ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Церковна Віра Георгіївна

УДК 94: 930.24 (477) “1919-1922”

Українсько-російські

відносини у 1919-1922 рр.:

національно-державний аспект

07.00.01 — історія України

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя — 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Ізмаїльського державного гуманітарного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник — доктор історичних наук, професор

Тичина Анатолій Костянтинович,

Ізмаїльський державний

гуманітарний університет,

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: — член-кореспондент НАН України,

доктор історичних наук, професор

Реєнт Олександр Петрович

Інститут історії України

НАН України, м. Київ,

заступник директора —

кандидат історичних наук, доцент

Геращенко Тетяна Сталівна

Запорізький юридичний інститут

МВС України,

доцент кафедри соціально-економічних дисциплін

Провідна установа — Інститут української археографії та джерелознавства

НАН України ім. М.С. Грушевського (м. Київ).

Захист відбудеться “ 17 ” травня 200 2 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.01 у Запорізькому державному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою:

69000, м.Запоріжжя, вул.Жуковського, 66, корп. V, ауд. 326.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69000, м.Запоріжжя, вул.Жуковського, 66, корп. ІІ.

Автореферат розісланий “10 ” квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українсько-російські відносини відносяться до доленосних чинників вітчизняної історії. Ці відносини означені неодноразовим нищенням української державності, мови, культури, часто переростали у відверту конфронтацію і навіть збройну боротьбу. Проте в часи епохальних випробувань, коли на весь зріст вставала загроза існуванню обох народів, вони знаходили можливості порозуміння, об'єднувалися у боротьбі з спільним ворогом. Найбільш прикрим в українсько-російських відносинах було те, що ні росіяни, ні українці до цього часу не змогли використати для загального добра ті блага, які об'єктивно були закладені історією в етнокультурному розвитку та геополітичному становищі обох народів. Головною перешкодою на цьому шляху був, як відомо, російський імперіалізм як в царському, так і в радянському варіантах.

В пострадянський період, в умовах творення незалежних держав, Росії й Україні належить відкрити нову сторінку міждержавних відносин, заснованих на засадах взаємоповаги, співробітництва в усіх сферах міждержавного життя. Для цього потрібно, перш за все, дослідити, вивчити і об'єктивно оцінити історію українсько-російських відносин в переломні історичні періоди, зокрема, в 1919–1922 рр. Зважаючи на те, що національно-державні аспекти українсько-російських відносин ще недостатньо досліджені і лише фрагментарно висвітлені в опублікованій літературі, ми обрали їх об'єктом нашого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до планів науково-дослідної роботи кафедри історії України Ізмаїльського державного гуманітарного університету згідно з темою “Національні відносини в Україні”.

Об'єктом дослідження є українсько-російські відносини, в процесі яких відбувалося підпорядкування радянської України радянською Росією.

Предметом дослідження стали ідеологічні, політичні, воєнні, господарські та етнокультурні аспекти українсько-російських відносин у 1919-1922 рр., які привели до втрати Україною національної державності.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 1919-1922 роки, тобто від січня 1919 року, коли уряд РСФРР визнав Радянську Україну незалежною державою до створення Союзу РСР у 1922 році.

Методологічною основою дисертації є діалектичний підхід до аналізу українсько-російських відносин у 1919-1922 рр. з використанням універсальних принципів пізнання історичного процесу: історичності, науковості, багатофакторності та світоглядного плюралізму. Принцип об'єктивності реалізується в роботі через комплексний аналіз джерельної бази дослідження. Порівняння різнохарактерних матеріалів дало змогу реконструювати реальну історичну картину українсько-російських відносин у 1919-1922 роках. Застосування принципу історизму дозволило дослідити динаміку українсько-російських стосунків у визначених хронологічних межах, показати їх залежність від національних, ідеологічних та соціально-політичних чинників. У дослідженні використано також принцип багатофакторності, сукупності тих об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливали на розвиток українсько-російських відносин. Розмаїтість поглядів на українсько-російські відносини 1919-1922 років змусила нас вдатися до принципу світоглядного плюралізму, і на цій основі визначити свою власну позицію. Наступним з базових принципів став принцип синкретизму: розгляд українсько-російських стосунків у взаємозв'язку усіх чинників та характеристик, які притаманні цьому історичному явищу в цілому.

Методи дослідження. Зазначені принципи реалізуються в дослідженні через використання комплексу загальнонаукових та загальноісторичних методів. Важливу роль в дослідженні відіграли історичний і логічний (системно-структурний) методи, які дозволили проаналізувати ті процеси і явища, які відбувалися в ідеологічній, військовій, господарській та культурних сферах українсько-російських відносин протягом досліджуваного періоду. Проблемно-хронологічний метод дозволив нам розчленувати досліджувану проблему на її складові частини, кожна з яких розглядається в хронологічній послідовності та притаманній їй динаміці. У дослідженні використано історико-порівняльний метод, який дозволив співставити досліджувані явища з аналогічними, вже дослідженими, розкрити суть подібних, однорідних та одночасових процесів, встановити спільне та відмінне між ними. Історико-типологічний метод дослідження дозволив дисертанту типізувати розмаїття фактів і подій у визначенні характеру відносин УСРР з РСФРР та методах підпорядкування української державності РCФРР в основних сферах державного будівництва. Принципи та методи використані в ході дисертаційного дослідження дозволили дослідити українсько-російські відносини 1919-1922 років комплексно, визначити головні напрями (ідеологічні, політичні, військові, господарські) поглинення української національної державності.

Мета і завдання дослідження. Враховуючи актуальність даної теми, її наукове і практичне значення, дисертант поставив перед собою мету на основі всебічного аналізу джерел, архівних матеріалів, критичного осмислення опублікованих робіт дослідити національно-державні аспекти українсько-російських відносин вищевказаного періоду. У відповідності з поставленою метою дисертант основну увагу зосередив на вирішенні таких завдань:

· дослідити головні тенденції в розвитку українсько-російських відносин у 1919-1922 роках та їх вплив на українську державність;

· проаналізувати задекларовані більшовиками принципи державно-національного будівництва і їх практичну реалізацію;

· з'ясувати головні програмні засади українських національних партій з питання українського державотворення, їх несумісність з диктатурою пролетаріату, радянською владою взагалі;

· розглянути принципи радянської федерації, виявити особливості впливу цих принципів на розвиток української національної державності;

· проаналізувати шляхи втрати Україною суверенних прав у державно-політичному, господарському та культурному житті.

Наукова новизна дослідження. В дисертації вперше в історичній літературі зроблено спробу комплексно дослідити національно-державні аспекти українсько-російських відносин у 1919-1922 роках. Це дало змогу з'ясувати наскільки сучасне розуміння національної держави відповідає державно-політичному статусу УСРР у 1919-1922 роках, визначити основні тенденції розвитку українсько-російських відносин та їх вплив на українську державність, проаналізувати шляхи втрати Україною суверенних прав у державно-політичному, господарському та культурному житті. Наукова новизна результатів дослідження значною мірою зумовлена тим, що аналіз головних проблем досліджуваної теми здійснено на підставі ідейно та теоретично незаангажованих засад, принципів і методів наукового дослідження.

Практичне значення роботи. Результати проведеного дослідження можуть бути використані для подальших наукових пошуків, написання загальних та спеціальних праць з історії України, методичних посібників, спецкурсів. Досвід українсько-російських відносин у 1919-1922 рр. має неабияке значення для розбудови сучасної української держави, формування національної свідомості громадян України.

Достовірність результатів дослідження забезпечена методологічною та теоретичною обґрунтованістю його положень; використанням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, які відповідають меті, предмету та завданням роботи; використанням архівних і опублікованих джерел і літератури.

Апробація результатів дослідження. Головні положення дисертації і результати дослідження апробовані в доповідях на наукових конференціях “Україна: поступ у майбутнє” (Київ, 2000), “Історія та сучасність українського Придунав'я” (Ізмаїл, 2000), а також у 6 авторських публікаціях у фахових виданнях. Дисертація одержала позитивну оцінку на засіданнях кафедри історії України Ізмаїльського державного гуманітарного університету.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження визначається його темою, метою і завданнями. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (вісім підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (382 найменування). Обсяг дисертації становить 187 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, його наукова новизна, практичне значення, визначено предмет, об'єкт, мету і завдання дослідження, його хронологічні рамки, сформульовані методологія і методи, інформацію щодо апробації результатів і структури дисертаційної роботи.

Перший розділ “Історіографія та джерельна база дослідження” присвячено аналізу джерел та літератури з теми дисертаційного дослідження. В ньому розкривається рівень історіографічної розробки теми, окреслено її джерельну базу.

Значну наукову цінність у дослідженні українсько-російських відносин становлять праці опубліковані у 20-х роках, особливо роботи учасників та очевидців тих подій. В них значно більше об'єктивності, адекватного розуміння розгортання українсько-російських відносин напередодні утворення СРСР.

Авторів цього періоду, а відповідно і їх роботи, можна умовно поділити на три групи. Це роботи лідерів та учасників українського національного руху: В.Винниченка, М.Грушевського, М.Порша, І.Мазепи, І.Майстренка, Б.Мартоса, С.Петлюри, М.Шаповала, Д.Дорошенка та ін. При всій відмінності їх поглядів, вони послідовно обстоювали національну державність України, хто у формі автономії, хто у формі федерації, хто виступав за повну незалежність.

Другу групу становили більшовицькі лідери (російські та українські) та їх спільники, які поділяли і відстоювали офіційну національну політику радянського уряду Росії, спрямовану на ліквідацію української національної державності: В.Антонов-Овсєєнко, Є.Бош, А.Буценко, В.Затонський, М.Владимирський, Г.Квірінг, Г.Петровський, М.Фрунзе та інші.

До третьої групи можна віднести представників національного комунізму В.Шахрая, С.Мазлаха, Г.Лапчинського, до певної міри – М.Скрипника. Серед публікацій вищезазначених авторів ми не знайшли робіт спеціально присвячених українсько-російським відносинам у 1919-1922 роках. Цінним для нашого дослідження в цих роботах є суперечливе, часто діаметрально протилежне бачення їх авторами національного питання, українського державотворення досліджуваного періоду.

В методологічному плані особливу цінність становлять праці та виступи М.Грушевського. Оптимальною формою реалізації права українців на самовизначення він вважав національно-територіальну автономію України у складі демократичної Російської Федерації. Непересічне значення для розуміння багатьох питань досліджуваної проблеми мають положення В.Винниченка про єдність соціальних та національних домагань в національно-визвольній боротьбі.

Окремі аспекти українсько-російських відносин у 1919-1922 роках розглядаються в узагальнюючих працях з історії КПРС, радянської держави та права, інших виданнях з питань партійно-державного, господарського та культурного будівництва.

Методологічну основу цих робіт становили роботи класиків марксизму-ленінізму і їх бачення національних аспектів державотворення. Українсько-російські міждержавні відносини зазначеного періоду трактувалися у плані двох більшовицьких ідеологем: по-перше, це боротьба робітничо-селянських мас під керівництвом більшовиків із буржуазно-націоналістичною контрреволюцією “за справедливе” вирішення національного питання; по-друге, це “об'єднавчий рух українського народу за утворення СРСР”, за об'єднання з “братнім російським народом”. Дійсні національно-державні цінності у стосунках українців і росіян або ж замовчувалися, або ж підмінялися деклараціями.

У 20-х – на початку 30-х років було опубліковано ряд робіт присвячених проблемам радянського федералізму, конституційним питанням, утворенню СРСР та статусу союзних республік в його складі. Автори цих робіт засуджували національні домагання боротьбистів, укапістів і групи федералістів, які були спрямовані на збереження суверенітету та незалежності України.

Увага до українсько-російських міждержавних відносин посилилась в кінці 40-х – на початку 50-х років. Виходять у світ роботи О.Панкратової, С.Роніна, П.Корабльова. Повторюючи вже відомі положення марксизму-ленінізму з національного питання, автори цих праць наголошують на добровільному включенні союзних республік до складу СРСР, підкреслюють новизну радянської федерації, показують керівну роль Комуністичної партії в радянському державотворенні. До змісту цих робіт було введено чимало нового матеріалу, партійних, державних, правових актів, інтерпретованих у дусі офіційної ідеології.

З другої половини 60-х років українські радянські історики розглядали проблеми державного, партійного та культурного будівництва переважно через призму “українізації”. В 70-80-х роках, як і в попередні періоди, на авторів праць з питань національно-державного будівництва продовжує тиснути традиційна марксистсько-ленінська історіографія. Питання формування органів влади РСФРР та підпорядкування їм українських державних структур вони трактували як закономірний процес складання федеративних зв'язків. З таких позицій розглядали відносини між радянською Україною та радянською Росією дослідники А.Лихолат, Л.Нагорна, В.Чирко, Д.Чугаєв, С.Якубовська. Більшість дослідників цього часу розглядали утворення СРСР як безперечне досягнення у вирішенні національного питання, як закономірний результат об'єднавчого руху національних республік, які немов “зберегли внутрішню незалежність і суверенність”.

Прямо чи опосередковано до питань українсько-російських державних відносин у 1919-1922 роках зверталися дослідники історії українських національних партій та міжпартійної боротьби більшовиків з їх політичними опонентами. Серед цих робіт необхідно згадати роботи В.Полушкіної, які містять багатий фактичний матеріал з питань діяльності боротьбистів та борбистів. Цій проблемі присвячені дисертації Ю.Клінтуха, А.Сабініна. Всі ці роботи страждають упередженим ставленням до національних партій.

У 70-80-х роках у вітчизняній історіографії відбулися певні зрушення у поглядах на національне державотворення в Україні. В роботах М.Кулініченка, Б.Бабія критично переосмислюються централізаторські тенденції в радянському державотворенні. Дослідник В.Панібудьласка розглядає питання щодо обмеження суверенних прав України в період конституційного оформлення СРСР. Причини цих обмежень він бачить у спотворенні ленінських принципів національної політики.

Наприкінці 80-90-х років відбувається перелом в історіографії. Тенденція нового бачення питань національно-державного будівництва в Україні проглядається в роботах В.Лозицького, В.Мельниченка, М.Панчука, присвячених таким особистостям як М.Хвильовий, В.Винниченко, Х.Раковський, О.Шумський.

Найближче до розглядуваної нами теми стоять дослідження С.В. Кульчицького. Його роботи містять концептуальні засади розуміння стосунків радянської України і радянської Росії у міжвоєнний період. Автор вважає помилковим твердження про статус УСРР як псевдодержави. На його думку сила національного життя українського народу зберегла українську державність навіть за умов обмеження її суверенітету.

Погляди та дії окремих діячів України щодо збереження її суверенітету в період конституційного оформлення СРСР висвітлюються в статтях В.Ложкіна, Л.Нагорної.

Після проголошення незалежності України, чисельність робіт присвячених державності України в 20-х – 30-х роках, різко зростає. Встановленню радянської влади в Україні присвячені роботи В.Ф. Верстюка, Я.Й. Малика, Ю.Павленка, О.П. Реєнта та ін. Ці дослідження оперті на широку джерельну базу, документи та матеріали раніше недоступних спецсховищ. При цьому варто зауважити, що жоден з авторів цих робіт не ставив своїм завданням дослідити і комплексно висвітлити українсько-російські відносини цього періоду.

Боротьба політичних сил за владу у 1917-1920 роках детально розглядається в працях А.П. Гриценко. На основі аналізу архівних матеріалів, періодики тих років, посилань на спогади учасників подій того часу, автор доводить, що радянська Росія всіма засобами боролась проти національної української державності. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні розглядається в монографії О.Бриндака. Окремі аспекти українсько-російських відносин у 1919-1922 роках розглядаються у спеціальних працях з питань українського державотворення, історії політичної думки, історії національних меншин. Переважна більшість авторів цих праць сходиться на тому, що Україна внаслідок утворення СРСР перетворилась у адміністративний складник унітарної держави.

Окрему сторінку історіографії досліджуваної проблеми становлять праці науковців західної діаспори: І.Майстренко, Д.Соловей, М.Стахіва, К.Кононенко, О.Юрченко, Г.Костюк, В.Наддніпрянець та ін. Варто зауважити, що лише дослідження О.Юрченка присвячене українсько-російським відносинам в правовому аспекті. Особливе місце в зарубіжній історіографії належить дослідженням відомого українського історика, професора Альбертського університету (Канада) І.Лисяка-Рудницького. В дисертації використані також праці сучасних зарубіжних дослідників.

Нашому дослідженню українсько-російських стосунків у 1919-1922 рр. слугували опубліковані нові праці з етнодержавознавства та етнополітології.

В сучасній російській історіографії відсутня цілісна науково обґрунтована концепція бачення українсько-російських відносин 1919-1922 років. Окремі згадки про українсько-російські відносини цього періоду в працях з національного питання здебільшого залежать від ідеологічних, політичних уподобань та наукової добросовісності окремих авторів. Російська історіографія в питаннях українсько-російських відносин значною мірою йде слідами царської та офіційної радянської історіографії. Варто зауважити, що в сучасній російській історіографії є окремі спроби подолати великодержавну, імперську за своєю суттю, ідеологію. Наприклад, А.Л. Янов у своїй роботі з питань російського націоналізму погоджується з думкою, що більшовики відродили “єдину і неподільну”. Питання українсько-російських відносин 1919-1922 років, як і інші питання спільної історії росіян і українців, виключені з більшості російських навчальних підручників та посібників. Замість об'єктивного викладу цих відносин, пропонуються усталені ще в радянські часи тези про об'єктивну необхідність утворення СРСР, про підтримку цього процесу “знизу” тощо.

Джерельна база дослідження. Дослідження українсько-російських відносин у 1919-1922 роках стало можливим завдяки використанню широкого спектру опублікованих та неопублікованих матеріалів, які складають джерельну базу дисертаційної роботи.

В дисертації використані опубліковані офіційно-документальні видання, що складають першу групу джерел з історії українсько-російських відносин досліджуваного періоду. В цих збірниках вміщені матеріали партійних з'їздів, конференцій, пленумів, з'їздів Рад, тексти законів та розпоряджень урядів УСРР та РСФРР, окремі матеріали про діяльність первинних партійних організацій та місцевих органів влади. Критичний аналіз цих документів радянського та післярадянського періоду дає змогу з'ясувати стратегію і тактику РКП(б)-КП(б)У в сфері національно-державного будівництва.

Цю групу джерел суттєво доповнюють публікації в журналі “Известия ЦК КПСС”. Тут оприлюднені невідомі раніше матеріали пленумів ЦК РКП(б), постанови більшовицьких урядів УСРР та РСФРР, документи про відносини більшовиків з українськими національними партіями.

До другої групи джерел слід віднести матеріали періодики 1919-1922 рр. (“Боротьба”, “Боротьбист”, “Селянська правда”, “Красное знамя”, “Студент революції”) та публікації в журналах “Комуніст” та “Комуніст України”.

Комплекс наративних джерел складається з двох груп. Перша – це періодичні видання, які ми вже характеризували. Другу групу наративних джерел складають мемуари та публікації епістолярного жанру. Чільне місце серед мемуарів займають публікації партійно-радянських діячів, які вміщенні в часописі “Літопис революції”.

Головним джерелом дослідження стали архівні документи Центрального державного архіву вищих органів влади України (далі ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі – ЦДАГО України) та Державного архіву Одеської області (далі – ДАОО).

У ЦДАВО України вивчалися матеріали ВУЦВК УСРР (Ф.1), зокрема стенографічні звіти Всеукраїнських засідань ВУЦВК, статистичні відомості про партійний склад членів ВУЦВК, склад делегатів Всеукраїнських з'їздів. Уважне вивчення та аналіз цих документів дозволяє вияснити механізм об'єднання радянської України з радянською Росією. У цьому архіві вивчався фонд РНК УСРР (Ф.2): матеріали про політичний та економічний стан в губерніях України, листування Раднаркому з головою Ради Праці та Оборони В.Леніним, протоколи засідань Раднаркому та Малого Раднаркому УСРР, документи про організацію товарообігу між УСРР та РСФРР, протоколи засідань Комісії щодо опрацювання договору про утворення СРСР тощо. Об'єктом вивчення стали також матеріали фонду постійного представництва УСРР при уряді СРСР (Ф.3), зокрема звіт комісії ЦК РКП(б) про врегулювання відносин між РСФРР і УСРР, протоколи засідань Ради Праці та Оборони про організацію вивозу хліба з України, матеріали про частку України в загальнофедеративному бюджеті у 1921 році. У межах цього фонду були опрацьовані протоколи засідань Президії Держплану. Фонд містить цінні документи про постачання України грошовими знаками та актовими паперами з Москви, продовольчого плану для РСФРР і УСРР. Фонд Вищої ради народного господарства УСРР (Ф.34) містить матеріали про порядок фінансування радянських установ УСРР, організацію УРНГ та її діяльність, відомості про виробничу діяльність трестів на території України тощо. В процесі дослідження вивчалися також матеріали фонду органів управління народного господарства (Ф.52), Української економічної наради (Ф.3040), Народного комісаріату фінансів УСРР (Ф.30) та Наркомату освіти УСРР (Ф.166). Вивчення цих та інших документів дозволило прослідкувати шляхи підпорядкування законодавчих та виконавчих державних структур УСРР РСФРР.

У ЦДАГО України об'єктом дослідження стали насамперед матеріали фонду ЦК Компартії України (Ф.1), матеріали пленумів і конференцій ЦК КП(б)У, стенограми і протоколи засідань Політбюро та зонального відділу ЦК КП(б)У. Вивчалися також матеріали Секретаріату і Оргбюро ЦК КП(б)У, матеріали ЦК УКП (Ф.8) та КП(б)У (Ф.43), їх губернських комітетів. Об'єктом вивчення та аналізу у ДАОО стали матеріали Одеського губкому КП(б)У (Ф.3), а також партійних комітетів лівих есерів боротьбистів та борбистів (Ф.40), що дало можливість більш повно відтворити процес боротьби з опозиційними партіями.

Поєднання матеріалів названих фондів з опублікованими документами дає сукупність фактів, аналіз яких надає історичному дослідженню наукового характеру.

Опублікована література та джерельна база свідчать, що в українській історичній науці ще не створене комплексне дослідження українсько-російських відносин у 1919-1922 роках у національно-державному аспекті.

У другому розділі “Державний статус УСРР і характер відносин з РСФРР” аналізується державний статус радянської України, місце української державності у відносинах РСФРР, характер цих відносин протягом 1919-1922 років.

Визначальним аспектом українсько-російським відносин у 1919-1922 роках були питання української державності. Під тиском українського національно-визвольного руху радянський уряд Росії, анексувавши збройними засобами землі України, змушений був визнати незалежність Української Соціалістичної Радянської Республіки. Україна стала реальним державним утворенням радянського типу. Однотипність суспільно-політичного ладу була основою не тільки державного визнання України, але й творення радянської державності в обох республіках. Про статус України як держави свідчать такі докази. Вона не належала до будь-якого іншого державного утвору, мала право на власну установчу владу та власну компетенцію. Юридично територія України не входила до складу інших держав. Не дивлячись на єдине керівництво з боку РКП(б), уніфікація законодавчих і урядових актів УСРР і РСФРР здійснювалася за згодою сторін.

В радянську державність не вписувалися такі ознаки національної держави, як національна безпека, розбудова національної армії, раціонально виважена структура народного господарства, власне законодавство, співробітництво різних верств населення, національний розвиток освіти і культури, правовий та демократичний характер розвитку. Саме тому більшовики оголошували національні уряди буржуазними, “контрреволюційними” і вели проти них боротьбу.

Ставлення радянського уряду Росії до українських національних урядів, навіть за умови формального їх визнання, ніколи не було спрямоване на встановлення з ними нормальних рівноправних стосунків на ґрунті державної самостійності.

Встановлення радянської влади в Україні дозволило більшовикам Росії та України перейти від політики збройної боротьби проти української національної державності до поглинення державності Росією засобами комуністичної доктрини.

Форми та правова основа міждержавних відносин УСРР та РСФРР до грудня 1920 року не були визначені. Для підпорядкування України РСФРР, більшовики вдаються до підзаконних актів, маніфестів, декларацій, декретів, постанов, наказів, різних угод, які охоплювали окремі ділянки державного врядування. Міждержавні відносини між РСФРР та УСРР в цей час здійснювали в основному шляхом поширення на Україну відповідних державних актів, які діяли в Росії, та прийняття спеціальних рішень і розпоряджень. Здійснювані більшовиками заходи привели до втрати Україною пріоритетних владних управлінських функцій у вирішальних галузях господарства, фінансах, військовій справі і культури. Цим завданням був підпорядкований воєнно-політичний союз радянських республік, політика “воєнного комунізму”, інші двосторонні акти між УСРР та РСФРР.

У 1919-1922 роках УСРР втратила свої основні суверенні права, стала політично та економічно залежною від РСФРР. Національна державність набирала ознак формальності і по суті перестала існувати.

У третьому розділі “Ліквідація українських національних партій” аналізуються домагання національних партій щодо української державності та процес їх ліквідації.

Зміст і характер державних відносин між УСРР і РСФРР у 1919-1922 рр. залежав, перш за все, від політичної лінії КП(б)У та РКП(б). Більшовики вважали, що задекларовані ними завдання з національного питання будуть автоматично вирішені внаслідок встановлення диктатури пролетаріату та побудови соціалізму. Тому вони вели жорстоку боротьбу проти усього національного. Головне вістря цієї боротьби в Україні було спрямоване проти української національної державності та її носіїв – українських національних партій. Державницькі домагання цих партій не були тотожними, проте всі вони виступали за рівноправність України з Росією, іншими державними утвореннями, які виникли на терені колишньої Російської імперії.

Більшість українських політичних партій, які діяли на теренах УСРР у 1919-1922 роках, так чи інакше поділяли ідеї націонал-комунізму, розглядали національну державність як невід'ємний складник будівництва комуністичного суспільства. Ставши по суті партіями влади, РКП(б) та КП(б)У, спираючись на силові органи, використовуючи засоби масової інформації, розгорнули непримиренну боротьбу проти українських національних партій. Шалена кампанія критики часто-густо переростала в паплюження, дискредитацію, компромат, супроводжувалась звільненням з роботи та репресіями. Результатом цієї політики став саморозпуск УКП (боротьбистів) у березні 1920 року, УПЛСР (борбистів) у травні цього ж року. До березня 1925 року животіла малочисельна, ідейно і організаційно слабка Українська Комуністична партія (УКП), яка поділяла ідеї націонал-комунізму. Саморозпуск цієї партії став останнім актом утвердження однопартійної політичної системи в Україні.

Боротьба РКП(б) та її адептів в Україні з національними українськими та іншими небільшовицькими партіями призвела до встановлення ідеологічної та політичної монополії правлячої партії, що визначало характер українсько-російських відносин цього періоду.

У четвертому розділі “Військові, господарські та культурні аспекти українсько-російських відносин” досліджуються етапи поступової втрати Україною суверенітету, включення її до СРСР, невідповідність принципів радянського федералізму принципам національної держави. Українсько-російські міждержавні відносини у 1919-1922 роках умовно можна поділити на два періоди. Перший період – від перших декларативних актів Тимчасового робітничо-селянського уряду України (листопад 1919 року) до укладення у грудні 1920 року “Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР”. Відносини радянської України з радянською Росією в цей час здійснювалися шляхом нормотворчих актів в окремих ділянках державного життя. Це були маніфести, декларації вищих органів влади обох республік, в яких йшлося про необхідність встановлення федеративних зв'язків між УСРР і РСФРР. Були підписані окремі угоди між урядами обох держав та їх окремими державними органами, які охоплювали окремі галузі управління. Проте упорядкованої бази, на яку могли б спиратися міждержавні відносини обох держав, створено не було. Відсутність такої бази компенсувалася єдиним керівництвом РКП(б) та КП(б)У. УСРР втратила можливість формувати власні державні органи, власний український уряд. Радянський уряд України не обирався народом і не був йому підзвітний. Найважливіші владні та управлінські функції в базових галузях (військовий комісаріат, раднаргоспи, залізниці, фінанси, комісаріат праці) були зосереджені в єдиних наркоматах. Постановами ВРНГ РСФРР найважливіші галузі економіки підпорядковувалися Росії. Відбувалося це в процесі впровадження політики “воєнного комунізму”, формування воєнно-політичного союзу радянських республік.

Протягом другого періоду – від укладення у грудні 1920 року “Союзного робітничо-селянського договору між УСРР і РСФРР” до підписання Договору про утворення СРСР у грудні 1922 року – відносини між УСРР та РСФРР будуються на основі спеціальних двосторонніх договорів та угод. Україна втратила право на представництво в міждержавних відносинах, оголошення війни та підписання миру, ратифікацію міждержавних договорів, на власні збройні сили, проведення самостійної економічної політики. У віданні республіки залишалися лише питання юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. За цих умов жорстокий централізм поєднувався з формальним визнанням державності України.“

Радянський федералізм” суперечив поняттям федералізму в цивілізованому світі. Окремі українські радянські діячі виступали проти крайностей радянського федералізму. Ініціаторами такого розуміння федералізму були голова радянського уряду України Х.Г. Раковський, його заступник М.В. Фрунзе, нарком юстиції М.О. Скрипник, нарком освіти Г.Ф. Гринько. Український проект Договору про створення СРСР передбачав конфедеративну побудову Союзу. Пропозиції українського керівництва були відхиленні. Це означало перемогу великодержавницької політики більшовиків. Від часу утворення СРСР відносини між УСРР і РСФРР мали регулюватися на засадах федеративного права через центральні органи федерації. Проте цього не сталося. Міждержавні відносини, які мали місце в 1919-1922 роках, між Росією і Україною, змістилися у внутрідержавні “наддержавного утвору унітарного характеру”, який дістав назву СРСР.

Проте втрата незалежності не означала цілковитого нищення української державності. Про це свідчать існування територіальної цілісності України, наявність власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам. Це дозволяє зробити висновок, що УСРР, не будучи власне національною державою мала формальні ознаки державності, була залежним державним складником радянської унітарної імперії. Фактично становище України було зведено до обмеженої автономії.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Неупереджене та об'єктивне дослідження українсько-російських відносин у 1919-1922 роках має важливе наукове і практично-політичне значення у розбудові суверенної України. Сьогодні, нарешті, прийшов час, коли і росіяни, і українці мусять виважено осмислити свої минулі відносини, уроки історії, провести радикальну ревізію українського і російського націоналізму, великодержавництва та месіанізму. Від цього певною мірою і буде залежати, куди підуть українсько-російські відносини в майбутньому: до рівноправності, партнерства, взаємного визнання національних прав та інтересів, чи до відтворення великодержавної структури, де знову запанують згубні “стосунки великороса і малороса”.

У 80-90-х роках ХХ століття в історичних розвідках відбулися значні зрушення у висвітленні українсько-російських відносин у 1919-1922 роках: долаються стереотипи радянської історіографії, критично переосмислюються відносини радянської Росії з радянською Україною.

Відомо, що більшовицький уряд радянської Росії виходячи з своєї доктрини “всесвітньої соціалістичної революції” став на шлях відтворення “єдиної і неділимої” на основі радянської влади. Для того, щоб повернути Україну у стан державної залежності від Росії більшовики вдавалися до широкої мережі заходів: від прямої інтервенції до утворення своїх центрів для захоплення влади в Україні.

Розрахунки більшовиків на декларативність гасла “самовизначення аж до відокремлення”, нерозвиненість національних рухів не справдилися. Повстанський рух українського селянства, невдоволення політикою “воєнного комунізму” усіх верств населення, діяльність українських політичних партій змусили більшовиків змінити тактику боротьби проти української державності. Правові основи відносин України з іншими республіками довгий час визначені не були, що використовували більшовики у боротьбі з українською державністю.

Запорукою боротьби більшовиків з українською державністю було встановлення в Україні однотипної з Росією політичної влади. Зусиллям російських та українських більшовиків формуються маріонеткові більшовицькі уряди України, а стосунки більшовицького уряду Росії з ними видаються за міждержавні. Навіть поверховий аналіз цих відносин заперечує міждержавний характер: ці уряди були прямим продовженням більшовицького уряду Росії, українське населення не мало ніякого відношення до їх формування, не мали ці уряди своєї правової та законодавчої бази.

Спираючись на свої збройні сили, спекулюючи на злободенних інтересах зросійщених робітників та замученого громадянською війною бідного селянства, використовуючи політичну незрілість української інтелігенції, більшовики в кінці 1919 – початку 1920 року домоглися стабілізації радянської влади в Україні. Відносини радянської Росії та радянської України з цього часу можна розглядати як специфічно міждержавні.

Специфіка цих відносин, на нашу думку, полягала в наступному:

· ці відносини базувалися на небувалих в міждержавній практиці ідейно-політичних засадах марксистської ідеології та диктатурі пролетаріату;

· це відносини держави-зверхника з формально визнаною, підлеглою державою;

· це було поглинення України Росією засобами комуністичної доктрини;

· стосовно України радянська Росія проводила по суті великодержавну політику, багато в чому подібну до імперської політики царської Росії;

· ці відносини часто базувалися на хитрощах, крутійстві, цинізмі, потуранні елементарних загальнолюдських моральних та етичних норм;

· міждержавні відносини радянської Росії і радянської України супроводжувалися постійною втратою останньої своїх суверенних прав.

Проте не можна погодитися з тими дослідниками, які вважають українську державу 1919-1922 рр. фікцією. Це була залежна держава, але не фікція. Україна не належала до іншого державного утвору, мала відносну територіальну цілісність, власну установчу владу, державний апарат, власну компетенцію.

Політична незрілість, нерозуміння, відсутність тактичної і організаційної єдності, а також курс більшовиків на встановлення однопартійної системи зумовили політичний крах українських національних партій, які були одним із гарантів національної державності.

Становище КП(б)У, як правлячої партії, з усіма інституціями влади (уряд, армія, суд, преса) давало їй значні переваги у боротьбі з своїми політичними опонентами. Закінчилась ця боротьба встановленням ідеологічної і політичної монополії правлячої партії як в Росії, так і в Україні. Носії ідей української національної державності були усунуті з політичного життя: розігнані, заборонені, ідейно і політично дискредитовані.

Україна втратила право на представництво в міжнародних відносинах, оголошення війни, підписання миру, ратифікацію міжнародних договорів, на власні збройні сили, проведення самостійної економічної політики. У віданні республіки залишалися лише питання юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Фактично становище УСРР у 1920-1922 рр. було зведено до статусу обмеженої автономії у складі Росії. Характерною рисою українсько-російських відносин цього періоду був жорстокий централізм і уніфікація, що поєднувалися з фальшивим визнанням державності України.“

Радянська федерація” була формою творення централізованої багатонаціональної радянської держави, виключала суверенність радянських республік, не містила будь-яких гарантій розв'язання питань національно-державного будівництва. На початку 20-х років ні в Україні, ні в Росії не було достатнього рівня політичної культури для стосунків на федеративній основі. Відносини між УСРР і РСФРР цього періоду регулювалися вказівками та директивними розпорядженнями партійного центру.

Українсько-російські відносини 1919-1922 років є яскравим свідченням тому, що створена більшовиками радянська імперія з перших кроків свого існування була своєрідним компромісом між ними і національними силами соціалістичних радянських республік для подальшої ліквідації їх суверенності.

Замість пошуків партнерства, взаємовигоди, більшовики, реалізуючи свою імперську комуністичну доктрину, перетворювали міждержавні відносини радянської України і радянської Росії в боротьбу проти права українського народу за самовизначення. Це пояснюється, перш за все, незавершеністю формування української нації. Український народ в той час не мав своєї політичної еліти, настільки організованої, чисельної, сильної та політично грамотної, щоб протистояти більшовицькій експансії і встановити свою незалежну державу.

Російські більшовики, як і царський уряд Росії, більше всього боялись українського сепаратизму. Перспективи російської революції без українського вугілля, руди, хліба, транспортних комунікацій, людських ресурсів, були дуже туманні і невизначені. А тому крайні форми боротьби з українською державністю були неминучі.

В міждержавних відносинах, як і в інших сферах політичної діяльності, більшовики прикривали свої дійсні наміри гаслами пролетарського інтернаціоналізму, спільності інтересів трудового народу, боротьби з українським буржуазним націоналізмом.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Церковна В.Г. Становлення однопартійної системи в Радянській Україні (1919-1922 рр.)Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту.— Вип.3.— Ізмаїл, 1998.— С.253-260.

2. Церковна В.Г. Основні аспекти державотворення в Українській Соціалістичній Республіці (1919-1922 рр.)Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту.— Вип.6.— Ізмаїл, 1999.— С.203-223.

3. Церковна В.Г. Економічна експансія РСФРР в Україні (1919-1921 рр.) // Перспективи.— Одеса, 1999.— №1.— С.137-141.

4. Церковна В.Г. Національно-культурна політика більшовиків в Україні (1920-1922 рр.) // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту.— Вип.7.— Ізмаїл, 1999.— С.19-22.

5. Церковна В.Г. Українсько-російські стосунки у 1919-1922 роках: національний аспект. Україна: поступ у майбутнє // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.— К., 2000.— С.39-42.

6. Церковна В.Г. Питання української державності в українсько-російських стосунках (1919-1922 рр.) // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту.— Вип.9.— Ізмаїл, 2000.— С.42-45.

АНОТАЦІЯ

Церковна В.Г. Українсько-російські відносини у 1919-1922 рр.:

національно-державний аспект.— Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 7.00.01 – історія України.— Запорізький державний університет, Запоріжжя, 2002.

Захищається рукопис дисертації, в якій комплексно досліджуються українсько-російські відносини у 1919-1922 роках у національно-державному аспекті.

В дисертації розглядаються головні тенденції в розвитку українсько-російських відносин у 1919-1922 роках, їх специфіка та вплив на українську державність, аналізуються шляхи втрати Україною суверенних прав у державно-політичному, господарському та культурному житті. показана невідповідність задекларованих більшовиками принципів національно-державного будівництва їх практичній діяльності.

Ключові слова: українсько-російські міждержавні відносини, суверенітет, незалежність, державність, національна держава, автономія, федерація, федералізм, інтернаціоналізм, національні інтереси.

SUMMARY

TserkovnayaUkrainian-Russian relations in 1919-1922: the national and statehood aspects.— Manuscript.

Thesis for a candidate of historical science by 07.00.01 – History of Ukraine.— The Zaporizhia State University, Zaporizhia, 2002.

The dissertation manuscripts represent an integrated research of the Ukrainian-Russian relations in 1919-1922 regarded in the national and statehood aspects. The dissertation deals with the tendencies in the Ukrainian-Russian relations, their specific features and influence on the Ukrainian statehood. The author analyses the ways which led loss of the Ukrainian sovereign rights in the political, industrial and cultural spheres shows the discrepancy between the principles of the national and political development declared by the Bolsheviks and their realizations in practical activity.

Key words: Ukrainian-Russian interstate relations, sovereignty, independens, statehood, national state, autonomy, federation, federalism, internationalism, national interests.

АННОТАЦИЯ

Церковная В.Г. Украинско-российские отношения в 1919-1922

годах: национально-государственный аспект.— Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины.— Запорожский государственный университет, Запорожье, 2002.

Защищается рукопись диссертации, в которой комплексно исследуется национально-государственный аспект украинско-российских отношений в 1919-1922 годах.

В диссертации рассматриваются главные тенденции в развитии украинско-российских отношений 1919-1922 годов, их специфика и влияние на украинскую государственность, определены пути ограничения и потери суверенитета Украины в государственно-политической, хозяйственной и культурной жизни. Показано несоответствие декларированных большевиками принципов национально-государственного строительства их практической деятельности.

В диссертации анализируется государственный статус советской Украины, место украинской государственности в отношениях с РСФСР, характер этих отношений на протяжении 1919-1922 годов. Определяющим аспектом украинско-российских отношений в 1919-1922 годах были вопросы украинской государственности. Под влиянием украинского национально-освободительного движения советское правительство России вынуждено было признать независимость Украинской Социалистической Советской Республики. Украина стала реальным государственным образованием советского типа. Это подтверждается следующим факторами. Украина не принадлежала какому-либо государственному образованию, имела право на собственную учредительную власть и собственную компетенцию. Не смотря на единое руководство со стороны РКП(б), унификация законодательных и государственных актов УССР и РСФСР осуществлялась по согласию обеих сторон. Советская государственность оказалась несовместимой с такими чертами национального государства как национальна безопасность, формирование национальной армии, национальное сбалансированное хозяйство, собственное законодательство, сотрудничество разных