ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЧОП Володимир Миколайович

УДК:947.084.3.(092)”1917-1921”

МАХНОВСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ 1917-1921 рр.: ПРОБЛЕМИ ІДЕОЛОГІЇ, СУСПІЛЬНОГО ТА ВІЙСЬКОВОГО УСТРОЮ

О7.00.01.– Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

Дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя-2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі українознавства Запорізького національного технічного університету міністерства освіти та науки України

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Дєдков Микола Васильович, завідувач кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Верстюк Владислав Федорович, Інститут східноєвропейських досліджень НАН України (м.Київ), заступник директора

Кандидат історичних наук, доцент Ткаченко Віктор Григорович, Запорізький державний університет, доцент кафедри новітньої історії України

Провідна установа: Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна

Захист відбудеться 4 січня 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 по захисту дисертацій у Запорізькому державному університеті (адреса: 69063, м.Запоріжжя, вул.Жуковського, 66, корп.5., ауд.327).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Запорізького державного університету (адреса: 69063, м.Запоріжжя, вул.Жуковського, 66, корпус 2)

Автореферат розісланий 4 грудня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради /підпис/ Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність досліджуваної теми в науковому плані визначається підвищеним інтересом останніх років до доби національно-визвольних змагань 1917-1923 рр. Значний, але суперечливий внесок махновського руху в їх історію привернув до нього увагу дослідників. Історіографія махновського руху, маючи в своєму доробку грунтовні дослідження, разом з цим не позбулася лакун, однією з яких є реконструкція його ідеології, суспільного і військового устрою. У зв’язку з цим існує потреба у створенні комплексного дослідження виділених проблем, які у своїй взаємодії дають змогу відтворити історичну картину внутрішнього життя та організації даного історичного явища. Об’єктивний аналіз даної проблеми дозволить помітно скоригувати позицію вітчизняної історичної науки щодо місця і значення махновського руху в історії України.

Іншим чинником актуальності теми дослідження є необхідність обов’язкового врахування нами історичного досвіду попередніх поколінь. Без вивчення ідеології махновського руху неможливо зрозумiти повний обсяг українського менталiтету. Крім цього, досвід існування суспільного устрою та військової організації махновських повстанців може бути продуктивно використаний і зараз, коли в Україні остаточно формується політична система, точаться суперечки навколо питань місцевого самоврядування, землекористування, військової та освітньої реформ тощо.

Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планової наукової теми кафедри українознавства Запорізького національного технічного університету “Етнокультурні процеси на Півдні України в ХІХ-ХХ ст.” (держреєстраційний № 04410).

Мета роботи полягає в реконструкції історичної картини внутрішнього життя та організації махновського руху як політичного організму і виявленні загального напряму його еволюції.

Для досягнення поставленої мети в дисертаційній роботі вирішуються такі дослідницькі завдання:

1. Проаналізувати розвиток політичної програми махновського руху, з’ясувати основні ідеї та особливості махновської ідеології.

2. Дослідити специфіку розуміння українського питання махновською ідеологією і розглянути історію контактів махновського руху з УНР.

3. Розглянути основні складові частини та механізм функціонування політичної системи Гуляйпільської республіки.

4. Висвітлити головні заходи махновської внутрішньої політики щодо спроби розв’язання головних соціально-економічних завдань революції, проблем освіти та культурного життя.

5. Проаналізувати структуру, принципи організації та функцiонування Революційної Повстанської Армії України /махновців/ (РПАУ/м/).

6. Дослідити історичну еволюцію збройних сил махновського руху та їх бойових засобів.

7. Розглянути основні складові бойового мистецтва махновських повстанців.

Об’єктом дослідження є феномен махновського руху в період історії України з 1917 до 1921 років. Предметом дослідження є проблеми ідеології, суспільного та вiйськового устрою махновського руху.

Хронологiчнi рамки дослiдження охоплюють період з березня 1917 до грудня 1921 року. Нижня межа відповідає створенню провідної політичної організації руху — Гуляйпiльської групи анархо-комунiстiв (ГГАК) /з 1919 р. — Гуляйпільського союзу анархістів/. Верхньою межею дослідження автор вважає грудень 1921 р. як час лiквiдацiї i самоліквідації переважної бiльшостi махновських органiзацiй.

Територiальні рамки дослідження визначаються сучасними кордонами України за винятком її західних областей, де не було помічено присутності військово-політичних осередків махновського руху. Певним нюансом цієї проблеми є виділення території Гуляйпільської республіки, до якої згiдно з дореволюційним адмiнiстративно-територіальним подiлом можна віднести території п'яти повiтiв Катеринославської та Таврiйської губернiй: Олександрiвського, Павлоградського, Марiупольського, Мелiтопольського та Бердянського. Територія цих повітів повністю, або частково, входила до складу махновської республіки в 1918-1920 рр. Тут спостерігаються реальнi прояви махновської внутрiшньої полiтики.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у проведеному на базі широкого кола джерел комплексному дослідженні ідеології, суспільного та військового устрою махновського руху, що дозволяє відтворити механізм його функціонування як політичного організму. Дисертація є одним з перших в українській історичній науці досліджень внутрішнього життя та організації махновського руху.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його матеріали можуть бути використані при читанні курсів “Історія України”, “Історія українського війська” у вищих та середніх навчальних закладах, спецкурсів з історії громадсько-політичної думки в Україні; при створенні узагальнюючих праць з історії України та у пропагандистській роботі.

Апробація дослідження. Результати дисертаційного дослідження були обговорені на кафедрі українознавства Запорізького національного технічного університету. Висновки роботи знайшли відображення у доповідях автора на одній міжнародній (Одеса, 1995), п’яти всеукраїнських (Запоріжжя: 1999, 2001; Бердянськ, 2001; Нікополь, 2001) та двох регіональних наукових конференціях (Запоріжжя: 1994, 1996). Частково висновки роботи були апробовані у доповіді на науково-теоретичній конференції “Політична і військова діяльність Нестора Махна” (Запоріжжя-Гуляйполе, 12-13 листопада 1998 р.). Окрім цього, висновки дисертаційного дослідження були відображені в 5 статтях автора у фахових виданнях, а також у 2 монографіях, підготовлених з теми дослідження.

Достовірність результатів історичного дослідження забезпечується комплексом документів та матеріалів, а також сукупністю принципів, на основі яких виконано дисертацію.

Структура дисертаційної роботи відповідає меті та розв’язанню основних завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, 4 розділів, 10 підрозділів, висновків, приміток, списку джерел і літератури (473 найме-нування) та 19 додатків. Комплекс додатків складається з текстів програмних документів махновського руху, а також таблиць і схем, що демонструють структуру влади махновської республіки та її керівних органів. Крім цього, додатки містять схеми та таблиці, що аналізують чисельність, наявні бойові засоби та похідний порядок збройних сил махновського руху.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність та наукову новизну теми, визначається об’єкт і предмет дослідження, вказуються його хронологічні та територіальні рамки, мета та дослідницькі завдання. Сформульовано практичне значення роботи.

Перший розділ “Історіографія, джерельна база та теоретичні засади дослідження” складається з трьох підрозділів.

Доробок вітчизняної історіографії махновського руху за хронологією можна поділити на три періоди [підрозділ 1.1].

Праці авторів першого періоду історіографії проблеми (20-ті — 30-ті рр.) відзначалися відвертою політичною спрямованістю і суб’єктивною оцінкою якості махновської ідеології, політичної та військової системи Гуляйпільської республіки. Автори відверто застосовували в своїх роботах метод приниження махновських досягнень, ставлячи собі за мету дискреди-тацію руху. Пріоритетними темами досліджень для радянських та еміг-рантських науковців були: критика махновської ідеології та вивчення парти-занських методів військових дій, запроваджених Н.Махном Равич-Черкасский М. Махно и махновщина. — Екатеринослав, 1920; Лебедь Д.З. Итоги и уроки трех лет анархо-махновщины. — Харьков, 1921; Эйдеман Р. Борьба с кулаческим повстанчеством и бандитизмом. — Харьков, 1921.. Серйозними дослідженнями цього періоду стали тільки праці М.Кубаніна Кубанин М. К истории кулацкой контрреволюции (махновщина) // На аграрном фронте. — 1925. — № 7-9; Кубанин М. Махновщина. — Л.: Прибой, 1926., які базувалися на економічному аналізі особливостей махновського району.

Другий період історіографії махновського руху (40-і — кінець 80-х рр.) характеризується майже повним замовчуванням ролі махновського руху в новітній українській історії, що було пов’язано із загальними тенденціями розвитку історичної науки та суспільства в цілому.

На теренах колишнього Радянського Союзу дослідницька увага до історії махновського руху відновлюється з початком “перебудови”. Для третього періоду історіографії руху (кінець 80-х — до сьогодення) характерним є початок його неупередженого дослідження та плюралізм оцінок. Серед значної кількості реабілітованих історією імен була й постать Н.Махна. В.Волковинський першим звернувся до теми i, ввiвши до iсторiографiї багато невiдомих ранiше джерел, опублiкував цiлу низку праць Волковинський В.Н. Н.Махно — звивистi стежки полiтичного авантюриста // Український iсторичний журнал. — 1989. — № 7, 9-11., — 1990. — № 2, 4-9, 12; Волковинський В.М. Нестор Махно: легенди та реальнiсть. — К.: Перлiт продакшн, 1994 та інш., присвячених біографічним дослідженням постаті Н.Махна.

Виважений нарис політичної історії махновського руху, насамперед його стосунків з більшовиками, на мiсцевому документальному матерiалi було створено В.Верстюком Верстюк В.Ф. Махновщина. — К.: Наукова думка, 1991; Верстюк В.Ф. Перший союз Н.Махна з радянською владою // Минуле України. — К.: Наукова думка, 1991. — С.61-96.. Разом з тим питання організації внутрішнього життя руху не були детально розглянуті в роботах цих науковців.

Сучасна історіографія махновського руху поступово поглиблюється, як правило в персональному і краєзнавчому аспектах. В останні роки особливо посилилися краєзнавчі дослідження махновського руху. До них можна віднести праці Т.Беспечного, О.Тимківа, Ю.Федорівського та Л.Яруцького. Виділені нами проблеми ідеології та устрою не привернули належної уваги вищезгаданих українських дослідників Беспечный Т.А., Букреева Т.Т. Нестор Махно: правда и легенды. — Донецк: Донеччина, 1996; Тимків О. Махновський рух на Херсонщині. — Нововоронцовка, 1995; Федоровський Ю.Р. Повстанський рух в Донбасі та Махно: Автореф… к.і.н.— Донецк, 2000; Яруцкий Л. Махно и махновцы. — Мариуполь, 1994.. Інформація з проблеми подається в їх роботах фрагментарно, без необхідної послі-довності, часом автори свідомо ухиляються від зазначеної проблематики.

Паралельно науковому вивченню, йде процес висвітлення подій повстанської історії і в документально-художній літературі. Лише в останні роки побачили світ присвячені цій темі романи В.Ахинько, В.Воловика та В.Савельєва.

Західна історіографія махновського руху виходить на належний науковий рівень з середини 70-х років. Першою в 1976 р. з'явилася праця американського iсторика М.Палія Paliy M. The anarchism of Nestor Makhno, 1918-1921. — Seattle and London: Universiti of Washington Press, 1976., в якiй махновський рух трактувався як вiйськовий самозахист українського селянства вiд руйнуючих його економiчний базис заходів рiзних полiтичних режимiв. Автор розглядає махновський рух як терористичну органiзацiю, яка мала помiтнi українськi риси, але уособлюючий її Н.Махно був нездатний виробити позитивну програму нi як нацiональний дiяч, нi як анархiст.

Вагомим доповненням до позицiї М.Палія стала книга M.Mале Malet M. Nestor Makhno in the Russian Civil War. — London: The London School of Economics and Political sciense, 1982.. Пiдтримуючи висновки щодо махновців як представникiв нацiональних сил, вiн, вперше в захiднiй iсторiографiї, звернув увагу на вiйськовий, соцiально-економiчний та полiтичний аспекти руху, виявляючи спiвчуття до його iдеалiв. Разом з цим, книга M.Mале проiлюструвала слабкi мiсця захiдної iсторiографiї. У першу чергу, це слабкiсть аргументацiї, що викликана обмеженою джерельною базою, побудованою в основному на мемуарах.

Спробу дослiдження нацiонального аспекту руху було здійснено Ф.Сисіним Sysyn F. Nestor Makhno and the Ukrainian Revolution // The Ukraine, 1917-1921.: A Study in Revolution. — Cembrige–Massachusets, 1977. — Р. 271-304.. Однак обмежений комплекс джерел привів автора до парадоксального висновку — "український анархiзм" Н.Махна виник лише в емiграцiї, пiд впливом успiхiв в Українi полiтики коренiзацiї.

Опис тактики повстанських формувань у захiднiй історіографії представлений роботою Г.Kульчицькі Kulchicki G. The Ukrainian Insurgent. Movement 1919-1926. — Washington, 1970., в якій махновцям присвячено окремий розділ. Дана робота теж не позбавлена ряду характерних недолiкiв, породжених високим ступенем довiри до радянських джерел. Наприклад, автор подiляє хибний погляд на загальну чисельнiсть РПАУ/м/, коли за її загальну кiлькiсть приймалася кiлькiсть бiйцiв у складi маневрової групи.

Суттєвим недолiком захiдної iсторiографiї є її мiзернi тиражi i недоступнiсть для українського науковця. Комплекси захiдної та вiтчизняної iсторiографiї до сьогоднi лишаються роз'єднаними, що болiсно позначається на загальному фонi дослiдження проблеми. Загалом, розробка визначених дослідницьких завдань мала в захiднiй iсторiографiї епізодичний характер.

Отже, в оцінках ідеології махновського руху в історіографії проблеми склалися такі підходи: домінуючим фактором в махновській ідеології були бандитсько-погромницькі настрої (Д.Лебедь, А.Денікін); ідеологія руху була анархо-комуністичною (А.Тимощук); псевдоанархістською (М.Кубанін); становила перехідний етап до анархізму (П.Аршинов, В.Волін); була регіональним проявом загальноукраїнської ідеології “селянського анархізму” (А.Адамс, І.Лисяк-Рудницький); “неокозацького анархізму” (Р.Пайпс); являла собою “запорізьку фракцію” національно-визвольного руху (В.Дубровський). Дехто з дослідників вважає ідеологію махновського руху окремим варіантом анархізму, а саме: махновським анархізмом (О.Шубін), “анархо-патріотизмом” (В.Комін), “анархізмом дії” (В.Єрмаков). Сучасні дослідники В.Волковинський і В.Верстюк зводять сутність ідеології махновського руху до пошуків селянством “третього шляху” в революції. У роботі аналізуються ці підходи та пропонується авторське розуміння сутності ідеології махновського руху.

Схожа ситуація спостерігається і в оцінці суспільного та військового устрою махновського руху. Автор вважає, що більшість висновків сучасної історіографії щодо вищезгаданих аспектів повстанської історії вимагають серйозного уточнення і перевірки, проведення додаткових досліджень.

Загалом, аналіз стану наукової розробки історії основних структурних елементів махновського руху дозволяє віднести її до недостатньо опрацьованих проблем вітчизняної історіографії, що серйозно спотворює суспiльну оцiнку iсторичної картини подiй нашого недалекого минулого.

Джерельну базу роботи склали опубліковані та архівні матеріали [підрозділ 1.2]. У дисертаційному дослідженні використано 17 фондів 7 українських та російських архівів. Серед них першочергове значення мають фонди комiсiй з вивчення iсторiї громадянської вiйни (Центральний державний архів громадських об’єднань України /ЦДАГОУ/ — Ф. — 5; Державний архів Дніпропетровської області /ДАДО/ — Ф.П.—24), iсторiї ВКП/б/ (ЦДАГОУ — Ф.—57), фонд iнформвiддiлу при ЦК КП/б/У (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України /ЦДАВОВУ/ — Ф.—1) та фонд НКВС республiки (ЦДАВОВУ — Ф.—353). Серед матеріалів мiсцевих архівів привертають увагу фонди регіональних органiв влади, якi знаходяться майже в кожному обласному архiвi України (Державний архів Запорізької області — Ф.—27, Ф.—73, Ф.—208 /ДАЗО/; ДАДО. — Ф.—67, Ф.—2688; Державний архiв Донецької областi — Ф.—1146, Ф.Р.—1183). Матерiали, присвяченi придушенню махновського руху, мiстяться у фондах вiйськових частин (Російський державний військовий архів /РДВА/ — Ф.—101, Ф.—199, Ф.—17530).

За походженням джерела можна розподілити на три групи: матеріали центральних органів влади (донесення інформаційного відділу при ЦК КП/б/У, звіти начальників губернських “ЧК”), документи місцевих органів влади (звіти повітових і волосних ревкомів і рад) та власне махновські джерела. Особлива увага зосереджена на останній групі джерел, до складу яких входять листiвки, вiйськовi документи та екземпляри махновської перiодики, що збереглися. Проблема махновських джерел вирiшується у газетних зiбраннях архiвiв та наукових бiблiотек, колекцiях листiвок.

Усі письмові джерела поділяються на документальні та наративні. Документальні джерела можна поділити на актові та статистичні. Актові представлені наказами, постановами тощо. До статистичних документів відноситься інформація місцевих органів влади про виявлені повстанські загони та облік амністованих махновців. Комплекс наративних джерел складається з двох груп. Перша — періодичні і пропагандистські видання 1917-1921 рр. Другу групу наративних джерел складає мемуарна література.

На сьогодні системного пошуку i публiкацiї джерел з iсторiї махновського руху в Україні не відбувається. У 90-і роки було видрукувано лише дві збiрки документiв та матеріалів з махновської історії. Перша, “Нестор Иванович Махно: воспоминания, материалы и документы”, укладена В.Верстюком, вийшла в Києві, у 1991 р. Другу “Н.Махно и махновское движение” склали на базі місцевих документів працiвники Днiпропетровського архiву Н.Махно и махновское движение: Сборник документов и материалов. — Днепропетровск: АО “DAES”, 1993.. Матерiали iсторико-революцiйних збiрок радянських часів теж дають цiкавий, але безсистемний матерiал.

Мемуарна література компенсує певну обмеженiсть архiвних документiв. Деякі аспекти дослiджуваної в дисертації проблеми бiльш повно описанi саме в мемуарах, що обумовило схильнiсть до їх ширшого використання. Радянська та емiгрантська мемуаристика, що торкається iсторiї махновського руху, складає комплекс з кількох сотень найменувань. Неодноразово видрукувані спогади набувають подвiйної якостi, виступаючи одночасно як iсторичне джерело й iсторiографiчна одиниця. Особливо це характерно для мемуарів безпосередніх учасників махновського руху Белаш В. Махновщина // Летопись революции. — 1928. — № 3. — С. 191-234; Кузьменко Г. Щоденник // Березiль. — 1991. — № 3. — С. 133-143; Махно Н. Воспоминания: В 3 кн. — К.: Україна, 1991..

Найбiльший за обсягом комплекс мемуаристики складають радянськi iсторико-революцiйнi публiкацiї. Першу їх хвилю в 20-і рр. склали видання мiсцевих iстпартiв. У 1950-1960 рр. масовий вихiд мемуарної лiтератури, присвячений 50-й рiчницi Жовтневої революцiї, певним чином повторив ситуацiю. Випуск подiбної лiтератури не припинявся i надалi як iлюстрацiя до офiцiйного тлумачення новiтньої iсторiї. У цiлому, наявнiсть великої кiлькостi рiзноманiтних джерел дозволяє дослiдити вибране коло проблем.

За методологічну основу дослідження було взято діалектичний метод пізнання [підрозділ 1.3]. Автор використовує принцип об’єктивності, що передбачає також і орієнтацію на соціально-політичну “нейтральність”. Завдяки принципу історизму дослідник намагається показати махновський рух в його історичному контексті, з врахуванням тих змін, що відбувалися не тільки з предметом дослідження, але й з усіма пов’язаними з ним процесами і явищами.

При одержаннi iнформацiйного витягу з комплексу джерел застосовується критичний метод пiдходу до змiсту їх повiдомлень з урахуванням значної нерiвномiрностi їхньої аутентичностi.

При дослідженні суспільного устрою Гуляйпільської республіки принцип системності дозволив уявити махновський рух як окрему систему й зробити аналіз: по-перше, зв’язків між елементами, що її складають (різними політичними партіями й угрупованнями, військом, місцевими Радами), по-друге, простежити зв’язуючі елементи між такою системою й навколишнім середовищем, що знаходяться в єдності.

При написанні дисертації було використано принцип багатофакторності, який вимагає дослідження різного роду об’єктивних і суб’єктивних факторів, що впливали на розвиток збройних сил руху, а також принцип всебічності, що передбачає вивчення всіх сторін і зв’язків досліджуваного предмета. Крім цього, у роботі зроблено акцент на поєднанні здобутків історичної, філософської та політологічної наук. У дисертаційному дослідженні використано й принцип світоглядного плюралізму — визнання кількох незалежних точок зору на проблему, що висвітлюється.

Перелічені принципи в даному дисертаційному дослідженні застосовуються завдяки ряду методів: системно-структурному, історичному та логічному, методу періодизації та аналогії. Застосовані методи дозволили дослідити історичну картину життя махновського руху, а також тенденції його політичної, економічної та військової еволюції.

У другому розділі — “Ідеологія махновського руху”, який складається з двох підрозділів, аналізується полiтична програма махновського руху, історія її створення та головні ідеї програмних документів. Особливо докладно розглядається розуміння національного питання в махновській ідеології та історія відносин РПАУ/м/ та УНР.

Підкреслено, що політична програма махновського руху [підрозділ 2.1] має кiлька особливостей загального характеру. По-перше, це програма не політичної партії, а конгломерату кiлькох лiвих угруповань, що наклало помiтний вiдбиток на форму i змiст програмних документiв, надавши їм синтетичного характеру. Класична анархо-комунiстична теорія, якої дотримувалися лiдери руху, виявилася невiдповiдною умовам оточуючої дiйсностi i першочерговим завданням махновського руху, з самого початку його iснування, стала потреба суворого реформування анархістської доктрини.

По-друге, махновський рух не мав мирного проміжку часу на витворення власної політичної програми. Вже ставши значною вiйськово-полiтичною силою, вiн повинен був усвiдомити своє призначення в iсторiї. Говорити про факт появи цiлiсної програми можна з жовтня 1919 р., коли було обнародовано Декларацiю РПАУ/м/.

Самостiйний iдейний пошук врештi-решт виробив у Н.Махна власну систему поглядiв. При цьому вплив на нього найближчого оточення і “міських” анархiстiв, можна вважати мiнiмальним, за небагатьма винятками.

Н.Махно дiйшов висновку, що реальним продовженням революцiї буде її розвиток у державницькій формі. Вихід iз ситуацiї Н.Махно вбачав у збереженні тенденцiй “соцiальної” (анархістської) революцiї в межах територiально значного й суверенного району, який i належало створити. До того ж ідея "вiльного району" не суперечила вченню П.Кропоткiна про реальну федерацiю держав колишньої Росiйської iмперiї i про дрiбнi держави як полiтичну форму, що передує анархiчному устрою.

Іншим принципом полiтичної стратегiї махновського руху, починаючи з 1919 р., стала платформа "єдиного революцiйного фронту", союз "радянських" партiй. Проте спiвробiтництво з iншими соцiалiстами повинно було бути рiвноправним. Використавши добре вiдому в полiтичних колах iдею створення коалiцiйних блокiв, махновцi ставили її у специфiчне вiдношення до iснуючої системи влади, коли захоплення останньої було принципово неможливим. Н.Махно фактично зробив соцiальний винахiд, що в умовах полiтичної конфронтацiї мав добрi потенційнi можливості.

Полiтичним iдеалом руху, затвердженим у Декларацiї РПАУ/м/, виступало суспiльство, де на змiну примусовiй державнiй владi приходила система суспільної влади, яка мала зупинити побудову нової бюрократичної системи з притаманною їй iєрархiєю влад. Анархо-махновцi намагалися подiбними заходами побороти соцiальний утопiзм загальної анархiчної доктрини. Влада, що базується на мiсцевому самоврядуваннi i виростає з нього знизу вгору через з'їзди Рад, — головний принцип концепцiї махновського "вiльного радянського ладу".

Головною причиною пiдтримки українським селянством iдеологiї анархiзму була її гнучкiсть. Полiтики ворогуючих мiж собою полiтичних режимiв не задовольняли стихiйних вимог селянства, в той час як анархiзм виступав за їх негайну реалізацію, дозволяв повнiстю втиснути їх у свою доктрину, забезпечував народним низам ініціативу суспільних перетворень.

Iдеологiю руху, незважаючи на часте використання росiйської мови та iнтернацiональнi гасла, ніяк не можна вважати антиукраїнською [підрозділ 2.2]. Селяни вбачали результат сповідуваної рухом iдеологiї у вiдродженні суспiльних iнститутiв i форм управлiння козацьких часiв. Спiльнiсть географiчної територiї i послiдовнiсть поколiнь основної маси учасникiв даних рухiв додатково аргументують цей висновок.

Махновська iдеологiя підійшла до вироблення власного варiанту української iдеї. Н.Махно схильний був називати розвиток очолюваного ним руху не iнакше як "Українською революцiєю" Махно Н. Воспоминания: В 3 кн. — К.: Україна, 1991. — Кн.3. — С.156.

. За його міркуваннями, народ, що не мав власної державностi, повинен був вiдiгравати провiдну роль у побудовi анархiчного суспiльства, тому що не мав нiяких iлюзiй щодо бюрократичного апарату як засобу вiд суспiльних незгод.

Подібне розуміння сутності українського питання негативно вплинуло на розвиток стосунків махновців з УНР. В історії їх взаємовідносин спостерігаються і періоди взаємного невизнання, і час військового конфлікту (грудень 1918 – січень 1919 рр.), і врешті-решт, недовгий термін військово-політичного союзу, угоду відносно якого було підписано 20 вересня 1919 р. На жаль, політичні амбіції виявилися сильнішими за розуміння роз’єднаності українських сил і два найбільш впливові українські табори залишилися наодинці проти явно переважаючих сил російських політичних режимів.

Звичайним критерiєм ставлення людини до нацiонального вiдродження вважається позицiя, яку вона займає щодо розбудови нацiональної держави. Однак, проекцiя махновського руху на нацiональне життя дає пiдстави говорити про нього як про окрему форму нацiонального руху, що сповiдував iнший принцип органiзацiї суспiльства.

Третій розділ “Гуляйпільська республіка 1917-1920 рр.”, що складається з двох підрозділів, присвячено дослідженню суспільного устрою махновського руху та висвітленню заходів внутрішньої політики махновського руху щодо виконання положень власної політичної програми.

Для ідентифікації махновського політичного утворення протягом 1919-1920 рр. використовувалися різні назви [підрозділ 3.1]. Термін “Гуляйпільська республіка” лише один з багатьох, але найбільш нейтральний і відображаючий дійсний стан справ. Історія Гуляйпільської республіки становить два неповні роки соціального експерименту.

Керівним органом махновської республіки був з’їзд місцевих Рад і представників повстанських підрозділів, рішення якого набували обов’язкового характеру. Всього було проведено чотири таких з’їзди, причому Н.Махно висловлювався за побудову триступеневої системи з’їздів: районних, обласних і загальнонаціональних.

З-поміж своїх делегатів з’їзд вибирав склад Військово-Революційної Ради (спочатку Гуляйпільського району, потім РПАУ/м/), яка від імені з’їзду керувала всіма поточними справами в районі. Поряд з нею, з’їзд вибирав також “ділові комісії”, функції яких практично дорівнювали міністерським. Схожі функції мав також культурно-просвітницький відділ ВРР, що мусив забезпечувати на території республіки ідеологічну гегемонію і контролювати культурне життя. Культпросвіт поділявся на секції: друку, усної пропаганди, театральну (існували дві махновські трупи) та шкільну.

Навесні 1919 р. з’являються й карні органи руху, що уособлювалися відділами армійської контррозвідки. Восени 1919 р. вони вже контролювали практично всю територію махновської республіки. У 1920 р. з апарату контррозвідки було виділено спеціальну Комісію протимахновських справ.

На місцях владу ділили між собою місцеві ради та призначені військовою владою коменданти. Останні повинні були контролювати правопорядок і пересування населення по району. Місцеві ради повинні були постійно звітувати про свою роботу і взагалі радитися зі сходами місцевого населення, що представляли собою своєрідну форму референдуму.

Встановлений в межах Гуляйпільської республіки політичний режим можна вважати обмежено демократичним. У рамках махновської політичної системи діяли осередки есерівських партій різного спрямування, а також більшовиків та меншовиків. Проте провідними елементами політичної системи були організації анархістів: Гуляйпільський союз анархістів та конфедерація “Набат”. Політичні організації та головні органи влади махновського руху спиралися у своїй діяльності на мережу друкованих органів. Загалом в 1919-1920 рр. в махновському районі виходило 11 періодичних видань.

У періоди партизанської війни змінювалася і владна структура руху. На зміну обмеженому демократизмові приходив авторитарний режим. Прерогативи вищої влади перебирала на себе Рада революційних повстанців України (РРПУ), що мала олігархічний характер і складалася з визнаних повстанських лідерів. Усі керівні органи концентрувалися в складі однієї з маневрових груп армії, що отримала прізвисько — “республіка на тачанках”. Усі місцеві органи влади конспірувалися, створюючи в районі ситуацію двовладдя. Враховуючи подібний стан справ, анархізм перетворювався для населення махновської республіки на недосяжний соціальний ідеал.

Протягом 1919-1920 рр. махновці намагалися втілити в життя положення власної політичної програми [підрозділ 3.2]. Районними з’їздами Рад було визнано принцип колективної власності на землю і весною 1919 р. з ентузіазмом проведено перерозподіл конфіскованої у поміщиків та куркулів землі. Загалом, позитивний результат дала і фінансова політика махновців, які дозволили на власній території ходіння всіх існуючих грошових знаків. Система товарно-ринкових відносин, що склалася всередині Гуляйпільської республіки, досить швидко стабілізувала їх курси. Цікавими є і спроби махновського реформування в сфері шкільництва, де впроваджувалася оригінальна система виховання, розроблена Ф.Фаррером.

Поряд з цим, махновські новації в судочинстві із запровадженням практики “народних” судів і руйнації тюремних будівель, мали явно суперечливий характер. Невдачею можна вважати спроби вирішення робітничого питання, де використовувалися ідеї анархо-синдикалізму. Перехід підприємств у власність профспілок не викликав будь-якого пожвавлення виробництва і покращення відносин міських робітників з повстанцями.

Проте при оцiнюванні досягнутого рухом рiвня здійснення власної позитивної програми треба враховувати ту обставину, що майже в кожнiй галузi суспiльного життя махновцям доводилося починати практично з нуля. За 2-3 роки було зроблено дуже багато, хоча пункти полiтичної програми i не були виконанi в повному обсязi. Наявний рiвень розвитку руху говорить про тенденцiю його полiтичного виживання. Як iсторичне явище, рух намагався забезпечити умови свого подальшого полiтичного буття.

Однiєю зi специфiчних рис полiтичної карти 1917-1921 рр. стала тенденцiя регiонального дроблення влади. За цей час на теренах колишньої Росiйської iмперiї виникло бiльше сотнi скороминучих державних утворень, що спиралися у своїх автономiстських претензiях у бiльшостi випадкiв на просте переважання сили конкретного полiтичного угруповання. Із загальної їх кiлькостi видiляються нацiональнi утворення, якi, спираючись на iдею нацiонального визволення, виявляли бiльшу життєздатнiсть. У махновському русi можна вiднайти риси як першого, так i другого їх рiзновиду. Iснування Гуляйпiльської республiки викликало стан роздрiбненостi в нацiональному органiзмi, але в даному випадку загальна закономiрнiсть полiтичної роздрiбненостi промiжного часу впала на реальний грунт економiчної та ідеологіч-ної окремiшностi регіону. Махновська республiка проiснувала довше всiх партiйних автономiй i навiть довше деяких нацiональних урядiв.

У четвертому розділі — “Військова організація махновського руху”, який складається з трьох підрозділів, увага акцентується на проблемах організації та принципах функціонування махновської військової машини, якісному стані збройних сил, бойовому мистецтві махновських повстанців.

Розвиток махновської вiйськової машини виявився повнiшим за iншi структурнi елементи руху [підрозділ 4.1]. У час, коли несприятливi історичні обставини гальмували їх розвиток, вiйськова органiзацiя продовжувала вдосконалюватися. У ході цього процесу, пройшовши шлях від примітивного народного ополчення до однієї з найбоєздатніших армій доби, збройні сили махновського руху сім разів змінювали свою назву, доки у вересні 1919 р. не самоназвалися Революційною повстанською армією України /махновців/.

Організаційна структура РПАУ/м/ принципово змінювалася в залежності від того, в якому стані знаходилися її підрозділи — регулярному чи партизанському. Можливість швидкого переходу від одного стану до іншого стала надзвичайно ефективним прийомом збереження збройних сил руху. Автором регулярної структури РПАУ/м/ став начальник її штабу — В.Білаш, автором партизанської структури — Н.Махно.

У регулярному стані головним керівним органом РПАУ/м/ вважалася її ВРР, що мала у своєму складі від 30 до 200 членів. У часи, коли склад ВРР був несформованим, її прерогативи брав на себе Військовий з’їзд армії. Безпосереднє оперативне керівництво військами знаходилося в руках командарма та штабу армії, підзвітних ВРР. Історія РПАУ знає двох її командармів: Н.Григор’єва (червень-липень 1919 р.) і Н.Махна (серпень 1919 – серпень 1921 рр.). На випадок своєї загибелі чи зміщення з посади командарм призначав собі “товариша” (заступника). Основні накази по армії командарм завжди мусив обговорювати з Радою командного складу армії.

Усі військові посади РПАУ/м/ у регулярному стані були виборними. Кандидатура обраного командира відхилялася лише у випадку, коли він не мав належних військових знань. Тоді його місце тимчасово займала призначена штабом армії людина. Фінансами армії і всього руху відала армійська скарбниця, активи якої складали як паперові банкноти, так і запас дорогоцінних металів та коштовних речей.

Основну ланку повстанської армії складали територіальні полки, чисельність яких коливалася від 500 до 4000 чол., в залежності від величини населеного пункту. Махновці для структуризації армії використовували традиційну тричленну структуру до дивізій і корпусів включно.

Базовим прийомом комплектування армії в 1919 р. стали масові мобілізації, які проводилися з дозволу районних з’їздів рад. У 1920-1921 рр. Н.Махно відмовився від їх проведення як неефективного заходу і комплектування військ проводилося лише на добровільних засадах, для чого в окремі райони України таємно засилалися махновські організатори.

Болючим питанням стало створення махновцями матеріальної бази армії, всі спроби вирішення якого зазнавали фіаско. Врешті-решт, вихід було знайдено: функції тилових служб почало виконувати певним чином організоване населення, а махновці призвичаїлися паразитувати на військових інфраструктурах своїх супротивників.

У партизанському стані РПАУ/м/ поділялася на маневрові групи та місцеві партизанські загони. Завданням останніх був контроль над територією і підготовка резервів. Маневрові групи складалися з кількох полків різних видів військ, що давало можливість завдавати комплексні удари по ворожих підрозділах і пересуватися зі швидкістю 70-90 км за добу. Завдяки цьому Н.Махно дістав можливість здійснювати, вражаючі уяву сучасників, тисячокілометрові рейди по ворожій території. Військова практика перших десятиліть ХХ ст. не знала прикладів більш мобільної армії, аніж РПАУ/м/.

Найбільш боєздатними і престижними для служби вважалися кавалерійські частини, особливо елітна “чорна сотня” [підрозділ 4.2]. Для забезпечення їх резервів по всьому Лівобережжі було створено мережу таємних кінних депо. Конкуренцію кінноті складали кулеметні полки, військова новація, що не мала аналогів у тогочасних арміях. Піхотні частини вважалися найменш боєздатними і складалися з селян-бідняків, люмпенів та перебіжчиків з супротивних армій. Повстанці виробили власну соціальну диференціацію, розрізняючи поміж себе “природних” махновців, мобілізованих, махновців-“поденників”, “ракло” та інші соціальні угруповання. Загалом, всерединi РПАУ/м/ виник нетоталiтарний колектив, базований передусiм на збереженні iндивiдуальностi бiйця та вiйськовому демократизмові.

У бойових діях махновці використовували різні технічні засоби, хоч і відчували проблеми з їх забезпеченням. До складу РПАУ/м/ входили чисельна артилерія та бронепотяги. Також махновці намагалися організувати в себе інженерні війська та флотилії суден на Азовському морі та Дніпрі.

Основою бойового мистецтва стала стратегія непрямих дій, де успіх досягається завдяки маневру, а не фронтальним бойовим діям [підрозділ 4.3]. Базовими принципами махновської тактики стали: надзвичайна мобільність армії, пріоритетне значення розвідки і підпільної мережі, застосування військових хитрощів і прийомів психологічної війни. У конкретних iсторичних умовах тактика партизанських дiй у 1920-1921 рр. була доведена махновськими повстанцями до стану, наближеного до ідеалу.

Загалом, повстанська армiя представляла собою добре навчене, якiсне в бойовому вiдношеннi i досить чисельне (15-35 тис.) вiйсько, очолюване талановитим полководцем. РПАУ/м/ так i залишилася нерозгромленою в буквальному значеннi цього слова, програвши свою війну не на бойовому полі, а через повне виснаження економічних та людських ресурсів району.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Невдала внутрiшня полiтика українських нацiональних урядiв 1917-1918 рр. викликала недовiру до них серед значної частини українського народу. Своєрiдною формою протесту проти непопулярних заходiв нацiональної держави стало швидке посилення махновського руху, що виявляв співчуття iдеологiї анархiзму. Таким чином, він зайняв місце найрадикальнішого представника українського політичного спектру. Ідеологія махновського руху мала синтетичний характер. Вона поєднувала в собі пропозиції конгломерату кількох лівих угруповань, що співпадали з вимогами делегатів з’їздів Рад махновського району.

Політична програма руху остаточно була оформлена в Декларації РПАУ/м/ (жовтень 1919 р.), у якій викладалася оригінальна система революційної перебудови українського суспільства. Махновський рух запропонував власний варіант народного суверенітету і власні шляхи задоволення економiчних, полiтичних, культурних запитiв, засад самоврядування українцiв, а також форм спiвiснування з iншими народами.

Протягом 1918-1921 рр. в середовищi РПАУ/м/ виник "український анархiзм" — нацiональна форма вчення, комплекс iдеологiї та полiтичної практики, заснований на синтезi iдей теоретичного анархiзму та народного свiтогляду i запорозьких традицiй. У цей час Україна певним чином переживає вiдому з середньовiччя ситуацiю паралельного iснування кiлькох нацiональних центрiв, що стояли на рiзних соцiально-полiтичних позицiях. Незважаючи на помітний ідеологічний антагонiзм, стосунки державницького та проанархiстського таборiв в Українi не зайшли в глухий кут. Пошук взаєморозумiння між УНР та РПАУ/м/, який, на жаль, не призвів до досягнення суспільної консолідації, був одним з ключових моментiв iсторiї національно-визвольних змагань, коли вона могла змiнити свій хiд.

Починаючи з 1919 р., опанувавши значну територію, створивши власну політичну систему, збройні сили та ідеологію, махновський рух дося-гає стану державностi. Її головними характеристиками стали: республiканська форма правлiння, що сполучалася з певними авторитарними тенденцiями, декларована колективна власнiсть на землю, використання системи ринкового товарообмiну, товарне зернове землеробство, а також вiдсутнiсть чiтких кордонiв i самоназви. Характерною її рисою також стала мілітаризація життя та сповiдування iдеологiї, спрямованої на здолання в майбутньому державного стану суспiльства.

Проведені махновцями революційні перетворення в різних сферах життєдіяльності суспільства виявили тенденцію поступового зникнення соціального утопізму в політичній практиці махновського руху, що відкривало шляхи до подальшого одержавлення “вільного району”. Махновський рух — широкомасштабна спроба побудови особливої форми суспiльного устрою, що витiкав сутнiстю своїх традицiй з козацької епохи.

Незважаючи на ряд недолiкiв, особливостi вiйськової органiзацiї руху дали йому можливiсть створити чисельну, боєздатну армiю. Внiсши ряд новацiй у вiйськове будiвництво, РПАУ/м/ витворила вiйськову iнфраструк-туру i тактику ведення бойових дiй, що не мали аналогів на той час. Це дозволило їй тривалий час успiшно протистояти чисельно бiльшим i краще озброєним армiям супротивників.

Махновський рух мав можливiсть стати конструктивним явищем у загальнонацiональному масштабi, за допомогою якого український народ міг здобути волю, державність та демократичний лад. Махновська потуга могла бути складовою ланкою загального нацiонально-визвольного процесу як регiональний осередок з власною полiтичною специфiкою. Але цей шанс, через ряд суб'єктивних та об'єктивних обставин, не був реалізований. Позбавлений загальнонацiональної пiдтримки, махновський рух опирався лише на власнi сили, що обумовило його поразку. При бiльш рiшучiй корекцiї зовнішньої полiтики щодо українських державницьких сил махновський рух мiг розраховувати на історичну перспективу свого існування.

ПУБЛІКАЦІЇ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Чоп В.Н. Нестор Иванович Махно. — Запорожье: РА “Тандем-У”, 1998. — 84 с.

2. Чоп В.М. Маруся Никифорова. — Запорожье: РА “Тандем-У”, 1998. — 68 с.

3. Чоп В.М. Проблема місцевого самоврядування в ідеології та політичній практиці махновського руху // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — Запоріжжя: РА “Тандем-У“, 1999. — Вип. VIII. — С.39-46.

4. Чоп В. Декларації Революційної повстанської армії України (махновців) — головні програмні документи махновського руху // Наукові записки інституту української археографії та джерелознавства. Т.5. — К.: Поліграфічна дільниця інституту, 1999. — С.245-255.

5. Чоп В. Єврейське питання в історії махновського руху // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. — Запорiжжя, 2000. — С.40-50.

6. Чоп В. Збройні сили та бойові