КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДУДЕНКО Олена Володимирівна

УДК 811.161.2: 398.91

НОМІНАТИВНА ТА КОМУНІКАТИВНА ПРИРОДА

УКРАЇНСЬКИХ ПАРЕМІЙ

Спеціальність: 10.02.01 – українська мова

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі української мови Уманського

державного педагогічного університету імені Павла Тичини,

Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства

імені О.О. Потебні НАН України,

провідний науковий співробітник

Офіційні опоненти: – доктор філологічних наук

Ажнюк Богдан Миколайович,

Інститут мовознавства

ім. О.О.Потебні НАН України,

провідний науковий співробітник–

кандидат філологічних наук, доцент

Гнатюк Ірина Святославівна,

Київський державний інститут

театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого

Провідна установа – Рівненський державний

гуманітарний університет,

кафедра української мови

Захист дисертації відбудеться “19” квітня 2002р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033 м. Київ, бульвар Шевченка, буд. 14, к. 63).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці

ім. М. Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

(м. Київ, вул. Володимирська, буд. 58, к. 12).

Автореферат розіслано “15” березня 2002р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О. Медведєва

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Паремії як влучні лаконічні висловлення фольклорного походження давно потрапили в коло наукової уваги фольклористів, літературознавців, істориків, етнографів, лінгвістів та інших дослідників. Зокрема, вивчалося їхнє історико-культурне підґрунтя (В.Перетц, М.Сумцов); походження, еволюція форми і змісту (М.Пазяк); тематичне розмаїття (В.Даль, Г.Пермяков); особливості структури і семантики (В.Архангельський, Н.Барлі, А.Дандіс, А.Крікманн, Ю.Левін); типологія з огляду на національний та загальнолюдський ґрунт (К.Грігас, Е.Кокаре); особливості клішування, образності, поетичної структури (В.Анікін, С.Лазутін, Г.Пермяков, О.Саввіна) тощо. Досліджувалися кількісний склад, зміст та функції паремій у мові українських письменників (К.Дорошенко, М.Пазяк, Н.Пашенько, І.Петличний та ін.).

У системі мови паремії традиційно розглядалися на двох рівнях: синтаксичному та фразеологічному. У синтаксисі дослідження їх пов’язується з типологією односкладних речень, зокрема узагальнено-особових (В.Бабайцева, Н.Валгіна, О.Волох, П.Глаголевський, В.Горяний, А.Калінін, М.Каранська, Б.Кулик, П.Лекант, П.Мішуренко, Д.Овсянико-Куликовський, З.Тарланов, Н.Філіповська, А.Юдін та ін.). Засобом вираження категорії узагальненої особи паремії постали у роботах І.Лозебного, С.Овчарука, Е.Осипової, О.Панчишиної. У плані вираження категорії узагальненості на синтаксичному рівні паремії розглядали Є.Гаврилова,
Г.Кондратьєва, Т.Ломтєв, Т.Ніколаєва, В.Таран.

Стійкість, відтворюваність, цілісність значення зближують паремії з фразеологічними одиницями, тому ряд мовознавців (В.Архангельський, Я.Баран, В.Бондаренко, Л.Булаховський,
С.Гаврін, О.Кунін, Ф.Медведєв, Л.Скрипник, М.Шанський та ін.) розглядають їх на фразеологічному рівні як стійкі фрази чи фразеологічні одиниці предикативного типу. Частина мовознавців з огляду на наявність у пареміях судження (Л.Авксентьєв, Ю.Гвоздарьов,
В.Мокієнко), їхню нееквівалентність слову та комунікативну функцію (Н.Амосова, О.Бабкін,
О.Молотков), різноструктурність та синтаксичну членованість (В.Телія, С.Ожегов, В.Феліцина та ін.) вилучають їх зі складу фразеологічних одиниць.

Тим самим серед мовознавців досі немає одностайності стосовно визначення місця паремій серед лінгвістичних одиниць: це знаки мови чи мовлення, одиниці синтаксису чи фразеології. Як комунікативно зорієнтовані висловлення паремії належать мовленню. Водночас вони є і мовними знаками, оскільки їм властива кодифікованість (зафіксовані у словниках, граматиках і у пам’яті мовців), надіндивідуалізованість, відтворюваність у цілісному вигляді. Як мовні одиниці, паремії побудовані за граматичними моделями речень, хоч і є фразеологізованими, тобто мають постійний лексемний склад (з допустимою варіативністю), відтворюються з пам’яті як клішовані, а не спонтанно витворені зі слів та словоформ вислови. Таким чином, лінгвістичний статус паремійних одиниць залишається досі проблемним.

В останні десятиліття особливої ваги набуває вивчення номінативного аспекту лінгвальних одиниць, що відображено у працях Н.Арутюнової, В.Гака, Г.Колшанського, Є.Кривченко, О.Кубрякової, О.Москальської та ін.

Паремійні висловлення виступають специфічним засобом позначення та іменування позамовленнєвої дійсності, адже акт паремійної номінації передбачає не створення номінанта, а вибір наявного у мові позначення для суті відображуваної типової ситуації. Паремії є стійкими відтворюваними стереотипами, які постають з пам’яті як мовленнєві реакції на типовість подій та явищ. Причому ці одиниці не є їхніми ідентифікуючими відбитками. Мета актуалізованої паремії – не кваліфікувати позамовну дійсність, а характеризувати та оцінювати її. За допомогою паремійного вислову мовець намагається вплинути на адресата, перейняти його власним ставленням до позначуваного. Тим самим паремії, як і фразеологізми, служать не для первинного називання, а для образного характеризування уже названого через інакомовність.

Сучасний рівень розвитку лінгвістики характеризується розширенням її традиційних об’єктів дослідження. У результаті мовні структури постають перед дослідником не лише у власне мовному контексті, а ширше – у контексті мовленнєвої діяльності. Оскільки паремії, з одного боку, тісно пов’язані з прагматичною ситуацією, а з другого – з етнолінгвістичними, соціокультурними правилами і схемами їхнього використання та розуміння, – це дає підстави вбачати в них дискурсні висловлення. Паремії продуктивно, на наш погляд, розглядати не лише як одиниці мови, а насамперед як комунікативні одиниці народного дискурсивного мовлення. Такий аспект сприяє з’ясуванню того, як паремія, будучи знаком ситуації, пов’язується з нею, як у ній репрезентується та чи інша конситуація, тобто які семантичні перетворення відбуваються у компонентах сталого висловлення, як позначаються на мовленнєвій ситуації закладені в паремії етнокультурні та інші чинники тощо. Тим самим постає проблема вивчення паремійних одиниць як автосемантичних текстів, непрямих мовленнєвих актів.

Актуальність теми дисертаційної роботи визначається тим, що в українському мовознавстві досі не було розгорнутого монографічного дослідження лінгвістичної природи українських паремій. Розгляд їх у номінативному та комунікативному аспектах дозволяє з’ясувати природу та механізми паремійної номінації, особливості паремій як дискурсних одиниць, автосемантем та мовленнєвих актів. Це сприятиме істотному, на наш погляд, доповненню цілісної характеристики паремій як лінгвальних знаків.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з основною науковою проблемою, над якою працює кафедра української мови Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, – “Структурно-семантичне вивчення синтаксичних одиниць української мови”.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з’ясування лінгвістичної природи українських паремій. Увага зосереджується на їхній характеристиці як фразеологізованих лінгвальних знаків, зокрема на особливостях їхньої номінативної, знаково-символічної та комунікативної природи.

Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:

виділити лінгвістичні критерії ідентифікації паремій, їх відмежування від суміжних одиниць (приказок, авторських афоризмів і сентенцій та ін.);

дослідити процес фразеологізації паремійних одиниць;

простежити системні парадигматичні зв’язки між пареміями;

проаналізувати лінгвістичну природу узагальнення та способи його вираження в пареміях;

з’ясувати номінативну природу паремій;

розкрити особливості паремій як знаків-символів типових ситуацій;

виявити специфіку функціонування паремій як мовленнєвих актів, автосемантем та їхніх трансформацій в інтертекстовому використанні;

довести, що особливістю комунікативного членування паремійних висловлень є їхня рематичність ;

простежити вияв текстових категорій у паремійних автосемантемах.

Об’єктом дослідження є українські паремії у синхронічному розгляді.

Предмет дослідження – лінгвістичні процеси фразеологізації паремійних висловлень та його наслідки, а також релевантні ознаки та характеристики паремій як автосемантичних текстів, номінантів і знаків-символів типових ситуацій.

Матеріалом для дослідження стали паремійні одиниці, дібрані методом суцільної вибірки з художніх творів українських класиків ( загальний обсяг текстів понад 5500 сторінок). Кількість аналізованих текстових одиниць перевищує 500. До розгляду залучено матеріали лексикографічих джерел, зокрема найповніше зібрання українських паремій “Прислів’я та приказки”, упорядковане М.М.Пазяком (К.: Наукова думка, 1989-1991), “Російсько-український словник сталих виразів” (автори І.О. Вирган, М. М. Пилинська; Х.: Прапор, 2000), “Українсько-російський і російсько-український фразеологічний словник” (укладачі І.С.Олійник, М.М.Сидоренко; Х.:Прапор,1997).

Методи і прийоми роботи обумовлені комплексним підходом до аналізу паремій у семантичному, структурному та функціональному аспектах. Розгляд паремій як знаків-символів та номінантів типових ситуацій і автосемантем проводився за допомогою описового методу та методу лінгвістичних спостережень. При виявленні елементів схожості/відмінності паремій з іншими мовними одиницями був використаний метод порівняльного аналізу. Крім того, використовувався метод компонентного та інтерпретаційного аналізу (при з’ясуванні семантики паремій в інтертекстовому функціонуванні). При потребі дослідження супроводжувалось описом екстралінгвального характеру.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що: 1) застосовано комплексний лінгвістичний підхід до розгляду природи паремій як лінгвальних одиниць;
2) розкрито особливості та механізми паремійної номінації; 3) деталізовано специфіку паремій як знаків-символів типових ситуацій, що обумовлено етномовною традицією та індивідуальним досвідом мовців; 4) описано функціонування паремій-автосемантем та їхні можливі трансформації у процесі актуалізації; 5) доводиться необхідність розгляду паремійних одиниць у фразеології як “ідеально” структурованих фразеологізованих речень закритого типу; формально-синтаксичне членування паремійних одиниць пропонується здійснювати лише на лінгводидактичному, передусім операційному рівні; 6) обґрунтовано недоцільність комунікативного членування паремійних висловлень на тему і рему, оскільки їхньою комунікативною особливістю є рематичність.

Теоретичне значення роботи полягає у подальшому розвитку лінгвістичної теорії паремійних одиниць, зокрема номінативного та комунікативного аспектів їхнього розгляду. Дослідження стане певним внеском у розвиток вітчизняної фразеології, текстології, етнолінгвістики та функціональної граматики.

Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що матеріали та результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у монографічних працях із фразеології, тексто- та етнолінгвістики, при підготовці й проведенні лекцій, семінарів, практичних занять з курсу “Сучасна українська літературна мова”, у процесі опрацювання нових спецкурсів і спецсемінарів, при написанні курсових і дипломних робіт із цієї проблематики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були викладені у доповідях та виступах на щорічних підсумкових конференціях з науково-дослідної роботи викладачів Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини (1999-2001рр.); на VI Міжнародній науковій конференції ”Семантика мови і тексту” (Івано-Франківськ, 2000р.), Всеукраїнських наукових конференціях “Актуальні проблеми граматики” (Кіровоград, 2000р.), “Граматичні категорії української мови” (Вінниця, 2000р.), “Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 2001р.) та на X Міжнародній науковій конференції з актуальних проблем семантичних досліджень (Харків, 2001р.)

З теми дисертації є 8 публікацій.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку умовних позначень, списків використаної літератури, джерел та їх скорочень. Загальний обсяг тексту 191 сторінка; список використаної літератури включає 300 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” висвітлено стан наукової проблеми в сучасному мовознавстві, обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет дослідження, сформульовано мету, основні завдання роботи, визначено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність одержаних результатів, а також вказано на апробацію роботи.

У першому розділі “Українські паремії у системі мовних одиниць” розкрито особливості паремій як одиниць мови. Здійснено також аналіз основних лінгвістичних досліджень паремійних одиниць, зокрема на синтаксичному та фразеологічному рівнях, і визначено критерії розмежування власне паремій та інших універсальних генералізованих висловлень.

Дослідники, називаючи прислівні вирази мудрими сентенціями, народними афоризмами, максимами, часом сплутують термінологію, що ускладнює класифікацію. Загалом це універсальні висловлення, логічною основою яких є узагальнене судження, а структурно-мовною базою – речення-узагальнення. Незважаючи на значну схожість, вищезазначені одиниці істотно різняться.

Відмінність авторських сентенцій від паремій полягає у літературному походженні та книжній стильовій обмеженості перших.

Максими, на відміну від паремійних висловів, позбавлені дидактизму.

Паремії нерідко називають народними афоризмами (див., напр., у Г.Пермякова), хоч між досліджуваними одиницями та афоризмами як такими є певні відмінності:

паремія як продукт колективної уснопоетичної творчості / літературне походження афоризму;

часова невизначеність постання прислів’я / збіг виникнення авторського афоризму з датою появи літературного джерела;

жива розмовна основа прислів’їв / ”печатка книжності” афоризмів і, зрештою, повчальність перших, не притаманна другим.

Найважче відмежувати паремії (у нашому вузькому розгляді – прислів’я) від приказок. Узагальнивши аргументи багатьох дослідників, розрізняємо зазначені одиниці на основі таких критеріїв:

паремії характеризують закономірності природи і суспільного життя, правила людського співжиття / приказки – окремі властивості кого-, чого-небудь з орнаментальною та експресивною метою;

прислів’я – це граматично й інтонаційно оформлені судження / приказки – лише їхні елементи, звороти мови;

у текстах паремійні висловлення функціонують або як синтаксично замкнені речення, або як самодостатні частини ускладнених структур / приказки здебільшого виступають фрагментами речень;

паремії синонімічні розгорнутим висловленням, а не слову; на відміну від приказок, у них відсутні дієслівні форми минулого часу (хіба що у предикативних частинах складних речень), завжди є висновок або повчання і можливі підстановки компонентів завжди, звичайно.

Вищезазначені диференційні ознаки дають змогу вирізнити паремії з-поміж інших споріднених одиниць і визначити їх як лаконічні повчальні народні висловлення, оформлені за зразком синтаксично замкнених, семантично цілісних і відтворюваних речень поетичного характеру, що в узагальнено-образній формі виражають певні життєві закономірності, правила або істини.

Серед мовознавців так і не виробилася єдина думка щодо місця і ролі паремій у фразеології. Прихильники фразеологічної природи паремійних одиниць (В.Архангельський,
Д.Баранник, Л.Булаховський, С.Гаврін, Л.Козирєва, О.Кунін, Ф.Медведєв, Л.Скрипник, І.Чернишова, М.Шанський та ін.) вважають їх фразеологізованими одиницями, спираючись на усталені параметри фразеологічності – стійкість, цілісність, відтворюваність та експресивність. Противники розгляду паремій на фразеологічному рівні (Л.Авксентьєв, В.Жуков, Є.Іванникова, П.Лекант, С.Ожегов, М.Тагієв, В.Телія, В.Феліцина та деякі ін.) наголошують на їхній близькості до речення, комунікативній і синтаксичній членованості тощо, що дає підстави віднести їх не до фразеологічних, а синтаксичних одиниць. Узагальнюючи різні думки щодо лінгвістичного статусу паремій, у роботі:

обґрунтовуємо наявність у пареміях диференційних ознак фразеологізму (стійкості, відтворюваності, цілісності та образності);

показуємо ізоморфізм паремії та фраземи, що полягає у: а) знаковій природі одиниць обох типів; б) спільності плану експлікованих реалій; в) цілісності значення;
г) різнооформленості; ґ) можливості заміни синонімічними одиницями (фраземи – словом чи словосполученням; паремії – дескриптивним виразом); д) типологічній структурованості за певними синтаксичними моделями, “скам’янілими”, тому стійкими;
е) варіативності; є) наявності парадигматичних утворень: синонімічних рядів та антонімічних відповідників; ж) функціях, основними з яких є комунікативна та номінативно-характеризувальна; з) здатності до трансформації; и) антропометризмі;
і) способі існування ( паремії, подібно до інших фразем, можуть бути реєстровими одиницями словника);

визначаємо відмінності паремій від синтаксичних речень, закладені у семантиці, формі та особливостях функціонування, зокрема: а) пареміям притаманна цілісність і стабільність значення (пор.: Глибока вода тихо пливе – “Розумний ніколи не чваниться”); значення звичайного висловлення випливає зі значень слів-компонентів, створюється волею мовця; б) паремії за формою є синтаксично замкненими одиницями, з постійним компонентним складом, тоді як вільносинтаксичні речення є відкритими структурами і допускають довільні трансформації; в) у паремійних одиницях, на відміну від вільних речень, порядок слів є сталим внаслідок константності структури; предикативність здебільшого нейтралізована через деактуалізацію граматичних відношень між компонентами, редукованою є синтаксична парадигма; пареміям властива комунікативна нерозчленованість; г) у функціональному плані паремії відрізняються від регулярних речень домінуванням експресивно-оцінної та номінативно-характеризувальної функцій, а також опосередкованою віднесеністю до денотата через генералізацію сигніфіката.

Паремії не є випадковими і розпорошеними мовними одиницями, а утворюють досить струнку і послідовну систему з властивими тільки їй правилами і зв’язками (у цьому поділяємо думку Г.Пермякова). Системні ознаки паремій найяскравіше представлені фразеологічною синонімією та антонімією.

Синонімічними вважаємо паремії, які виражають спільне (близьке або тотожне) значення, позначають одну типову ситуацію, можуть виконувати ту саму функціональну роль (тобто бути взаємозамінюваними), хоч і мають різну образну структуру, різняться семантичними характеристиками та стилістичним забарвленням. Існування синонімічних паремійних рядів, які не є ізольованими, а становлять власну мікросистему, отже перетинаються, дотикаються чи вступають у ті чи інші відношення, підтверджує, що паремійний фонд становить систему своєрідних семантичних полів, що входять у замкнений “провербіальний простір”.

Синонімічні ряди можуть бути досить широкими. Наприклад, сема “чуже” об’єднує коло паремій, спільне в значенні яких – “чуже не на користь”. Паремії різняться семантичними відтінками: а) одні повчають, що чуже добро чи багатство не піде на користь; б) другі радять не зазіхати на чуже; в) треті рекомендують не лічити чуже, а дбати про власне. Наприклад: а) Чужим пивом весілля не одбудеш; Чужий кожух не гріє; З чужого добра не зробиш двора; Чужим добром не забагатієш; З чужого чортяти не буде дитяти; Чужий хлівець не намножить овець; б) На чужий коровай очей не поривай; Не сунь носа до чужого проса; На чуже пшінце окріпцю не приставляй; Не бери, де не поклав; в) По чужих кишенях не шукай, а в свої дбай.

Саме принцип синонімічних рядів паремійних одиниць лягає, як правило, в основу передачі тієї чи іншої паремії іншою мовою.

Синонімічні образні паремійні одиниці легше відрізнити від варіантних – у них різні внутрішні образи і, відповідно, внутрішня форма. Наприклад, спільне значення “Слабким сильного не здолаєш” об’єднує такий ряд: Батогом обуха не перебити; Пугою обуха не пересічеш; Головою (лобом) муру не проб’єш; Проти сили і віл не потягне; Проти вітру піску не посиплеш; Проти гори піском не сип; Не дмухай проти вітру; Ликом пастернаку не накопаєш; І риба не пливе проти бистрої води; Ночвами моря не перепливеш; Шилом море не нагрієш; Пальцем потоку не заставити; Голіруч їжака не візьмеш.

Як свідчать приклади, різні образи викликають різні асоціації. Але в синонімічних пареміях для передачі одного спільного значення образи не випадкові, а пов’язані одним типом логічних відношень. Близькість або тотожність моделі, однаковий оцінний елемент сприяють підтриманню спільного значення. Наприклад, за формулою “А – для Б – не товариш” серед українських паремій існує до двадцяти зразків. Між образами, що містяться в них, встановлюються антиномічні відношення (через протилежність або несумісність етимонів): Вовк вівці (вовк коневі, горщик котлу, гусь свині, гусь волові, кінний пішому, кінь волу, кішка миші, ведмідь вовкові, ведмідь корові, свиня коню, ситий голодному, ситник коробейнику, ситник берднику, сліпий зрячому, солома вогневі, старець ведміднику, шорник ситникові та ін.) не товариш.

Фразеологічними варіантами вважаємо такі різновиди паремій, які мають те саме значення (для образних паремій – внутрішній образ), але різняться одним чи кількома компонентами лексичного складу або ж певними елементами граматичної структури. Наприклад, навколо інваріанта Гни дерево, поки молоде об’єднуються такі варіанти: Гни дерево, доки гнеться; Гни деревину, доки молода (..., бо старої не зігнеш); Гни тоді дерево, як воно молоде; Дерево гнеться, доки молоде; Нагинай деревину, поки їй верх досягнеш; Нагинай деревце, бо дерева не зможеш та ін. Існує і варіант, побудований за принципом семантичного паралелізму: Гни дерево, поки молоде, учи дітей, поки малі.

Системні явища у паремійному “просторі” представлені не лише синонімічними відношеннями між паремійними одиницями; серед них можна знайти вирази, що мають протилежне значення. Антонімічні відношення встановлюються як між пареміями однообразними (Сильна вода греблю рве – Тиха вода греблю рве; Засій рідко, то й уродить дідько – Сій густо – не буде пусто та ін.), так і між різнообразними паремійними одиницями (Покірне телятко дві матки ссе – На похиле дерево і кози скачуть).

Усе вищезазначене підтверджує, на наш погляд, думку про фразеологізованість паремійних одиниць, які в результаті цього стали:

стійкими (на семантичному, компонентному, граматичному рівні), відтворюваними (у вигляді лінгвоментальних формул), цілісними, вільно трансформованими в той чи інший текст одиницями;

легко запам’ятовуваними завдяки евфонізму, лаконічності форми та ритмопоетичній структурі.

Головне ж, оскільки паремії вторинні за своєю семантикою, їхня інакомовність сприяє широкому використанню цих одиниць у різних ситуаціях мовлення.

У граматиці розгляд паремій традиційно пов’язується з проблемою односкладного речення, зокрема узагальнено-особового. Слід зауважити, що далеко не всі прислівні речення – односкладні, проте всі вони характеризуються узагальненістю значення. Їхній смисл стосується узагальненої особи, будь-кого з мовців, що перебувають у ситуації, знаком-символом якої є конкретне прислів’я. Тим самим узагальнена особа постає не лише в односкладних структурах, а й в інших синтаксичних конструкціях паремійного типу. Антропометризм через стійкі асоціації проектує кожну паремію на світ людини. Якщо первісно ці мовні одиниці характеризували лише явища природи (З великої хмари малий дощ), рослинний чи тваринний світ (Зі злої трави лихе сіно; Дай свині роги – людей поколе), предмети побуту, знаряддя праці (Вугіллям полотна не білять) тощо, то нині вживаються лише у переносних значеннях для оцінки людини, рис її характеру, вчинків або стосунків з іншими людьми, набуваючи максимального образного узагальнення. До того ж, у паремійних одиницях узагальнюється не лише особа (пряма чи персоніфікована), але й дія, ознака тощо (як це ми спостерігаємо у фразеологізмах-словосполученнях). Тому, гадаємо, речення-фразеологізми прислівного характеру можна аналізувати лише формально за типом будови, вказуючи при цьому на узагальненість значення ( напр.: Людина без друзів – що дерево без коріння – речення двоскладне, з узагальненим значенням). Але при цьому формально-граматичний бік фразеологізованих речень паремійного типу (що функціонують, як правило, із вторинною семантикою) передбачає їхнє первісне пряме значення, тому мимоволі проектує на вихідні структури колись синтаксично вільних речень. Тим самим синтаксичне членування паремійних одиниць як речень “ідеальної” структури продуктивно, на наш погляд, здійснювати лише з лінгводидактичною метою, суто на операційному рівні. Зарахування ж їх до розгляду синтаксичних одиниць (як і фразеологізмів-словосполучень) вважаємо неправомірним.

Аналізуючи різні підходи до категорії узагальненої особи, визначаємо її як функціонально-семантичну, що має польову структуру. Досліджувані паремії представляють засоби вираження її центру та периферії .

У другому розділі “Паремії як номінативні одиниці” з’ясовуються особливості паремійних одиниць як номінантів та знаків-символів типових ситуацій.

У лінгвістичних дослідженнях останніх десятиліть номінативний аспект комунікативних одиниць набув особливої значущості, а це зумовило детальний розгляд паремійної номінативності у таких напрямах:

загальні закономірності утворення номінативних одиниць;

взаємодія дійсності, мислення і мови у цих процесах;

вплив різних чинників на вибір паремії у процесі номінації;

з’ясування глибинних механізмів паремійної номінації та роль внутрішньої форми у них;

виявлення специфічних ознак, що виділяють паремії в особливий тип номінативних одиниць.

Оскільки паремії є загальнореферентними висловленнями, то їхнім позначуваним виступає не якась одинична подія, а узагальнена типова мікроситуація. Кожне наступне використання паремійної одиниці відсилає адресата у межах конкретної ситуації до згадування тієї типової ситуації, знаком-номінацією якої вона є. Це дозволяє вважати паремії стереотипними висловленнями, які належать до клішованого типу мовлення.

Здатність паремій бути назвами літературних та мистецьких творів, заголовками статей, рубрик тощо суперечить твердженням тих мовознавців, які піддають сумніву номінативність паремійних одиниць (напр., О.Кубрякова). Навіть неактуалізовані паремії мають великий потенціал номінативності – можуть репрезентувати типову ситуацію у процесі спілкування, далі заміняти її у мислительних операціях, бути вказівкою на неї, її знаком. Інша річ, що функція називання не є головною для паремії (як і для речення взагалі). Найменування є засобом, а не самоціллю. На перший план у пареміях виступають комунікативна та характеризувальна функції.

Аналіз конситуативних уживань паремій показує, що та сама одиниця використовується мовцями (у різних умовах спілкування) для позначення однієї типової ситуації. Відрізняються такі мовленнєві акти неоднаковою інтенціональною спрямованістю та впливом на адресата. Тим самим паремії можуть мати одне значення, але різні смисли, детерміновані конситуаціями.

Іноді одна паремія позначає начебто зовсім різні ситуації, в яких ідеться про різні об’єкти, і це створює враження, що паремійні вислови настільки багаті щодо закладених у них смислів, що можуть слугувати номінаціями різних ситуацій. Проте після глибшого розгляду стає зрозуміло, що, на перший погляд, різні ситуації є різновидами однієї типової; ознакою, що їх поєднує, є внутрішня форма (ВФ) вислову.

У художніх творах можна зустріти суміжне вживання кількох паремій у тому самому мовленнєвому акті. Вони тотожні або близькі за значенням і позначають одну мікроситуацію (паремійні номінанти при цьому є синонімічними або квазісинонімічними).

Номінативність паремій вторинна: вони слугують для емоційно-оцінного характеризування типових явищ та ситуацій, які можна позначити дескриптивно. Це означає, що паремії з повним правом можна віднести до номінативно-характеризувальних одиниць. Останні не прямо називають, а фігурально характеризують денотат, водночас оцінюють його за ступенем позитивності/негативності на основі моральних стереотипів. Кожна паремія, оцінна за семантикою, поєднує в собі тріаду “ствердження-оцінка-припис” (за А.Крікманном). Через узагальненість значення оцінні модуси набувають прескриптивного смислу. Зауважимо, що суб’єктом оцінки в паремійних висловах виступає соціум, тому не випадково їх образно називають морально-етичним етнокодексом. Суб’єктивізм мовця проявляється лише у виборі відповідної одиниці, яка в контексті виступає адекватною номінацією типової ситуації. Тому емоційно-оцінні відношення, що супроводжують паремію, детерміновані світоглядом народу – носія мови, його культурно-історичним досвідом, системою існуючих у соціумі критеріїв оцінки. Народні уявлення про стандарти формують антропометричну позицію, через яку суб’єкт сприймає світ і себе. Тим самим вибір мовцем потрібної паремії-номінації є мовленнєвою дією, яка детермінується багатьма прагматичними чинниками, зокрема: 1) стилем оповіді; 2) кількістю інформації, що міститься в номінації; 3) формальною та логіко-семантичною структурою речення; 4) комунікативною функцією; 5) фондом спільних знань комунікантів; 6) місцем даного вислову в дискурсі тощо. Отже, мовець, з одного боку, є вільним у своєму виборі, а водночас і невільним, як це буває при виборі ним будь-якої мовної одиниці.

Фундаментом емоційно-оцінного значення паремійних одиниць є внутрішня форма (ВФ) вислову, під якою розуміємо глибинні мотиви, що лягають в основу номінації при асоціативно-образному переосмисленні значення. ВФ є “ідеєю імені”, що не тільки регулює процес генезису найменування, а й встановлює потенційний діапазон позначення та впливає на ілокутивну силу висловлень (за О.Снітко). ВФ паремій є згустком смислу, концентратом значення, що породжує складний асоціативний механізм руху думки від абстрагованих сутностей, понять, що є відображеннями дискретних елементів дійсності, до їх образного об’єктивування у номінативно-комунікативному знакові. Схематично це виглядає приблизно так:

У пареміях ВФ є основою образу, мотивом його вибору. Образ обирається на основі асоціацій за схожістю та аналогією ознак чи властивостей. Наприклад, в актуалізованій паремії Катюзі по заслузі на ВФ “Кожний отримає належне за вчинене” нашаровується пейоративна оцінка, тому й обирається образ “катюги” (“людини, соціально шкідливої чи небезпечної”).

У роботі визначаємо такі сутнісні риси паремійної номінації, як: оцінність, відтворюваність, стереотипність, асоціативність, ситуативність, розчленованість, вторинність номінації, генералізованість, тривалість, самостійність, кореферентність та інтегрованість. Оскільки паремії відносимо до одиниць фразеології, то номінацію, представлену ними, можна назвати фразеологізованою.

Паремії мають усі властивості лінгвального знака, знака мовної діяльності, яку розуміємо як єдність мови та внутрішнього і зовнішнього мовлення. Тому паремійні одиниці водночас є і одиницями мовлення (як ситуативні висловлення, що позначають окремі типи подій (явищ) і мають певне комунікативне навантаження), і одиницями мови (як сукупність загальновідомих стереотипних клішованих висловів, побудованих за зразком “замкненого” речення). Зауважимо, що паремії не є звичайними лінгвоодиницями: властивості одиниць мови/мовлення (тобто речень/висловлень) у них специфічно переплітаються, через що їх кваліфікуємо (з функціонального боку) як ситуативні висловлення дискурсивного характеру, що мають “замкнену” структуру реченнєвого типу.

У роботі характеризуються всі онтологічні риси знака, притаманні пареміям, а саме: функція репрезентації, двобічна природа, здатність узагальнено відображати, номінативна функція, комунікативність, соціальна та кумулятивна властивість, системність та ін.

Знаковість паремій є специфічною. Один з її проявів – інакомовність. Лише незначна кількість паремійних одиниць функціонує у прямому значенні. Вони пов’язані переважно з працею або побутом, містять конкретне спостереження закономірного характеру або пряме повчання (З вогнем не жартуй; Хто літом ледарює, той узимку голодує; Всюди добре, а дома наймиліше та ін.).

Основу паремійного складу становлять метафоризовані мініатюри, насичені образами. Еволюцію образних паремій, за О.О.Потебнею, можна показати так: образний вислів (що є “згущенням думки” чи узагальненням спостережень) інакомовність (завдяки асоціаціям) знак. Серед метафоризованих паремій найчисельнішими є зразки, що первісно відтворювали буття явищ природи, реалій рослинного і тваринного світу, предметів побуту (В решеті води не наносиш; З брудної води ще ніхто чистим не вийшов; Колос повний до землі гнеться, а пустий догори пнеться та ін.). Спостереження за довкіллям, рослинним і тваринним світом переосмислювались і переносилися на суспільні процеси та явища. Народ убачав тісний внутрішній зв’язок явищ природи та суспільного життя. Антропометризм став домінуючою ознакою паремій. Образ одного категоріального класу (як правило, тварини, рослини, предмета, природного явища) накладається на представника іншого класу (людський індивід). Тим самим останній наділяється визначальними рисами, ознаками, якостями першого. Наприклад, образи хижих і свійських тварин стають фіксованими носіями певної людської риси, здебільшого негативної: вовк – кровожерливості, лисиця – хитрощів, заєць – полохливості, ведмідь – неповороткості або сліпої сили, теля – наївності й нерозуму тощо.

Образ і риса (якість), що його витворює, настільки зливаються, що перший набуває ознак символу. Більше того, символічною стає і сама лінгвоментальна формула, носій образу-символу. Тим самим, відбиваючи особливості світогляду, культури, традицій і звичаїв, паремії набувають образно-символічного змісту. Слова-символи в них здебільшого зберігають спільні семантичні показники з однозвучною лексемою несимволічного наповнення; ця спільність сем породжує мотивування усього вислову, його ВФ. Саме ж слово-символ активізує свої внутрішні потенції, що визначають коло його вживань та окреслюють семантичний обшир.

Символічність поширюється не лише на образні паремії; кожна з них не просто позначає (виступаючи знаком), а й символізує (виражаючи суть) певну типову ситуацію. Навіть неактуалізована паремія для кожного з носіїв мови вже символізує певну ситуацію. Підтвердженням цього виступає контекст. Скажімо, паремія Що впало, те пропало є символом втрати чогось або когось; вислів За вовка помовка, а вовк і в хату – символ несподіваної (однаково бажаної чи небажаної) появи когось тощо.

Стаючи символом, паремія (1) відображає суть певної події чи явища; (2) є втіленням певної ідеї у цілісному, завершеному утворенні; (3) характеризується потенційно невичерпною глибиною смислу. Виділяємо і функції символу, притаманні пареміям:

пізнавально-світоглядна (паремійний етнофонд є своєрідною “картиною світу” народу);

регулятивно-адаптивна (мудрий вислів підказує, як чинити, як повестися, яких наслідків можна очікувати від дії чи бездіяльності);

комунікативно-мнемонічна (адресовані передусім спонтанному спілкуванню, аналізовані мовні одиниці передають ціннісно-нормативні орієнтації, втілюють морально-етичні ідеали, тим самим виступають своєрідним “сховищем” етнокультури).

Таким чином, у процесі свого розвитку та функціонування українські паремії еволюціювали за моделлю “знак – образ – символ”: набуваючи вторинної номінативності та знаковості, вони зазнали процесу символізації.

Третій розділ “Комунікативна природа паремій” присвячено з’ясуванню особливостей паремійних одиниць як мовленнєвих актів, автосемантем дискурсивного мовлення та своєрідних мінітекстів.

Проведений відбір конситуативних паремій показує, що вони є найуживанішими в діалогічному побутовому мовленні (рідше – в авторських монологах), що дає підстави вважати їх елементами народнорозмовного дискурсу. Текстуально зв’язані паремії відзначаються відносною самостійністю і відбивають найістотнішу контекстуальну інформацію, що дає підстави називати їх автосемантичними (самозначними) текстами, або автосемантемами. На користь того, що самі паремії є текстовими одиницями, свідчить, на наш погляд, таке:

за обсягом вони найчастіше вкладаються в одне речення або ж трансформуються у частини складніших структур;

кожне паремійне висловлення характеризується завершеністю; у контексті воно набуває конкретного смислу, який, за допомогою метамови, можна розгорнути у цілісне завершене висловлення;

паремії – елементи насамперед усної комунікації; їхня писемна фіксація є вторинною, бо й у художньому чи публіцистичному тексті вони є компонентами діалогічного мовлення або роздумів автора, зорієнтованими на слухача (читача), хай і уявного;

невід’ємною рисою кожної актуалізованої паремії є цілеспрямованість та прагматична настанова;

інформація, яку “фокусують” у собі актуалізовані паремії, є переважно підтекстовою.

Паремії як фольклорні тексти – це асоціативно “зашифровані” повідомлення, розуміння яких вимагає етнолінгвістичних, традиційно-культурних знань, а також обізнаності з національною символікою; остання, як відомо, акумулює в собі потужні згустки смислу.

Комунікативна природа паремій-текстів розглядається нами у таких аспектах:

онтологічному: характер існування паремій, їхній статус у дискурсі;

гносеологічному: характер відображення ними об’єктивної дійсності, тобто проблеми референції паремійних одиниць;

власне лінгвістичному: особливості структури та мовного оформлення паремій;

психолінгвістичному: специфіка використання паремії мовцем (чому? як?) та механізм розуміння її реципієнтом;

прагматичному: роль і місце згадуваних одиниць у комунікативних ситуаціях, мета і завдання їх застосування, відношення до комунікантів та позамовних чинників тощо.

Дослідження показало, що, незалежно від того, експліцитним чи імпліцитним є актуалізований у паремії-тексті смисл, він референційно співвідноситься з тією комунікативною ситуацією, яка маніфестується дискурсом. Паремійні одиниці, гармонійно вплітаючись у дискурсивний потік, висловлюють “до місця” загальні судження, тому є загальнореферентними виразами. У пареміях з прямим значенням іменні групи співвідносяться з екстенсіоналом відповідного загального імені; в образних пареміях непряма референція здійснюється опосередковано, через образ-символ.

Специфіка загальної референції у пареміях полягає в тому, що вона виділяє та об’єднує розсіяні в універсумі ситуації остільки, оскільки вони виявляють спільні типові риси. Об’єктом такої загальної референції є і можуть бути роззосереджені в часі і просторі мовці (позначається антропометризм усіх паремій, причому за умови, що вони виступають назвами-символами тих типових ситуацій, з якими є референційно співвіднесеними). Неактуалізовані паремії, як і звичайні речення, не мають референції. В них можна лише визначити спрямованість до певного типу референційного вживання, тим самим з’ясувати їхній референційний статус. Іменні групи у висловленнях паремійного типу доцільно відносити до нереферентних універсальних (як це пропонує О.Падучева).

У світлі теорії мовленнєвих актів паремії розглядаються як трирівневі утворення: через говоріння (локуцію) з певним комунікативним наміром (ілокуцією) мовець здійснює певний вплив на адресата (перлокуцію). За типологією смислів Дж. Остіна у роботі розвинуто ідею перформативності (констативності) паремій. Переважну частину паремій, що мають форму спонукальних висловлень і/або містять повчання, наказ, пораду, відносимо до перформативів, “результативних” висловлень повчального характеру. Проте конситуативно використані паремії засвідчують, що серед них значна кількість є просто узагальненнями, ствердженнями, оцінками, що вказує на їхню причетність до констативів.

Видається доцільним вважати паремії, які в контекстах набувають переносних значень (насамперед усі образні паремії), непрямими мовленнєвими актами. Вони передають адресатам набагато більший зміст за той, що експлікується.

Для кращого розуміння природи паремій як конситуативних актів пропонуються гіпотетичні стратегії їх розуміння і породження, що підкріплюються відповідними прикладами.

Інтертекстове функціонування паремійних одиниць дозволяє з’ясувати специфіку вияву в них текстових категорій, серед яких, за І.Гальперіним, виділяємо інформативність, підтекст, прагматику, модальність, інтеграцію, завершеність, зчеплення, ретро- та проспекцію.

Домінантною інформацією, яку вносять паремії у ширші мовленнєві одиниці, визначаємо змістово-підтекстову. Змістово-фактуальна інформація, що є поверхневою структурою паремійного висловлення, утворює лише образну “оболонку”, що втілює семантичну домінанту –підтекст. Між експлікованою частиною та імпліцитним змістом паремії виникають відношення інкарнації (втілення) (за термінологією М.Черкаського). Саме глибинна структура завдяки стійким асоціативним зв’язкам породжує вербальне вираження смислу, що є похідним, вторинним щодо неї. Тому інформативним є не сам текст паремії у буквальному розумінні, а її вибір, знаковість стосовно конкретної ситуації.

Підтекст паремії не є її суб’єктивним тлумаченням: оскільки значення її загальновідоме, а смисл диктується конситуацією, то змістово-підтекстова інформація є заданою мовцем і тому адекватно інтерпретується адресатом. При актуалізації паремії мовцем підтекст породжується асоціаціями, які зіставляють стереотипну модель ситуації із контекстно заданою. Підтекст у пареміях є своєрідною внутрішньою перспективою: при потребі його легко можна розгорнути у детальне пояснення.

Значну роль у творенні підтексту та сприйманні актуалізованих паремій відіграють пресупозиції та імплікатури дискурсу, аналіз яких представлено у дослідженні.

У конситуаціях паремії часто фокусують на собі основну думку усієї надфразної єдності, особливо коли перебувають в ініціальній чи кінцевій позиції або становлять окремий мовленнєвий акт. У таких пареміях особливо яскраво виражений автосемантизм, хоч і відносний. Останній частково нейтралізується інтегративними процесами, що забезпечуються засобами когезії. Встановлено, що з відомих видів когезії найтиповішими для паремії є граматична (суміжний чи дистантний повтор слів, уживання спільнокореневих одиниць), логічна (за смислом) та асоціативна (завдяки стійкості асоціацій). При розгляді категорії когерентності особливу увагу звернено на особливості темо-рематизації паремій. Доводиться доцільність розгляду паремійних одиниць як комунікативно нерозчленованих через їхній автосемантизм, стійкість порядку слів, незмінність фразового наголосу та позначення глобальних ситуацій.

Розгляд функціонування паремій у конситуаціях показав, що типовим для них є використання у двох типах контекстів: 1) у діалогічному та монологічному мовленні; 2) в авторському застосуванні з універсальною адресацією.

У ситуаціях першого типу паремії використовуються для задоволення таких комунікативних намірів мовця: констатування, підтвердження, застереження, погрози, докору, повчання, виправдання, узагальнення тощо. Імпліцитно присутньою в них є оцінка типової ситуації (соціально обумовлена і стереотипна).

У ситуаціях другого типу пареміям властиве домінування композиційної та власне номінативної функцій. У першій функції паремії фокусують на собі ідею оповіді та задають функціональну перспективу подальшого розгортання подій. Власне номінативна функція паремій підкреслює їхній прогностичний характер у розвитку теми оповіді (пор., наприклад, функції назв драм М. Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”). На багатьох прикладах у роботі розглядається варіативне та гетероситуативне використання паремій, їхнє автосемантичне та включене входження у контекст. Усі трансформації паремійних одиниць у конситуаціях згруповані за