КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 130.2: 821.161. 2 - 1.08

ДАРЕНСЬКА ТЕТЯНА ВОЛОДИМИРІВНА

УКРАЇНСЬКИЙ ОБРАЗ СВІТУ В КЛЮЧОВИХ СИМВОЛАХ

ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 09.00.12 – українознавство

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Центрі українознавства Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – кандидат філософських наук, старший науковий

співробітник Центру українознавства

Київського національного

університету імені Тараса Шевченка Щербатюк Олена Вадимівна

Офіційні опоненти – доктор філософських наук,

професор, завідувач

кафедри суспільних наук Київського державного

інституту театрального мистецтва імені І.К.Карпенко-Карого

Бичко Ада Корніївна;

–

Національного інституту стратегічних досліджень

при Адміністрації Президента України

Астаф’єв Анатолій Олександрович

Провідна установа – Інститут філософії

імені Г.С.Сковороди НАН України

Захист відбудеться “ 2 “ жовтня 2002 р. о 14 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.01 у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

252001, Київ – 1, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці

Київського національного університеті імені Тараса Шевченка

(вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “ 15 “ серпня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук В.М. Піскун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна духовна ситуація в Україні і в світі характеризується глибинними зрушеннями, які мають прояв на різних рівнях суспільного буття і свідомості. Одну з ключових ролей у цих змінах відіграє відродження національної культури, у тому числі її науково-теоретичний аналіз і філософська рефлексія. Головною метою філософського українознавства є дослідження сутнісних підвалин української культури, її специфіки та місця серед інших національних культур, а одним з його головних предметів стає творчість українських митців, у якій набули конкретного виразу й чіткої кристалізації специфічні риси національного світобачення.

В українській культурі серед великого кола митців, які найбільш яскраво й органічно виразили національний образ світу, головне місце належить Тарасові Шевченку, особливо його поетичній творчості, що набула функції своєрідної “Євангелії українців” – тобто метатексту, у якому засобами художньої символіки опредметнено основні смисли, цінності, цілі й завдання життя українського народу в його минулому, сучасному й майбутньому. Цей метатекст є не тільки скарбницею колективної пам’яті, але й набуває програмового характеру: він визначає й визначатиме сам спосіб бачення колективною національною свідомістю тих чи інших явищ історичного, соціально-політичного, культурного й морального буття української нації.

Поетична творчість Т.Шевченка не просто несе в собі потенціал певних смислів, цінностей, цілей тощо, але й транслює специфічний спосіб світобачення й відповідний національний образ світу, що складає їхнє підґрунтя. Саме специфічність національного образу світу є головною передумовою спадкоємності в національній культурі, можливості сприйняття й відновлення традиції, а тим самим і одну з головних передумов національної ідентичності і життєвих сил народу. З іншого боку, національний образ світу акумулює у собі досвід змін і модернізацій у культурі народу, зокрема, тих, що постали внаслідок творчих зусиль його видатних митців. Найбільш репрезентативний прояв національного образу світу відбувається в типових художньо-поетичних образах, створених митцями-класиками, адже смисл художньої творчості саме в тому і полягає, щоб якнайяскравіше і якнайглибше виявити своєрідність і глибину народного життя, що у повсякденні може залишатися прихованою і непомітною. Типові художні образи національних митців, таким чином, набувають визначального значення не тільки для їхнього особистого світобачення, але й “відкристалізовують” сутнісну специфіку образу світу, притаманного колективній свідомості нації. Отже, інтерпретація ключових художньо-поетичних символів є одним із головних (хоча й далеко не єдиним) об’єктів аналізу з метою реконструкції національного образу світу.

Образ світу можна визначити як певну сукупність колективних уявлень про існуючу реальність (природну і соціальну), що узагальнюється до символів, які складають системну цілісність світогляду. Досі основна увага дослідників зверталася на менталітет українців: при цьому об’єктивні символічні “кристалізації” в культурі, що “кодують” і відтворюють ці ментальні особливості, залишалися лише “матеріалом” таких досліджень, не розглядалися як самостійний предмет аналізу, що характеризується системною цілісністю і має свої оригінальні особливості розвитку й функціонування. Дослідження символів національного образу світу, у тому числі поетичних, має бути основою аналізу як менталітету, так і інших вимірів культури.

Реконструкція українського образу світу, який знайшов своє програмове втілення в поетичній творчості Т.Шевченка, виходить за межі науково-теоретичної рефлексії й набуває філософського характеру, оскільки переходить у сферу вихідних світоглядних проблем і категорій, пов’язана з аналізом фундаментальних архетипних символів-міфологем, що лежать в основі людського світосприйняття й світорозуміння. Таким чином, дослідження українського образу світу, зокрема, його поетичного втілення у Т.Шевченка, належить до царини “філософського шевченкознавства” (О.Забужко), яке сформувалося як окремий напрям філософсько-українознавчих досліджень тільки у 90-х роках ХХ століття. Становлення філософського шевченкознавства є однією з важливих складових українознавства як самостійної наукової дисципліни.

Ступінь розробленості проблеми. Зародження філософської проблематики, пов’язаної з рефлексією національного образу світу в поезії Т.Шевченка, відбулося в роботах П.Куліша, Б.Грінченка, М.Драгоманова і М.Євшана, а перша всебічна фундаментальна рефлексія світоглядних засад Шевченкової поезії належить І.Франку, який у серії своїх робіт вказував на глибоко оригінальний і національно-специфічний підхід Т.Шевченка до вирішення фундаментальних світоглядних проблем. Т.Шевченко як, насамперед, поет пророчого слова, що змінює світ, духовно єднає націю і має, таким чином, програмовий, пророчий смисл, окрім власне поетичного, – головний концепт філософських рефлексій над його творчістю у ХХ столітті. Цей концепт об’єднує і авторів з діаспори, і кращих представників шевченкознавства радянського періоду (С.Єфремов, О.Білецький, Л.Новиченко, М.Рильський, М.Коцюбинська, Ю.Івакін). Поява даного концепту досі є визначним здобутком філософської рефлексії над феноменом Т.Шевченка.

Вихід на проблему цілеспрямованої реконструкції світобачення поета як системного цілого відбувся з 30-х років ХХ століття (насамперед, з книги С.Смаль-Стоцького “Т.Шевченко. Інтерпретації”. – Варшава, 1934). Протягом цього століття інтерпретація світоглядної специфіки Шевченкової поезії велася в кількох різних ідейних та ідеологічних напрямках. Одні й ті самі моменти світобачення поета часто трактувалися майже протилежним чином. Визначальною при цьому була контроверсія між націоцентризмом, представленим переважно вченими української діаспори, і класовим підходом радянських літературознавців. У радянський період дослідження українського образу світу взагалі та, зокрема, його вираження і трансформації в поезії Т.Шевченка унеможливлювалося пануванням марксистської ідеології, яка заздалегідь передписувала ті дуже вузькі і спотворені межі, у яких було дозволено аналізувати світогляд поета. Але в діаспорі рух “до справжнього Шевченка” (Є.Маланюк), окрім відстоювання націєтворчого і духовного вимірів творчості поета, зрештою, призвів на початку 1980-х років до становлення принципово нового підхіду у роботах Г.Грабовича і Л.Плюща, які застосували до текстів Т.Шевченка методи структурно-семіотичного аналізу й глибинних міфологічних реконструкцій. Цей підхід до розуміння Шевченкового поетичного образу світу був пов’язаний з аналізом глибинного міфопоетичного “коду”, що лежить у його основі. Саме через глибинну міфопоетичну символіку, а не через окремі, вихоплені з цілісного контексту фрагменти поетичних творів Шевченка, ми можемо осягнути світобачення поета, – адже на рівні співставлення окремих фрагментів можна лише заплутатися у протиріччях. Однак ці роботи ще не досліджували символічну систему поета і той образ світу, що лежить у її основі.

Визначальним принципом дослідження системи поетичних символів “Кобзаря”, що покладений в основу нашого дисертаційного дослідження, є поняття національного образу світу, що було вперше запропоноване в роботах Г.Гачева, який, крім того, дав конкретні зразки дослідження цього феномену. Поняття національного образу світу дозволяє не тільки пов’язати дослідження Шевченкового поетичного образу світу з аналізом української національної свідомості, але й включити його в контекст загальнофілософської проблематики, що є особливо важливим для відродження і подальшого розвитку національної філософської традиції. Важливим доробком у напрямі дослідження специфіки українського образу світу в контексті української філософської культури, на який спирається пропонована робота, є праці А.Бичко, Т.Возняка, Т.Воропаєвої, В.Горського, І.Грабовської, О.Гриніва, І.Дзюби, М.Жулинського, О.Кульчицького, І.Мойсеїва, Є.Сверстюка, М.Шлемкевича та інш.

Філософська рефлексія поетичного світогляду Т.Шевченка як підґрунтя формування сучасного національного філософського стилю була розпочата в роботах вчених української діаспори – спочатку у Д.Чижевського, а потім набула розгорнутого вираження в монографії П.Бучинського “Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка” (1962). Суттєве значення мали також роботи В.Барки, Л.Білецького, І.Гузар, Є.Маланюка, Я.Розумного, Б.Рубчака, С.Смаль-Стоцького, А.Стебельської, І.Фізера, Ю.Шевельова та інш. В Україні на початку 90-х років ХХ століття в контексті відродження національних філософських традицій дослідження місця Т.Шевченка у становленні підвалин сучасної української філософської думки було розпочато колективом авторів на чолі з В.Горським у монографії “Творчість Т.Г.Шевченка у філософській культурі України” (1992). Важливе значення мала також стаття О.Штоквиша “Символ української картини світу: Міфопоетична символіка Т.Г.Шевченка”(1993), у якій було узагальнено доробок попередніх дослідників у цьому напрямі. Монографія О.Забужко, “Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу” (1997) вже “остаточно конституює філософське шевченкознавство як галузь науки”(І.Дзюба). За наявності значного масиву праць, у яких проведено аналіз окремих аспектів і конкретних поетичних символів творчості Т.Шевченка, набуває особливої актуальності узагальнення й систематизація цих досліджень.

Об’єктом дослідження є поетична творчість Т.Шевченка, представлена в корпусі текстів великого “Кобзаря”. Предметом дослідження є система ключових світоглядно-поетичних символів у поетичних творах Т.Шевченка як репрезентація українського образу світу.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертанта є системний аналіз ключових світоглядно-поетичних символів “Кобзаря” Т.Шевченка і виділення основного принципу, що визначає специфіку українського образу світу і його трансформацію (індивідуалізацію і ускладнення, набуття багатомірності) у творах Т.Шевченка. Реалізація цієї мети передбачає розв’язання наступних завдань:–

визначення концептуального змісту поняття “національний образ світу” і поетичних символів як різновиду його структурних одиниць;–

реконструкція основного принципу трансформації народного світогляду в поезії Т.Шевченка, що набуває програмового характеру для подальшого розвитку української культури;–

аналіз змісту ключових світоглядних і соціокультурних символів у поезії “Кобзаря” та їхнього системного взаємозв’язку;–

визначення специфіки релігійної символіки українського образу світу в поезії Т.Шевченка;–

виявлення сутнісних специфічних рис українського образу світу через їхню репрезентацію у поетичній символіці Т.Шевченка.

Методологічна і теоретична основа дослідження. Методологічною основою пропонованого дисертаційного дослідження є спеціально-філософські методи герменевтичної рефлексії та діалектики. Ключове значення має теоретична концепція національного образу світу і методологічні принципи його дослідження, запропоновані Г.Гачевим. Утім, у нашій роботі ця концепція набуває розгорненого теоретичного обґрунтування, у тому числі з опорою на роботи українських філософів В.Іванова, А.Лоя, В.Табачковського та інш. Потрактування символу як феномену культури спирається на концепції О.Лосєва і С.Аверинцева. У смисловій структурі символу розрізнюються глибинний рівень архетипного смислу (за К.-Г.Юнгом) та рівень диференційованого кенотипного смислу (за М.Епштейном), що логічно доповнює концепцію архетипів, і на якому безпосередньо проявляється національна специфіка його змісту.

В основу пропонованого дослідження була покладена концепція поетичного світу як відносно автономної сфери духовно-культурного буття людини, що здатна виконувати програмно-конструктивні функції в бутті нації й особистості. Теоретичною основою аналізу поетичних світів у цьому контексті є спадщина М.Гайдеґґера і Г.-Г.Гадамера. Важливою теоретичною базою дослідження є загальнотеоретичні концепції культури, що розроблені українськими філософами Є.Бистрицьким, В.Лісовим, В.Малаховим, Б.Парахонським, М.Поповичем та інш., а також концепції соціально-історичної активності мистецтва, зокрема, у процесах націєтворення (А.Бичко, М.Бровко, О.Семашко та інш.) Особливе значення для теоретико-методологічних засад дослідження має робота С.Кримського “Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії”. Національний образ світу, виражений у символах поетичної творчості, трактується нами як певний тип ціннісно-смислового універсуму, а відтак і специфічний предмет філософської рефлексії.

Принциповою методологічною основою пропонованого дисертаційного дослідження є становлення українознавства як окремої філософської дисципліни, що розробляє цілісне бачення феномену української нації і її культури та, зокрема, специфіки українського образу світу. У цьому контексті слід відзначити важливість робіт новітніх авторів І.Грабовської, Л.Залізняка, В.Крисаченка, О.Мостяєва, В.Піскун, В.Сергійчука, А.Ціпка, О.Щербатюк. Потрактування фундаментальних проблем національного буття українців спирається на спадщину Д.Донцова, І.Лисяка-Рудницького, а також роботи сучасних дослідників В.Барана, Г.Касьянова, М.Степика. Загальні методологічні принципи історико-філософського дослідження спираються на підходи, концептуалізовані у працях І.Бичка, В.Горського, Д.Чижевського.

Наукова новизна одержаних результатів. Принципова новизна пропонованого підходу до поетичної символіки “Кобзаря” полягає в акцентуванні тих символів і тих аспектів їхньої семантики, які найглибшим чином розкривають духовно-екзистенційну проблематику людського буття, а вже через неї – проблематику соціально-історичну, політико-ідеологічну, релігійну, психологічну тощо. Завдяки застосуванню вищезгаданого теоретичного і методологічного інструментарію до аналізу поетичної творчості Т.Шевченка розкриті ключові світоглядно-філософські аспекти її змісту, які є втіленням і відображенням специфіки українського образу світу та його трансформації в творчості Т.Шевченка.

У процесі дослідження дисертант отримав результати та дійшов висновків, що мають наукову новизну і виносяться на захист:–

поняття “національний образ світу” є інтегральною характеристикою специфіки національної свідомості і культури, що фіксує їхні інваріантні, програмові особливості, які забезпечують історичну спадкоємність національного буття; поетичний символ є одним з найрепрезентативніших структурних елементів національного образу світу, що поєднує у собі внутрішню складність, діалектичність змісту і несе потенціал особистісного сприйняття і реінтерпретації; –

відображення українського образу світу в поетичній творчості Т.Шевченка відбувається в рамках суттєвої трансформації народного світогляду, яка полягає в актуалізації і домінуванні у Т.Шевченка акосмізму, дисгармонізму і трагізму світосприйняття (на відміну від принципу “ладу” в архаїчній народній свідомості), яким різко протиставлений майбутній ідеал вселенської Правди; це визначає характерну для Т.Шевченка “поетику контрасту” і набуває програмового характеру для світосприйняття і культурної свідомості наступних поколінь українців; –

аналіз ключових символів поетичного світу “Кобзаря” показує, що “децентрування” архаїчного народного світогляду відбувається, насамперед, через “зсув” світоглядної домінанти із символічної “вісі” Бог –Хата – Серце на символічну “вісь” Людина – Шлях – Думка, хоча зміст і цінність першої символічної “вісі” при цьому ніякою мірою не заперечується; наслідком цього є глибинне ускладнення і діалектичність символіки національного образу світу в поезії Т.Шевченка;

– релігійна символіка поетичної свідомості Т.Шевченка як така, що визначає сакральний вимір національного образу світу, характеризується глибокою внутрішньою амбівалентністю й навіть антиномічністю, поєднуючи в собі найширший спектр релігійно-світоглядних позицій; це є проявом антропоцентричного типу свідомості й специфіки мислення модерної рефлектуючої особистості; –

системність поетичної символіки Т.Шевченка, яка розгортається у цілісний національний образ світу, визначається функціональною взаємодією групи основних символів людини (образ авторського “Я” як модель харизматичної творчої особистості, Козак як модель досконалої “людини дії”, Чужинець як модель відчуженого, спотвореного способу буття); родинної символіки як моделі багатомірних міжлюдських стосунків; екзистенційної символіки (символи Долі, Волі, Слави і Слова) як моделі об’єктивних законів життя та поетичних образів України і Києва як історіософських символів;–

проведений аналіз дозволяє визначити ту специфіку українського образу світу і світопереживання, яка постає у добу національного відродження ХІХ-ХХ століть: вона, назагал, полягає у граничній напруженості переживання екзистенційних, культурних та політико-ідеологічних конфронтацій, антиномізмі й принциповості мислення, загостреності смисложиттєвої й історіософської проблематики, есхатологічній спрямованості; названі риси визначають оригінальність і актуальність українського культурно-екзистенційного досвіду для сучасної європейської культури і свідомості.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження доводять плідність введеного поняття “національний образ світу” для аналізу і розуміння інтегральних характеристик національної культури. Загальнотеоретичне значення має обґрунтоване в роботі змістовне розрізнення категорій “світогляд”, “менталітет” і поняття “національний образ світу”, а також визначення специфіки поетичних символів як структурних елементів національного образу світу. Дослідження специфіки українського образу світу на матеріалі поетичної творчості Т.Шевченка має актуальне значення для теорії та історії української культури, а також для концептуалізації української національної ідеї.

Результати проведеного дисертаційного дослідження мають практичну значимість для 1) інтерпретації окремих поетичних творів “Кобзаря”; 2) для розроблення і читання навчальних курсів з українознавства, історії філософії, історії української культури, поетики, спецкурсів з шевченкознавства і методології аналізу художнього твору.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження відображені й викладені в опублікованих статтях дисертанта. Зміст і результати дослідження обговорювалися на засіданнях Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також знайшли відображення у доповідях автора на Міжнародних наукових конференціях з українознавства (Київ, 1999, 2001рр.), Міжнародній конференції “Мова символів – мова вічності” (Київ, 2001р.), ХІ Міжнародній науковій конференції “Мова і культура” (Київ, 2002р.) та Всеукраїнській науковій конференції в Інституті літератури НАН України (Київ, 2002р.).

Публікація результатів дослідження. Основні результати і концептуальне обґрунтування дисертаційного дослідження знайшли відображення у 7 наукових публікаціях автора у фахових виданнях.

Структура дисертації. Мета, предмет і завдання дослідження зумовили структуру роботи, яка складається з вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 194 сторінки, із них 180 сторінок основного тексту; бібліографія складається з 183 позицій і подана на 13 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” обґрунтовується вибір та актуальність теми дослідження, визначається ступінь її наукової розробленості, мета і завдання, теоретико-методологічні засади роботи, формулюється її наукова новизна та положення, які виносяться на захист, теоретичне і практичне значення.

Розділ перший – “Національний образ світу як проблема сучасного українознавства” – присвячено розробці теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження.

Предметом підрозділу “Епістемологічний аналіз категорії “світ” і поняття “національний образ світу” є епістемологічний статус категорії “світ” та понять “образ світу” і “національний образ світу”, щодо яких у сучасній філософській думці зберігається не тільки невизначеність, але інколи і певний скепсис. Принциповому обґрунтуванню підлягає сама плідність дослідження національного образу світу у його співвідношенні з більш традиційними предметами філософсько-культурологічного аналізу – світоглядом, менталітетом, національною психологією та інш. Категорія “світ” потрактовується у роботі, у першу чергу, як міра олюдненості природного буття і невідчуженості (людськості) суспільних відносин. Основним модусом “світу” в його категоріальному розумінні є “світ людини”, який завжди опосередковує сприйняття і освоєння людиною світу як такого, тобто у його не залежному від нас об’єктивному бутті. Тут людина і довколишня реальність виявляють свою взаємоприналежність, яка й створює сам феномен “світу”, “світовості” в екзистенційному розумінні. У такому контексті стає зрозумілою евристична плідність категорії “світ” у дослідженнях специфіки національного буття і національної культури.

Образ світу не є штучним і суто суб’єктивним утворенням, оскільки формується як смисловий регулятив предметно-практичної і духовно-практичної діяльності людини, забезпечуючи її цілісний, універсалізований характер у контексті інваріантних закономірностей об’єктивного світу. Встановлюючи смислові “опори” сприйняття реальності, образ світу набуває прогностичної функції, яка, на думку деяких дослідників, для нього є основною. Дисертантом пропонується і обґрунтовується концепція співвідношення поняття “образ світу” з категоріями, що тісно пов’язані з ним. Світогляд розуміється як найширша за змістом категорія, що визначає всю сукупність як свідомих, так і несвідомих уявлень людини або спільноти про навколишній світ і саму себе в ньому. Світорозуміння – це раціональний, усвідомлюваний вимір світогляду, світовідчуття – навпаки, чуттєво-емоційний, пов’язаний з глибинами підсвідомості. Менталітет – це первинна синкретична і нерозгорнута єдність, світогляд – вторинна, складна і розгорнута в цілу систему сфер культури. Образ світу як система ключових символів світобачення є сукупністю тих окремих специфічних, символічно опредметнених рис менталітету, які відрізняють той чи інший суб’єкт культури (наприклад, націю) від інших.

Національний образ світу формується як символічна “кристалізація” специфіки освоєння об’єктивного світу конкретною нацією як колективним суб’єктом життєдіяльності і культуротворчості. Така об’єктивно-символічна даність світу визначається своєрідністю його осмислення колективним розумом нації, освоєння його колективною предметно-практичною діяльністю, переживання його колективною чуттєвістю, оцінювання його колективним досвідом та сакралізація його найцінніших елементів колективним національним духом у якості святинь. Символічна система, у формі якої існує національний образ світу, має п’ять вимірів: 1) раціонально-концептуальний; 2) діяльнісно-регулятивний; 3) психологічний (чуттєвий у широкому смислі слова); 4) аксіологічний (ціннісний) та 5) сакральний. Відповідно, символ можна визначити як таку смислову узагальненість, яка має вираження у формах чуттєвого переживання її людиною і яка виступає регулятивом практично-діяльнісного, ціннісного та сакрального відношень людини до дійсності. Гносеологічна специфіка символу полягає, окрім іншого, у необхідності творчого зусилля для його сприйняття і розуміння.

Перехід від етносу до нації є ключовим етапом розгортання символічних структур національного образу світу, на якому чуттєво-інтуітивні смисли і стереотипи поведінки набувають рефлективної інтерпретації і раціонального усвідомлення, виражаються у формах національного мистецтва, філософії і державотворчості.

Другий підрозділ “Проблематика українського образу світу та поетичного світобачення Т.Шевченка в українознавчих дослідженнях” присвячено аналізу історії досліджень українського образу світу і, зокрема, творчості Т.Шевченка як найбільш репрезентативної “кристалізації” українського світогляду. Аналіз цих набутків має на меті систематизацію основних принципів дослідження українського образу світу в поетичній творчості Т.Шевченка.

Аналіз різноманітної наукової літератури, яка безпосередньо стосується проблеми визначення специфіки українського образу світу, показує обґрунтованість використання поняття “національний образ світу” для дослідження специфіки української культури в цілому та творчості Т.Шевченка зокрема. У конкретних дослідженнях поетичного світу “Кобзаря” накопичено великий матеріал, що потребує узагальнення під кутом зору визначення системи ключових світоглядно-поетичних символів творчості поета, які утворюють цілісність українського образу світу у його класичному вираженні.

Вихідним методологічним принципом дослідження українського образу світу у Т.Шевченка є врахування опосередкованості його об’єктивних символічних структур інтимно-екзистенційним досвідом авторської самосвідомості. Екзистенційний аналіз підвалин української культури, у тому числі і на матеріалі творчості Т.Шевченка, ще наприкінці 40-х років було розпочато вченим з діаспори О.Кульчицьким у статтях “Світовідчування українця”, “Екзистенціалізм, екзистенціяльна концепція життя та українська духовність” та інш. Серед новітніх філософських робіт про Т.Шевченка в цьому контексті є новаторською стаття І.Бичка “Екзистенційні мотиви у творчості Т.Шевченка”.

Розділ другий – “Трансформація ключових світоглядних міфопоетичних символів у поезії Т.Шевченка” – вибудований з чотирьох підрозділів. Предметом першого підрозділу “Дисгармонізм й акосмізм світосприйняття” є визначення вихідного принципу, що визначає специфіку шевченківського образу світу в контексті загальнонародного світогляду. Показано, що поетична творчість Шевченка розкриває певний тип світосприйняття, дає образ світу, що акцентує його трагічно-катастрофічні аспекти, його “темну сторону”, пов’язану з пануванням зла й прокляття, з людською недолею, – у якості противаги яким спонукає читача до пошуку кінцевого, есхатологічного ідеалу вічної Правди, Братерства і Справедливості. На відміну від архаїчного народного світосприйняття, у якому домінує принцип “ладу” (космізму, гармонії), поетичне світобачення Т.Шевченка характеризуеться перевагою протилежного йому принципу акосмізму. На відміну від колективного народного світогляду, що знайшов своє відображення у фольклорі, життєлюбство Т.Шевченка основане не на наївній прив’язаності до реалій повсякденного, звичного життя, а на пророчому баченні кінцевого ідеалу, на домінуванні есхатологічного виміру світосприйняття. У поетичному світі Т.Шевченка має місце гранична структурація поетичного часу за схемою первісне минуле – сучасність як історичне “провалля”, хаос – абсолютне Майбутнє як вирішення усіх протиріч. Пророча енергія його поезії породжується напруженим континуумом усіх часів у поетичній свідомості митця. Показана також наявність чотирьох наскрізних сюжетів, які окреслюють художню топіку поезії Т.Шевченка, тобто коло інваріантних смислових координат його світобачення: 1) сюжет зради; 2) сюжет загибелі (або самотності); 3) сюжет помсти; 4) сюжет спасіння.

На думку автора, цей основний принцип поетичного образу світу Т.Шевченка зумовлює його радикальну іншість щодо спокійного, врівноваженого й органічного народного поетичного світосприйтяття. Утім, народність провідних митців полягає не у повторюванні загальних місць, а у взятті на себе тягара мислення на межах колективної свідомості. Хоча, зрештою, Шевченко не виходить за межі цього світосприйняття (воно зберігається на глибинному рівні його свідомості і тим самим створює глибинне її напруження і “поетику контрасту”), він радикально його проблематизує, ставить на межу внутрішньої катастрофи, розчарування в усіх традиційних смислах і формах життя. У цьому відношенні він є яскраво вираженим поетом модерної доби, яка відзначається проблематизацією традиції у всіх її вимірах. З іншого боку, поезія Т.Шевченка розвивається і як напружений діалог традиційного і модерного “проблемного” світосприйтяття.

Предметом другого підрозділу “Децентрування” світосприйняття і репрезентативні символічні пари Хата / Шлях і Серце / Думка” є аналіз поетичних символів, у яких вихідний принцип трансформації світосприйняття у Т.Шевченка виступає найяскравіше. Показано, що у Шевченка відбувся перехід від смислового центру архаїчного народного світогляду, що фіксується символічною “віссю” Бог – Серце – Хата, до більш модерної й особистісної Людина (“Я”) – Думка – Шлях; тобто від теоцентризму до антропоцентризму, від наївного кордоцентризму – до рефлектуючої свідомості; від “хатоцентризму”, пов’язаного з патріархальним традиціоналізмом, – до “шляхоцентризму”, пов’язаного з історичним, посттрадиційним типом буття. Таке “децентрування” усталених смислів і орієнтирів народного світогляду – яке, утім, не означає їхнього заперечення, а лише модернізацію, перехід в інший режим існування – і складає онтологічне підґрунтя визначеної специфіки смислової концептуалізації в поезії Шевченка.

Проведене автором дослідження поетичних символів Хати і Шляху показало, що у Т.Шевченка їхнє значення майже завжди асоційоване з горем і лихом, а це, у свою чергу, свідчить про глибинне децентрування архаїчного смислу цих ключових світоглядних символів, які були символами непохитного сакралізованого світового “ладу”.

Показано, що потребує більш точного визначення поняття “кордоцентризм” Т.Шевченка, у якому, зазвичай, вбачають специфіку його поезії і всієї української культури загалом. Аналіз основних текстів, у яких розгорнуто Шевченків поетичний символ Серця, показує, що кордоцентризм поета має дуже складний і неоднозначний характер. Серце, дійсно, як правило, є центром свідомості й психічної діяльності шевченківської людини, але аналіз її конкретних душевних процесів показує глибоко діалектичний характер цього центру, який часто віддає свої “центральні” функції Думці, яка вже бореться, конфліктує із серцем (хоча інколи й повертається до нього, гармонізуючи з ним). Виникає конфлікт двох центрів, причому “зсув” центру саме на Думку є більш характерним: він пов’язаний з трагічним становищем людини в спотвореному світі – і тільки він не дозволяє Серцю “заснути”, або, навпаки, “розірватися”. Серце стає лише ідеальним, а не фактичним центром, відчужуючи свої “центруючі” функції в Думку, що стає “хрестом” людини, відірваної від традиційного ладу життя, приреченої до напруженої, невпинної рефлексії.

Перехід від традиційного теоцентризму до модерного антропоцентризму безпосередньо досліджено в третьому підрозділі “Релігійна символіка українського образу світу в поезії Т.Шевченка”. Проведений аналіз однозначно показує, що центром теоцентричного первня поетичної свідомості Т.Шевченка була тема покаяння, а вона, у свою чергу, виявляє глибинну християнську структуру поетової свідомості. Утім, християнські підвалини його світобачення, як правило, залишаються прихованими у глибині його поетичної свідомості й потребують спеціального “розкодування”, у той час як нехристиянські її первні часто впадають в око, перебуваючи на “поверхні” тексту.

Розглянуто повний спектр релігійних орієнтацій, що ми їх знаходимо в поезії Т.Шевченка, і питання про їхню “породжувальну модель”, тобто про те, що зумовлює можливість і необхідність розгортання інколи взаємовиключних релігійно-світоглядних credo і настанов. Головну передумову особливостей поетової релігійності визначено як тенденцію до антропоцентризму світопереживання. Дійсно, тільки ситуація, коли людина “центрована на себе” (або людство в цілому), переживає себе як свого роду “абсолют”, центр світобудови, – тільки в цьому випадку стає можливою вільна зміна, “гра” релігійних орієнтирів. Однак у Шевченка, разом з тим, бачимо досить стійку тенденцію до повернення жорсткого теоцентризму, який, втім, не є в нього “реліктом” архаїчної народної свідомості, а залишається ще потужньою духовною силою. Саме в цьому проявляється “класичність” Шевченка щодо пізнішої української культури: він потрапив у напружене зіткнення двох типів релігійної свідомості – модерної (антропоцентричної) і архаїчної (теоцентричної), – і завдяки цьому розгорнув весь спектр можливих духовних колізій, що виникає в процесі боротьби названих типів.

Четвертий підрозділ “Екзистенційність символів Долі, Волі, Слави і Слова” присвячено аналізу розгортання визначеної основної символічної трансформації у поетичному світі Т.Шевченка на матеріалі традиційної народної символіки, яка виконує функції означення найбільш загальних екзистенційних самовизначень людини. Показано, що у Т.Шевченка ці традиційні символи набувають, по-перше, амбівалентного характеру, а по-друге, несуть у собі часто досить нетрадиційний зміст: Доля стає не “роком” людини, а результатом її вибору і творчих зусиль; Воля – не просто відсутність зовнішнього поневолення, а внутрішній моральнісний стан людини; Слава – не просто пам’ять людей, а сакралізована передача досвіду предків нащадкам; Слово – не просто поетична мова, а доленосний Заповіт.

Розділ третій “Концептуалізація соціокультурної символіки українського образу світу в поезії Т.Шевченка” складається з п’яти підрозділів. Перший підрозділ “Символічний вимір образу авторського “Я” присвячено нетрадиційному предмету аналізу. Тут показано, що образ авторського “Я” стає у Т.Шевченка одним з національних варіантів загальноєвропейського типу “гамлетичної особистості”, тобто глибоко рефлектуючої, творчої і сумлінної людини, яка бере на себе тягар відповідальності за долю власного народу і переживає кризу національного буття як факт свого внутрішнього, екзистенційного самовизначення. Шевченків поетичний образ авторського “Я” набуває символічного виміру як модель харизматичної творчої особистості з яскраво вираженою національною вдачею.

У другому підрозділі “Поетичний символ Козака” доведено, що Шевченків поетичний образ Козака набуває потужного символічного виміру як модель особистості, здатної до самовідданих, абсолютно відповідальних вчинків, часто на межі життя і смерті, які радикально виводять людину із поневоленого стану буття. Піддано філософській рефлексії питання про моральнісне виправдання екстремальних вчинків козацтва, зокрема у період Гайдамаччини (художній міф про вбивство Гонтою своїх дітей-католиків). На думку автора, поетичний символ Козака виходить далеко за межі власне національного символу і набуває значення загальнолюдського образу волелюбної і героїчної особистості.

У третьому підрозділі “Поетичний символ Чужинця” показано, що архетипний символ Чужинця у Т.Шевченка трансформувався в кенотипічні образи Москаля, Ляха і Німця, які символізують у Т.Шевченка три різні типи відчуженого способу буття: безрідного блукання, зрадженого братерства і приземленого безславного прагматизму, – що, зрозуміло, ніякою мірою не є характеристикою відповідних націй, а лише відображає ту специфічну роль, яку вони відігравали в національному бутті українців. Слово “москаль” у смислі “солдат” у Т.Шевченка фактично набуває символічного значення, оскільки несе в собі образну фіксацію типу не лише поневоленої особистості, а людини, для якої ця поневоленість стає “професією”, долею, і яка є опорою для поневолення інших. З іншого боку, зміст образу “москаля” у поезії Т.Шевченка є непростим і внутрішньо трагічним: “у москалях” людина, за Т.Шевченком, живе лише фізично, але моральнісно вона мертва, бо не керує собою, а стає звичайним знаряддям для поневолення інших.

Образ “ляха” як одна з варіацій поетичного символу Чужинця у Т.Шевченка розкриває дуже суттєвий за своєю екзсистенційною глибиною аспект цього загального символу. “Лях” – це образ брата, який піддався спокусі підступного обману, розірвав братерські стосунки, став ворогом і катом-гнобителем, але в есхатологічній перспективі є тим, з ким буде оновлено спільний рай, відновлено вічну Правду, Любов і Справедливість. Образ “німця” як ще один з найважливіших проявів символу Чужинця і чужинства в поетичній картині світу Т.Шевченка розкриває такий специфічний аспект цього символу як добрий, але байдужий і спокусливий своєю зовнішньою “правильністю” чужинець. Цей образ символізує людину прагматичної, десакралізованої цивілізації.

У четвертому підрозділі “Поетичні символи родинного буття” проаналізовано образно-поетичні втілення архетипних символів Матері, Батька, Дитини та інша родинна символіка у Т.Шевченка. Дисертант доходить висновку, що вони набули суттєвої трансформації і збагачення в напрямі відображення тих трагічних колізій родинного буття, які відбуваються при поруйнуваннях “ладного” устрою традиційного народного життя. Поруйнування сакральності символу Матері є похідним від поруйнування фундаментальної символічної функції Батька як голови і охоронця нормальної структури родинного буття. Матір без своєї пари залишається беззахисною у життєвій і екзистенційній самотності і вже внаслідок цього зраджує свою сакральну материнську роль. “Покритство” у Т.Шевченка, яке, насамперед, є символом спотвореності людського буття як такого, стає своєрідним негативним екзистенціалом. Воно діалектично пов’язане з “москальством” як дві сторони єдиної людської недолі, яка робить з людини вже при народженні нікому непотрібного “байстрюка”; а “москаль” – це дорослий байстрюк, тобто людина, яка не має зв’язку з родинним корінням, а є лише часткою армійського “механізму”. Саме з цим пов’язана інтуіція поета, внаслідок якої байстрюк зазвичай народжується від москаля: тут відбувається своєрідний механізм самовідтворення “бездомного”, “закинутого” у світі, спотвореного стану буття. Т.Шевченко засобами художнього мислення, фактично, розкрив ті пласти людського досвіду, які філософія почала розробляти тільки в екзистенціалізмі ХХ століття. Утім, традиційні сакральні смисли символів Батька і Матері не зникають у його поезії, але гранично загострюються у сфері вічних ідеалів людського буття.

У п’ятому підрозділі “Поетичні символи України і Києва” показано, що ці символи України і Києва набувають у Т.Шевченка історіософського значення: символ України виходить за межі суто етнічної та політико-географічної семантики і конституюється як сакралізований символ ідеальної метаісторичної національної спільноти; символ Києва акцентує глибинну міфологему “Другого Єрусалима” і, таким чином, опосередковує і забезпечує спадкоємність традиційної православно-руської та модерної української ідентичностей. Ця символотворча інновація Т.Шевченка підпадає під категорію культурних “вибухів”, щодо яких Ю.Лотман відзначав важливість, а інколи й вирішальний характер появи символічних імен у вибухових, нелінійних культурно-історичних процесах. У цьому контексті показано, який фундаментальний крок зроблено поетом, котрий відкрив, збагнув і опоетизував “Україну як метафізичну реальність” (І.Грабовська), надавши імені Україна містичного, історіософського значення, зробивши його символом нації, що мала бути створеною, сконсолідованою під його знаком. Показано також, що у поетичному символі Києва Т.Шевченко, по-перше, зробив наочною “небесну” символіку міста, а по-друге, Київ у нього символізує не тільки “зовнішню” щодо людини святиню, але й сам стан і процес переродження, освячення загубленої людини, що відбувається через безпосереднє, конкретне доторкання душі до райського стану буття.

У “Висновках” дисертації робиться загальний підсумок дослідження і його результатів. Проведений аналіз дозволяє визначити ту специфіку українського образу світу, яка постає у добу національного відродження ХІХ-ХХ століть. Ця специфіка полягає у граничній напруженості переживання екзистенційних, культурних та політико-ідеологічних конфронтацій, антиномізмі й принциповості мислення, загостреності смисложиттєвої й історіософської проблематики, есхатологічній спрямованості; названі риси визначають оригінальність і актуальність українського культурно-екзистенційного досвіду для сучасної європейської культури і свідомості.

Таким чином, незважаючи на те, що у літературній спадщині Тараса Шевченка немає систематичної рефлексії метафізичних, історіософських, етичних та естетичних проблем, його поетична творчість несе у собі потужний потенціал оригінального й цілісного національно-специфічного філософського осмислення вихідних смисложиттєвих проблем, оскільки являє собою результат глибокого особистого духовного досвіду, пов’язаного з напруженою екзистенційною рефлексією. Цей досвід, опредметнений у конкретних символах поетичного образу світу, є невичерпним предметом для раціональних інтерпретацій і концептуалізацій у сучасній українській філософії і одним з головних джерел її оригінальності в контексті світової філософської традиції.

Отже, поетична творчість Т.Шевченка є унікальним поєднанням проникнення в глибини традиційного народного світогляду українців – із його радикальною модернізацією і “програмуванням” на майбутню історію, завдяки чому український образ світу, представлений у ключових символах поезії “Кобзаря”, набуває своєї повної, класичної і потенційно невичерпної форми й змісту, визначаючи загальну потенційну потужність української культури, її здатність відповідати на історичні й цивілізаційні виклики майбутніх часів. Крім того, поетична творчість Т.Шевченка є одним з оригінальних національних варіантів модернізації європейської культурної свідомості, чим визначається її загальносвітове значення.

Основні положення дисертації подані у таких публікаціях:

Даренська Т.В. Архетип Матері і його специфіка в українській культурі // Філософські дослідження: Зб. наук. праць.–Луганськ: СНУ, 2001.– С. 37-48.

Даренська Т.В. До визначення змісту поняття “національний образ світу” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Українознавство”. – Вип.5. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 2001. – С. 5-10.

Даренська Т.В. Михайло Петренко і Тарас Шевченко: паралелі основних світоглядно-поетичних тем // Українознавство– 2002. Календар-щорічник. – К.: УВС, 2001. – С. 180-184.

Даренська Т.В. Поетична творчість Т.Г.Шевченка як системна інновація в українському образі світу // “Наукові записки” Національного педагогічного університету імені М.Драгоманова. Серія “Релігієзнавство. Культурологія. Філософія”. – Вип. 8. – К.:НПУ, 2001. – С. 26-34.

Даренська Т.В. Поетичний символ шляху і