах пріоритетного напрямку “Моделювання складних соціально-економічних, екологічних та технічних систем на основі перспективних інформаційних технологій” дисертант очолює розробку держбюджетної науково-дослідницької теми “Духовні резерви людини в контексті соціальних, культурних, цивілізаційних реалій на рубежі третього тисячоліття” (1999-2003 рр.). Окремі результати дисертації були сформульовані в процесі виконання ряду інших наукових тем попередніх років, де дисертант виступав керівником та безпосереднім виконавцем. Серед них: держбюджетне дослідження 1991-1996 рр. “Проблема вдосконалення технології і змісту вищої технічної освіти, формування гуманістичного мислення студентів”; держбюджетне дослідження 1996-1997 рр. “Проблема формування, розвитку і реалізації творчого потенціалу людини в умовах становлення української державності (філософсько-соціологічний аналіз)” (державний реєстраційний номер 0196 V 022332).

Мета і завдання дослідження. З урахуванням актуальності і багатогранності проблеми у дисертації ставилась мета – обгрунтувати соціально-філософську концепцію творчого потенціалу людини, що базується на розумінні його як універсального феномена буття у єдності природних, соціальних і духовних проявів, розкрити сутність, зміст, механізми і закономірності становлення, розвитку й актуалізації творчого потенціалу людини на різних етапах життєдіяльності людини і еволюції соціуму, визначити технології, шляхи і напрямки оптимізації креативних процесів в сучасному суспільстві.

Реалізації даної мети підпорядковано вирішення дослідницьких завдань:

- узагальнити сучасні уявлення про творчість та обгрунтувати категоріальний статус творчого потенціалу людини;

- розкрити сутність, зміст творчого потенціалу людини як соціально-індивідуального явища, комплексної людської якості, яка визначає міру активного ставлення суб’єкта до навколишнього світу і самого себе;

- виявити загальне і специфічне в процесах становлення, розвитку, актуалізації і реалізації творчого потенціалу людини на різних етапах індивідуальної життєдіяльності людини;

- розкрити специфіку становлення елементів і рівнів творчого потенціалу людини в історичній ретроспективі, типи і форми його актуалізації в різних соціально-історичних, культурних контекстах;

- охарактеризувати основні тенденції, суперечності в розвитку і актуалізації творчого потенціалу людини в умовах цивілізаційних змін і перетворень у сучасній Україні;

- обґрунтувати головні напрямки і шляхи оптимізації та актуалізації творчого потенціалу людини в українській практиці.

Об’єктом дослідження є життя людини як творчий процес.

Предмет дослідження – творчий потенціал людини, закономірності і фактори його становлення, розвитку, актуалізації на окремих етапах життєвого шляху і в різних умовах соціально-культурного розвитку, зокрема, в суспільствах перехідного типу.

Методологічна основа і методи дослідження. При визначенні методологічної бази дисертації автор орієнтується на комплексне розв’язання проблеми, що вимагає міждисциплінарного наукового підходу. Тому в дисертації узагальнено і використано результати досліджень з філософії, етики, культурології, соціології, загальної та соціальної психології, педагогіки. При загальній орієнтації на науково-матеріалістичне розуміння творчого потенціалу і факторів його становлення, розгортання і реалізації в онтогенезі та філогенезі, автор інтегрував ідеї релігійної філософської думки, а також феноменології, екзистенціалізму, структуралізму, філософської антропології. Відповідно з метою і завданнями дисертації використано діяльнісний, синергетичний, порівняльний, структурно-функціональний підходи і відповідні загальнонаукові та спеціальні методи пізнання.

У дисертації використано результати конкретно-соціологічних досліджень, зв’язаних з аналізом впливу на творчий потенціал людини сучасних цивілізаційних змін та трансформаційних перетворень в Україні, що виконані в 1991-2000 рр. на базі лабораторії конкретно-соціологічних досліджень Харківського Національного автомобільно-дорожнього університету, а також у співробітництві з соціологами Харківського Національного університету імені В. Н. Каразіна, Харківського Національного технічного університету радіоелектроніки. Серед опитуваних – представники автомобільного транспорту, промисловості, підприємці, а також учнівська і студентська молодь Харківщини.

Наукова новизна дослідження полягає в обгрунтуванні соціально-філософської концепції творчого потенціалу людини, де розкрито природу, сутність, механізми становлення, розвитку й актуалізації вказаного феномена в онтогенезі і філогенезі. Проаналізовані особливості і суперечності функціонування творчих ресурсів людини у різних типах культури і соціально-політичних формах соціуму, в тому числі у постіндустріальній цивілізації і перехідному типі суспільства. Розкрито шляхи і можливості регулювання й оптимізації механізмів використання творчого потенціалу людини з метою подальшої розбудови самостійної української держави, реалізації національної ідеї, збереження і примноження науково-технічного, інтелектуального та економічного потенціалів суспільства.

В дисертації сформульовано ряд положень, що конкретизують наукову новизну дослідження і виносяться на захист:

-

-

-

-

-

виявлено і проаналізовано суперечності, що стосуються можливостей розвитку, актуалізації і реалізації творчого потенціалу людини, пов’язані зі змінами цивілізаційного характеру у сучасному суспільстві, у економічній, соціально-політичній, духовній сферах життя;–

визначені особливості розв’язання суперечностей в суспільстві шляхом створення умов для актуалізації творчого потенціалу людини, обгрунтовані основні напрямки оптимізації процесів формування, актуалізації і реалізації творчого потенціалу людини. Аналіз досвіду різних суспільств дає можливість запропонуванти конкретні заходи мінімізації втрат, притаманних глобальним суспільним зрушенням.

Практичне значення результатів дослідження обумовлене новизною сукупності положень, що виносяться на захист. Результати дослідження становлять певну методологічну базу для подальшої розробки проблем, зв’язаних з розумінням сутності людини, пошуком внутрішніх резервів і ресурсів її розвитку і саморозвитку на різних етапах життєдіяльності.

Результати дослідження використано, зокрема, в нормативних курсах з філософії, соціології, історії вітчизняної і світової культури у Харківському Національному автомобільно-дорожньому університеті, у Харківському державному педагогічному університеті ім. Г. С. Сковороди. Підготовлені і читаються для магістрів і аспірантів спецкурси “Творчий потенціал інженера, шляхи його розвитку і реалізації”, ”Проблеми розвитку і саморозвитку людини”, ”Особистість вченого і викладача”.

Положення дисертації покладено в основу одного з варіантів регіональної концепції виховного процесу в системі вищої освіти, що передбачає розвиток і розгортання творчого потенціалу як один із шляхів реалізації української національної ідеї.

Під керівництвом дисертанта розроблена і впроваджена комплексна система аналізу якості підготовки спеціалістів, що передбачає збір і аналіз соціологічної інформації про особистість студента протягом усіх років його навчання в університеті.

Теоретичні висновки і практичні рекомендації можуть бути використані:

- в процесі подальшої розробки соціально-філософських аспектів проблеми людини, її сутності, реалізації і самореалізації в соціумі, в різних видах діяльності;

- з метою поглиблення змісту і посилення практичного спрямування таких нормативних навчальних курсів, як “Філософія”, ”Соціологія”, ”Психологія”, ”Етика”;

- при створенні спецкурсів для студентів, магістрів і аспірантів з проблем розвитку творчого потенціалу людини в науковій, науково-технічній, навчальній діяльності, вихованні і самовихованні особистості, у тому числі таких, як “Соціологія особистості”, “Соціологія молоді”, ”Соціологія праці”;

- для пошуку дійових форм, методів виховання, розвитку і саморозвитку людини в перехідному суспільстві з урахуванням сучасних цивілізаційних змін і національно-етнічних, вікових, індивідуальних особливостей і умов життєдіяльності.

Головні положення та ідеї дисертації можуть використовуватися державними органами, політичними партіями, іншими суб’єктами соціального процесу для ефективного використання людського потенціалу у підтриманні стабільності суспільства, попередження деструктивних конфліктів і небажаного розвитку подій, підвищення ефективності управлінських рішень.

Особистий внесок здобувача. Теоретичні положення, висновки дисертації отримані автором самостійно і лягли в основу соціологічних досліджень, в проведенні яких приймали участь викладачі кафедри філософії і політології, аспіранти, працівники лабораторії конкретно-соціологічних досліджень Харківського Національного автомобільно-дорожнього університету.

У публікації №2 дисертанту належить 50% опублікованого матеріалу на основі проведеного конкретно-соціологічного дослідження і узагальнення результатів.

У публікації №3 дисертанту належить 75% опублікованого матеріалу, ним особисто здійснено теоретичний аналіз і зроблені висновки.

У публікації №4 дисертанту належить 50% опублікованого матеріалу, що стосується викладу загальної концепції і головних теоретичних положень.

У публікації №5 дисертанту належить 50% опублікованого матеріалу, ним проведено теоретичний аналіз і зроблено узагальнення.

Апробація результатів дисертації. Найважливіші теоретико-методологічні положення і результати емпірико-соціальних досліджень в 1991-2001 рр. апробовані у виступах дисертанта на 33 міжнародних, всеукраїнських і регіональних наукових, науково-практичних і науково-методичних конференціях, симпозіумах, семінарах. Серед них – міжнародні конференції з проблем творчості в Національному технічному університеті України “Київський політехнічний інститут” (1991, 1993, 1997, 2001 рр.) I-VIII Харківські Сковородинівські читання (1992-2001 рр.), Харківські соціологічні читання (1994, 1995, 1997 рр.), міжнародна науково-практична конференція “Проблеми соціодіагностики в перехідний період” (Кривий Ріг, 29-30 листопада 1996 р.), міжнародна науково-методична конференція “Структура освіти в регіоні: проблеми оптимізації” (Харків, 12-14 грудня 1996 р.), Всеукраїнська науково-методична конференція “Філософія сучасної освіти: про стан її розробки в Україні” (Київ, 1-3 лютого 1996 р.), I-II міжнародні науково-практичні конференції “Освіта і доля нації”, (Харків, педагогічний університет, 1999-2001 рр.), та інші.

Дисертант був одним з організаторів і учасником конференцій, проведених на базі Харківського Національного автомобільно-дорожнього університету: “Питання активізації пізнавальної діяльності студентів у вивченні суспільних наук” (Харків, 24-26 жовтня 1990 р.), “Трансформація культури в системі вищої технічної освіти” (Харків, 23-24 травня 1995 р.), “Третє тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи” (Чугуїв-Харків, 20-21 грудня 1996р.), “Гуманітарне середовище закладу вищої технічної освіти. Проблеми формування” (Харків, 25-26 листопада 1999 р.).

Дисертант був одним з співзасновників міжнародного руху “III тисячоліття: гармонія людини, суспільства і природи”, зареєстрованого у 1997 році Міністерством юстиції України.

Дисертація обговорювалася на кафедрі філософії і політології Харківського Національного автомобільно-дорожнього університету, на засіданні Харківського міського товариства “Філософська освіта”, рекомендована до захисту у спеціалізованій науковій раді.

Публікації. Результати дослідження висвітлені в опублікованій монографії “Творчий потенціал людини: від становлення до реалізації (соціально-філософський аналіз)” обсягом 14,5 др. арк. та депонованій (обсяг 18 др. арк.) монографії “Развитие творческого потенциала специалиста в процессе реформирования высшей технической школы Украины”, у 64 інших публікаціях, 21 з них – статті у наукових фахових виданнях.

Структура дослідження. Мета і завдання дослідження визначили зміст і структуру дисертації, що складається зі вступу, п’яти розділів, підрозділів і пунктів, висновків, списку використаних джерел з 549 найменувань. Обсяг дисертації – 391 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається зв’язок обраного напрямку дослідження з науковими планами, програмами, темами університету, формулюються мета і завдання, визначаються об’єкт і предмет, обгрунтовуються методи дослідження, подаються наукова новизна отриманих результатів та їх практичне значення, визначається особистий внесок дисертанта в публікації, які підготовлені у співавторстві, вказуються форми і терміни апробації основних результатів дослідження, кількість і обсяги публікацій, подаються загальні відомості про дисертацію.

У першому розділі “Людський вимір творчості як предмет філософування: витоки і сучасний стан” здійснена соціально-філософська рефлексія над феноменом творчості з залученням історико-філософського матеріалу та сучасних дискурсів європейської, російської і української філософії. Як самостійний, виділений людський вимір творчості, який представлений двома системами поглядів – релігійною та науковою. Творчість розглядається як цілісний багаторівневий феномен, що має інформаційно-енергетичну природу і є суттєвим проявом духовно-діяльнісного буття людини.

У першому підрозділі “Статус категорії творчість у європейській філософії” здійснено попередній історико-філософський аналіз і огляд сучасного стану дослідження проблеми творчості, що дозволило плідно використати класичні надбання з метою обгрунтування концепції творчого потенціалу людини. Підкреслюється, що за наявності великої кількості визначень, розмаїття підходів до творчого потенціалу людини як соціального феномена, в історико-філософській ретроспективі спостерігається тяжіння до двох альтернативних тенденцій – релігійно-сакрального та науково-раціоналістичного бачення творчості. Як суспільне явище творчість стає предметом аналізу в античній філософії, перш за все у творах Платона і Арістотеля розглядалася як перехід небуття в буття, як механізм будь-якого розвитку, людська творчість тут відокремлюється від божественної. Через неоплатонізм і християнську патристику відбувається становлення нового розуміння творчості у межах релігійно-богословського дискурсу та аскетично-ісіхастської практики. Філон Олександрійський і Плотін вказали на можливості самотворення людиною власного духовного світу в процесі спілкування з трансцендентною божественною силою. Аврелій Августін (Блаженний) реалізував ці настанови, узагальнивши самоспостереження у “Сповіді”, де життя автора постало як таке, що здійснюється за релігійним сценарієм і є розгорнутим у часі процесом самотворення, що охоплює типові для будь-якої творчості етапи і передбачає набуття на шляху до Бога навичок занурення в глибини власного духу і виходу за його межі. Філософія середніх віків також збагатила уявлення про творчість як багатовекторний процес (творення людиною добра і зла, спрямованість на зовнішній світ і на саму людину), подолала античний циклізм у її розумінні.

Звертання до творів Піко делла Мірандоли, Джордано Бруно, Блеза Паскаля свідчать, що саме в епоху Відродження не тільки здійснюється поворот від Бога до людини у розумінні творчості, але й взагалі виникає традиція філософської рефлексії безпосередньо про творчі здібності людини, яка стає панівною у ХІХ – ХХ століттях. Проаналізовані ідеї філософії ХVII-XVIII ст. (Р. Декарт, Б. Спіноза, П. А. Гольбах, К. А. Гельвецій, Ж. Ламетрі), в яких людська творчість постає як самодостатня, а її зміст зводиться до здатності мислити і діяльно освоювати світ. Детеологізація розуміння сутності людини згодом призведе до абсолютизації зовнішніх (зокрема, виховних) впливів на людину, і, відповідно, - до ігнорування духовних імпульсів активності суб’єкта творчості.

Окремі сюжети, аспекти людського виміру творчості наявні у творах кожного з представників німецької класичної філософії – від Іммануїла Канта до Карла Маркса. З одного боку, тут поглиблено уявлення про діяльні механізми творчої активності людини, проаналізовано окремі види творчості (у мистецтві, матеріальному виробництві тощо), чим збагачувалося її науково-раціоналістичне бачення, з іншого, - йшов досить плідний діалог з релігійно-філософськими поглядами. Разом з тим, у кінці ХІХ століття поширюються суто емпіричні трактування творчості (Ф. Гальтон, Ч. Ламброзо, Г. Лебон, А. Мейер, Ф. Нардаум, Ш. Руше, Р. Емерсон та інші).

У вітчизняній філософії творчість, як самостійна проблема, постає у кінці ХІХ – на початку ХХ століть. На відміну від європейського раціоналізму з його неприйняттям релігійно-сакрального тлумачення творчості, українська і російська традиції спираються на ідею про єдність людини, активність якої спрямована не тільки на творення речей зовнішнього світу, але й на розбудову і саморозвиток самої себе, на мобілізацію внутрішніх потенційних (насамперед духовних) можливостей у творчій діяльності (Г. Сковорода, М. Костомаров, П. Юркевич, І. Франко, М. Бердяєв, М. Лосський, М. Федоров, С. Франк та інші).

У 20-ті роки ХХ ст. в СРСР на базі соціологічних, психологічних, педагогічних досліджень досягнуто певних успіхів у вивченні конкретних видів творчості – насамперед художньої та наукової. Накопичувалися конкретні факти з психології творчості, розроблялися методи аналізу якостей творчої особистості, критично освоювався досвід закордонних дослідників (С. Грузенберг, Ф. Дунаєвський, П. Енгельгеймер, О. Лазурський, І. Лапшин, Ф. Левінсон-Лесінг, Б. Лезін, Г. Маркєлов, М. Перна, В. Сєгалін та інші). Започатковується комплексна наука про творчість – еврилогія, було створено Інститут еврилогії. Але у 30-ті роки дослідження у галузі вивчення творчого потенціалу людини були згорнуті і відновлені лише на початку 60-х років, перш за все зусиллями психологів (О. Брушлинський, О. Леонтьєв, К. Платонов, Я. Пономарьов, О. Тихомиров, М. Ярошевський), а згодом – філософів (В. Біблер, Є. Жариков, Б. Кедров, О. Коршунов, В. Пушкін, А. Шумилін та інші). Глибше і змістовніше вивчаються проблеми наукової, художньої, технічної творчості (М. Бахтін, В. Бєлозерцев, Г. Волков, А. Гордієнко, Є. Громов, М. Каган, А. Канарський, Л. Коршунова, В. Кудін, Б. Кузнецов, О. Лармін, Л. Левчук, І. Лейман, В. Лутаєнко, І. Майзель, Б. Мейлах, Є. Мирська, П. Рачков, Л. Столович, Я. Стуль та інші). Почалось формування методик творчої діяльності (Г. Альтшуллер, Г. Буш, В. Одрін та інші). У 70 – 80-ті роки значно зросла увага до філософсько-соціологічних аспектів творчості.

Самостійним напрямком дослідження залишається людський вимір творчості, центральним поняттям якого стає категорія творчого потенціалу людини, до якої у попередні роки першими звернулися знов-таки психологи (Л. Божович, В. Зінченко, С. Рубінштейн, В. Ананьєв, М. Лейтес, П. Симонов та інші), соціальні психологи (О. Донченко, Л. Сохань, В. Тихонович та інші). Завдяки зусиллям соціологів, політологів, філософів, вказаний аспект дослідження набуває широкого розповсюдження. Активно вивчаються не тільки творчі можливості людини, але й суспільства в цілому, а також його окремих сфер (Б. Воронович, Л. Гольдін, Л. Гордон, Л. Кунельський, І. Ладенко, А. Назімова, В. Овчинников, В. Пошатаєв, В. Правоторов, В. Толстих, В. Сагатовський, Ю. Сафонов, С. Товмасян, В. Ядов).

Глибоко досліджуються питання співвідношення творчості і свободи, діяльності, природи та сутності людської активності, цілей та ідеалів у творчому процесі, творчої природи праці, творчості як родової характеристики людини, соціально-психологічних та соціологічних основ творчості тощо (В. Босенко, І. Бичко, П. Гайденко, Г. Давидова, В. Іванов, І. Ковальова, В. Лобанова, О. Лук, І. Надольний, Ю. Осічнюк, М. Парнюк, К. Пігров, М. Попович, В. Федотова, Н. Французова, І. Фурсін, В. Шинкарук, О. Якуба та інші).

На початку 90-х років ХХ ст. склався певний розрив між накопиченими емпіричними даними щодо змісту, проявів, функціонування творчого потенціалу людини і його філософським осмисленням. Подальший розвиток теорії гальмувався пануванням соціально-діяльнісної парадигми у трактуванні сутності людини і її творчості. Актуальним виявилось завдання пошуку смислових акцентів, що дозволили б проблематизувати поняття творчого потенціалу, виходячи з можливостей сучасного рівня розвитку філософії, спираючись на історико-філософську традицію і вступаючи в діалог з різними типами філософування, зокрема, шляхом освоєння ідей сучасної західної філософської думки і повертаючи в обіг надбання вітчизняних мислителів. Це зумовило необхідність використання праць західних авторів – А. Бергсона, М. Вебера, Х. - Г. Гадамера, В. Дільтея, Е. Канетті, К. С. Льюїса, Г. Маркузе, Е. Касірера, Г. Ріккерта, З. Фрейда, Е. Фромма, К. - Г. Юнга, М. Хайдеггера, Ж. Дельоза, Р. Барта, Бо Горанзона, М. Бубера, Ф. Гваттарі, М. Фуко, Ю. Хабермаса, А. Шюца, ідеї яких виявилися плідними методологічно і корисними у розміщенні смислових акцентів дослідження.

Проблематика дисертації зумовила звернення до праць сучасних західних дослідників проблеми творчості у її загальному вигляді (Х. Андерсон, Ф. Баррон, У. Денніс, Е. Кестлер, Б. Хіселін, та інші), творчої активності людини (Г. В. Олпорт, С. Колел, Магнус Флорін, Дж. Оуен, Р. В. Раскін та інші), у яких розглядаються прояви талановитості та геніальності (І. Агассі, В. Г. Боуверман, П. А. Браун, В. І. Бріттен, Р. Елберт, М. Ранко, І. Х. Дуглас, І. М. Айзенштадт, Г. Холтон, А. Хок), співвідносини геніальності і розумово-інтелектуальних здібностей людини (Х. Ейснок, І. Карлссон, З. Гетзель, Ф. Яаксон, І. П. Гілфорд, Х. Уалберг,

С. Рашер, І. Пакерсон), ступінь геніальності і талановитості залежно від статево-вікових показників (Ф. М. Емран, С. П. Бенбой, О. І. Стенлі, Н. Коган, Л. Тоссі та інші). У дисертації також використані дослідження, безпосередньо присвячені розкриттю сутності, змісту, форм виявлення і актуалізації творчого потенціалу людини у різних видах діяльності (Т. М. Амбіл, С. Тьоркле, Бо Горанзон, М. Мікер, Дж. Роберт, К. А. Піковер, С. Тернберг, Т. Любарт, Е. П. Торфанс, А. К. Холл, Б. Р. Сандлер та інші). Доробки вказаних вище авторів відрізняються кропіткою увагою до емпіричних фактів, але нерідко їм не вистачає теоретичних узагальнень і концептуальності, що спонукає до необхідності критичного переосмислення і адекватної інтерпретації їх ідей у межах теоретичних засад, запропонованих у дисертації.

З метою обгрунтування власної концепції творчого потенціалу людини у дисертації використані ідеї сучасних українських і російських дослідників, що стосуються загальної характеристики творчості і творчої сутності людини, багаторівневості духовного світу, діалогу як універсальної форми розвитку буття і людської екзістенційності (С. Аверінцев, Г. Батищев, М. Бахтін, В. Біблер, П. Гайденко, В. Губін, Б. Грязнов, І. Кальной, О. Клепіков, П. Крамар, І. Кучерявий, В. Малахов, М. Мамардашвілі, В. Ніколко, Б. Новіков, М. Носов, В. Стрєлков, В. Чалідзе, А. Шумілін та інші), розвитку і саморозвитку людини (А. Альгін, М. Гончаренко, З. Донцов, Н. Козлова, І. Кон, В. Лозовой, Н. Харламєнкова та інші), у тому числі до праць, створених на принципах компаративістського інтегрування альтернативних філософських позицій (Г. Батищев, В. Гоч, С. Лазарев, І. Калінаускас, В. Налімов, С. Хоружий, Н. Хамітов та інші).

Соціально-філософський ракурс дослідження зумовив необхідність звертання до авторів, які аналізують витоки і форми еволюції сучасної цивілізації, ефективність різних моделей суспільно-політичного устрою, дають критику тоталітаризму (Д. Белл, Ф. Бродель, І. Валлерстайн, І. П. Вернан, Б. Гаврилишин, Г. Гвардіні, О. Гуревич, Ф. Кессіді, Ф. Клікс, Х. Ортега-і-Гассет, К. Поппер, П. Сорокін, Е. Б. Тейлор, А. Тойнбі, Д. Д. Фрезер, Ф. Фукуяма, Ф. А. Хайєк, Е. Шацький, К. Ясперс).

Аналіз творчого потенціалу, що розгортається і реалізується у певних типах культури, здійснено з використанням праць, присвячених питанням розвитку культури і духовності у їх людському і соціально-історичному вимірах (В. Андрущенко, Є. Бистрицький, О. Бурова, Р. Гальцева, Л. Губерський, П. Гуревич, М. Каган, А. Конверський, С. Кримський, О. Макаров, Е. Подольська, К. Разлогов, Д. Рузін, Б. Раушенбах, К. Свасьян, В. Стьопін, В. Толстих, В. Табачковський, О. Чусов-Русов, І. Цехмістро), окремим аспектам діяльності на різних етапах історії і життєвого шляху людини (Е. Берн, І. Бестужев-Лада, Є. Головаха, О. Зубець, Л. Коган, О. Кривуля, В. Лузгін, О. Толстих, Б. Уайт, О. Шевченко). У дисертації обгрунтований вибір найбільш значущих напрямків еволюції суспільного життя з урахуванням їх креативних можливостей і залучена до аналізу відповідна література. Зокрема, використання теорій модернізації і постмодернізації (Дж. Александер, С. Айзенштадт, Р. Арон, Д. Белл, Л. Діаманд, А. Гідденс, С. М. Ліпсет, К. Сільвест) трансформації посттоталітарних суспільств (А. Ахієзер, В. Банс, З. Бжезинський, К. Вятр, В. Іноземцев, Г. О. Доннел, Ф. Катарело, І. Клямкін, А. Мігранян, Д. Фадєєв, О. Харитонов) дозволило виявити можливості і шляхи активізації людського творчого потенціалу в процесі перетворень у економічній, політичній і духовній сферах.

Найвизначні цивілізаційні зміни несе комп’ютерна (інформаційна) революція. Це і зумовило необхідність звертання до праць, в яких аналізуються загальні або конкретніші питання, зв’язані з її розгортанням і впливом на творчий потенціал (Ф. Баррон, Р. А. Браун, В. Венда, І. К. Гован, Бо Геранзон, Т. М. Ембіл, А. Єршов, В. Звягінцев, К. Кантор, О. Прохоров, К. Поппер, І. І. Любарт, О. Ракітов, Шеррі Тьоркл, О. Уткін, Мангус Флорін та інші).

Розгляд підприємницької діяльності, як інноваційної форми розвитку і актуалізації творчого потенціалу, визвало необхідність залучити до обігу як ідей класичної теоретичної думки (Ж. Бодо, М. Вебер, П. Верхам, П. Друкер, В. Зомбарт, Р. Кантільйон, Ж. Б. Сей, Ф. А. Хайєк, Р. Хізріч, Й. Шумпетер), так і досвіду їх переосмислення у працях українських і російських дослідників (А. Арсеєнко, В. Ворона, О. Динкін, Т. Заславська, І. Кононенко, Р. Ривкіна, О. Ручка, О. Стерлін, Є. Суїменко).

Зміни в Україні неможливі без збереження інтелектуального потенціалу суспільства, стрижнем якого є система освіти в цілому і вищої освіти зокрема. В межах дослідження теми до аналізу залучені ідеї вітчизняних і закордонних філософів, педагогів з цієї проблематики (Н. Абрамова, Е. Б. Антінсон, С. Арзес, М. Бауман, С. Бравекер, П. Кравчук, Ф. Кумбс, Б. Маккарті, Л. Півнева, В. Турченко та інші).

Завдання розбудови української держави спричиняють підвищену увагу до питань збереження і використання для розвитку національних традицій, культурної і національно-етнічної ідентифікації особистості, які тісно зв’язані з поняттями національна культура, національний характер, менталітет народу. Це, зокрема, зумовило необхідність звертання до сучасних інтерпретацій класичних ідей (Г. Гачев, П. Гнатенко, О. Грабовський, А. Гулига, І. Лисий, І. Поліщук, Л. Полюта, Ю. Римаренко, В. Храмова, К. Шудря, В. Шинкарук та інші) у цій галузі.

Проведений аналіз досліджень творчого потенціалу людини дав можливість зробити висновок, що за наявності значної кількості матеріалів і публікацій з проблеми творчості не існує спеціального узагальнюючого дослідження, де б прямо ставилась проблема твочого потенціалу людини як самостійне завдання і здійснювався б соціально-філософський аналіз сутності, змісту, становлення, розвитку, актуалізації творчого потенціалу в філогенезі та онтогенезі з метою його реалізації для підвищення ефективності трансформаційних і модернізаційних змін в суспільстві.

У другому підрозділі “Інформаційно-енергетична природа та духовно-діяльна сутність творчості” дисертант намагається розширити трактування феномена творчості у межах соціально-філософської рефлексії. Проведений історико-філософський огляд дозволив зафіксувати загальні, родові відмінності історично зумовлених підходів до творчості – релігійно-сакрального і науково-матеріалістичного, які відповідно акцентують увагу на духовних механізмах здійснення творчого процесу і на його соціально-діяльному і результативному аспектах. Підкреслюється, що подолання альтернативності позицій у розумінні творчості можливе на шляху її інтерпретації як цілісного явища, де духовне і діяльне є відносно самостійні структурні рівні. До такого ж висновку спонукає аналіз чисельних визначень поняття творчості, які класифікуються в дисертації за різними критеріями.

Спираючись на класичні вчення про сутність людини (Микола Бердяєв, Карл Маркс, Тейяр де Шарден, Зігмунд Фрейд, Еріх Фромм), автор обгрунтовує висновок про те, що творчість – універсальна родова ознака і сутнісний прояв людської суб’єктивності, форма буття, самоствердження, самореалізації і розвитку людини у природному, соціальному і духовному світі.

У дисертації на основі чисельних аргументів доводиться, що творчість – духовно-діяльний феномен, у якому діяльне підпорядковане духовному, а останнє розуміється як якісна характеристика внутрішнього, суб’єктивного світу людини. Багатомірність духовного світу людини визначає багатомірність творчості. Разом з тим, творчість має природну основу, бо джерелом творчої активності людини є інформаційно-енергетичний обмін, що здійснюється за рахунок тілесного, психологічного, інтелектуального, побуджувально-мотиваційного потенціалів людини. Творчість розглядається як пульсація енергій різних рівнів, завдяки чому відбувається перехід від небуття до буття, здійснюється приріст змістовності в бутті і в самому суб’єкті творчості. Системно-енергетичний підхід до творчості дозволяє розглядати її як природне явище, як найвищу ступінь самоактивності буття у його людському прояві.

Проведений аналіз дав можливість зробити висновок, що намагання утримати розгляд проблеми творчості лише у межах соціального розуміння сутності людини і діяльнісно-результативного визначення не виправдовує себе, і, навпаки, вихід за його межі передбачає конструктивний діалог з іншими філософськими дискурсами, репрезентує новий етап у розвитку соціально-гуманітарного знання.

У другому розділі “Сутність, структура і зміст творчого потенціалу людини” визначені вихідні поняття, що розкривають творчий потенціал як цілісне утворення. Виявлено значення і пізнавальні можливості вказаного поняття для соціальної філософії, доведено, що творчий потенціал людини – універсальний, фіксує норму творчої сутності людини, звертається увага на те, що цим самим творчість знаходить феноменальну сутність, свою внутрішню міру, що визначає можливості саморозвитку її змісту. Обґрунтована концепція багаторівневості творчого потенціалу, що за змістом охоплює діяльно-результативну і духовну складові.

У першому підрозділі “Проблема визначення творчого потенціалу людини” обґрунтовується необхідність введення у соціально-філософський обіг поняття творчого потенціалу людини з метою вирішення питання, за яких умов теорія творчості у її людському вимірі може інформувати про стан економічних, соціально-політичних і духовних інститутів, про існуючі типи людини у їх зв’язку з креативними процесами. Відмічається, що вихідним пунктом дослідження творчого потенціалу людини є вчення класичної європейської філософії про парні діалектичні категорії потенційного і актуального (Арістотель, схоластика), можливості і дійсності (Гегель). У дисертації констатується, що потенціал - не абсолютне ніщо, а буття, що володіє реальним змістом, у якому наявні підстави для переходу в дійсність, здійснення і здійсненність. Доводиться, що потенціал, як реальна можливість є єдністю внутрішньої змістовності і енергії здійснення, переходу актуальної можливості у дійсність. Робиться висновок про те, що арістотелів аналіз онаявлення буття, оформлення матерії як результат взаємодії потенційності і енергії, що веде до визначеного результату (P+ER) не тільки легалізує саме поняття потенційності, але й надає йому філософського статусу. Есенціальну (сутнісну) форму становлення можна розглядати не тільки стосовно будь-яких форм розвитку, але й як здійснення актів творчості і формування сталих якостей людини як суб’єкта творчості.

Поглиблюються уявлення про творчий потенціал людини (М. Каган, В. Овчинников), як конкретно-історичний і індивідуальний прояв творчих сутнісних сил людини, як механізм їх реалізації у індивідуальному і соціальному бутті. Дисертант приходить до висновку, що творчий потенціал людини – універсальна, цілісна якість людини, що має певну структуру, змістовну визначеність і разом з тим відкрита індивідуально та історично у бік гармонізації відносин між суб’єктом творчості і світом шляхом прирощення речових і духовних, соціальних цінностей, розбудови суспільних відносин, саморозвитку і самореалізації самої людини. Зроблено висновок про те, що комплексний аналіз творчого потенціалу дозволяє розглядати його не як винятково духовне чи соціально-діяльне утворення, а як таку структурну єдність, що має різні рівні, боки, сфери прояву, тим не менш, підкоряється певному загальному принципу, діє як єдиний механізм, спрямований на досягнення визначеного результату, концентруючи для цього індивідуальні фізичні, психологічні, духовні ресурси.

У другому підрозділі “Структура та зміст творчого потенціалу людини” конкретизується і змістовно наповнюється ідея про багатомірність творчого потенціалу людини, детально розглядається його діяльна і духовна складові. Зазначається, що до процесу творчості залучається традиційний за структурою механізм діяльної активності людини, який охоплює тілесний (життєва енергія, дієздатність), психологічний (емоції, воля), інтелектуальний (здатність до мислення), побуджувально-мотиваційний (потреби, мотиви, інтереси, ціннісні орієнтації, настанови) складові. Цей механізм є цілісним інформаційно-енергетичним явищем, що характеризує суб’єктивний стан готовності людини до багатоманітних видів діяльності, в тому числі і до якісно специфічної форми людської активності-творчості. У підрозділі обстоюється думка про те, що в межах творчого потенціалу діяльна активність наповнюється специфічним змістом і спрямованістю. Окремо розглядається місце і значення тілесного та інтелектуального потенціалів, як джерела енергетичних та інформаційних імпульсів до творчості. Проводиться ідея про вирішальну роль побуджувально-мотиваційної системи як ланки творчого потенціалу. У цьому зв’язку поглибленої розробки зазнали поняття потреба у творчості, потреба у самореалізації людини. Перша з них розглядається як ідеальна потреба вищого рівня, що синтезує ряд потреб біологічного і соціального рівнів, визначаючи вектор поведінки індивіда. Потреба у творчості тісно зв’язана із задатками та здібностями, психологічними якостями і проявами людини, з тілесним потенціалом. Задоволення потреби у творчості залучає до дії механізм функціонування внутрішнього світу людини як тотальної цілісності у його свідомих, підсвідомих і надсвідомих проявах. Потреба у творчості за спрямованістю складається з потреби у творенні зовнішніх форм і з потреби у самореалізації людини. У дисертації значна увага приділена виявленню місця і ролі у творчому процесі мотивів, інтересів, ціннісних орієнтацій, що дає можливість проаналізувати визначальні якості людини, що характеризують ступінь розвитку творчого потенціалу. Робиться висновок, що змістовне наповнення орієнтованості на творчість у всіх ланках діяльної активності людини створює фундамент творчого потенціалу, а також забезпечує доведення задуму до матеріалізованого результату.

У підрозділі обґрунтована теза про те, що творчість – кінцевий підсумок активності цілісної людської істоти, переробки енергії та інформації шляхом діяльнісно-есенціального досягнення речових результатів і завдяки активізації духовних процесів шляхом звернення до зовнішніх, загальніших шарів духовності (трансцендентування), а також мобілізації внутрішніх духовних ресурсів суб’єкта (віртуалізація). Це й є ті духовні рівні прояву творчого потенціалу людини, які забезпечують виникнення нового у його інформаційно-ідеальній і діяльно-результативній формах. Зроблено висновок про те, що без духовного трансцендентування не можуть виникнути глибинні умови дійсно творчого процесу, який базується на входженні особистості у стан натхнення з його фазами прориву актуальних обріїв свідомості - осяяння.

Третій підрозділ “Динаміка і ритміка функціонування творчого потенціалу людини” присвячений виявленню природних закономірностей функціонування творчого потенціалу і його окремих рівнів на певних етапах здійснення творчих актів і процесів. У дисертації обґрунтовано підхід, згідно з яким будь-який творчий акт має